Версiя для друку Обговорити в форумi

До 95-річчя від дня народження Платона Воронька

Воїн і поет - ці два слова ніби вбирають в себе сутність легендарного життя Платона Микитовича Воронька, життя, відданого людям щедро і натхненно. За більш ніж п’ятдесят років творчого шляху він видав понад шістдесят збірок віршів і поем, добра половина з яких присвячена дітям. Нагороджений двома орденами Леніна, трьома орденами Трудового Червоного Прапора, болгарськими та польськими орденами, що ясніли на його грудях поряд з бойовими нагородами. Лауреат Державної премії СРСР за збірки поезій: «Добрий ранок», «Славен мир», за збірку «Повінь» удостоєний Шевченківської премії, а за книжки для дітей: «Читаночка», «Сніжна зіронька горить», «Облітав журавель», «Всім по сім», драматичну поему «Казка про Чугайстра» - премії імені Лесі Українки. Ні солідні монографії, ні сотні критичних статей не в змозі повністю охопити й передати диво його бойового й літературного подвигів.

«Я ТОЙ, ЩО ГРЕБЛІ РВАВ...»
Він народився 1 грудня 1913 року в селі Чернеччина на Сумщині в багатодітній сім’ї. Батько його був сільським ковалем, дід - мандрівним лірником. Мати, Марфа Іванівна, мала прекрасний голос, виховала шестеро дітей. Війна ввірвалась в долю цієї жінки ще в молоді роки. А потім не раз наверталась, забираючи одного за одним синів. Зачаровані вогні кузні, що світили йому впродовж усього життя. Мальовничі береги Ворскли. Незвичайні змагання кобзарів у батьківському домі - дід посіяв у серці онука не одну щиру пісню. Мати на останні копійки купила на базарі Шевченків «Кобзар», що причарував хлопця до поезії.
Життєві шляхи-дороги поета пролягли через найбуремніші етапи нашої історії - жовтневий переворот, громадянська війна, голодомор і знову війна - вже Велика Вітчизняна. Після закінчення семирічки в Охтирському дитячому містечку, де не тільки вчились, а й обробляли землю, Платон їде до Харкова в автошляховий технікум, потім добровольцем до Таджикистану, де проходить своє перше бойове хрещення у боротьбі з басмацькими бандами. З того першого випробування на зрілість, мабуть, і укріпилось у нього бажання бути завжди серед перших там, де найскладніше. Так було і в знаменитій Кушці, куди прибув служити в армії. Так було і під час війни з білофіннами, коли він, уже студент московського Літературного інституту, пішов на фронт теж добровільно, одним із перших серед своїх товаришів по навчанню.
Коли почалася війна з фашизмом, у Вороньковій біографії, як і в біографіях багатьох людей, настануть нелегкі часи, які згодом він сам охарактеризує крилатою метафорою:

Я той, що греблі рвав.
Я не сидів у скелі,
Коли дуби валились вікові...

З перших днів війни він - командир взводу московського винищувального батальйону, а через деякий час - інструктор мінерно-диверсійної школи, що готує для роботи в тилу ворога майбутніх підривників. На початку 1943 року подає рапорт з проханням відправити на окуповану Україну. Весною вилітає до партизанського з’єднання непереможного Ковпака. З ним йому судилося пройти увесь славетний рейд від Путивля до Карпат. У цьому переході виявив себе як людина надзвичайної сміливості, мужності, як воїн героїчного гарту. Були дні, коли підривники капітана Воронька пускали з димом п’ять-вісім мостів, по яких сунули вдень і вночі ворожі ешелони. Від партизанських мін злітали в повітря бензосховища, електростанції. Звичайно, нелегко було руйнувати те, що створено працею народу, але ж війна є війна. Цей жаль висловив і сам поет в одному з віршів:

Кажуть, легше повалити,
Ніж звести будівлі стіни.
Я тесав гранітні плити,
Закладав в підмурки міни,
І скажу: поставить легше
На будівлі сім рекордів,
Ніж на ній, сірник відтерши,
Підпалити шнур бікфордів.

Диву даєшся, як йому в неймовірно важких похідних умовах писалися вірші, по справжньому талановиті. Мелодійність, простота й точність виражених в них почуттів надавали їм такої популярності, що вони ставали народними піснями. Так одного дня після пекельного бою в Карпатах випало йому почути коломийку, слова якої були його, Воронькові:

Із Путивля на схід-сонці,
На схід-сонці рано
Виїжджали ковпаківці -
Грізні партизани.

1944 рік почався для П. Воронька у тяжких боях за білоруське місто Столин. Його загін знищив гітлерівські склади з награбованим майном, одначе сміливого командира було поранено. Дві ворожі кулі засіли в животі, тіло пошматували осколки снаряда, втрачено багато крові. Потрібна негайна операція. Її робили в селянській хатині при тьмяному світлі ліхтариків. Завдяки мужності і витримці Платон Микитович вижив. Поет після видужання назвав іншу причину перемоги над смертю: «Коли виносили із бою мене по чистому льоду - чотири впало на ходу, а два дійшло. І я з тобою тому, що там, на полі бою, чотири впало на ходу»...

ЧАРІВНА СИЛА ТАЛАНТУ
Перша книжка поезій Платона Воронька «Карпатський рейд» вийшла 1944 року. Відтоді тема війни в його творчості стане визначальною, як і сама війна була і є стрижневою подією усього нашого життя. В кожній книзі він повертається до своєї вогненної Молодості. Сувора, оголена правда про усі дев’ять кіл воєнного пекла:

Горинь горіла, не село -
Села вже не було.
Вода стікала, як вогонь,
З порепаних долонь.
І лиш огонь отой пили
Край Чорної Скали.

Жінка і війна... Тема жінки-бійця, жінки-трудівниці, жінки-матері, ніби супутник, весь час обертається довкола поетичної орбіти Платона Воронька. Образ скорботної матері, що йде по землі, на якій «окрім могил нічого не росте» - це не тільки символ народного страждання, але це і символ невмирущої життєвої сили. Тільки поет, котрий пережив трагедію вкраденої юності у цілого покоління, міг так точно і гіркотно сказати:

Виходила з хати
 стрічати весну,
А їй у лице шкарубка
 хуртовина.
Гадала побачити
 вишню рясну,
Зустрілась, як доля,
 колюча тернина.

Він ніколи не зупинявся на досягнутому. Як батько-коваль, кував і кував міцне слово на службу людям. Варто вчитатися у поезії, зібрані в чотиритомнику до його сімдесятиліття (а відійшов поет за вічну межу 10 серпня 1988 року), щоб зрозуміти чарівну силу таланту, силу вимогливості до власної творчості. Окрім того, ніколи не припиняв перекладацтва, і завдяки цьому українською мовою озвалися до нас росіяни, білоруси, болгари, таджики.
І ще одна щаслива риса його таланту - любов до дитячого світу. Подарував юним читачам десятки поетичних книжок. Мабуть, кожен із нас, як світлий спогад дитинства, береже в пам’яті дзвінкі, веселі рядки про хлопчика Помагая, про манюсіньку липку, яка мріє стати великою, про журавля, що облітав «сто морів, сто земель» і повернувся на рідну землю та інші повчальні твори. В них поет розмовляє доступною дітям мовою, просто, але з повагою до маленького читача, не присідаючи перед ним навпочіпки, розмовляє серйозно, вдумливо про складні речі. І малюки слухають, вивчають напам’ять ці нестаріючі вірші. А ставши дорослими, читають їх своїм дітям, потім - онукам, - так від покоління до покоління. Тож не дивно, що понині в дитячих читанках, хрестоматіях публікуються такі, скажімо, поезії, що давно стали класикою, як «Облітав журавель», «Липка», «Не будь козою» і один з найулюбленіших дитячих віршів «Ніколи не хвались»:

Хвалився кіт,
Що він убрід
Дніпро перебреде.
Та як пішов -
І не прийшов,
Нема кота ніде.
І ти ніколи не хвались,
Коли не можеш - не берись.

Є в Платона Воронька поема - спогад про невигойне, болюче воєнне лихоліття «Коли б мене більше на світі було». Вражають останні рядки, що узагальнюють саме його досвід, його ставлення до миру на землі. Ці рядки - яскравий епіграф до трудів і днів самого поета-воїна:

Коли б мене більше
 на світі було –
Я б десь біля сонця
 поставив табло,
Де б вічно світилася дата одна:
Коли закінчилась
Остання війна.
На світі мене буде стільки, як є.
Не завтра при сонці
 засвітиться дата.
А тому Вітчизна мені подає
Коротку команду
На подвиг солдата –
І в подвиг тому
Спасіння моє.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ, вчитель.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 03.01.2009 > Тема "Українці мої..."