Версiя для друку Обговорити в форумi

Російсько-грузинська війна застала мене в дорозі, на території Карелії. Нас було тридцять шість громадян України, і наш автобус швидко мчав трасою у північному напрямку… Метою подорожі були Соловки, а несподівана війна між двома колись дружними православними народами нагадала нам про те, що стабільність у світі є річчю тимчасовою…
Інформації про причини воєнного конфлікту було замало; всі сходились на тому, що «зачіпкою» для війни могли бути бунтівні республіки: Абхазія і Осетія. Згадали і про наш Крим – так чи інакше, напрошувалися певні аналогії…
Тривога тривогою, але як журналіст, я не міг не скористатися нагодою, аби не зробити маленьке соціологічне дослідження. Як починають мислити українці в момент небезпеки? Стають обережнішими, відчувши подих війни? А може, навпаки – їх кличе до бою загострене почуття справедливості? І як ми повинні поводитись тепер у Криму – в усьому підспівувати росіянам, добре усвідомлюючи, що північний сусід тепер активно переключиться на «захист» прав російськомовного населення, чи відстоювати демократичні цінності? Якщо останнє, то на кого спиратися?
Першим моїм співрозмовником став Роман Подкур, кандидат історичних наук, співробітник Інституту історії України НАНУ. Урочище Сандармох і пам’ятник розстріляним тут мусульманам нагадали нам про актуальність кримськотатарського питання, про важливість активної співпраці між нашими народами.
Прошу Романа Юрійовича, киянина за місцем проживання, висловити свою точку зору щодо кримського вузла проблем. Ось що сказав молодий історик:
- Аналогія з Осетією чи Абхазією є відносною. Крим не належав Україні до 1954 року. Але й кримські татари були не єдиними господарями у Криму. Перед ними там жили інші народи, які мали свою культуру. Та все ж існувало Кримське ханство, і від цього факту нікуди не дінешся.
До складу України Крим потрапив з економічних мотивів. Усі розмови про те, що Хрущов захотів і подарував півострів Україні, не витримують критики! Після виселення кримських татар, які створили всю економічну інфраструктуру в Криму, сільське господарство занепало… Довелося підключати українців.
Тепер Крим є українською територією, тому Україна відповідає за долю кримських татар… Проблем на півострові існує багато: скажімо, кримські татари недостатньо представлені в органах влади. Вони повинні мати роботу, і їх треба забезпечити землею. Якщо ці проблеми будуть вирішені, то великих потрясінь у Криму вже не буде…
До того ж Крим не потрібно українізувати адміністративними методами. Але конкретні справи все-таки необхідні. Якщо у Севастополі є філія Московського університету, то чому поряд немає філії Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка?
Я попросив історика висловити свою точку зору і на кримське шкільництво. Якою повинна бути мова викладання? Ось що відповів Роман Юрійович:
- Звичайно, українці повинні навчатися в українських школах. Але й кримські татари повинні мати можливість вчитися рідною мовою. Українська мова та література, історія України, військова підготовка – все це українською, звичайно. Решта дисциплін – кримськотатарською. Наша мета - не асимілювати кримських татар, а забезпечити належний рівень володіння українською. Без цього повноцінна інтеграція кримських татар в українське суспільство буде неможливою.
* * *
Оскільки серед нас був Євген Лупаков, колишній капітан І рангу, а нині - член Всеукраїнського об’єднання ветеранів, я не міг не запитати його про стосунки двох флотів. Євген Олександрович відповів чітко, як професіонал:
- Чорноморський флот Росії може перебувати на нашій території до 2017 року. Але повинні виконуватися всі умови договору. Перша і головна – виконання законів України. Проте відомі факти, коли морська піхота Чорноморського флоту брала участь у бойових діях на території Чечні. Цим самим Росія наражала нас на можливі адекватні дії з боку чеченських патріотів.
Тепер, під час воєнних дій на території Грузії, кораблі Чорноморського флоту вирушили туди… Підозрюю, що уся морська піхота вже там, і готова взяти участь у боях. Отже, ми наражаємося на відповідну реакцію Тбілісі.
Такі грубі порушення міжнародних угод дають підстави для чергового попередження і навіть розірвання угод. В історії відомі такі випадки. Скажімо, у 1956 році лідер комуністичної Югославії Йосип Броз Тіто дав лише 24 години на виведення радянських військових кораблів з території Югославії. Старші люди, напевно, пам’ятають тривалу пропагандистську компанію в пресі: «Кровавый Тито, твоя карта будет бита!».
Але югославський лідер вчинив так, як має вчинити справжній політик. Йому набрид тиск з боку Москви і проведення агітаційної роботи проти нього… От він і вирішив позбутися єдиної радянської військово-морської бази на своїй території.
Радянські моряки кидали все: документи, майно, частину кораблів – забирали свої сім’ї і тікали в Радянський Союз… Югослави підтримали свого лідера, а сам Тіто показав, хто в домі господар. Покинуті військові кораблі стали основою югославського флоту.
* * *
Роблю для себе висновок: навіть у момент небезпеки колишній морський офіцер не панікує, а навпаки, стає більш категоричним. Цікаво, наскільки він розбирається в міжнаціональних стосунках? Як ставиться до кримських татар? Ось відповідь Євгена Лупакова:
- На території України є два корінних народи: українці та кримські татари. Усі інші народи є нацменшинами, у кожного з них за спиною є своя держава. У євреїв – Ізраїль, у росіян – Росія, у греків – Греція… Влада в Криму повинна бути кримською. Не російською, а кримською! Отже, повинна бути національна кримськотатарська автономія у складі України, тільки так кримські татари будуть належним чином захищені.
Ставлю запитання колишньому капітану І рангу: а чи будуть належним чином захищені права українців? Адже в Криму вони є і будуть меншиною…
- Це не так вже й страшно, - відповідає пан Лупаков, - але необхідні три речі: Київ повинен постійно допомагати, причому дієво, а не так, як зараз… Підвищену увагу українці повинні відчувати і з боку кримської, республіканської влади. Тобто з боку кримських татар. Та й самі українці повинні самоорганізовуватися, зміцнюватися. Головне, щоб усі дотримувалися закону!
Якщо ж на півострові домінуватимуть проросійські сили, то закон попиратиметься постійно – такий вже менталітет…
* * *
Третім моїм співрозмовником був також колишній радянський офіцер, голова Київського товариства політв’язнів і репресованих, Григорій Куценко. Сидіти за ґратами Григорію Петровичу довелося відносно недавно: з 1984 до 1988 року. Тобто, застав і горбачовську «перебудову». Оскільки позиція морського офіцера Євгена Лупакова здалася мені цілком «протатарською», я вирішив перевірити позицію сухопутного офіцера, хай навіть і колишнього….
- Кримським татарам треба допомагати як репресованому народу. Пережили вони дуже багато… Об’єктивно вони є нашими союзниками в Криму. Українство знаходиться там у ворожому оточенні, тож треба збирати під своє крило усіх друзів і співчуваючих.
Звичайно, треба їм дозволити самоуправління в тому сенсі, як вони це розуміють. Адже це зовсім інша культура, інший мусульманський світ… Кримські татари є тою єдиною ниточкою, яка може зв’язати нас із цим світом. Це вибір на віки; адже мусульмани – це досить великий сегмент людства, з яким вигідніше співпрацювати, аніж ворогувати. Це і питання енергоносіїв, між іншим…
На початку 80-х років я був командиром роти, і серед моїх підлеглих були кримські татари. Зокрема, брати Керімови – Аблякім і Мустафа. Був ще один кримський татарин, ім’я якого я забув. Все-таки, минуло чверть століття.
У нас із ними була повна довіра, ми могли говорити абсолютно про все! Хлопці при мені співали заборонені кримськотатарські пісні. Деякі з них я вивчив напам’ять і співав разом із ними. Співав, звичайно, кримськотатарською, тексти там дуже патріотичні, а мелодії - сумні… В одній із них співається:
Із Алушти теплий вітер
віє нам в обличчя,
Як ми сумуємо
за Батьківщиною,
отчим краєм…
Коли мене заарештували, хлопців примушували свідчити проти мене. Але вони писали про мене позитивно, «органи» не могли використати їхні свідчення проти мене. Це був наочний приклад братерства. До речі, перед арештом у мене було вже готове звернення до Політбюро ЦК КПРС з приводу Мустафи Джемілєва. Я вважав, що його засудили несправедливо, тому хотів висловити свій протест. Відіслати я не встиг, документ знайшли під час обшуку і, звичайно ж, використали проти мене.
* * *
Слухав я Григорія Петровича і думав: це ж треба таке… Варто лише ткнути пальцем і попадеш у татарофіла! А може, ця наша «соловецька» компанія є не дуже типовою? Адже на північ їхали або репресовані, або діти репресованих, або люди з демократичною, антитоталітарною «закваскою». Зрозуміло, що такі люди й до кримських татар повинні ставитись краще.
Повернувшись до Львова, переглянув пошту. Листи були звідусіль, і в кількох із них поставало кримськотатарське питання. Хочу процитувати лист Віктора Сидоренка із Сімферополя, до речі, також колишнього офіцера. З ним ми постійно спілкуємося, обговорюючи найгостріші кримські проблеми. Ось що пише україномовний кримчанин з донецьким корінням:
«Мабуть, не слід розглядати кожного українця чи кожного кримського татарина як невід’ємну частину якогось однодумного моноліту. Священне право кожного – мати свої політичні чи релігійні вподобання. Кримські татари прагнуть мати свою національно-територіальну автономію. Але я не бачу в цьому якоїсь загрози для російськомовного населення. Візьмемо для прикладу будь-яку автономію в сусідній Російській Федерації. Скажімо, Татарстан. Хіба титульна нація – росіяни – там почувається некомфортно? Я вже не кажу про Карелію, Мордовію, Чувашію, Марі Ел, Республіку Комі, Якутію… І чому цей дискомфорт повинен з’явитися у Криму?».
Хіба з такими людьми не можна об’єднувати свої зусилля? Звичайно, на «материковій» Україні однодумців у Віктора Сидоренка більше, але ж острівець злагоди і порозуміння варто б «намивати» і в самому Криму… Невже кримські татари не можуть до цього приєднатися?
* * *
Термін «герметичні» стосовно кримських татар я вперше почув від професора Анатолія Свідзинського. Мешкає він у Луцьку, але багато років прожив у Криму, тому кримських татар добре знає. Вважає, що ця риса шкодить корінному народу Криму, адже не дає їм утворювати якісь спільні структури із слов’янським населенням, зокрема, з українцями. А без цього неминучою є самоізоляція і… збільшення кількості недругів.
* * *
Інколи Віктор Сидоренко надсилає мені кримські газети. Ловлю себе на думці, що останнім часом страшнувато брати в руки газети… кримськотатарські. Російські шовіністичні читаю без внутрішнього спротиву, адже вони були такими від самого початку. Але що сталося з «Голосом Крыма»? Поки до цієї газети писали українські автори, то й тема діалогу була присутня. А після смерті глибоко шанованих мною Шахнюків тональність публікацій суттєво змінилася. Виходить, дружні українсько-кримськотатарські стосунки тільки нам потрібні?
* * *
Інколи можна почути таку думку: кримські татари з самого початку були прогресивною політичною силою. Поділяли демократичні устремління України, відстоювали її інтереси. Незалежна держава мала можливість спиратися на кримських татар, відстоюючи територіальну цілісність, тощо. Все це так, і за це глибока подяка від українського народу! Але треба мати надто буйну фантазію, аби стверджувати, що Україна за цей час дуже зміцнила свої позиції в Криму. Від гучних заяв кримськотатарських лідерів на півострові не стало більше українських шкіл і дитячих садків; навпаки, за цей час і самих українців стало менше, і суттєво скоротився відсоток україномовних… Якби кримські татари цікавилися українськими справами хоча б на тому ж рівні, що й українці кримськотатарськими, - вони б про це знали і не надто часто використовували б цей слабкий аргумент.
Інша справа, що навіть заяви і декларації кримських татар позитивно вплинули на їхній імідж. Давні історичні образи майже забулися, про що свідчать нові поетичні твори українських авторів. Є велике бажання підтримувати дружні стосунки з цим народом. Все упирається в одну річ – у взаємність… Якраз її і бракує. Якщо українці вникають у кримськотатарські справи і намагаються формувати позитивний імідж кримських татар на материковій Україні, то чому кримські татари зосереджені лише на власних проблемах?
Процитую лист сімферопольця Володимира Лещенка: «Бути свідомим українцем у Криму не просто важко, але й небезпечно. За одне використання української мови тебе можуть образити не лише дорослі (у тому числі й чиновники), але й обматюкають підлітки… Привселюдно, під запальний регіт. А в глухому кутку ще й зуби та ребра «перерахують». Татари у таких випадках дають гідну відсіч, а ми вражаємо світ своєю терплячістю в ім’я… злагоди. Кримські татари з часом оволодіють Кримом повністю. Але це краще, ніж Росія…».
Ну, і в кого тепер повернеться язик сказати, що Україна прагне асимілювати кримських татар? Як бачимо, самі українці вважають, що справа рухається у зворотному напрямку. Готові й кримських татар підтримати; тільки б їхнє власне становище при цьому покращилось, а не погіршилось.
* * *
Своєрідні тести на демократичність і толерантність я регулярно проводжу, спілкуючись із колегами-«світличанами». Ось що написав мені професор Василь Горбачук з міста Слов’янська Донецької області:
«Питаєте про державність кримськотатарської мови? Про це вже зараз треба вести дискусії, обмірковуючи варіанти законопроектів. Дійсне ж запровадження такого статусу настане через декілька років».
Василь Тихонович, напевно, не уявляє, наскільки потужним буде спротив державному статусу кримськотатарської мови у самому Криму. Але йдеться зараз про інше. Про толерантність, взаємність, готовність піти назустріч одне одному. Цікаво, а чи багато є кримських татар, які б, листуючись між собою, обговорювали стан справ з українським шкільництвом в Одеській області, чи, скажімо, на Донбасі? Може, вони вважають, що там усе добре?
* * *
До речі, декілька слів про «шовінізм» і «антитатарську політику Києва». Я не обмовився, бо такі терміни не раз зустрічав на сторінках кримськотатарської газети «Полуостров». Центр ніяк не зможе проводити таку політику, навіть, якби й хотів. Для цього з України треба було б… виселити усіх українців. Інакше гіпертрофована толерантність народу, який дав назву державі, зіпсує будь-який чорний задум диктатора.
Якби кримські татари цікавилися не лише кримськими справами, але й всеукраїнськими, то помітили б, яку відсіч можуть давати українці, коли вирішують, що права кримських татар у чомусь порушуються.
Свого часу я звернув увагу на статті львів’янина Володимира Вітковського, надруковані у «Львівській газеті». Навіть назви промовисті: «Коли скінчився Курултай», «Депортація чи знищення», «Сотвори собі ворога» тощо.
У статті «Сотвори собі ворога» автор важким танком пройшовся по… академіку Юхновському. Не сподобалося львів’янину, що Ігор Рафаїлович погано знає етногенез кримських татар:
«Ігорю Рафаїловичу! Звісно, ми з вами мешкаємо у такій цікавій країні, де навіть посадовці, котрі опікуються її європейським поступуванням, безбожно плутають Швецію із Швейцарією та Словаччину із Словенією, а англійське Dutch нічтоже сумняшеся перекладають як «датський» (насправді «голландський»). Що вже там приплутати Крим до Татарстану? Проте в цій країні є не 200 корінних націй (як, приміром, в Індонезії), а лише дві, тож керівник Інституту національної пам’яті (пам’яті, а не склерозу!) просто зобов’язаний краще знати основні факти історії однієї з них…»
Дісталося у статті і Роману Безсмертному, і навіть… президенту Ющенку:
«У Криму існує згуртована, лояльна до України меншина, яка ніколи не визнає домінування над собою цієї держави (мається на увазі Росія – авт.) й усіма способами опиратиметься йому – не з навіювання чи примусу, а зважаючи на засадничі потреби власного буття… Як має поставитися Україна до цієї меншини? «Асимілювати», - відповідають наші посадові дурисвіти.
Тоді скажіть відверто: русифікувати! Хіба помаранчеві держиморди забули, що на півострові немає жодної повноцінної української школи, що єдину україномовну газету залишили вмирати, а записні «патріоти» нашого політикуму під кримським сонцем ураз забувають рідну мову та починають белькотіти про вічну дружбу з Росією?..».
Тож, як бачимо, на материковій Україні захисники у кримських татар є. Якщо треба буде, то й на двобій із Президентом вийдуть… Зважте: свою думку автор оприлюднив у патріотичній львівській газеті тиражем у 90 тисяч примірників!
Чи можливе щось подібне у Росії, до якої апелює партія Міллі Фірка? Звичайно, путінська Росія могла б ефективно захищати Крим від України, робить вона це й без нагадування кримськотатарських патріотів. Та чи виграє щось від цього кримськотатарський народ? Маю поважні сумніви…
Дехто з кримських татар пропонує апелювати до міжнародного співтовариства. Мовляв, воно повинно припинити «утиски» Києвом кримських татар. Тоді українцям не залишиться нічого іншого, як розгорнути таку ж бурхливу діяльність і постійно інформувати світове співтовариство про «утиски» Києвом… українців Криму.
Це шокує Захід, приверне його увагу значно більше, адже незадовільний стан корінних народів можна спостерігати в багатьох країнах світу. А ось утиски титульної нації… Це явище можна вивчати лише на основі українського досвіду. Він є унікальним! Тому в Крим відразу потягнуться науковці з різних держав, і кожен український пенсіонер вмить перетвориться на активного діяча! Це ж скільки образ накипіло…
Якщо до справи підійти творчо, то увага міжнародного співтовариства була б на руку саме кримським українцям!
* * *
Проте «тягнути ковдру на себе» не завжди ефективно з точки зору довгострокової перспективи. Адже між народами повинна бути довіра, а націонал-егоїзм цьому не сприяє. Можна пошукати інший вихід – він, до речі, є. Те, що Міллі Фірка намагається зайняти проросійську нішу в кримськотатарській політиці – може, воно й добре… Цій партії легше буде працювати з російськомовним населенням. Адже так важливо відродити традиції добросусідства, що існували до війни. До речі, термін «старый русский» кримські татари вживають по відношенню до тих росіян, які володіли кримськотатарською мовою, шанували звичаї цього народу, а головне – довго жили в умовах добросусідства. Тобто, не сприймають кримських татар, як ворогів. Цих людей вже залишилося небагато, проте, їхнє слово щось може важити для молодшого покоління…
Тож побажаємо партії Міллі Фірка попутного вітру, і якщо її зусилля увінчаються успіхом, то я певен, що й українці Криму не «пастимуть задніх». Все-таки, толерантність є чи не єдиною рисою, якою українці можуть пишатися по праву. Ось наступальності нам бракує, а з толерантністю не підкачаємо…
До речі, дуже хорошу справу зробила б Міллі Фірка, якби попросила у Росії допомогу в облаштуванні депортованих. У Росії настільки великий свій інтерес до Криму, що вона неодмінно допоможе! Щоправда, розмір допомоги може бути невеликим, але це краще, ніж нічого.
* * *
Може, я трохи й розчарую декого з націонал-патріотів, але скажу відверто, що мені не дуже подобається ідея з пониженням республіканського статусу Криму. Ну, стане Крим областю – і що від того зміниться? Хіба в Донецькій області менше сепаратизму, ніж у Криму? Може, там більше українських шкіл? Якщо перевести на душу населення, то Сімферополь щодо українських шкіл, здається, навіть випереджає Донецьк…
Інша справа, що українське населення потребує захисту, а це важко забезпечити при будь-якому статусі Криму. Свого часу В’ячеслав Чорновіл говорив про поступову еволюцію нинішньої російськомовної автономії в кримськотатарську. Ось це вже мені подобається більше… Не проголошення (проголошення нічого не дасть при нинішньому рівні нетолерантності і ксенофобії!), а саме еволюція. Причому, кожен крок вперед кримськотатарської громади буде своєрідним тестом на демократичність. Чи будуть паралельно вирішуватися українські проблеми? Наскільки активно кримські татари сприятимуть цьому? Бо будь-яка державність (навіть у вигляді автономії) – це не лише додаткові права, але й… обов’язки. Гармонія сама по собі не виникне, за неї треба боротися. І зусилля повинні бути спільними.
* * *
Гортаючи підшивку «Кримської світлиці», я звернув увагу на невелику замітку Івана Гасюка «Не можна мовчати!». У ній почесний голова Кримського республіканського товариства політв’язнів і репресованих висловлює побажання, щоб Президент України сприяв поступовому перетворенню російської територіальної автономії в Криму на національну кримськотатарську. Радить почати з влаштування кримських татар у міліцію та Службу безпеки України, «бо тільки вони разом з національно відродженими українцями зможуть забезпечити спокій у Криму».
Тобто, колишній політв’язень мислить у тому ж напрямку, що й свого часу В’ячеслав Чорновіл.
Гортаючи підшивку трохи назад, побачив іншу публікацію Івана Гасюка: «Моє питання не політичне, а земне…». Звернув увагу на слова: «…за все пограбоване майно, за всі тортури, страждання, за вісім років мук, холоду і голоду в заполярних політичних таборах Росії я вимагав тільки вісім соток землі в місті Алушта для побудови хати, де пропрацював 23 роки. Отримував від антиукраїнської, антидержавної влади в Криму стандартну відповідь: в Алушті вільної землі нема. Зате є вільна земля гектарами для російських та українських олігархів, мільярдерів і мільйонерів, хто платить доларами».
З сумом подумав, що це тільки я пов’язав дві публікації колишнього політв’язня в одне ціле. А як би було добре, щоб кримські татари цікавились українською пресою! Адже земельне питання є чи не найголовнішим для репатрійованих. Вірно? І мені здається, що воно почало б вирішуватись краще, якби землю для будівництва житла почали вимагати не за національною ознакою, а… за принципом справедливості. Нехай би серед претендентів на землю 90% складали кримські татари, а 10% - такі, як Іван Михайлович Гасюк. А хіба мало достойних людей серед росіян? У цьому питанні «герметичність» кримським татарам явно шкодить. Національний рух корінного народу Криму повинен постійно обростати людьми інших національностей. Ніколи не повірю, що в АРК немає слов’ян, які б співчували кримськотатарській справі! В усякому випадку, серед материкових українців їх – хоч греблю гати…
Не зацікавиться цією «золотоносною жилою» хіба що дуже ледачий. Або ж людина, переконана у національній виключності. Припускаю, що на території Криму ситуація трохи гірша, бо сусідня імперія не спить, і з кримським електоратом працює постійно. Результат відчувається – є татарофоби і серед «паспортних» українців… Але ж неправі і ті кримські татари, які вважають, що національні проблеми є тільки у них, а в українців немає і бути не може.
Варто лише змінити ці установки, і нинішня автономія відразу підніметься до якісно вищого щабля.
* * *
Парадокс ситуації в тому, що статтю «Чи на користь народу його «герметичність»?» я писав ще до того, як ознайомився зі статтею Тимура Дагджі. А вийшло так, що ми писали про одне й те саме, перебуваючи на різних позиціях.
Чи змінила щось моя остання поїздка до Криму? Під час мандрівок містами і селами АРК, я знаходив і підтвердження своїм висновкам, і в той же час переконувався, що підстав для тривоги у кримськотатарського журналіста є більше, ніж достатньо…
Тому для об’єктивності подаю кілька характерних точок зору на проблему.

Катерина Войт, вчителька української мови Кольчугинського загальноосвітнього навчального закладу № 2 з кримськотатарською мовою навчання Сімферопольського району:
- Замкнутість кримських татар допомагає їм зберігатися. Я викладаю свій предмет у кримськотатарській школі і можу впевнено сказати, що діти у цій школі вихованіші, аніж в російській. Виграють ті росіяни та українці, які віддали своїх дітей сюди…
Українську мову вчать охоче, але біда в тому, що вона, окрім школи, більше ніде і не потрібна.
Мої донечки, хоча й походять з «глибоко української» родини, також вивчають кримськотатарську. Особливо великі успіхи у меншої. У неї чудова вимова, і їй подобається предмет.
Думаю, всі проблеми владнаються з часом.

Вельміра Асанова, с. Кольчугине:
- Я хочу, щоб відродилася культура мого народу і щоб ми не соромилися говорити рідною мовою. У нашій родині спілкуємося кримськотатарською, бо такими є настанови батьків. Але ж в інших родинах цього немає! Навіть у нашому селі, де кримських татар досить багато, молодь спілкується переважно російською. Казати, що всі мої земляки національно замкнуті, «герметичні» не можна. Ось я, наприклад, отримала вищу освіту… польською мовою. Саме польською мовою захистила свою магістерську дисертацію. Мені сподобалася Польща, до мене там добре ставилися. Ми йдемо в Європу і наші горизонти постійно розширюються. А те, що значна частина наших земляків вимушена «замкнутися» в своєму господарстві і виживати за рахунок теплиць, то такими є нинішні реалії. З часом, можливо, стане краще…

Абдула Асанов, педагог, батько Вельміри:
- Я згоден з Тимуром Дагджі, що змішані шлюби є небезпечними для маленької нації. Зовні все може виглядати добре: познайомилися, закохалися, пішли назустріч одне одному… Проблеми можуть виникнути потім. І вони будуть досить серйозними. Страждатимуть обидві сторони, страждатимуть і їхні батьки… І навіть там, де покоління співіснувало нормально, проблеми можуть виникнути в… онуків. Хтось повинен буде відректися від свого. Часто це відбувається непомітно для оточуючих, але все одно виливається у трагедію для меншої, слабшої нації.
Стосовно контактів з українцями, то ми ж не проти! Але в Криму їх мало (таких, щоб твердо і непохитно відстоювали своє українство), а контакти з материковою Україною ще не налагоджені. Хай би їздили до нас львів’яни, а ми - до них. Але поки що фінансова проблема є найсуттєвішою перепоною для контактів.

Ділявер Балджі, с. Кольчугине:
- Щоб не розчинитися в російськомовному Криму, нам просто необхідно триматися разом. Як не дивно, але в Узбекистані це виходило значно краще, хоч там ми жили серед братів-мусульман…
Контакти між кримськими татарами і українцями, дійсно, не надто тісні тепер. Але це пов’язано з тим, що «справжня» Україна далеко від Криму. У 1990 році я їздив на Західну Україну, мало того, я був одним з тих, хто першим піднімав синьо-жовтий український прапор у Стрию!
До мене там добре ставилися. Якось обідав у їдальні, і працівниці, дізнавшись, що я - мусульманин і не вживаю свинини, швидко приготували мені яєчню. Ніхто не «підколював» мене і не глузував. Хоч ми й різні народи, але стосунки між нами можуть бути братерськими. Але в цей процес повинна більше втручатися держава, дієвіше захищати від російських шовіністів і нас, і українців.

Ахтем Алієв, агроном, Совєтський район:
- Я глибоко переконаний, що контакти з українцями треба зміцнювати! І постійно переконую в цьому своїх земляків. Намагаюся дещо робити практично. Скажімо, готовий поїхати разом з академіком П. Вольвачем у Мліїв і відвезти туди саджанці троянд, які я вирощую у своєму господарстві. Це було б символічно, бо це був би своєрідний подарунок від кримськотатарського народу батьківщині великого українського садівничого Симиренка. А ще мрію відвезти саджанці троянд у Канів, висадити їх на могилі Великого Кобзаря.
Згоден з тим, що значна частина моїх земляків - «герметична» і, вирішуючи свої проблеми, розраховує переважно на власні сили. Такі люди, як я, виглядають «білими воронами»…
Але тут і від України багато залежить. Я ж був на Майдані, навіть застудився там… І чимало кримських татар там було разом зі мною. Ми вірили у швидші зміни, але, на жаль, наші очікування не виправдалися.
Тому «герметичність» кримських татар деякою мірою є виправданою, принаймні її можна пояснити. Проте, вірю, що з часом усе зміниться.

Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.

На фото: Євген Лупаков.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 03.01.2009 > Тема "Крим - наш дім"