|
"Кримська Свiтлиця" > #52 за 26.12.2008 > Тема "Душі криниця"
#52 за 26.12.2008
ШАШЛИКИ
Юр╕й МУШКЕТИК
Л╤ТЕРАТУРА
Кирило йшов в╕д автобусно╖ зупинки звивистою стежкою через л╕сок. Угор╕ ледь-ледь погойдували кронами тонк╕ висок╕ сосни, з обох бок╕в росли кущ╕ акац╕╖. Диво дивне╓, чому акац╕я стала п╕дл╕ском у соснах, ще й цв╕т ╖╖ був чорнильно-оранжевий. Пос╕яв хто, само нас╕ння зв╕дк╕лясь залет╕ло? А он вже дах дач╕, яку Данило назива╓ в╕ллою. Черепичний дах темно-червоний, ╕ черепиця та, як каже Данило, не б’╓ться, не жолобиться й не нагр╕ва╓ться п╕д сонцем. Довкола в╕лли огорожа з червоно╖ цегли з гострими металевими шпичаками зверху, важк╕ темн╕ ворота й хв╕рточка, б╕ля яко╖ дв╕ кнопки - одна з них у маленькому переговорному прилад╕. За хв╕рточкою - будиночок-ванькирчик для охорони. В╕кно затоноване, видно т╕льки з того боку. Кирило зна╓, що Данило сьогодн╕ на робот╕, а чи в╕н у ванькирчику? Натиснути кнопку, а що, коли виб╕жить хтось ╕нший?
У цю мить клацнула хв╕рточка ╕ в пройом╕ став Данило. Широкоплечий, стрижений, як майже вс╕ нин╕шн╕ охоронники, рукатий. Здивований. Проте мовчки в╕дступив уб╕к, пропустив старшого брата, показав на вх╕д до ванькирчика, в який вели дв╕ сходинки.
У ванькирчику топчан-диван, столик, два ст╕льц╕, маленький телев╕зор на тумбочц╕.
- С╕дай.
Дивувався приходу брата, бачив, що той якийсь скулений, але трима╓ себе в руках, не посп╕шав ╕з запитаннями. Кирило показав на ще одн╕ двер╕ в глибин╕ ванькирчика.
- А то куди? Хто там?
- Н╕кого. Там домашня електростанц╕я, на солярц╕, у нас же електрика не з Ки╓ва, бува╓, вимикають. - ╤, врешт╕, не витримав:
- А ти чого? Щось сталося?
Кирило змигнув рудими пов╕ками, важко проковтнув слину.
- Сталося. Консил╕ум сьогодн╕ сказав, що Олежка не проживе й м╕сяця. Потр╕бна негайна операц╕я.
- Ну так...
- Ш╕стдесят п’ять тисяч гривень.
Данило н╕чого не розум╕в. У нього таких грошей не було. Кирило при╖хав з розпачу, щоб поскаржитись чи розрахову╓ позичити в нього? Але ж зна╓, що ╖х нема.
- Ти т╕льки заступив на зм╕ну?
- Н╕, я п╕дм╕няв Миколу, в╕н хвор╕в. Гуляв з малим...
Кирило зна╓, що коли хазя╖нова нянька викочу╓ за ворота коляску з хазя╖новим сином, один з охоронц╕в ма╓ нев╕дступно супроводжувати ╖╖. В кишен╕ у нього п╕столет.
- А де зараз хазя╖н?
- У бунгало.
- Де, де?
- Ну, так вони називають чи то альтанку, чи то хатину для л╕тнього прийому гостей. Там така п╕чка, смажать шашлики.
- ╤ зараз?
- ╤ зараз. А вони через день ╖х смажать. Люблять дуже. Ото ╖хн╓ найб╕льше развл╓чен╕╓. Спочатку казали: будем ╖здити по культурних м╕сцях: Новгород-С╕верський, Качан╕вка, Кам’янець-Под╕льський... Та й не ╖здять.
- Т╕льки шашлики?
- Та н╕. Це н╕би затравка. Люда, кухарка, казала, що й п╕цу ╖дять по п╕втисяч╕ долар╕в штука, ╕ креветки в чорн╕й ╕кр╕, ╕ шампанське по тисяч╕ пляшка. Ол╕гархи ж, - ╕ в голос╕ аж н╕би горд╕сть.
Кирило п╕дв╕вся.
- П╕ду я.
- Куди?
- Та до хазя╖на твого. А куди мен╕ ще йти, - губи в нього др╕бно тремт╕ли. - З мосту в Дн╕про? - Може, в╕н мене трохи пам’ята╓... Ями йому п╕д сад копав.
╤ дв╕р булигою мостив. Данило п╕дхопився.
- Х╕ба можна... В╕н ╕ мене вижене з роботи. Та ще такий час ти вибрав... Гост╕ в нього.
- От, може при гостях ╕ дасть. Я... я дал╕ не можу. - Сльози покотилися по його щоках. - Олежка... П’ять рочк╕в... син...
Данило хот╕в зупинити, але в╕н в╕дтрутив його. Ступав по викладен╕й кольоровою плиткою дор╕жц╕, як сновида. Данило теж ╕шов за ним: пройде й зупиниться, пройде й зупиниться. Л╕воруч ╕ праворуч пласталося ще дв╕ дор╕жки. Б╕ля л╕во╖ дор╕жки - гойдалка, на стовпах, лавошна, з м’якими сид╕ннями, на одному погойдувався хлопчак рок╕в десяти. Внизу стояв дитячий мотоцикл, який працю╓ в╕д акумулятора. Стрижений газон, по-чудерна- цькому п╕дстрижен╕ кущ╕, перед самим бунгало - ряд трояндових кущ╕в. Про них саме ╕ йшлося в бунгало.
- Чудесн╕ в тебе троянди, - тягучий ж╕ночий голос по-рос╕йськи. - Прямо загляд╕ння.
- Як╕ там чудесн╕. М╓стни╓ - я ╖х викорчую. Уже заказала. В Баден-Баден╕. Медальйон ╕ Бен╕ку. Нов╕йш╕ сорти.
- Вони ж, мабуть, коштують...
- Аякже: Бен╕ка - десять тисяч долар╕в...
- За що?
- За кущ.
Кирило зупинився. Його гойдало. В╕дтак зц╕пив зуби й р╕шуче ступив на пом╕ст.
- Михайле Осиповичу, Христом Богом прошу, прост╕ть, що прийшов до вас. Та ще в таку хвилю... Я ладен провалитися. Але що мен╕ робити? Помира╓ дитя, син. Потр╕бна негайна операц╕я.
Михайло Осипович дивився повз нього.
- Але я не л╕кар.
- Негайна операц╕я - тод╕ житиме. Ш╕стдесят п’ять тисяч гривень.
Кухар у б╕лому фартус╕ б╕ля мангала повернувся спиною, його плеч╕ зсутулилися. Просто перед Кирилом п╕д дощатою, пофарбованою зеленою фарбою ст╕ною сид╕в чолов╕к ╕з двотижневою - модною - щетиною на щоках.
- А ти десь працю╓ш? - Запитав, нагортаючи в тар╕лку трюфел╕в у п╕длив╕.
- На завод╕. - Й назвав завод.
- Ну?..
- Так там майже не платять. Цехи стоять.
- А завод який? Що там виробляють?
- Ракети самонав╕дн╕. Посваряться в Африц╕ дво╓ племен, замовлять по сотн╕-дв╕ ракет, випустять одн╕ на одних, ╕ знов завод сто╖ть.
- Вкради одну ╕ продай.
Хтось у кутку х╕х╕кнув.
Михайло Осипович микульнув очима. Ну, ракету, мовляв, у нас н╕хто не купить. А от квартиру...
- У мене... однок╕мнатна хрущовка. ╤ тро╓ д╕тей.
- Настругав, - знову з кутка.
Михайло Осипович подивився на годинник «Роллекс» варт╕стю близько ста тисяч долар╕в й поклав на тар╕лку виделку, та так р╕зко, необережно, що з не╖ випала тигрова креветка, вони були подан╕ з артишоками. Креветка впала на сорочку, Михайла Осиповича об╕йняла така досада, аж в╕н скривився. Сорочка обтягувала схоже на гарбуз пузце. Давалися взнаки шашлики. А ще ж н╕бито недавно на комсомольських конференц╕ях, зльотах, взявшись за руки з ╕ншими середньо╖ ланки «застр╕льниками» п╕сля н╕чного перепою, стрункий ╕ загонистий, гукав, аж мухи мертво сипалися з шибок: «Л╓н╕н! Парт╕я! Комсомол!..»
- Запиши на сайт сво╓ прохання. Може, хтось в╕дгукнеться. В мене таких грошей нема╓.
У Кирила обличчя перекосила судома. Хапнув ротом пов╕тря, побл╕д.
- Який сайт! Яке прохання! Син помира╓. - ╤ враз скинувся, горло перехопило, руки стиснулися в кулаки:
- Гади! Вбивц╕! Нелюди!!! То на вас би оту ракету, на вас! ╤ буде таке, буде! Не ракету, а вила! Сокиру!..
- Ей, охорона, забери його! Але Кирило вже йшов сам, похитуючись, як п’яний.
- Розпустилися. Рознадилися, - гомон╕ли за столами: - З ус╕х бок╕в: дай, дай... Тому на л╕каря, тому на квартиру. Неначе ми якийсь соцбез.
Кирило вийшов за ворота. Зупинився б╕ля стоянки для машин. Там ╖х було з п╕вдесятка, в основному чорн╕, блискуч╕, велик╕ - ╕номарки. Неначе викопн╕ зв╕р╕, як╕сь динозаври. Шофери сид╕ли на трав╕ п╕д сосною, курили. Кирило хот╕в ще щось сказати, не сказав, зашпортнувся, п╕шов.
У пов╕тр╕ давко пахло шашликами.
"Кримська Свiтлиця" > #52 за 26.12.2008 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6710
|
«ЦЯ Ж╤НКА ВСЕ ЖИТТЯ ПРИСВЯТИЛА РОЗВИТКУ УКРА╥НСЬКО╥ КУЛЬТУРИ»
