"Кримська Свiтлиця" > #52 за 26.12.2008 > Тема ""Білі плями" історії"
#52 за 26.12.2008
В╤Д╤БРАНЕ ДИТИНСТВО
ПЕРЕЖИТЕ... (Зак╕нчення. Поч. у № 49-51). Але попереду був спец╕альний засл╕н для виловлювання вт╕кач╕в. ╤ ось на як╕йсь станц╕╖ до вагону зайшли дво╓ у в╕йськов╕й форм╕, з гвинт╕вками. Один п╕шов дал╕, а другий, худий та високий, зупинився б╕ля нас: – Документи! ╤ тут татко наш, людина, завжди спок╕йна, впевнена в соб╕, враз розхвилювався, став щось шукати у кишенях: – Та де ж воно… Де ж… Куди ж воно под╕лося?.. Чи випало?.. Червоноарм╕╓ць дивився, дивився, а пот╕м показав на нас, що, злякан╕, сид╕ли, притулившись одне до одного: – Тво╕, стар╕к? – Мо╖, – упалим голосом вимовив батько. Червоноарм╕╓ць помовчав трохи, а пот╕м промовив: – ╢зжай, стар╕к, – ╕ п╕шов дал╕. Батько перехрестився… ╤ ось ми в Гармаш╕вц╕, дома, але на нас тут н╕хто не чекав. Сестри Галя та Маруся, рятуючись в╕д голодно╖ смерт╕, ви╖хали: с╕м’я Гал╕ – до Воронезько╖ област╕, де чолов╕к улаштувався вчителювати в одному з глухих с╕л Ан╕нського району, а Маруся в╕двезла маленького сина до свекрухи, та й по╖хала на Донеччину працювати в шахт╕. Все ж рад╕ли: ми – дома! Але дома, як такого, тобто хати, не було. Точн╕ше, вона стояла на тому ж м╕сц╕, але була не наша. Батько так до к╕нця життя ╕ не мав б╕льше свого даху над головою. Тимчасово зупинилися у дядьки Серг╕я. Дядько майже зразу попросив: – Ти, ╢горе, п╕шов би в Б╕ловодськ, до м╕л╕ц╕╖. А то ╕ у тебе, ╕ в мене можуть виникнути складнощ╕. До Б╕ловодська – п’ятнадцять к╕лометр╕в. Батько мав би повернутися в той же день. Але не прийшов ╕ на наступний. З’явився надвеч╕р третього дня – в╕дпустили. В райм╕л╕ц╕╖ заре╓стрували та докладно розпитали чому ╕ як повернувся, де ма╓ жити, що робити тощо. - Сказали, щоб пов╕домляв, де влашту╓шся на роботу, або якщо кудись надума╓ш ╖хати... Об╕йшлося. До реч╕, в перш╕ роки п╕сля Голодомору поверненню в р╕дн╕ м╕сця висланим селянам не дуже перешкоджали. Може тому, що села п╕д час голоду обезлюдн╕ли. Р╕дне село не прийняло. Вступити до колгоспу розкуркуленому не можна було й думати, ╕ батько п╕шов до Лимар╕вського к╕нного заводу, що за десять к╕лометр╕в в╕д Гармаш╕вки. Там роб╕тник╕в не вистачало. Допомогло й те, що в Новолимар╕вц╕ зустр╕в односельчанина, який працював виконробом. В╕н ╕ запропонував батьков╕ стати н╕чним пастухом, тобто пасти бригадних вол╕в вноч╕, п╕сля роботи. Дали нам ╕ хатину, господар╕ яко╖ вимерли в╕д голоду минулого року. ╤ хоча хата та, вибудувана з крейди, була стара й маленька (к╕мната та кухня, а нас - п’ятеро, а незабаром стало семеро – при╖хала сестра Мар╕я з сином), ми були дуже рад╕. Життя поступово налагоджувалося. Я п╕шов до школи, Миля ╕ Маруся працювали р╕зноробочими, Наташу, як╕й було уже майже тринадцять рок╕в, взяли в родину директора доглядати двох малих д╕ток. А Маруся незабаром вийшла зам╕ж за вд╕вця. Жили дуже голодно. У Новолимар╕вц╕, як й ╕нших селах, ще в╕дчувалися насл╕дки Голодомору. Нам, учням, у 1934 роц╕, в перший р╕к п╕сля Голодомору, почали давати по сто грам╕в хл╕ба на день. Пам’ятаю, як я, та й ╕нш╕ хлоп’ята, просили, щоб р╕зали хл╕б тоненько, тод╕ в╕н здавався нам б╕льшим шматочком. Та ╕ ╖в його, в╕дкушуючи малесенькими шматочками – звичка ще ╕з Соловк╕в – щоб на довше вистачило. М╕ж ╕ншим, спокою нам не давали. Батька час в╕д часу викликали до райв╕дд╕лу м╕л╕ц╕╖. Та й мен╕ якось нагадали, хто я такий. У 1934 роц╕ в Лен╕нград╕ було вбито Серг╕я К╕рова, одного з в╕домих на той час парт╕йних кер╕вник╕в. Стал╕ну та його присп╕шникам ця под╕я стала приводом, аби розгорнути в кра╖н╕ криваву репресивну кампан╕ю, яка набула особливого розмаху в 1937 роц╕. Цей страшний час торкнувся не т╕льки м╕ста, а й села. Дек╕лька чолов╕к у Новолимар╕вц╕ арештували й повезли до райцентру. Затримали ╕ мого батька. Правда, невдовз╕ в╕дпустили. Загальна п╕дозр╕л╕сть, пошук ╕ викривання “ворог╕в народу” панувала нав╕ть у школах. Одного дня до нашого 4-го класу зайшов директор школи Чирков ╕ пов╕в розмову про те, що кожн╕й радянськ╕й людин╕ треба бути дуже пильною, адже вороги ╓ повсюди, вони займаються шк╕дництвом. – Ось, чи зна╓те ви, хто так╕… - назвав в╕н пр╕звища мо╓ та ще одного учня. – Як хто? Петька!.. Ванька! – голосно загомон╕ли д╕ти, перебиваючи одне одного. – Н╕–╕–╕, вони не просто Петька та Ванька. Вони – п╕дкуркульники, – наголосив директор. – ╥хн╕ батьки були розкуркулен╕… Клас стих. Що говорив директор дал╕, я уже не чув. Не знаю, як досид╕в до перерви. Ваню знайшов на берез╕ р╕чки Деркул, що текла неподал╕к в╕д школи ╕ куди ми частенько б╕гали п╕д час велико╖ перерви. В╕н сид╕в, поклавши руки ╕ голову на кол╕на, ╕ тихо плакав. Я с╕в поруч… Цього дня я зрозум╕в, в╕дчувши внутр╕шньо, що я не такий, як ╕нш╕ хлопц╕ та д╕вчата, що я, мов злод╕й, несу на соб╕ якусь провину, кару. Що мене тепер учн╕ повинн╕ сприймати як чужинця… Але, на щастя, н╕хто в школ╕ н╕коли про це б╕льше не згадував. Для школяр╕в я, як ╕ ран╕ше, залишався просто Петькою, який, до реч╕, добре вчився, та ще й гарно малював. ╤ все ж цей душевний б╕ль неско╓но╖ провини я прон╕с через усе сво╓ життя. До того ж час в╕д часу мен╕ нагадували, хто я такий. Так, у 7-му клас╕ мене сфотографували для районно╖ газети (див. фото), але публ╕кац╕╖ так ╕ не було, бо дов╕далися, чий я син. Д╕тям, батьки яких були розкуркулен╕, як ╕ д╕тям ворог╕в народу, були перекрит╕ вс╕ шляхи до багатьох ВНЗ, у в╕йськов╕ училища, до хорошо╖ роботи, до кар’╓ри. Так було ╕ п╕зн╕ше. П╕сля зак╕нчення в╕йни командування запропонувало мен╕ вступити до в╕йськово-морського училища. Позаду в мене була в╕йна, б╕льше десяти рок╕в служби на корабл╕, в╕йськово-морська служба стала звичною, ╕ я погодився. Провчився м╕сяць, як раптом виклика╓ начальник училища: - Над╕йшла вказ╕вка повернути вас на флот. У чому справа, не зна╓те? Я, певна р╕ч, здогадався, яка причина, але знизав плечима… У школ╕ я вчився добре, хоч навчання мо╓ контролювати було н╕кому. Правда, шостий клас зак╕нчив не кращим чином. Справа в тому, що батько забрав мене до себе, у Староб╕льськ, де в╕н у цей час працював кучером – возив представника обласного управл╕ння по загот╕вл╕ продукц╕╖ тваринництва. Жили ми в конюшн╕. Л╕жко наше стояло поруч з к╕ньми, не було н╕ стола, н╕ ст╕льця, отже, умов для навчання не було н╕яких, ╕ я вперше зак╕нчив навчальний р╕к на «посередньо» та «добре». Тод╕ я повернувся в Новолимар╕вку, де квартирував у Козлових, ╕ справи п╕шли на краще. Я знову став в╕дм╕нником, ╕ коли п╕сля зак╕нчення восьмого класу (школа була восьмир╕чна) постало питання, що робити дал╕, над╕слав документи до Луганського (тод╕ Ворошиловградського) паровозобуд╕вництва ╕ до Севастопольського суднобуд╕вного техн╕куму. Незабаром одержав пов╕домлення, що я зарахований учнем одного й ╕ншого техн╕куму (в╕дм╕нник╕в приймали без екзамен╕в). Тож вибрав севастопольський. Тут, у Севастопол╕, через р╕к, п╕сля зак╕нчення першого курсу, зустр╕в Велику В╕тчизняну в╕йну. В╕йна змусила забути вс╕ образи ╕ стати таким, як ╕ вс╕ мо╖ однол╕тки. Уже десь на другий чи трет╕й день я разом з товаришами був у в╕йськкомат╕ – просився на фронт. ╤ хоч на фронт нас не послали («п╕дрост╕ть ще!»), я з перших дн╕в в╕йни брав участь у спорудженн╕ укр╕плень п╕д Севастополем, а в дн╕ облоги м╕ста п╕д обстр╕лом та бомбуванням з пов╕тря – в забезпеченн╕ передово╖, в евакуац╕╖ ц╕нностей з м╕ста. Незабаром добровольцем, бо було лише с╕мнадцять рок╕в, ╕ до того ж мав «бронь», п╕шов-таки «на в╕йну». Воював на крейсер╕ «Молотов» комендором зен╕тним, тобто гармашем, виправдовуючи сво╓ козацьке пр╕звище. Маю бойов╕ нагороди. В╕дтод╕ минуло багато рок╕в. Пережите, на щастя, не зачерствило мою душу, не озлобило, навчило бути небайдужим до б╕ди ╕нших людей, до несправедливост╕, до того, що д╕╓ться навкруги. Людина не повинна бути нос╕╓м зла. Хоч, кажучи словами поета, «минуле згадуючи, я не прощаю». Петро ГАРМАШ, ╕нвал╕д Велико╖ В╕тчизняно╖ в╕йни.
"Кримська Свiтлиця" > #52 за 26.12.2008 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6704
|