Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4500)
З потоку життя (7297)
Душі криниця (4191)
Українці мої... (1689)
Резонанс (2201)
Урок української (1007)
"Білі плями" історії (1854)
Крим - наш дім (1190)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (246)
Бути чи не бути? (395)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (234)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ГОЛОДОМОР ЯК ПРОЯВ ГЕНОЦИДУ
Укра╖нський календар


ДЕ ХОДИТЬ ЛЕМ╤Ш, ТАМ ╤ ШАБЛЯ МУСИТЬ БУТИ
Стосовно Слоб╕дсько╖ Укра╖ни москов╕ти в╕д самого початку д╕яли за принципом «под╕ляй ╕...


НЕЗВИЧАЙНИЙ ПОС╤БНИК НЕЗВИЧАЙНОГО МУЗЕЮ
Пос╕бник стане чудовим додатковим матер╕алом для виховання д╕тей на основ╕ правдиво╖ ╕стор╕╖...


ДВА З ПОЛОВИНОЮ СТОЛ╤ТТЯ ╤ П’ЯТЬ ДН╤В
6 вересня в Нац╕ональному музе╖ ╕стор╕╖ Укра╖ни в Друг╕й св╕тов╕й в╕йн╕ в╕дкрилася виставка...


СУДЖА: ╤СТОР╤Я, ЯКА ПОВЕРТА╢ТЬСЯ?
Що ми зна╓мо про м╕стечко та його укра╖нську ╕стор╕ю…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #52 за 26.12.2008 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#52 за 26.12.2008
В╤Д╤БРАНЕ ДИТИНСТВО

ПЕРЕЖИТЕ...
(Зак╕нчення. Поч. у № 49-51).
Але попереду був спец╕альний засл╕н для виловлювання вт╕кач╕в. ╤ ось на як╕йсь станц╕╖ до вагону зайшли дво╓ у в╕йськов╕й форм╕, з гвинт╕вками. Один п╕шов дал╕, а другий, худий та високий, зупинився б╕ля нас:
– Документи!
╤ тут татко наш, людина, завжди спок╕йна, впевнена в соб╕, враз розхвилювався, став щось шукати у кишенях:
– Та де ж воно… Де ж… Куди ж воно под╕лося?.. Чи випало?..
Червоноарм╕╓ць дивився, дивився, а пот╕м показав на нас, що, злякан╕, сид╕ли, притулившись одне до одного:
– Тво╕, стар╕к?
– Мо╖, – упалим голосом вимовив батько.
Червоноарм╕╓ць помовчав трохи, а пот╕м промовив:
– ╢зжай, стар╕к, – ╕ п╕шов дал╕.
Батько перехрестився…
╤ ось ми в Гармаш╕вц╕, дома, але на нас тут н╕хто не чекав. Сестри Галя та Маруся, рятуючись в╕д голодно╖ смерт╕, ви╖хали: с╕м’я Гал╕ – до Воронезько╖ област╕, де чолов╕к улаштувався вчителювати в одному з глухих с╕л Ан╕нського району, а Маруся в╕двезла маленького сина до свекрухи, та й по╖хала на Донеччину працювати в шахт╕.
Все ж рад╕ли: ми – дома! Але дома, як такого, тобто хати, не було. Точн╕ше, вона стояла на тому ж м╕сц╕, але була не наша. Батько так до к╕нця життя ╕ не мав б╕льше свого даху над головою.
Тимчасово зупинилися у дядьки Серг╕я. Дядько майже зразу попросив:
– Ти, ╢горе, п╕шов би в Б╕ловодськ, до м╕л╕ц╕╖. А то ╕ у тебе, ╕ в мене можуть виникнути складнощ╕.
До Б╕ловодська – п’ятнадцять к╕лометр╕в. Батько мав би повернутися в той же день. Але не прийшов ╕ на наступний. З’явився надвеч╕р третього дня – в╕дпустили. В райм╕л╕ц╕╖ заре╓стрували та докладно розпитали чому ╕ як повернувся, де ма╓ жити, що робити тощо.
- Сказали, щоб пов╕домляв, де влашту╓шся на роботу, або якщо кудись надума╓ш ╖хати...
Об╕йшлося. До реч╕, в перш╕ роки п╕сля Голодомору поверненню в р╕дн╕ м╕сця висланим селянам не дуже перешкоджали. Може тому, що села п╕д час голоду обезлюдн╕ли.
Р╕дне село не прийняло. Вступити до колгоспу розкуркуленому не можна було й думати, ╕ батько п╕шов до Лимар╕вського к╕нного заводу, що за десять к╕лометр╕в в╕д Гармаш╕вки. Там роб╕тник╕в не вистачало. Допомогло й те, що в Новолимар╕вц╕ зустр╕в односельчанина, який працював виконробом. В╕н ╕ запропонував батьков╕ стати н╕чним пастухом, тобто пасти бригадних вол╕в вноч╕, п╕сля роботи.
Дали нам ╕ хатину, господар╕ яко╖ вимерли в╕д голоду минулого року. ╤ хоча хата та, вибудувана з крейди, була стара й маленька (к╕мната та кухня, а нас - п’ятеро, а незабаром стало семеро – при╖хала сестра Мар╕я з сином), ми були дуже рад╕.
Життя поступово налагоджувалося. Я п╕шов до школи, Миля ╕ Маруся працювали р╕зноробочими, Наташу, як╕й було уже майже тринадцять рок╕в, взяли в родину директора доглядати двох малих д╕ток. А Маруся незабаром вийшла зам╕ж за вд╕вця.
Жили дуже голодно. У Новолимар╕вц╕, як й ╕нших селах, ще в╕дчувалися насл╕дки Голодомору.
Нам, учням, у 1934 роц╕, в перший р╕к п╕сля Голодомору, почали давати по сто грам╕в хл╕ба на день. Пам’ятаю, як я, та й ╕нш╕ хлоп’ята, просили, щоб р╕зали хл╕б тоненько, тод╕ в╕н здавався нам б╕льшим шматочком. Та ╕ ╖в його, в╕дкушуючи малесенькими шматочками – звичка ще ╕з Соловк╕в – щоб на довше вистачило.
М╕ж ╕ншим, спокою нам не давали. Батька час в╕д часу викликали до райв╕дд╕лу м╕л╕ц╕╖. Та й мен╕ якось нагадали, хто я такий.
У 1934 роц╕ в Лен╕нград╕ було вбито Серг╕я К╕рова, одного з в╕домих на той час парт╕йних кер╕вник╕в. Стал╕ну та його присп╕шникам ця под╕я стала приводом, аби розгорнути в кра╖н╕ криваву репресивну кампан╕ю, яка набула особливого розмаху в 1937 роц╕.
Цей страшний час торкнувся не т╕льки м╕ста, а й села. Дек╕лька чолов╕к у Новолимар╕вц╕ арештували й повезли до райцентру. Затримали ╕ мого батька. Правда, невдовз╕ в╕дпустили. Загальна п╕дозр╕л╕сть, пошук ╕ викривання “ворог╕в народу” панувала нав╕ть у школах.
Одного дня до нашого
4-го класу зайшов директор школи Чирков ╕ пов╕в розмову про те, що кожн╕й радянськ╕й людин╕ треба бути дуже пильною, адже вороги ╓ повсюди, вони займаються шк╕дництвом.
– Ось, чи зна╓те ви, хто так╕… - назвав в╕н пр╕звища мо╓ та ще одного учня.
– Як хто? Петька!.. Ванька! – голосно загомон╕ли д╕ти, перебиваючи одне одного.
– Н╕–╕–╕, вони не просто Петька та Ванька. Вони – п╕дкуркульники, – наголосив директор. – ╥хн╕ батьки були розкуркулен╕…
Клас стих. Що говорив директор дал╕, я уже не чув. Не знаю, як досид╕в до перерви.
Ваню знайшов на берез╕ р╕чки Деркул, що текла неподал╕к в╕д школи ╕ куди ми частенько б╕гали п╕д час велико╖ перерви. В╕н сид╕в, поклавши руки ╕ голову на кол╕на, ╕ тихо плакав. Я с╕в поруч…
Цього дня я зрозум╕в, в╕дчувши внутр╕шньо, що я не такий, як ╕нш╕ хлопц╕ та д╕вчата, що я, мов злод╕й, несу на соб╕ якусь провину, кару. Що мене тепер учн╕ повинн╕ сприймати як чужинця…
Але, на щастя, н╕хто в школ╕ н╕коли про це б╕льше не згадував. Для школяр╕в я, як ╕ ран╕ше, залишався просто Петькою, який, до реч╕, добре вчився, та ще й гарно малював.
╤ все ж цей душевний б╕ль неско╓но╖ провини я прон╕с через усе сво╓ життя. До того ж час в╕д часу мен╕ нагадували, хто я такий. Так, у 7-му клас╕ мене сфотографували для районно╖ газети (див. фото), але публ╕кац╕╖ так ╕ не було, бо дов╕далися, чий я син.
Д╕тям, батьки яких були розкуркулен╕, як ╕ д╕тям ворог╕в народу, були перекрит╕ вс╕ шляхи до багатьох ВНЗ, у в╕йськов╕ училища, до хорошо╖ роботи, до кар’╓ри.
Так було ╕ п╕зн╕ше. П╕сля зак╕нчення в╕йни командування запропонувало мен╕ вступити до в╕йськово-морського училища. Позаду в мене була в╕йна, б╕льше десяти рок╕в служби на корабл╕, в╕йськово-морська служба стала звичною, ╕ я погодився.
Провчився м╕сяць, як раптом виклика╓ начальник училища:
- Над╕йшла вказ╕вка повернути вас на флот. У чому справа, не зна╓те?
Я, певна р╕ч, здогадався, яка причина, але знизав плечима…
У школ╕ я вчився добре, хоч навчання мо╓ контролювати було н╕кому. Правда, шостий клас зак╕нчив не кращим чином. Справа в тому, що батько забрав мене до себе, у Староб╕льськ, де в╕н у цей час працював кучером – возив представника обласного управл╕ння по загот╕вл╕ продукц╕╖ тваринництва. Жили ми в конюшн╕. Л╕жко наше стояло поруч з к╕ньми, не було н╕ стола, н╕ ст╕льця, отже, умов для навчання не було н╕яких, ╕ я вперше зак╕нчив навчальний р╕к на «посередньо» та «добре». Тод╕ я повернувся в Новолимар╕вку, де квартирував у Козлових, ╕ справи п╕шли на краще. Я знову став в╕дм╕нником, ╕ коли п╕сля зак╕нчення восьмого класу (школа була восьмир╕чна) постало питання, що робити дал╕, над╕слав документи до Луганського (тод╕ Ворошиловградського) паровозобуд╕вництва ╕ до Севастопольського суднобуд╕вного техн╕куму. Незабаром одержав пов╕домлення, що я зарахований учнем одного й ╕ншого техн╕куму (в╕дм╕нник╕в приймали без екзамен╕в). Тож вибрав севастопольський.
Тут, у Севастопол╕, через р╕к, п╕сля зак╕нчення першого курсу, зустр╕в Велику В╕тчизняну в╕йну. В╕йна змусила забути вс╕ образи ╕ стати таким, як ╕ вс╕ мо╖ однол╕тки. Уже десь на другий чи трет╕й день я разом з товаришами був у в╕йськкомат╕ – просився на фронт. ╤ хоч на фронт нас не послали («п╕дрост╕ть ще!»), я з перших дн╕в в╕йни брав участь у спорудженн╕ укр╕плень п╕д Севастополем, а в дн╕ облоги м╕ста п╕д обстр╕лом та бомбуванням з пов╕тря – в забезпеченн╕ передово╖, в евакуац╕╖ ц╕нностей з м╕ста.
 Незабаром добровольцем, бо було лише с╕мнадцять рок╕в, ╕ до того ж мав «бронь», п╕шов-таки «на в╕йну». Воював на крейсер╕ «Молотов» комендором зен╕тним, тобто гармашем, виправдовуючи сво╓ козацьке пр╕звище. Маю бойов╕ нагороди.
В╕дтод╕ минуло багато рок╕в. Пережите, на щастя, не зачерствило мою душу, не озлобило, навчило бути небайдужим до б╕ди ╕нших людей, до несправедливост╕, до того, що д╕╓ться навкруги. Людина не повинна бути нос╕╓м зла. Хоч, кажучи словами поета, «минуле згадуючи, я не прощаю».
Петро ГАРМАШ,
╕нвал╕д Велико╖ В╕тчизняно╖ в╕йни.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #52 за 26.12.2008 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6704

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков