Версiя для друку Обговорити в форумi

СПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО...

Про значення науковості та системності в публіцистиці кращих представників української інтелігенції
(Замість передмови до книги політичної і громадської публіцистики академіка Петра Вольвача «Українська провесінь Криму»)

До 70-ліття академіка УЕАН Петра Вольвача (на фото) у сімферопольському видавництві «Доля» вийшла публіцистична збірка ювіляра «Українська провесінь Криму». Наші читачі можуть ознайомитися з передмовою до неї, яку написав відомий кримський журналіст Микола Семена.
Що б там не говорили, але український слід в Криму - незнищенний. Червоними нитками пронизали його історію та географію, якщо навіть не згадувати віддалених історичних часів, генії останніх часів – Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Левко Симиренко, Степан Руданський тощо. Кожен з них залишив на півострові свій український сад – хто в поезії, хто в прозі, хто в садівництві, а хто, крім літератури, й у виноградарстві, як Михайло Коцюбинський. І як би там не було, однак так чи інакше постає питання – а хто наступний? Хто з наших сучасників здатен залишити на кримській землі незнищенний український слід своєю громадською діяльністю, думкою, пером, перетворенням природи? І відповідь на це питання вже є. Одним з таких найбільш активних послідовників великих українців у Криму є академік Петро Вольвач, який продовжує орати в Криму українську ниву слідом за Степаном Руданським у літературі, за Левком Симиренком у садівництві, за Михайлом Коцюбинським – і в літературі, і в садівництві…
Петро Вольвач – відомий український учений у галузі біології плодових культур, садівництва, захисту рослин та агроекології, доктор філософії в галузі біології. Він також громадський діяч, публіцист, письменник. Упродовж 1963-2003 рр. працював у різних науково-дослідних установах Криму та України. Петро Вольвач – автор понад 300 наукових праць, серед яких – 6 монографій та численних публіцистичних матеріалів в українській та зарубіжній пресі.
У Криму не можна бути вченим і не бути публіцистом. Бо аналітичний розум не може існувати в тих умовах гуманітарного нігілізму та невиправданого кримоцентризму, так званого «кримського патріотизму», який тільки те й робить, що знущається над логікою, над історією, над правдою. Наприклад, взявши війною Крим на початку минулого століття, Фрунзе наказав розстріляти майже половину професорів місцевого університету, але радянська влада примусила колектив цього ж університету носити назву «імені Фрунзе» багато десятиліть. Петро Вольвач першим у Криму звернув увагу громадськості на те, що при засиллі топонімів та інших географічних назв, пов’язаних із діячами епохи тоталітаризму, в Криму не увічнена пам’ять багатьох українських діячів науки і техніки, гуманітарної сфери, які дуже багато зробили для розвитку Криму і залишаються не тільки поза увагою громадськості, але відносно багатьох з них ще не відновлена історична правда. Наприклад, саме Петро Вольвач ініціював, організував та весь час координував роботу з перевидання видатної багатотомної праці Левка Симиренка «Кримське промислове плодівництво», яка й досі залишається і неоціненним скарбом української біологічної науки, і робочим інструментом для практикуючих нині кримських садівників та вчених-плодоводів. Разом з тим Петро Вольвач звернув увагу кримського загалу на те, що в Криму досі не увічнене ім’я Левка Симиренка, хоч навряд чи є діяч, який заслуговує на це більше за нього.
І незважаючи на спротив російської громадськості та незрозумілу глухоту влади Петро Вольвач активно просуває цю ідею до реалізації. Сподіваємося, вже не за горами час, коли значні об’єкти в Криму – населені пункти, вулиці, площі і навіть гірські вершини носитимуть ім’я українських діячів, у тому числі й у першу чергу – Левка Симиренка.
Про тісний зв’язок Петра Вольвача з історією української землі свідчить той факт, що народився він у селі Вольвачівка Токмацького району Запорізької області. І вже з дитинства пов’язав своє життя з Кримом – вступив та закінчив з відзнакою курс навчання в Кримському сільгоспінституті, а потім в 1965-1968 роках навчався в аспірантурі Всесоюзного науково-дослідного інституту рослинництва ім. академіка М. І. Вавилова у Санкт-Петербурзі, де захистив кандидатську дисертацію. З 1998 року - доктор філософії в галузі біології, а з 1999 року - академік Української екологічної академії наук.
Зрештою, з біографією Петра Вольвача можна ознайомитися на останніх сторінках цієї книги, але його публіцистична творчість – це окремий розділ життя, тісно пов’язаний з постановкою та розв’язанням проблеми Криму в сучасній Україні. Уже той правовий нонсенс, що Крим є автономним утворенням у складі унітарної держави, потребує глибокого правового і політичного аналізу, але ж у Криму подібних проблем - маса. Петро Вольвач активно долучається до їх осмислення, вивчення та наукового розв’язання своєю публіцистикою. Він для цього обирає найбільш актуальні проблеми.
В полі зору історичного, наукового аналізу Вольвача – проблема прадавньої присутності українського народу в Криму та постійне перебування Криму в орбіті саме української політики у всі часи його історії - факт, що активно заперечується російськими шовіністами! — а також проблеми соціології та демографії сучасного Криму, проблема українського внеску в економіку, історію, гуманітарну сферу Криму, проблема відновлення прав, статусу кримськотатарського народу та відновлення правди стосовно його історії, зрештою, проблема Кримської війни 1854-1856 років, для участі в якій більшість солдатів імперської російської армії була набрана саме на теренах України, хоч деякі політики сьогодні говорять про ріки виключно російської крові, пролитої при захисті Севастополя, а також про «місто російської слави» тощо.
У цій книзі – лише частина публіцистики Петра Вольвача, але й вона дає уявлення про те, що саме відрізняє його публіцистику від творів інших «аналітиків», які переповнюють сьогодні кримську пресу та інтернет. У першу чергу це – науковість та системність, всебічний аналіз, ґрунтовність і логічність висновків. Про рівень цієї роботи свідчить той красномовний факт, що ті політичні сили Криму, які, м’яко кажучи, не люблять Україну як державу та українців як народ, за весь цей час так і не спромоглися хоча б приблизно на такому ж рівні відповісти Петру Вольвачу, бо не в змозі спростувати неспростовне і безсилі скасувати правду.
Саме Петро Вольвач поставив жирні крапки в суперечці шовіністів стосовно так званої «проблеми 1954 року», в якій грубо заперечувалась та викривлялась сутність і сенс возз’єднання Криму з Україною, в суперечці стосовно історії будівництва Північно-Кримського зрошувального каналу і розвитку аграрного сектора Криму після війни, а також в проблемах функціонування мов у Криму, проблемах україномовної освіти, національної освіти кримських татар, і загалом всього, що стосується проблем утвердження в Криму української державності. І якби тільки наша влада навчилася дослухатися до голосу українських мислителів, то більшість із цих проблем уже були б розв’язані і відійшли у минуле, але коли то таке було?!
Будучи незалежним кандидатом у депутати Верховної Ради України під час виборів на початку 90-х років, Петро Вольвач наголошував, що «головна причина кризового стану економіки держави та обвального зубожіння народу полягає в тому, що Україною керують антиреформаторські, антипатріотичні, малокомпетентні та аморальні люди з колишньої компартійної номенклатури. Вони виявилися неспроможними ні до конструктивної законотворчості, ні до професійного керівництва виконавчою владою. З їхньої вини упродовж останніх двох років Україна втратила наявний високий економічний потенціал для розбудови незалежної держави та посіяно глибоку зневіру в державотворчу спроможність знедоленого українського народу, скомпрометовано і святу ідею незалежності. Єдиний можливий вихід з економічної та духовної кризи — радикальні зміни законодавчої та виконавчої влади. Відповідальність за долю незалежної України мають взяти на себе реформаторські, високопатріотичні та високопрофесійні політики демократичної орієнтації, яких вдосталь в Україні».
Петро Вольвач – представник роду української гуманітарної інтелігенції. В нашій літературі дуже багато написано про російську інтелігенцію (і було б написано ще значно більше, якби марксизм-ленінізм не звів російську інтелігенцію зі статусу класу до статусу ідеологічної прислуги, через що вона втратила будь-яку точку опори!), і практично нічого – про українську. Здається, ця тема – ще не оране поле для українських істориків. Як і тема порівняння та вирізнення українського менталітету від російського.
І головна проблема тут – відмінність, різниця між трудами, думками, домаганнями класу інтелігенції російської та інтелігенції української. Згадайте публіцистику Добролюбова, Писарєва, зрештою, Солженицина, якого колись називали «совістю російського народу», - безапеляційність, впевненість у тому, що вони представляють істину в останній інстанції, намагання роздавати свої «поради» направо й наліво, нехтування інтересами та думками інших народів, заперечення очевидних істин. Як разюче відрізняється тональність, мотиви, зміст, висновки творчості, скажімо, Олександра Довженка (навіть його московського періоду!) від змісту творчості, наприклад, обох Михалкових? Натомість згадайте публіцистику українських інтелігентів – Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Михайла Павлика, згадайте українську літературу, українське кіно, українське мистецтво. Українська публіцистика – втілення толерантності, поваги до інших, вона – зразок наукового, конкретно-історичного та системного підходу до аналізу явищ та подій. Російська держава (і головне – реакційна частина російської інтелігенції проти цього не заперечувала, а навпаки – сприйняла це із задоволенням!) саме тому й заборонила не тільки українську публіцистику, але й саму українську мову, що вона була не в змозі перевершити її з ідейної та методичної точки зору. Як це не гірко усвідомлювати – і, в першу чергу, жаль саме росіян! – але зараз приблизно так відрізняються риторика та стилістика і виступів, і діяльності Президента Ющенка та президентів Путіна і Медведєва. Людяність і толерантність з одного боку, і «мочить в сортирах» – з другого. Це і є два менталітети – і в політиці, і в гуманітарній сфері…
Публіцистика Петра Вольвача саме того високого ґатунку, який нам дали кращі зразки української громадської та філософської думки: якщо наукові докази – то беззаперечні, якщо аналіз – то системний і глибинний, якщо висновок – то логічний і з повагою до інших думок та аргументів.
Тому для тих читачів, які хочуть мати справжню «поживу для розуму», які хочуть мати не «локшину на вуха», якою переповнені сьогодні, на жаль, більшість газет Криму, а справжні зразки логіки та науковості – читання цієї книги принесе неабияке задоволення. Це саме те, що і значить «доторкнутися до справжнього»…
Микола Семена, журналіст.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #52 за 26.12.2008 > Тема "З потоку життя"