Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3165)
З потоку життя (6380)
Душі криниця (3499)
Українці мої... (1463)
Резонанс (1498)
Урок української (988)
"Білі плями" історії (1670)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
40 РОК╤В ПОТОМУ ЕКСПЕРТИЗА ДОВЕЛА, ЩО ╤ВАСЮК НЕ М╤Г ВЧИНИТИ САМОГУБСТВО
Сл╕дчий експеримент провели в схожих до загибел╕ ╤васюка умовах, на прохання прокуратури...


ОПРИЛЮДНИЛИ ДОКУМЕНТИ КДБ ПРО ПОВЕРНЕННЯ КРИМСЬКИХ ТАТАР З ДЕПОРТАЦ╤╥
99 документ╕в КДБ про майже п╕встол╕тню ╕стор╕ю повернення кримських татар ╕з заслання виклали у...


«КОЛИ ПРИЙШЛИ Ц╤ П╤ДЛ╤ РАДЯНСЬК╤...»
Депортац╕я кримських татар очима очевидця


З ╤СТОР╤╥ УКРА╥НСЬКОГО КОЗАЦТВА НА ЛУГАНЩИН╤
Нещодавно в Харков╕ вийшло друком сьоме, доповнене видання зб╕рки ╕сторичних нарис╕в...


ХТО ╤ КОЛИ НАСПРАВД╤ ЗАСНУВАВ МАР╤УПОЛЬ, ХЕРСОН ТА ОДЕСУ
Як справжня ╕стор╕я П╕вдня Укра╖ни в╕др╕зня╓ться в╕д “╕мперського м╕фу” та рос╕йсько╖...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #51 за 19.12.2008 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#51 за 19.12.2008
В╤Д╤БРАНЕ ДИТИНСТВО
ПЕТРО ГАРМАШ

ПЕРЕЖИТЕ...
(Продовження. Поч. у № 49, 50).

У вагонах було темно ╕ холодно. Зупинявся потяг р╕дко на як╕йсь маленьк╕й станц╕╖ або роз’╖зд╕, а част╕ше серед засн╕женого степу. Тод╕ конво╖ри в╕дчиняли двер╕ ╕ голосно командували:
– Виход╕ оправиться! –
╤ в╕дходили осторонь, тримаючи гвинт╕вки напоготов╕, мабуть боялися, що хтось накинеться на них чи втече.
Багато людей, особливо д╕тей, помирало, ╖х виносили з вагон╕в на станц╕ях, де зупинявся потяг.
– У дороз╕, - згадують сестри, - мама часто плакала, пригорнувши нас, д╕тей, до себе, а батько сид╕в мовчки, похмурий. Час в╕д часу в╕н намагався заспоко╖ти маму:
– Не плач, Феклушо, що буде, то буде… Ми ж не одн╕, ти ж бачиш, ск╕льки вагон╕в набито такими, як ми. Господь не залишить нас…
Везли нас у закритих вагонах довго ╕ нев╕домо куди. Ось уже за дверима, коли ╖х в╕дчиняли, зам╕сть виб╕леного сн╕гом степу – стояв л╕с.
Нарешт╕ привезли п╕д Архангельськ. Висадили на як╕йсь станц╕╖ чи полустанку ╕ погнали у таб╕р, що був розташований недалеко в╕д станц╕╖. Як виявилося п╕зн╕ше, це був переселенський пункт. Зв╕дси кого в╕дправляли до Воркути, а кого – в глибину необжито╖ тайги на л╕соповали.
Ми опинилися на Соловках. ╤з цим словом насамперед згадуються далек╕ Соловецьк╕ острови у Б╕лому мор╕, де за царизму в п╕двалах Соловецького монастиря були страшн╕ в’язниц╕, а за радянських час╕в – сумно в╕домий Соловецький таб╕р особливого призначення, ╕ зв╕дки починалася таб╕рна система – в╕домий ГУЛАГ.
Але були й ╕нш╕ “Соловки” - не на островах, а в Архангельськ╕й област╕, куди в болотну тайгу виселяли депортованих укра╖нських селян, так званих “куркул╕в”, де вони, вчорашн╕ хл╕бороби, займалися загот╕влею л╕су та завантажували ним закордонн╕ судна. Назва ця ╕снувала в т╕ страшн╕ роки, та так ╕ залишилася в пам’ят╕ народу.
Загнали нас у дерев’ян╕ бараки, як╕ ще пахли св╕жою сосною, мабуть, були побудован╕ спец╕ально для нас, висланих селян. У бараку – к╕лька поверх╕в нар. Було нестерпно холодно та голодно. Холод особливо важко переносили д╕ти. Дв╕ п╕чки-«буржуйки», що стояли в одному й ╕ншому к╕нц╕ довгого бараку, не могли гр╕ти велике прим╕щення, по якому гуляли протяги. Невдовз╕ почали помирати д╕ти. Бувало, в день по п’ять-ш╕сть малят, як╕ не встигли ще п╕знати життя, в╕ддавали Богу душу в далекому чужому краю.
╤ тут влада “змилостивилася”: над╕йшов дозв╕л - тим, у кого залишилися родич╕ вдома, дозволялося д╕тей повертати до них, на батьк╕вщину. Бо тут вони т╕льки заважали батькам добре працювати.
Нам усм╕хнулася доля: на батьк╕вщину поверталася одна молодиця ╕з сус╕днього села Куряч╕вки, що розлучилася з чолов╕ком, ╕ батьки упросили ╖╖ взяти мене ╕ Наташу.
Р╕ч у т╕м, що тим з не куркульських с╕мей, хто розривав шлюб ╕з “куркулем”, дозволялось повернутися ╕з заслання додому. Таким чином з ╕ншою ж╕нкою, яка теж роз╕йшлася з чолов╕ком, повернулася на батьк╕вщину й Миля.
╤ ось, залишивши п╕д Архангельськом батьк╕в, ми у 1931 роц╕ знову опинилися в р╕дн╕й Гармаш╕вц╕. Родич╕в було чимало. Жили ми хто у кого: Наташа - у Марус╕, Миля – у Гал╕, а я - спочатку з╕ стареньким д╕дусем Левком у його маленьк╕й хатинц╕ – л╕тн╕й кухн╕. Невдовз╕ д╕дуся призначили сторожем колгоспного баштану, ╕ ми оселилися в курен╕, де л╕жком нам слугувала солома, покрита рядном.
Одного ранку д╕дусь сказав:
– Оце, синку, помирати буду. Наснився мен╕ сон: ╕ду я, а перед╕ мною - гора, на гор╕ - Господь ся╓, кличе до себе. Я став на кол╕на ╕ почав молитися…
Незабаром д╕дусь Левко помер. П╕сля його смерт╕ я жив у дядьк╕в. Спочатку - в Опанаса, а коли в╕н теж помер, – у Серг╕я.
У 1932 роц╕ на Луганщин╕, як ╕ по вс╕й Укра╖н╕, почався голод. Не було чим годувати сво╖х д╕тей, ╕ нас вир╕шили повернути до батьк╕в, на Соловки. Скористались тим, що один чолов╕к ╖хав на зароб╕тки у Мурманськ. Кошти на дорогу та ╖жу збирали ус╕м селом.
В Архангельську цей чолов╕к здав нас коменданту, а той з поштою в╕дправив до м╕ста Он╓га, куди викликали батька. Виявля╓ться, п╕сля нашого в╕д’╖зду в Укра╖ну батьк╕в разом з ╕ншими селянами повантажили в трюми барж╕ ╕ Б╕лим морем повезли до порту Он╓га. В душних, темних трюмах, де не вистачало пов╕тря, люди, особливо д╕ти, важко переносили морську хитавицю. У порту Он╓га тато вин╕с маму з трюму ледь живу. Дал╕ ╖х погнали п╕шки на пост╕йне м╕сце помешкання в глибину тайги, до табору спецпоселенц╕в.

СОЛОВКИ
Зустр╕ч ╕з батьками була ╕ рад╕сною, ╕ г╕ркою.
Селище, або таб╕р спецпоселенц╕в, – к╕лька довгих одноповерхових дерев’яних барак╕в, що були збудован╕ недавно тими, кого пригнали сюди ран╕ше – стояв на берез╕ озера, в яке впадала невеличка р╕чка, чи то струмок. Озер, до реч╕, навколо було багато. До табору з ус╕х бок╕в п╕дступав урман – густий хвойний л╕с.
Мабуть, тому, що с╕м’я наша була чималою, поселили нас, не в барац╕, а в невелик╕й «избе». К╕мната була такою маленькою, що в н╕й вм╕стилися лише л╕жко, збите з дощок, та невеликий ст╕л. Тож спали, ми, д╕ти, на п╕длоз╕.
Хатина виявилася обжитою: щ╕лини м╕ж деревинами майже киш╕ли тарганами та клопами, ╕ батько, щоб захистити нас в╕д ц╕╓╖ напаст╕, перед сном поливав п╕длогу навкруги нас гасом.
Сус╕дами були л╕тн╕ чолов╕к ╕ ж╕нка. Ж╕нка майже н╕коли не розмовляла, часто була заплакана, а згодом - стала божев╕льною.
– Це вона за д╕тьми доплакалась, - пояснив чолов╕к.
Тут, у тайгов╕й глушин╕, недалеко в╕д Б╕лого моря, все навкруги було ╕нше, чуже. Зам╕сть таких р╕дних б╕леньких хатинок п╕д соломою, а де-не-де й п╕д зал╕зом, пофарбованим у червоне та зелене, – довг╕ одноповерхов╕ бараки. Зам╕сть степового простору – куди не глянь – повсюди ст╕на л╕су, без кущ╕в, без п╕дл╕ску, не те, що наш╕ га╖ та верби, що схилилися до р╕чки. Тут нав╕ть пов╕тря було ╕нше – вл╕тку напо╓не тяжким вологим задушливим запахом болота та хво╖. Чужа земля, чужий край. Чужина!..
Зима. Навкруги сн╕ги. В╕д тр╕скучих мороз╕в знемагали люди кожного дня. Але ще затемно, до св╕танку, батьк╕в гнали на роботу на л╕сорозробки. Поверталися п╕зно, вже у темряв╕, втомлен╕, змерзл╕, голодн╕. Хл╕бороби, не маючи навичок роботи на л╕соповал╕, бувало, кал╕чилися, а то й гинули. Ж╕нки працювали на буд╕вництв╕. Харчувалися абияк. «Стимулювали» працю нормою хл╕ба: виробив повну норму - одержуй 600 г на день, не виконав – 400 г.
Батько, глибоко в╕руюча людина, не раз, стоячи на кол╕нах перед образами, промовляв з г╕ркотою:
– Господи, за як╕ гр╕хи ти нас кара╓ш? Чим завинили ми перед тобою?..
Не радували ╕ в╕ст╕ з батьк╕вщини. Дядьки писали про страшний голод, який охопив села, що багато людей померло ╕ в Гармаш╕вц╕.
У 1932 роц╕ нас сп╕ткало величезне, неосяжне горе: померла мама.
Мама моя - Фекла Михайл╕вна – сама на╖вн╕сть ╕ доброта безмежна, велика, невгамовна труд╕вниця. ╥╖ дуже поважали в сел╕, ж╕нки часто зверталися за порадою. Та воно й не дивно – адже вона одна в сел╕ була грамотна. Дома у не╖ н╕коли не було в╕льного часу – н╕ вл╕тку, н╕ взимку. Вечорами до п╕вноч╕ пряла, щоб з╕ткати полотно на одяг, а о трет╕й годин╕ ранку вставала – треба було поратися по господарству.
У пам’ят╕ залишилися ╖╖ появи перед сном. Кожного вечора, лежачи на п╕длоз╕, я чекав на прих╕д мами, намагався не заснути, поки не в╕дчував ласкавого доторкання маминих губ. Мама, бува, тихо п╕д╕йде, стане на кол╕на, нахилиться, поправить кожушок, яким я вкривався, поц╕лу╓ в лоб, у оч╕ – ╕ лаг╕дно так дивиться, щось тихо промовляючи. Пот╕м, прошепот╕вши: «На добран╕ч, д╕ти» ╕, перехрестивши кожного з нас, тихо в╕дходила.
Працювала вона п╕дсобною роб╕тницею на якомусь буд╕вництв╕ – чи то ще один барак ставили, чи то харчоблок. Того дня прийшла з роботи ран╕ше звичайного ╕ ледве д╕йшовши до л╕жка, лягла ╕ б╕льше не встала. ”Захвор╕ла сиб╕ркою”, – пояснив нам тато. Л╕каря, як ╕ л╕карн╕, в табор╕ не було, то н╕хто ╖╖ не л╕кував, лише тато клав як╕сь примочки.
Хвор╕ла недовго, на дванадцятий день нашо╖ мами не стало.
Пок╕йна мама лежала на стол╕, а тато, стоячи перед нею, всю н╕ч читав псалтир – в╕дсп╕вував пок╕йну зам╕сть священика. Часом в╕н зупинявся, витирав оч╕, ╕ знову починав читати, а ми, д╕ти, сид╕ли мовчки, ╕ н╕як не могли пов╕рити, що мама уже н╕коли не встане.
Ховали маму неподал╕к в╕д селища, у л╕с╕, де пом╕ж сосен та ялин стояло уже дек╕лька дерев’яних хрест╕в. Там, на далек╕й чужин╕, серед похмуро╖ тайги, ╕ знайшла св╕й в╕чний упок╕й наша ненька, чиста ╕ св╕тла перед Богом та людьми. А йшов ╖╖ тод╕ лише сорок сьомий р╕к…
Повертаючись у таб╕р на в╕зку, запряженому конячкою, на якому в╕двезли в останню путь маму в трун╕, тато притиснув мене до свого плеча й г╕рко заплакав.
– Залишилися ми, синку, без нашо╖ мами…
В╕н б╕льше так ╕ не одружився – виявився однолюбом, ╕ подальше мо╓ та сестер дитинство минало без мамино╖ ласки.
Може, саме в той час, коли не стало мами, ╕ виникло у батька р╕шення покинути цю страшну чужину, та й втекти, повернутися до р╕дного краю, хоч в╕н ╕ знав, що там, в Укра╖н╕, все ще пану╓ голод.

╤ДУ ДО БАТЬКА
П╕сля поховання мами життя наше зм╕нилося ще на г╕рше. Вс╕ ми важко переживали смерть мами. А тут незабаром батька разом з ╕ншими чолов╕ками погнали в Он╓гу – порт на однойменн╕й р╕чц╕, що сто╖ть б╕ля Б╕лого моря – вантажити на заморськ╕ судна л╕с. Мене тато взяв ╕з собою. З ц╕╓╖ по╖здки мен╕ запам’яталося, як уноч╕ рев╕в ведм╕дь, який був десь недалеко в╕д дороги, ╕ ми ус╕ були перелякан╕.
В Он╓з╕ б╕ля батька я довго не затримався. Одного разу в барац╕ мене побачив комендант ╕ тут же наказав повернути назад, у таб╕р.
Нас ╕з сестрами переселили з к╕мнати в багатолюдний барак. Тут мо╓ м╕сце, пам’ятаю, було на нарах другого поверху. Поруч вис╕ла полиця, на як╕й лежало все мо╓ “добро”.
Д╕тям давали невеличкий, аби не померли з голоду, пайок – два к╕лограми хл╕ба й трохи крупи на десять дн╕в. Ми дуже хот╕ли ╖сти, завжди. Миля ходила по селах м╕няла реч╕, що залишилися в╕д мами. Але ╕ ╖х не стало. Тод╕ Наташа (╖й було майже дванадцять рок╕в) з д╕вчатами, старшими за не╖, п╕шла в села “по милостиню”. Повернулися вони приблизно через тиждень. Сестра принесла сухар╕в, шаньги (сво╓р╕дн╕ пир╕жки ╕з сиром), ще щось.
А незабаром Наташа та Миля, в яко╖ в╕д голоду почали пухнути ноги, вир╕шили п╕ти по селах удвох. Одержан╕ пайки вони залишили мен╕.
Йшли тайгою, уже знайомим шляхом. Села на П╕вноч╕ розташован╕ одне в╕д одного на велик╕й в╕дстан╕. К╕лометр╕в за двадцять зустр╕лося перше на шляху село Унишма (Унижма). Тут заночували, ╕ знову – в путь. Вранц╕, д╕ждавшись в╕дливу моря, п╕шли по узбережж╕. Пот╕м дорога знову повела тайгою. За селом Малошуйки в л╕с╕ зустр╕лися три мисливц╕. Т╕, мабуть, вир╕шили позабавитися. Нац╕ливши рушниц╕ на д╕вчат, вони пострахали:
– Зараз постр╕ля╓мо. – ╤ скомандували: - На кол╕на!
Перелякан╕ д╕вчата, обнявшись, затремт╕ли. А мисливц╕ пореготали, пот╕м вистр╕лили в пов╕тря, та й п╕шли, продовжуючи реготати. Миля та Наташа ледь оговталися в╕д страху.
Загалом м╕сцев╕ жител╕ до д╕вчат ставилися сп╕вчутливо: не в╕дмовляли в ноч╕вл╕, годували, ╕ нав╕ть давали на дорогу пару шаньг чи рибник╕в (пир╕жк╕в з рибою).
Нарешт╕ вони прийшли в село, де минулого разу Наташа трохи попрацювала в одн╕╓╖ ж╕нки нянькою.
Стомлен╕, ледь-ледь д╕йшли до першого будинку, б╕ля якого стояло к╕лька чолов╕к╕в л╕тнього в╕ку. Вони здивовано дивились на д╕вчат.
Раптом один з них промовив:
– Ось тоб╕, Степане, ╕ пом╕чниця, - показав в╕н на Милю. – В╕дгоду╓ш – ╕ косар!
– А й правда. П╕деш?
╥сти хот╕лося. Треба було заробляти.
– П╕ду.
– Ну, а я п╕ду до сво╓╖ знайомо╖, - вир╕шила Наташа. – Буду доглядати ╖хн╓ малятко.
Степан пов╕в Милю додому. Йшли довго, поки не д╕сталися двох будиночк╕в, що стояли на берез╕ озера.
Повсюди сушилися рибальськ╕ с╕тки. Чолов╕к, виявля╓ться, був рибалкою.
– Бабко, приймай гостей. Тепер у тебе буде пом╕чниця – косарка.
– Та у не╖, мабуть, ╕ сил нема. Он яке воно худе.
– В╕дгоду╓ш – буде й сила.
Юшка здалася Мил╕ такою смачною, яку вона не ╖ла н╕коли в житт╕.
Косили вдвох з бабою, яку звали Парасков╕╓ю, заготовляючи с╕но для корови та овець.
Працювала Миля лише за харчування, а треба ж було щось ╕ додому принести. Одного разу ж╕нка п╕дказала:
– Ти б попросила у людей милостиню, люди у нас добр╕.
╤ Миля у в╕льний час ходила по селах. Багато хто жал╕в ╖╖, давали щось з харч╕в, хоч сам╕ люди жили б╕дно. Та ╕нод╕ у в╕дпов╕дь чула: “М╕лая, у нас сам╕х-то н╕ ча╕нк╕, н╕ сахар╕нк╕, нич╓во-то н╓ту”. А бувало й так, що на прохання: “Подайте, Христа заради”, старов╕ри, чи хто ╖х зна, що за люди, махали руками:
– Геть зв╕дси, згиньте, л╓ш╕╓ ╕ нехрещенни╓!..
Я залишився один. Як не старався економити хл╕б, в╕дламуючи потрошку, маленькими шматочками, але його залишалося все менше й менше… Одного разу мен╕ вдалося якимось чином сп╕ймати невелику рибу. Я тут же з’╖в ╖╖ живою. Ловив, бувало, ╕ ╖в, поки губи мо╖ розпухли так, що ╖сти уже не м╕г. Ще збирав ягоду – чорницю та брусницю в л╕с╕, поблизу барак╕в.
╤ ось настав час, коли в╕д пайк╕в, що залишили сестри, н╕чого не залишилося, ╖сти не було чого. ╤ я вир╕шив ╕ти до татка, в Он╓гу.
Я ╕ зараз можу уявити себе – того семир╕чного хлопчика, який в глух╕й тайз╕ плента╓ться по настилу з деревин, якими була викладена лежн╕вка – дорога на болот╕, стиснута з обох бок╕в темною ст╕ною л╕сових нетр╕в. ╤ду, не уявляючи соб╕, що чека╓ на мене в ц╕й сувор╕й мовчазн╕й тайз╕. Що чека╓ там, попереду, за тим кущем, чи за тим поворотом безлюдно╖ дороги, яка веде в безв╕сть?
Чи залишитися? Так, боявся, ╕ дуже. Серце н╕би зупинялося на кожний крик птаха чи скрип дерева. Просив Бога захистити мене, ╕ йшов. Йшов, мабуть, до сво╓╖ загибел╕…
Сонце почало спускатися до л╕су, коли раптом я побачив попереду дв╕ невелик╕ постат╕, що вийшли з-за повороту. Вони наближалися, ╕ тут я п╕знав ╖х: та це ж д╕вчата, мо╖ сестрички! Миля та Наташа! Н╕би сам Бог послав мен╕ спас╕ння.
- Петю, братику! – кинулись вони до мене. – Чого ти тут? Куди ж ти йдеш?
- До татка… ╥сти хочу…
Вони тут же розв’язали м╕шечки ╕ почали мене годувати.

ПОВЕРТА╢МОСЯ
А ╕з Гармаш╕вки надходили тяжк╕ в╕ст╕: там панував страшний голод.
Батько, якось прочитавши чергового листа в╕д брат╕в, де т╕ розпов╕дали, хто ще з селян помер в╕д голоду, сказав:
– Може, воно й краще, що ми опинилися тут – бо уже майже п╕всела померло в╕д голоду.
╤ почав називати пр╕звища померлих односельчан.
╤ все ж, незважаючи на це, думка про повернення додому, в р╕дний край, мабуть, н╕коли не полишала татка. ╤ в╕н економив на майбутн╕ квитки т╕ невелик╕ грош╕, як╕ платили за вантаження л╕су. Та й нас, д╕тей, весь час тягнуло до р╕дного краю.
У березн╕ 1934 року батько раптово повернувся з Он╓ги, прийшов п╕шки.
– Д╕ти, будемо збиратися, по╖демо додому…
Нас ця зв╕стка ╕ порадувала, ╕ налякала, бо знали, що тих, хто вт╕кав, повертали назад, а то й саджали до в’язниц╕.
– А мама? Як же ми по╖демо в╕д не╖?
– Мама завжди буде з нами, в наш╕й пам’ят╕, в наших серцях…
╤ справд╕: ск╕льки живу, з тих дитячих л╕т, ненька, що залишилася там, на чужин╕, завжди з╕ мною, як ╕ в пам’ят╕ мо╖х сестер. Часто згадуючи ╖╖, чую тихий, м’який гов╕р, бачу теплий погляд ╖╖ очей, ╕ нав╕ть в╕дчуваю доторки ╖╖ губ на сво╓му обличч╕…
╤з речей взяли найнеобх╕дн╕ше, а також невеличк╕ сани, як╕ змайстрував батько, на них, коли я втомлювався ╕ти, татко в╕з мене.
До станц╕╖ Сороки, куди ми йшли, к╕лометр╕в сорок–п’ятдесят. Надвеч╕р прийшли в село, де Наташа в одн╕╓╖ ж╕нки доглядала дитину. Та зустр╕ла нас гостинно. Напо╖ла ча╓м, поклала спати. Переночувавши, ми на св╕танку попрямували дал╕.
На станц╕╖ Сорока татко ненадовго залишив нас. Повернувшись, в╕н пов╕в нас до будки кол╕йного сторожа, де ми просид╕ли майже всю н╕ч, до в╕дправлення по╖зда. Дуже боялися, що ось-ось з’явиться м╕л╕ц╕онер ╕ забере нас. Однак все об╕йшлося. Н╕хто нас не видав.

(Зак╕нчення в наступному номер╕).

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #51 за 19.12.2008 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6670

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков