Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3165)
З потоку життя (6380)
Душі криниця (3499)
Українці мої... (1463)
Резонанс (1498)
Урок української (988)
"Білі плями" історії (1670)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
40 РОК╤В ПОТОМУ ЕКСПЕРТИЗА ДОВЕЛА, ЩО ╤ВАСЮК НЕ М╤Г ВЧИНИТИ САМОГУБСТВО
Сл╕дчий експеримент провели в схожих до загибел╕ ╤васюка умовах, на прохання прокуратури...


ОПРИЛЮДНИЛИ ДОКУМЕНТИ КДБ ПРО ПОВЕРНЕННЯ КРИМСЬКИХ ТАТАР З ДЕПОРТАЦ╤╥
99 документ╕в КДБ про майже п╕встол╕тню ╕стор╕ю повернення кримських татар ╕з заслання виклали у...


«КОЛИ ПРИЙШЛИ Ц╤ П╤ДЛ╤ РАДЯНСЬК╤...»
Депортац╕я кримських татар очима очевидця


З ╤СТОР╤╥ УКРА╥НСЬКОГО КОЗАЦТВА НА ЛУГАНЩИН╤
Нещодавно в Харков╕ вийшло друком сьоме, доповнене видання зб╕рки ╕сторичних нарис╕в...


ХТО ╤ КОЛИ НАСПРАВД╤ ЗАСНУВАВ МАР╤УПОЛЬ, ХЕРСОН ТА ОДЕСУ
Як справжня ╕стор╕я П╕вдня Укра╖ни в╕др╕зня╓ться в╕д “╕мперського м╕фу” та рос╕йсько╖...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #51 за 19.12.2008 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#51 за 19.12.2008
ГЕНОЦИД Б╤ЛЬШОВИЦЬКИХ МАРОДЕР╤В

ПАМ’ЯТЬ

Я пережив голодну смерть 1932–1933 рок╕в... Про цю страшну трагед╕ю укра╖нського народу, з╕ сл╕в очевидця, довелось слухати мен╕ у невимушен╕й розмов╕ з ветераном в╕йни ╕ прац╕, вчителем, директором восьмир╕чно╖ школи, колишн╕м районним ╕нспектором осв╕ти Олевського району Василем Михайловичем Ходак╕вським, 1926 року народження, за осв╕тою – х╕м╕ка-б╕олога, випускника Ки╖вського державного ун╕верситету ╕мен╕ Тараса Шевченка.
В╕д шк╕льного життя Василь Михайлович Ходак╕вський п╕шов на пенс╕ю. Але лише зм╕нив м╕сце ╕ проф╕ль роботи ╕ став працювати при Олевському райвиконком╕ в╕дпов╕дальним секретарем охорони пам’яток ╕стор╕╖ та культури. До реч╕, цю роботу в╕дпов╕дального секретаря Олевсько╖ районно╖ орган╕зац╕╖ товариства охорони пам’яток ╕стор╕╖ та культури в╕н передав мен╕, де я працював ш╕сть рок╕в ╕ за сум╕сництвом в╕в к╕лька урок╕в у середн╕й веч╕рньо-заочн╕й школ╕.
В Олевську Василь Михайлович проживав з 1970 року, до цього жив у сел╕ Ходаках Коростенського району, що на Житомирщин╕. Воював на Сх╕дному фронт╕ з Япон╕╓ю, де був поранений осколками велико╖ ав╕абомби з л╕така. Був молоденьким ╕ вправним другим номером крупнокал╕берного кулемета, що в╕в вогонь по японських л╕таках.
На жаль, 25 липня 2008 року Василя Михайловича не стало. Залишив двох син╕в ╕ дочку, онук╕в ╕ правнук╕в, як╕ продовжують його профес╕ю. Кр╕м того, залишив нам сво╖ спогади, як╕ я записав ╕ пропоную ваш╕й уваз╕.
- Ще до навчання у школ╕ я з батьком побував у Б╕лорус╕, звичайно, горе змусило тата брати мене з собою. Хоч я був малим пастушком, але голод смерт╕ так злорадно вкарбувався у пам’ять, що й зараз усе чистесенько можу переказати.
Дуже 1933-й р╕к в’╖вся. Весна ╕ л╕то – скажений голод. В╕н не т╕льки для мене був щоденним, а й для ус╕х мешканц╕в нашого села Ходаки та ╕нших поселень у Коростенському район╕. ╤ не дивно, що тепер спец╕ал╕сти-╕сторики цю голодну смерть в Укра╖н╕ називають геноцидом. Його робили конкретн╕ люди за конкретною програмою: морили ╕ нищили голодною смертю укра╖нський народ.
Все ╖ст╕вне забирали, вигр╕бали з хат ╕ двор╕в мародери-граб╕жники сов╓тсько╖ влади (така тод╕ лексика була, бо московськ╕ супостати ╖╖ нав’язали укра╖нцям). Ц╕ бандюги, уповноважен╕ комун╕сти й м╕сцев╕ лаке╖-актив╕сти ╕з зал╕зними загостреними довгими дротинами, як╕ не гнулись, ╕ цими шпичаками пороли в стоги с╕на, соломи, нав╕ть у солом’ян╕ стр╕хи, бо в кулях можна сховати вузлик зерна чи квасол╕. Де пом╕чали, що св╕жа земля на поверхн╕, - пороли в землю цими прутами, пороли у хл╕вах, у гною. Так виявляли чи господар не приховав в╕д них зерна чи ще чогось.
Люди бачили, що ц╕ варвари-бандюги, холу╖-наймити московсько╖ радянсько╖ влади н╕чого не залишають для с╕м’╖. У них нема н╕ сов╕ст╕, н╕ людяност╕, н╕ жалю до людського горя. Наляканий люд мусив рятуватись в╕д ╜валт╕вник╕в розбою. Тому й ховали в╕д радянських мародер╕в у безпечн╕ м╕сця всяке зерно, квасолю, горох, пшоно для виживання. Але находили у багатьох: забирали, що виявили. Для таких селян наступала голодна смерть.
Так звана «червона м╕тла» сов╓тсько╖ влади всяк╕ продукти харчування вим╕тала з двору селянина. Актив╕сти-безбожники з б╕льшовицьким злочинним гонором зривали у сво╖х односельчан п╕длогу в хатах, де вона була, шукали зерно на дахах, чи не закопане десь у д╕жках, на пол╕, у кущах, у зал╕зних чи череп’яних посудинах, залишаючи б╕дних людей на явну голодну смерть.
Б╕льшовицько-комун╕стична зграя граб╕жник╕в з червоними з╕рками на лоб╕ кашкета, ╕з серпом ╕ молотом скр╕зь нишпорили ╕, як тепер кажуть, насильно прихватизовували у людей для комуни (пот╕м назвали колгоспом), весь с╕льськогосподарський реманент: вози, плуги, борони, а затим ╕ тяглову силу - вол╕в, коней ╕з шлеями.
Голого, голодного, без права на ви╖зд у м╕сто примусила селянина влада Кремля ╕ Москви пухнути з голоду ╕ вмирати на р╕дн╕й земл╕ в╕д зло╖ вол╕ чужинсько╖ пол╕тики. Щоб вижити, люди до ╖ж╕ вживали все: молоде листя вишн╕, цв╕т липи та ╖╖ листву, нас╕ння р╕зко╖ осоки, зерна, як╕ под╕бн╕ до проса, грона кв╕ток акац╕╖, шморгали суцв╕ття л╕сового вересу, сушили все це ╕ товкли у ступ╕. З ц╕╓╖ муки вип╕кали коржики. Якщо було справжн╓ борошно, то додавали його в цю сум╕ш, ╕ ╖лось легше, н╕ж порохняв╕ без муки коржики з листяного борошна, земляних кор╕нц╕в, з кори молодо╖ берези, що мала властив╕сть солодощ╕в. Використовували м╕згу – п╕дкорова березова св╕тла шк╕рочка солодкувата, - як дом╕шка в ╖жу. ╥╖ ножиком з╕шкр╕бали в посудинку. Усе це ╖лось примусово, бо було г╕рке, не мало смаку, запаху.
Мен╕ доводилось ходити до л╕су з хлопчаками, ми вишукували на деревах гн╕зда ворон, сорок, шпак╕в, ╕нших птах╕в. Старший ╕ вправн╕ший з хлопчак╕в залазив на дерево ╕ забирав голопузих ╕ вгодованих воронят, скидав ╖х на землю. Приносили цю здобич додому, ╖х вичиняли ╕ варили юшку. Коли траплялися яйця, ╖х теж забирали для ╖ж╕. Прагнули голодн╕ хлопчаки кожен соб╕ знайти кубло чи дупло птиц╕, щоб мати якусь поживу. Зазначу, що м’ясо голуб╕в, ворон, сорок, шпак╕в, горобц╕в було великим дел╕катесом. Юшка з них мала жирний навар, а тому була калор╕йна для виснажено╖ людини.
Голодна людина втрачала св╕дом╕сть, людську г╕дн╕сть ╕ вза╓мов╕дносини, завмирали душа ╕ мораль. Заморену голодом селянську душу обс╕дали вош╕, хвороби, як╕ теж за╖дали ╖╖. Вона виходила з хати в╕д опухлих вмираючих д╕тей, брат╕в, сестер ╕ йшла у св╕т чимось поживитись, а в дороз╕ помирала, у л╕с╕, коло чужих осель, у ближн╕х селах.
Пам’ятаю, як голова с╕льради, за вказ╕вкою згори комун╕стичних вожак╕в, вчасно наказував п╕дбирати мертвих, або тих, хто був при смерт╕, в╕двозили ╖х на могилки ╕ скидали в одну яму вс╕х разом.
Зазначу для роздум╕в. У нашому сел╕ було чимало ╓вре╖в. Коли почався голод, майже вс╕ вони пере╖хали у м. Коростень, Ки╖в та ╕нш╕ м╕ста. А ш╕сть с╕мей залишилося в сел╕. Тим, що в сел╕ були, з Коростеня ╓вре╖ п╕дводою раз чи два на тиждень привозили продукти харчування – продовольч╕ пайки. Де вони ╖х брали, нев╕домо, але вони у них були. Жодна людина з них не померла. Нашим мужикам н╕хто н╕чого не давав, лише все забирали у б╕долах. Можливо, що головою с╕льради був ╓врей. В╕н щодня бричкою при╖жджав керувати з Коростеня. С╕льськ╕ ╓вре╖ мали землю. Часто приходили до мужик╕в, приносили склянку муки чи крупи, щоб наша селянка сполола грядку, обпорядила ╖╖, чи цукерку дадуть, щоб дрова порубали, склали, а кому р╕зали, рубали, складали.
У нашому сел╕ Ходаки ╕ у м╕ст╕ Коростен╕ були лавки торгс╕ну, де ╓вре╖ п╕д час голоду збирали золот╕ вироби: персн╕, каблучки, завушниц╕ й ╕нш╕ ц╕нн╕ реч╕, одяг з прикрасами й обм╕нювали на борошно. Вони особисто говорили голодному пол╕щуку-селянину, що треба принести на обм╕н. ╢врей оц╕нював за сво╖ми м╕рками ╕ посилав видати борошна к╕лька фунт╕в (м╕ра в 400 грам╕в, яка тепер вийшла з ужитку). Рятуючись в╕д голоду, люди здавали в кого була золота каблучка чи ще щось ц╕нне на ту пору. Казали, що порятунку в╕д здач╕ ц╕нностей на муку вистачало на один чи два дн╕. У нас таких речей не було. Тому м╕й тато м╕г т╕льки останню одежину м╕няти на ╖жу в Б╕лорус╕.
Голод прогресував, душив живих немилосердно. Ледве трагед╕╓ю не об╕йшлась для с╕м’╖ ╕ мене самого одна по╖здка за продуктами харчування.
М╕й тато ╖здив по╖здом у Б╕лорус╕ю за продуктами: зерном, борошном, крупою, привозив паляниц╕ хл╕ба. Чомусь там було чим харчуватись ╕ можна було вим╕няти за реч╕. Трапилась нагода ╕ в╕н вим╕няв муку за одежу. Моя мама Параска зварила на вод╕ з ц╕╓╖ муки галушки. Як виявилось, вся вода з галушками стала червоною. Мати сама покуштувала це вариво: воно було дуже г╕рке, непри╓мне на смак ╕ запах. Нав╕ть голова забол╕ла у матер╕. Мама н╕кому не дала ╖сти цих галушок. Це насторожило батька ╕ налякало мат╕р – обох разом. Батько зан╕с цю муку до бабки-односельчанки, яка розум╕лась на всяких травах, рослинах. Вона роздивилась, нюхала, дмухала на не╖ ╕ сказала, що тут ╓ нав╕ть з дурману нас╕ння та ╕нш╕ отруйн╕ рослини… Прошептала якусь молитву ╕ висловилась: «Безсов╕сна людина це зробила, гадина, ╖╖ проклянуть люди, а Бог покара╓, бо це злочин продавати труйку», - сказала бабця.
М╕й батько мене жал╕в, щоб я не вмер ╕ брав мене з собою до Б╕лорус╕. Просив, щоб хтось дав мен╕ по╖сти. ╥хали по╖здом на Овруч ╕ дал╕. Де зупинялись, не пригадую. Батько матер╕ сказав: «Беру з собою малого Васька, хай хоч в╕н виживе. Може, хоч цього спасемо». Перш╕ дво╓ померли, я ╖х не бачив.
З собою батько забрав реч╕, за як╕ можна вим╕няти зерна чи муки, хл╕бину, крупи.
Серед ╕нших речей, як╕ тато з мат╕р’ю визначили для обм╕ну на продукти, була ╖╖ гарна вес╕льна хустка. Мама у н╕й виходила зам╕ж ╕ ╖хала до в╕нця (в╕нчатись у церкв╕). Ця хустка була ╖й дорога, бо вважалося, що з такими речами господиня не повинна розлучатись протягом усього життя. Таку рел╕кв╕ю заборонялось, за звичаями, продавати, здавати комусь, бо це в╕щувало горе. Але смертельний голод змусив розлучитись з дорогою хусткою з╕ сльозами на очах ╕ болем у душ╕.
Отже, у Б╕лорус╕ чомусь не було голоду. На все життя запам’ятався г╕ркий, болючий еп╕зод, в╕д спогаду про який дос╕ терпне душа. З татом зайшли у дв╕р б╕лорусько╖ господин╕, а та якраз у корито для свиняки вивернула баняк велико╖ зварено╖ картопл╕. Свиня була в загорож╕, ╖ла картоплю. Я через щ╕лини м╕ж жердками простяг руку до корита, але воно дал╕ стояло. Хот╕в д╕стати хоч одну картоплину, бо вона пахла ╕ була б╕ленька всередин╕, а ╖сти страшенно хот╕лось. Свиня ╖ла, вороже поглядала на мою руцю, яку простягав до корита, на мене малого. Могла ╕ вкусити за пальчики. У свин╕ не попросиш – не дасть. У цей час батько був у хат╕ ц╕╓╖ господин╕, в╕в переговори-торг╕влю по обм╕ну свого нещасного товару з Укра╖ни.
Запам’яталась мен╕ та картопля на все життя, яко╖ я не зм╕г нав╕ть покуштувати.
А х╕ба одна траг╕чна ситуац╕я в дол╕ мого життя пересл╕дувала мене ще з дитинства. М╕й батько бер╕г мене малого, я був завжди з ним. Тому б╕лоруськ╕ маршрути були ╕ вкрай небезпечними.
Будучи голодним, а дорога довга, треба було знати й таке: голодн╕й щодня людин╕ треба ╖сти потрошку, бо може тут же померти, де ╖ла.
У дворах б╕лорус╕в батько просив, щоб дитину погодували. Багато хто з них завзято питали: «А що даси?» Люди давали щось. Я ╖в – бо був голодний.
Коли батько пом╕няв ус╕ реч╕ на зерно, картоплю, хл╕бину.., треба повертатись додому, до голодно╖ с╕м’╖, на р╕дну Коростенщину.
Йти далекувато на зал╕зничну станц╕ю п╕шки, з торбинами, вузликами.
Не встер╕г батько: трохи б╕льше з’╖в я. Мен╕ стало погано, жив╕т розперло, задуха душить, ноги не несуть, йти не можна.
Мен╕ батько вд╕лив пару клунк╕в-вузлик╕в по мо╖й можливост╕ нести. Але не до торбин мен╕. Душить задуха, к╕нець приходить. Ось де смерть чека╓… Впав на землю. Сид╕ти теж не можна. Лежу бочком на дороз╕. Л╕то. Не мила краса р╕дного Пол╕сся.
У тата тривога ╕ страх, сльози накотились. Транспорту нема. В╕н тут б╕женець голодний, знедолений, прошак, голодранець-колгоспник. Треба негайно добратись до станц╕╖. Там хтось щось порадить як уберегти життя хлопчини. Одразу батько вир╕шив проблему як д╕йти до станц╕╖.
Тато забрав мо╖ реч╕-вузли ╕ сво╖ клунки-торбини, в╕днесе ╖х по дороз╕ на метр╕в 100, покладе на узб╕ччя дороги ╕ йде мене забира╓, на спину ╕ несе до торбин. ╤ так усю дорогу до зал╕знично╖ станц╕╖ добирались. У по╖зд мене забрали. А як було дал╕ – не знаю. Б╕ль мене замучив ╕ я заснув непритомним.
Прокинувся уже в м╕ст╕ Коростен╕.
Ось так я бачив Б╕лорус╕ю змалечку, де батько м╕няв останню одежину, взуття на продукти харчування.
У серпн╕ 1933 року люди, що вижили, ╕з змарн╕лими лицями почали оживати. Селяни почали ще недостигл╕ колоски жита зривати на садибах, на колгоспн╕м пол╕ непом╕тно п╕дкрадатися ╕ зривати, а вдома, щоб н╕хто не побачив, обминали, видмухували остюки полови в╕д зелененьких зерняток, з яких варили юшку, жували ╕ ╖ли з╕ смаком.
Голод – це смерть. Щоб вижити – люди йшли у розпач╕ на все. Щоденн╕ муки голоду не давали заснути, змушували втрачати людську г╕дн╕сть, ╕ св╕дом╕сть у вчинках.
У мого сус╕да Митра (Дмитра) вноч╕ вкрали корову з хл╕ва, хоч в╕н ╖╖ дуже бер╕г, бо вона спасала с╕м’ю сво╖м молоком. Роз╕брали дерев’яну ст╕ну з плениць (брус╕в), взули корову у постоли, щоб не було пом╕тно на земл╕ ступак╕в в╕д ракотиць, вивели голодн╕ злод╕╖ далеко за село ╕ коло болота ╖╖ зар╕зали. Залишили т╕льки бебехи (кишки), над якими, як над поживою, зл╕талося вороння. По м╕сцю ╖хнього п╕к╕рування на землю, де круки та ворони спускались, селяни пом╕тили ╕ знайшли м╕сце гибел╕ корови-год╕вниц╕.
Василь Михайлович прослухав записаний мною текст його спогад╕в, сидячи б╕ля свого л╕жка, заплакав ╕ сказав: «Усе це я пережив ╕ не т╕льки я, мо╖ односельчани села Ходаки. М╕льйони на Укра╖н╕ жили таким траг╕чним життям п╕д час злочинного кер╕вництва б╕льшовицько-комун╕стично╖ парт╕╖. М╕льйони загинули опухлими в╕д голоду. Хай мо╖ жахлив╕ стор╕нки життя послужать уроком для нащадк╕в: не допускати до влади нев╕глас╕в, усяких чужоземц╕в, бо знову зроблять лихо для укра╖нського народу. Т╕льки патр╕оти свого народу, сво╓╖ земл╕, сво╓╖ мови ╕ культури зможуть ╕ боротимуться за правду, за народ, за Укра╖ну, за добробут кожного ╕з нас. Саме вони разом ╕з народом все це в╕дстоять». Як автор запису цих рядк╕в, доречно додати слова до студентсько╖ молод╕ доцента, викладача-мовознавця, очевидця голодомору ╕ стал╕нських репрес╕й, з мо╖х спогад╕в.
З приводу цього я згадую свого викладача – мученика стал╕нських табор╕в Юр╕я Романовича Гепнера, який з 1937 р. витримав 10 рок╕в п╕вн╕чних табор╕в та 5 рок╕в неви╖зду ╕з Сиб╕ру.
В╕н говорив, що його слова студенти запам’ятають. 1963 року на лекц╕ях, не боячись, говорив: «Те, що я пережив, як вчений, ╕нтел╕гент, а тисяч╕ ╕нтел╕гент╕в, таких як я, нав╕чно замучен╕ режимом, лежать у в╕чн╕й мерзлот╕ Архангельська ╕ Воркути… Нащадкам треба знати нашу долю, хто ╖╖ пон╕вечив, хто нам нав’язав голод ╕ смерть, «ворог╕в народу», репрес╕╖ ╕ розстр╕ли невинних. Це режим влади вождя Стал╕на, його соратник╕в.
Сталин – это фашист, изверг и супостат нашего народа, и его окружение…»
Такий вбивчий присуд ╕ слова викладача Харк╕вського пед╕нституту Юр╕я Романовича запам’яталися на все життя. Злочинний режим радянських гулаг╕в ув╕рвав життя мовознавця: поховали його у 1965 роц╕. Його знання, досв╕д перейшли у спадок покол╕нню для повного в╕дродження укра╖нсько╖ держави в╕д чужинсько╖ окупац╕╖.
Записав з╕ сл╕в
В. М. Ходак╕вського
Леон╕д ПОЛОСЕНКО,
вчитель, ветеран прац╕, директор Олевського районного кра╓знавчого музею.
14.12.2007 – 1.05.2008 р.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #51 за 19.12.2008 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6669

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков