Версiя для друку Обговорити в форумi

ПЕРЕЖИТЕ...

(Продовження. Поч. у № 49).

Серед комнезамівців, що хазяйнували на подвір’ї, Маруся побачила Тимоху Гопаня.
Той підійшов.
– Ну, що, діждалася? Не хотіла за мене вийти, тепер кусайте лікті – і ти, і батьки твої…
Батько справді відмовив йому, коли торік Тимоха приходив сватати Марусю.
 – Нехай вирішує сама, - відповів він. – А то видали Галю супроти її волі, а тепер приходить, сльози ллє…
А Маруся любила іншого парубка – Андрія Гуца, і на всі домагання Тимохи відповідала:
– Не чіпляйся. Я люблю Андрія, і нікого іншого мені не треба.
– Ще пожалкуєш! - якось почула у відповідь.
Тепер Тимоха був сільським активістом, входив до комітету бідноти.
«Це я винна перед вами в тому нещасті, що сталося з нашою сім’єю. Мабуть, треба було мені покоритися судьбі…» - написала сестра в одному з останніх листів, незадовго до своєї кончини. Вона все своє життя дуже переживала, вважаючи себе винною перед родиною, а я так і не спромігся переконати її, що ніякої провини її немає, що не тимохи вирішували долі людей, нашу теж…
Хоч, певна річ, не обійшлося і без участі того самого Тимохи.
Напередодні Маруся зустрілася з Андрієм, він застеріг:
– Марусю, чув, що твого батька будуть розкуркулювати. Я тебе заберу…
Про одруження Андрій з Марусею домовилися давно і, як водиться, потроху почали готуватися до свого весілля. У наших краях, як і по всій Україні, весілля за традицією справляли восени від Покрова та взимку, коли невідкладних робіт у селян уже не було.
І ось цей день настав. Маруся пам’ятала його зі всіма подробицями усе своє довге життя.
…Вона була в погребі, набирала картоплі у мішок, коли один із незваних гостей з червоною пов’язкою на рукаві нахилився в погріб:
– Вилізай, там Андрій приїхав.
Виявляється, Андрій був у сусідньому селі, коли хтось передав йому, що нас розкуркулюють, і він негайно приїхав.
- Швиденько збирайся!..
- Куди?
- Як – куди? До мене, додому, - сказав Андрій.
- Та як же без весілля.
- Яке весілля!
Так, не було ніякого сватівства, ні рушників сватам, а “князеві” хусток, ні дружків. Не було й весілля з весільним поїздом, що, як водилося, жених з дружками їхали за молодою з піснями, музикою, сміхом, жартами… Не чула молода і обрядових пісень, – нічого того, що було тоді обов’язковою традицією на весіллі і залишалося назавжди у пам’яті молодої.
Мама покликала Марію і Андрія до хати.
Батьки стояли поруч.
- Ось, і ікони нема – повезли все. Благословляю вас, діти, на щасливе спільне життя, - тихо промовила мама, а в очах сльози. – Нехай Бог допомагає вам!
Благословив і тато. Перехрестили, поцілували. Та й заплакали.
Матуся притисла доньку до грудей.
– Не думала, доню, що так доведеться видавати тебе заміж, - крізь сльози промовила. Потім зняла зі свого пальця золоту обручку, що подарував їй батько, коли вони одружувалися, наділа на палець Марусі.
– Хай щастить, донечко…
Не щастило… Уже через декілька днів Андрія викликали до комітету комсомолу (він був комсомольцем) на “проробку”: як посмів оженитися на підкуркульці? А пізніше, коли вони переїхали до райцентру Біловодськ, де Андрій влаштувався на роботу в банк, його забрали до трудової армії.
У цьому військовому спецформуванні каторжна праця оцінювалася пайком: виконав норму – одержуй пайок. Андрій фізично був дуже слабкий і тому, як він писав в листах до Марусі та матері, не може виконати норму і голодує. Просив що-небудь вислати, щоб міг поміняти на харчі. Маруся посилала його сорочки. А потім листи раптом перестали надходити. Незабаром свекруха сповістила, що одержала листа від товаришів Андрія, в якому вони написали, що Андрій помер.
Маруся залишилася з маленьким сином Ванею без засобів до існування. Нічим було платити і за квартиру. Починався голод. Маруся обміняла все, що могла, на харчі, але скоро і міняти не було чого. Почали пухнуть і синок, і вона.
Що робити? Вирішила відвезти Ваню до свекрухи, яка жила в іншого сина, котрий працював агрономом у Ростовській області, де голоду не було, а самій податися на Донбас, на шахти, куди багато втікало у ті часи.
Але треба мати якийсь документ. У сільраді ж могли дати довідку тільки таку, з якою влаштуватися на роботу було взагалі неможливо.
Зустріла якось подругу Марію Корнієнко, яка вийшла заміж і теж переїхала до Біловодська. Розповіла їй про свої біди.
– То чим же я можу тобі допомогти? Самі бідуємо.
– Візьми для мене довідку у сільраді.
– Яку довідку?
– Ну, нібито для себе, що ти дочка бідняка і тобі потрібно влаштуватися на роботу.
– Чого це я буду брати для тебе довідку? Знаєш, які неприємності можуть бути.
– Та я ж не прошу тебе так, задарма…
 Рішення прийшло само собою. Зняла з пальця золоту обручку – подарунок мами, що завжди нагадував про неї, такої далекої нині.
– На, оце тобі, тільки візьми довідку.
Через кілька днів довідка була на руках, і Маруся поїхала на Донбас…
Вислали нас на хутір Клиновий Яр, що знаходився кілометрів за сім від села. Хутір – три покинуті хатинки, в безлюдному степу над глибоким яром, в яких ніхто не жив. До однієї з хат, що стояла без двору і господарських будівель, привезли нас.
– Тепер будете жити тут, - сказав головний з активістів, які супроводжували нас…
Як, якими словами передати страждання, душевні муки селянина – людини, яка не могла уявити собі життя без землі, без господарства?! Селянина, який мріяв про той час, коли буде мати свою оселю і свою землю, ще наймитуючи в молодості, а потім, зодягнутий у солдатську шинелю, будучи в окопах Маньчжурії під час російсько-японської війни, та на фронті в роки Першої світової (де був тяжко поранений). І ось він водночас лишається і землі, якою, до речі, його, безземельного, наділила саме ця ж радянська влада в перші роки свого існування, і хати, збудованої своїми руками, і худоби, і всього господарства, і, нарешті, – волі.
Батько, певна річ, не знав, що у грудні 1929 року на конференції істориків-марксистів Сталін виступив з промовою, в якій поставив завдання “знищення куркульства як класу“, а через кілька днів, 5 січня 1930 року, вийшла і постанова ЦК ВКП(б) з цього приводу, після якої почалося розкуркулення. Потяги з депортованими селянами потяглися до Сибіру та на північ Росії – місцева влада виконувала завдання партії.
Наша сім’я потрапила до першої хвилі розкуркулювання, яке почалося з осені 1929 року і тривало в Україні до початку березня 1930 року. Вже за цей час у республіці було «розкуркулено» 90 тисяч селянських господарств. Найпоширенішою формою стала депортація селян.
Зазначимо, що всіх глитаїв (куркулів), які будували свій добробут на експлуатації бідняків, власне, знищили ще в 1920-1923 роках, коли було проведено “зрівняний поділ землі” і засобів виробництва. На початок колективізації частина селян заможною стала завдяки тяжкій праці усіх членів сім’ї, бережливості, вмілому господарюванню.
У Гармашівці, як і в сусідніх селах, справжніх заможних господарств взагалі не було. Може тому, що землі тут з крейдяними пагорбами, і не дуже родючі, а отже і села були небагаті.
У нашій сім’ї тривалий час зберігався податковий лист за 1929 рік, в якому було перелічено склад господарства батьків. А було воно таким: коней – двоє, корова – одна, свиня – одна, овець – вісім. Додам, що склад сім’ї на той час був таким: п’ятеро дітей – чотири дівчини та хлопець, тобто я, та ще дідусь Левко з донькою-інвалідом, батьковою сестрою, яких у 1928 році, після смерті бабусі, батьки забрали до себе. Тож складалася вона з восьми душ. Працездатними були тільки батько з мамою та сімнадцятирічна сестра Маруся. Тобто, господарство батьків було середняцьке.
То чому ж розкуркулили? Бо треба було виконувати одержану з району рознарядку. А районні керівники в свою чергу виконували постанову ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 року “Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств в районах суцільної колективізації”, якою була визначена конкретна кількість сільських дворів, які підлягали розкуркулюванню. І тому спеціальні трійки з розкуркулювання, (вони призначалися в кожному районі), та місцеві партійці та активісти на роль куркулів підбирали тих селян, які були більш заможними в селі.
Нерідко активісти зводили і особисті рахунки. Так сталося і з моїми батьками, які відмовилися йти в колгосп, що створювався у селі.
Та, бувало, маючи матеріальну зацікавленість, активісти “розкуркулювали” навіть бідняків. Цікава історія сталася, наприклад, з сім’єю моєї старшої сестри Галини, яка в своєму господарстві не мала навіть коняки. Її чоловік Василь після повернення з армії (а служив він у кавалерії, на той час престижному роді військ), поїхав влаштовуватися на роботу на Стрільцівський кінний завод. Поки влаштовувався, Галя з дітьми залишалася в Лимарівці, у свекрухи. Одного дня з’явилися активісти і все, що було в хаті, повантажили на підводи і повезли.
Дізнавшись про це, Василь мерщій до райпрокурора. Одержавши листа, що забороняв “розкуркулення”, він тут же направився в Лимарівку. Прибіг у крамницю – і вчасно. У крамниці активісти закінчували розподіл між собою привезених подушок, ковдр, покривал, одягу. Довелося повернути все розлютованому хазяїну.

ПОТЯГИ ІДУТЬ НА ПІВНІЧ
Проте відібрати все, що було нажите роками тяжкої праці, та вигнати з оселі новій владі виявилося замало. Попереду на нас чекали нові страждання: розкуркуленим було відмовлено жити, працювати і померти на рідній землі, де споконвіку жили й працювали їхні діди та прадіди.
…Сніг почав місцями танути, коли біля хати, в якій тепер ми мешкали на хуторі, знову з’явилися підводи, і нас повезли в Гармашівку. Але не до нашої хати, а в школу. Помістили в клас, чи то кімнату, бо ні парт, ні вчительського столу там не було, і класна кімната стала слугувати для нас тюремним приміщенням. До речі, школа, стіни якої зведені з керамічної червоної цегли, стоїть дотепер.
Нас нікуди не випускали. Охороняли озброєний міліціонер і кілька активістів. Було страшно, особливо нам, дітям, і мамі. Хоча ми були не одні – поруч сиділо ще дві сім’ї розкуркулених. Їм теж, мабуть, було страшно, бо усі сиділи мовчки.
Взагалі серед тих, кого було призначено на виселення, наші батьки спочатку не значилися. Але у родини Даниленків, що підлягала депортації, в ті дні загинув син, і їхня тяжка доля стала нашою.
Дізнавшись про наше повернення в село, до школи прибігли Галя і Маруся. Побачивши Тимоху, що караулив біля входу до школи, Маруся кинулася до нього:
– Тимоше, пусти до батьків, побачитись.
– Бач, чого захотіла? Не вєлєно!..
Ледве діждалися світанку. А вранці до школи підігнали три підводи – по одній на сім’ю.
Проводжали нас усім селом. Люди принесли харчі: хто паляницю, хто шматок сала, хто яйця, хто картоплю, навіть мішок сухарів…
Стояли мовчки, мовби застигли, лише жінки тихо схлипували, витираючи сльози. І в цій тиші було особливо чути, як голосно тужила, примовляючи, Галя. Її плач болем відгукувався в серці. Плакали і ми, не розуміючи за що нас виганяють з рідної землі і вивозять бозна-куди.
Тяжка картина розставання з рідним селом та односільчанами назавжди залишилася в пам’яті.
…До станції Чортково кілометрів з тридцять. Мама зі мною, п’ятирічним на руках, сиділа на підводі, восьмирічна Наташа та дванадцятирічна Миля з батьком йшли пішки.
 На станції я побачив незвичайне чудо – паровоз, а за ним довгий ланцюг хатинок-вагонів без вікон. Паровоз стояв страшний і цікавий. Він важко чмихав, випускаючи пару. А біля потягу скупчилося багато підвод та саней. Вони, як виявилося, звезли з усього району таких, як ми, селян, вигнаних з рідних сіл. Всі вагони-товарняки, в яких заздалегідь було приготовлено нари, забили людьми, серед яких було багато дітей. Вантажили по сорок–шістдесят осіб у вагон.
Пізніше, коли я вперше сів за шкільну парту, і вчитель, підійшовши, запитав: “А що ти умієш намалювати або написати?”, я тут же намалював цей потяг, що повіз мене на північ.
(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 12.12.2008 > Тема ""Білі плями" історії"