|
"Кримська Свiтлиця" > #49 за 05.12.2008 > Тема ""Білі плями" історії"
#49 за 05.12.2008
ТА╢МНИЙ САД
Людмила ТАРАН
Л╤ТЕРАТУРА
Таран Людмила Васил╕вна народилася 2 березня 1954 р. в смт. Греб╕нки на Ки╖вщин╕. Зак╕нчила ф╕лолог╕чний факультет Ки╖вського державного ун╕верситету ╕м. Т. Г. Шевченка. Поетеса, л╕тературний критик, автор зб╕рок поез╕й: «Глибоке листя», «Офорти», «Крокви», «Оборона душ╕», «Колекц╕я коханок», «Книга перевт╕лень», л╕тературно-критичних статей «Енерг╕я пошуку» та багатьох ╕нших. Член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, лауреат прем╕й ╕м. О. Б╕лецького, ╕м. В. Мисика, ╕м. ╢. Плужника…
Живе ╕ працю╓ у Ки╓в╕. Пропону╓мо до уваги читач╕в одне з нових опов╕дань письменниц╕, в╕д якого здрига╓ться душа: яких мук, яко╖ наруги зазнали ви, славн╕ ╕ терпляч╕ сини ╕ доньки нашого упосл╕дженого народу п╕д кованим п╕дбором стал╕нсько╖ ╕мпер╕╖, до яко╖ нас знову намагаються повернути ╖╖ в╕рн╕ прислужники. Та в╕риться, що н╕ гулаг╕вськ╕ сиб╕ри, н╕ л╕соповали, н╕ «сл╓доват╓л╕» та «надз╕рат╓л╕» н╕коли б╕льше до нас не повернуться. То – жахлива ╕стор╕я. У нас ╓ в╕льна в╕д ╕мпер╕╖ Укра╖на. Береж╕мо ╖╖. Ось на так╕ роздуми наштовху╓ опов╕дання Людмили Таран.
1.
Мат╕р Божа, Пресвятая Богородице... Господи Отче небесний, в ╕м’я ╤суса Христа, прости ╕ помилуй мене, рабу твою. Прости, Боже, гр╕хи мо╖, в╕льн╕ й нев╕льн╕, чи у слов╕, чи на д╕л╕... Полегши, в╕дпусти, спаси, Усеблагий...
Я повторювала, здавалось, повсякчас ус╕ т╕ молитви, яких багато змалечку знала. Нав╕ть п╕д час допит╕в, коли треба було не згубити жодно╖ ниточки ╕з запитань сл╕дчого ╕ сво╖х в╕дпов╕дей, тримати т╕ ниточки у сво╖х руках, я наче роздвоювалася: одна моя половина слухала сл╕дчого й в╕дпов╕дала, а друга продовжувала молитися. ╤ це мене рятувало. Дух м╕й рятувало, коли не т╕ло.
- Краще б уже померти... - стогнали деяк╕ д╕вчата в камер╕.
Розум╕ла ╖х, бо муки наш╕ були нестерпними. Але сказала: Господи, життя мо╓ - у Тво╖х руках. ╤ на все ╓ воля Твоя.
Я не кляла, не проклинала ан╕ вголос, ан╕ подумки тих нелюд╕в, як╕ знущалися з нас, мучили на допитах. Але - люби, небоже, правду! - ╕нод╕ така хвиля ненавист╕ зд╕ймалася, що я аж сама себе боялася. Ще тод╕ зрозум╕ла: ненависть ма╓ величезну силу, страшну, люту потугу - ╕ це справд╕ страшно. Бо ж сила та - чорна, а я вихована була на любов╕. Молилася за любов свою - щоб трималася вона, ╕ каялася за ненависть, яка зненацька виповню╓ серце. В╕дчувала, н╕би всередин╕, у душ╕, мала невидимий, в╕д чужих очей схований та╓мний сад. Мусила його берегти.
Примерзаючи до студених, у колюч╕й памороз╕ дощок «телячого» вагона, «товарняка», ми ╖хали дал╕ - в безв╕сть.
Т╕льки й чули щокрок: «банд╓ровк╕», «╕зм╓нн╕ци род╕ни».
Як вивантажили нас десь - думали, що то вже таб╕р, - то наказали вс╕м пороздягатися. Ми т╕льки перезиркувалися змерзлими очима: поведуть нас митися голяка? То чого ж просто в лазн╕ не скинути нещасне наше гниле шмаття?
╤ тут до нас у барак ув╕рвалися в одностроях п’ян╕ служаки: заходилися см╕хом, аж ╖м клекотало й ляскало в горл╕, матюкатися. Та й заходилися голити нам ус╕м лобки. Вимахували тими бритвами - начеб ними хот╕ли пов╕др╕зати й груди, ╕ до самих сердець доколупатися, щоб покраяти ╖х, пошинкувати.
Ми спершу збилися в куток, були наче одне т╕ло - худющ╕, виснажен╕, аж син╕, у струпах ╕ кривавих саднах. Та повиганяли нас ╕зв╕дти, з того кутка. ╤ ст╕льки сорому, ╕ мука така - хоч кр╕зь землю провалися. Стояла я, молилася, аж поки один шарпонув мене за руку й почав екзекуц╕ю. Я губу закусила й л╕чила мокриць на страшних ст╕нах, що св╕тили дранкою ╕ слизьким грибком.
А тод╕ вже була нам «руськая баня»: то окропом нас обливали з ╕ржавих труб, то крижаною водою.
2.
- Такая крас╕вая д╓вка, ╕ в л╓с к банд╕там б╓гала!
Ус╕ т╕ сл╕дч╕ - н╕, хочеться по-╖хньому таки сказати «сл╓доват╓л╕» - не раз таке мен╕ казали. А в мене до м╕шаного почуття - була-таки ненависть до них, хоч я душила ╖╖ в соб╕ - усе думка п╕дв’язувалася: краще б я коростою взялася. А тод╕ думаю: н╕, геть таке з голови. ╤ зл╕пила соб╕ з хл╕ба, як у д╕вчат, намисто. У мене хрестик уже був, ╕з хл╕ба зроблений: м╕дний м╕й на сиров╕й нитц╕ з╕рвали ще на першому допит╕.
Голок нам не давали, а як нанизати т╕ намистини? То ми навчилися ниточку висмикнуту зразу всередину намистини, ще сиро╖, укладати.
- Ми вам тут жизнь устро╖м в╓сьолую! - лякали.
Весело було - хоч вовком вий серед того л╕су.
Я знала про орг╕╖, що начальство вчиняло. ╤ все молилася: одведи Господи. Хай краще пристрелять на м╕сц╕. А мен╕ торочать: бути полюбовницею в начальства - це велике щастя.
Там ц╕л╕ гареми були. ╤ ми знали: були д╕вчата так╕, що й сам╕ напросилися. Вижити хот╕ли. Хтось ╕з наших на них плював - мало не в лице, хтось «курвами» обзивав раз по раз. ╤ вони по-р╕зному на це: одна могла кричати: «Що, завиду╓ш? ╤ди, будеш св╕жою п╕дстилкою». А друга заб’╓ться в куточок ╕ плаче. А я все думала: Господь ╖м суддя, а не я.
Та що начальство? Конво╖р м╕г десь завести в закуток ╕ з╜валтувати - н╕хто й пальцем не ворухне.
А тут - черговий медогляд. Мацали нас так ╕ так, я знов т╕льки губу закусила, та все молюся безгучно, одним серцем.
Од╕брали нас ╕з десяток, ми т╕льки перезирку╓мося.
- Ця красотка для Ал╓йн╕кова.
Таке почула, як л╕кар другому на вухо шепнув. У мене серце об╕рвалося - н╕би д╕рка в т╕л╕, ╕ в╕тер там свище-гуля╓.
Я вже ╖х усяких перебачила, думаю - ось тут ╕ смерть моя. Та молюся.
╤ ось прийшов конво╖р, з╕гнав мене ╕з нар ╕ кудись веде.
Заводить у к╕мнату. Проти наших барак╕в - наче палац. Чисто, але казенно. ╤ посередин╕ - ст╕л. На б╕лому обрус╕ - б╕лий хл╕б св╕жесенький, на тарелях - риба ╕ вудженина. Я мало не зомл╕ла од самих запах╕в: голова запаморочилася, ноги п╕дломилися.
Уклякла б╕ля дверей - аж тут п╕дходить бравий такий, з вусами - оце, думаю, в╕н ╕ ╓, Ал╓йн╕ков. Рукою на ст╕л показу╓:
- Голубушка, садись с нам╕ потрап╓зн╕чать.
А я стою, мов укопана. Ал╓йн╕ков розлива╓ гор╕лку, а сл╕дчий почав розр╕зати упоперек поросятко молочне, аж прицмоку╓. Показу╓ мен╕ шматок: мовчу, а слини повен рот. Випили вони, тод╕ сл╕дчий намазу╓ щось на хл╕б.
- Вот ╕корочку ╕д╕ папробуй. Ти в╓дь н╓ зна╓ш, дурочка, какая ето вкуснят╕на.
Мовчу, як води в рот набрала.
А вони удвох усе соб╕ чаркуються та плямкають. А тод╕ сл╕дчий вийшов, моргнувши Ал╓йн╕кову.
Зосталась я одна з начальником. Зударилися наш╕ оч╕, наш╕ погляди. В╕н мене з’╖сти хот╕в, а я його - спопелити.
В╕н ╕знову почав мене за ст╕л кликати, а тод╕ бачить, що я н╕ пари з уст, - п╕д╕йшов до мене, пол╕з обн╕мати. Я сахнулася. В╕н потягнув мене, як снопа, ╕ швиргонув на диван, який за столом стояв.
Червоний, лютий, наче сторукий: устиг в один мент ╕ куфайку мою роздерти, аж ╜удзики пов╕дскакували вр╕зноб╕ч, ╕ шир╕ньку свою розстебнути. Я кра╓м ока як побачила там червоне, аж син╓, що в╕н його миттю витягнув напоказ - така люта ненависть заграла в мен╕! Де та сила взялася? Уп’ялася н╕гтями в лице, почала дряпати його, як та к╕шка.
- Ах ти проклятая банд╓ровка! Н╓ хочеш по-харошему - уб’ю!
Та знов на мене наступа╓, кинув на п╕длогу, почав бити ногами.
Не знаю, як я викрутилася й ударила його ногою в пах.
Ал╓йн╕ков заскавучав, загарчав, мов той собака, а я випручалася й приб╕гла в барак. Д╕вчата на мене дивилися перелякано, як на приречену. А я соб╕ думала: до ранку не доживу. Усе наслухала тупання по коридору: коли по мене прийдуть.
За н╕ч очей так ╕ не склепила. Усе молилася, а друга моя половина сво╓ думала: мабуть, же той Ал╓йн╕ков чи д╕д його був колись Ол╕йником...
На другий день конво╖р прив╕в мене до нього в той самий каб╕нет. В╕н нав╕ть не прив╕тався. Глянув сп╕длоба - наче до ст╕ни прицвяхував. ╤знову ми зударилися поглядами.
- Тут т╓б╓ н╓ бивать, хахлушка. П╓р╓вод╕м в другой лаг╓рь. Вспомн╕шь ти м╓ня, гордая банд╓ровка, ох ╕ вспомн╕шь.
Тут з╕ мною були деяк╕ наш╕, що з ними ще в «товарняку» ╖хала в ц╕ сиб╕ри. Та хто мене питав мо╓╖ вол╕?
3.
Так опинилась я в ╕ншому табор╕. Л╕соповал - це така робота, щоби швидше на той св╕т ми, виснажен╕ й бит╕, переставилися.
На все воля Божа, - думала я.
Не було дня, не було ноч╕, щоб не спогадала про р╕дних сво╖х, про село сво╓. Що там робиться? Чи вс╕х уже до Сиб╕ру повивозили, чи хтось таки лишився р╕дну землю стерегти й жал╕ти?
╤ - не пов╕рите - найдужче скучала я за л╕сом нашим, горами ╕ пахощами р╕дними.
Як мен╕ остогидла смердява в наших бараках, у коридорах - скр╕зь, хоч куди поткнувся б у табор╕: карболка, вапно, креозот, хлорка, карболка, вапно, креозот, хлорка.
А мен╕ ╕нод╕ як запахне св╕жоскошеною травою або с╕ном... Чи - б╕лою глиною, що ми нею з мамою ст╕ни б╕лили в хат╕ сво╖й. Я, коли маленькою була, аж не могла стриматися: не встигне мама поб╕лити - починаю т╕ ст╕ни... лизати, так мен╕ та крейда пахне! А мама все см╕ялася: «То ти крейду погризи соб╕, а то знову муситиму малювати!».
Може, орган╕змов╕ бракувало чогось, але ж як смачнюще та б╕ла мокра глина пахла....
А тут, у лагер╕ ╖хньому, - лише карболка, вапно, креозот, хлорка, карболка, вапно, креозот, хлорка.
Х╕ба що в л╕с╕ полегша наставала. У мене там зашпори з душ╕ в╕дходили, коли мороз ╕ сн╕г пахне, ╕ сосни пахнуть. Особливо, як хвою пожувати. Ми таки жували ╖╖, щоб цинга не напала.
А праця тяжка, нар╕вн╕ з чолов╕ками мусили працювати.
Там, у л╕с╕, одного разу на таке натрапили... Н╕хто не йняв в╕ри тому, що побачив на власн╕ оч╕.
╤ конво╖ри наш╕ позб╕галися зразу - з ус╕╓╖ д╕льниц╕.
Хлопц╕, було, довго морочилися з одн╕╓ю старою сосною. ╤ так, ╕ сяк до не╖ п╕дступалися - а всередин╕ наче прут металевий. Чуби в ус╕х мокр╕, та в╕дступати н╕хто не хот╕в: уже наче затялися ту сосну повалити. А вона, хоч ╕ стара, - не да╓ться, як заклята. Та врешт╕ розкололася вона - уздовж. ╤ половина стовбура в╕дчахнулася. ╤ ми побачили таке... У зарослому мохом, набитому трухлявиною ╕ старим павутинням великому дупл╕ стояв... людський к╕стяк. ╤ там, де ноги були, ╕ руки, ╕ шия, - залишилися кайдани. По╕ржав╕ли, мало не розсипалися, коли ╖х д╕ставали зв╕дти.
Мовчки вс╕ ми дивилися на те диво страшне. Чи то колись давно ут╕кав хтось ╕з царсько╖ каторги та вскочив у те дупло? Таки, видно, ховався в╕д пересл╕дування. Там ╕ помер навстоячки - в╕д морозу або в╕д виснаження.
А я тод╕ подумала: оце ╕ я - така сама нев╕льниця, ╕ залишуся у ц╕й дик╕й тайз╕, ╕ н╕хто в р╕дн╕й земельц╕ мене не похова╓...
Та поки померти - мала намучитися... Найстрашн╕ше: ╕ тут доп╕кали конво╖ри. То прис╕ка╓ться хтось, чого це я по-сво╓му, по-укра╖нському в╕дпов╕даю. То тягне в закуток ╕ л╕зе до пазухи. Н╕, думаю, я вже не раз таке пережила - не дамся й тепер. Т╕ло я берегла, наче душу. ╤ там, ╕ там рани кривав╕ - та не в мене ж одно╖.
«Так н╓ бива╓т, - кричали мен╕ в обличчя, - штоб ти била н╕чь╓й!»
А я все казала: «Х╕ба мертвою мене в╕зьмете».
Й одного разу вони взялися за мене уп’ятьох. П’ян╕, оббльован╕, смердюч╕... В╕д них до самого неба тхнуло сечею ╕ смертю.
Зв’язали мене, руки заломивши за спину, у рота запхнули ганч╕рку ╕ вже як хот╕ли, так ╕ знущалися...
Я ж молилася, поки притомною себе чула: наче вервечку перебирала безк╕нечну. ╤ молитва моя проста була: «Господи, помилуй... Господи, помилуй...».
╤ яко╖сь мит╕ в╕дчула, як злет╕лися янголи ╕ вирвали мене з-п╕д тих нелюд╕в, ╕ п╕дхопили мене, ╕ я вознеслася з ними.
Прощаючись ╕з цим св╕том, кинула вниз боязкий погляд на сво╓ розтерзане т╕ло. Лежало, ст╕каючи кров’ю. Попрощалася з ним - але то вже була не я.
╤ н╕ стел╕ не в╕дчула я, н╕ даху - а т╕льки сн╕жно-б╕лий променистий пот╕к, який пон╕с мене з такою швидк╕стю, що я сама стала, мов те св╕тло...
(Пода╓ться у скороченому вар╕ант╕).
"Кримська Свiтлиця" > #49 за 05.12.2008 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6629
|
«З НАБЛИЖЕННЯМ НЕБЕЗПЕКИ ДО НЕ╥ ВЕРТАВ ДОБРИЙ НАСТР╤Й»
НА ЗАХИСТ╤ НАШО╥ СТОЛИЦ╤
╤СТОР╤Я УКРА╥НИ В╤Д МАМОНТ╤В ДО СЬОГОДЕННЯ У 501 ФАКТ╤
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
