Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2973)
З потоку життя (6161)
Душі криниця (3396)
Українці мої... (1450)
Резонанс (1470)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1656)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПОГЛЯД ЧЕРЕЗ СТОЛ╤ТТЯ: МИНУЛЕ ╤ СУЧАСНЕ
Декада ╕стор╕╖, проведена у Червоноградському г╕рничо-економ╕чному коледж╕, насамперед була...


КАРАЛЬНА ОПЕРАЦ╤Я ПРОТИ УКРА╥НСЬКО╥ НАЦ╤╥
Правду про Голодомор сл╕д розкривати не в╕д одн╕╓╖ кругло╖ дати до ╕ншо╖, а на пост╕йн╕й ╕...


ДМИТРО ДОНЦОВ ╤ «ВИКРИВАЧ╤»: ДЛЯ ЧОГО РОЗГАНЯЮТЬ СКАНДАЛ ДОВКОЛА ПАМ’ЯТНОГО ЗНАКА?
Рос╕йська сторона не пропуска╓ жодного кроку укра╖нського сусп╕льства щодо ув╕чнення пам'ят╕...


У КИ╢В╤ ПРЕЗЕНТУВАЛИ ВИПУСК ЧАСОПИСУ "╥", ПРИСВЯЧЕНИЙ ╤СТОР╤╥ КРИМСЬКИХ ТАТАР
Джем╕л╓в високо оц╕нив зм╕ст часопису, але нар╕кнув, що наклад у тисячу прим╕рник╕в ╓ абсолютно...


СИЛА БОЖА
Неймов╕рну ╕стор╕ю розпов╕ли мен╕ мешканц╕ одного з с╕л на Терноп╕лл╕. Сталося це в радянському...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #49 за 05.12.2008 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#49 за 05.12.2008
ГОЛОДОМОР У ТАВР╤╥, АБО ЦВИНТАР╤ БЕЗ ХРЕСТ╤В

ПАМ’ЯТЬ

(Продовження. Поч. у № 47, 48).
Яку ж нагороду отримував за свою працю кримський колгоспник? При врожайност╕ у 1932 роц╕ 63 ц з гектара один трудодень сплачувався 0,7-0,9 кг зерна, ╕ н╕яких грошей. Проведений п╕драхунок показав, що колгоспна родина з одним труд╕вником заробляла у 1932 роц╕ 1 ц зерна (це усього лише 100 кг). А як накажете жити родин╕ з чотирьох чолов╕к, хоч дво╓ з них ╕ працюють на трудодн╕? Це 2 ц, або «три лантухи непров╕яно╖ пшениц╕». ╥╖ може вистачити на прокорм взимку домашньо╖ птиц╕, але не родини.
Ось чому не треба в╕рити байкам, що голоду в Криму не було. Так казали лише т╕ люди, як╕ не страждали в╕д голоду. Не краще було ╕ в 1933 роц╕. При врожайност╕ 10,3 ц з гектара трудодень знесиленого селянина складав 2-3 кг зерна, що в п╕дсумку, було 2 ц на одну людину. ╤ знову багатьох врятувало в╕д голодно╖ смерт╕ п╕дсобне господарство ╕ домашня птиця, др╕бна худоба. Та й та викликала роздратован╕сть р╕зного роду кер╕вник╕в, як╕ намагалися позбавити селян цього «п╕дножного корму» (Дюл╕чев. «Крым. История в очерках. 20 век». С╕мферополь. Руб╕н. 2006).
Отже, колектив╕зац╕я по-стал╕нськи нанесла в╕дчутн╕ удари по виробничим силам тавр╕йського села. П╕д виглядом класово╖ боротьби з села була в╕дкинута, а ╕нод╕ ╕ взагал╕ знищена, найб╕льш працездатна, енерг╕йна, д╕йова частина селянства. Важко встановити ╕ к╕льк╕сть репресованих, ╕ к╕льк╕сть загиблих п╕д час Голодомору, ╕ м╕сця поховання. Ясно т╕льки одне: що п╕д час Голодомору с╕льський люд з П╕вн╕чно╖ Тавр╕╖, рятуючись в╕д голоду, ус╕лякими шляхами намагався покинути село ╕ опинитися в м╕стах, на буд╕вництв╕ (наприклад, на буд╕вництв╕ Дн╕прогесу, Керченського металург╕йного заводу ╕м. Войкова, де за працю хоч ╕ погано, але годували). З села йшла пост╕йна «перекачка» матер╕альних ╕ людських ресурс╕в.
Дехто намагався втекти в ╕нш╕ республ╕ки великого Радянського Союзу. Користуючись такою природною перепоною, як Сиваш, де не всюди можна поставити кордон, багато хто вбр╕д або на човнах перепливали у Крим, який входив до складу Рос╕йсько╖ Федерац╕╖. Але й тут було не краще. Т╕льки п╕вденна природа та кримськ╕ фрукти якось допомагали вижити. Дехто нав╕ть п╕шки долав Арабатську стр╕лку ╕ добирався до Феодос╕╖ та Керч╕, чим ╕ рятував сво╓ життя. Багато людей з тавр╕йських степ╕в знаходили притулок не т╕льки в м╕стах, а й селищах передг╕р’я Тавриди.
 П╕дтвердженням того, що голод у Криму був, ╓ виявлення цвинтаря час╕в Голодомору на територ╕╖ м. Джанкоя. У 1973 роц╕, коли в м╕ст╕ почалося буд╕вництво нового м╕крорайону Карлеут, поруч ╕з сучасною школою № 8, б╕ля Московсько╖ траси (Харк╕в - С╕мферополь), м╕ж вулицями Крупсько╖ та Садовою випадково було виявлено великий незаре╓стрований цвинтар без хрест╕в (схема-додаток). Доказом того, що це цвинтар 1932-1933 рок╕в стала перша м╕сцева газета «За високий урожай», яка була знайдена на м╕сц╕ поховання людей.

СВ╤ДЧЕННЯ ПРО ГОЛОДОМОР НА ТЕРЕНАХ П╤ВН╤ЧНО╥ ТАВР╤╥
 
Спогади Кремньова Олександра ╢горовича, 1923 р. н.
«Наша родина потрапила у Ген╕чеський район п╕д час буд╕вництва Дн╕прогесу. Наше село б╕ля м╕ста Ор╓хов попадало п╕д затоплення водосховищем ╕ вс╕ мешканц╕ були переселен╕ до Тавр╕йського степу ц╕лими родинами. Ми оселились б╕ля зал╕знично╖ станц╕╖ Новоолекс╕╖вка, заснувавши село Новоукра╖нка, а разом з ним ╕ колгосп «Соцперебудова». Зараз це вся зах╕дна околиця селища м╕ського типу Новоолекс╕╖вка. Вс╕ переселенц╕ були ╕з секти баптист╕в-╓вангел╕ст╕в, запозичено╖ в╕д колон╕ст╕в ще час╕в Катерини II н╕мц╕в менон╕т╕в, яких рос╕йський уряд оселив на колишн╕х запорозьких паланках. М╕сцев╕ жител╕, на новому м╕сц╕ помешкання, називали нас «штундистами». Батько працював у колгосп╕ - був першим механ╕затором, а п╕зн╕ше - в МТС. Навколишн╕ колгоспи займалися б╕льше вирощуванням бавовни та пшениц╕. У той великий голод дуже хот╕лось ╖сти. ╥ли порубану лободу, збирали нас╕ння трави, яку називали «калачик», мати робила якусь зат╕рку. Пост╕йно п╕дтримувала вогонь та у великому чавунному чан╕ варили лободу ще з якоюсь травою ╕ пили цей навар. Менший брат Микола, 1931 р. н. все питав: «Мамо, воно все вариться, вариться, а що з нього буде?». Родину рятувала ╓дина годувальниця - корова. Все робили, щоб ╖╖ нагодувати. Особливо важко стало навесн╕ ╕ на початку л╕та 1933 року. Шукали кожну травинку. Корову виганяли далеко у степ, здеб╕льшого в сторону Сиваша, ╕ шукали найменший ярочок для випасу. А поруч - достигаюч╕ хл╕ба, як╕ охороняли об’╖ждчики - «хверти». Щоб не вкрали корову, або й самого (батьки суворо наказували, щоб вс╕ тримались у куп╕, бо були вже в╕дом╕ випадки людожерства), нас збиралось 7-10 хлопц╕в-п╕дл╕тк╕в у невелику череду, кожен ╕з сво╓ю коровою.
Одного разу, хтось з хлопц╕в не витримав ╕ з╕рвав, може, т╕ сам╕ «п’ять колоск╕в», але «хверт», на пр╕звище Швець, якого вважали сво╖м, бо був також переселенцем, хоч ╕ був дуже далеко, побачив це, наздогнав нас на двоколц╕-б╕дарц╕ ╕ так побив цього хлопця батогом по спин╕ та по пальцях, що п╕зн╕ше аж н╕гт╕ позлазили, а пот╕м п╕вроку в╕дростали. Хлопц╕ були по-дитячому обурен╕ ╕ пригрозили «хверту», що як виростуть, то помстяться. А я був найстарший, високий на зр╕ст, та ще й ватаг. ╤ жбурнув у «хверта» каменюку. Той у злоб╕ погнався за мною, але я встиг доб╕гти до ярочка ╕ до ноч╕ там просид╕в. Хлопц╕ не видали мене ╕ пригнали мою корову додому.         
Через 8 рок╕в, коли ми п╕дросли, почалася в╕йна. Ус╕х хлопц╕в, мо╖х друз╕в, разом з╕ мною призвали на фронт у перш╕ ж дн╕ в╕йни. Залишився живий т╕льки я. П╕сля в╕йни служив на Зах╕дн╕й Укра╖н╕. Демоб╕л╕зувався т╕льки через с╕м рок╕в. Пот╕м одружився ╕ жив у Черкаськ╕й област╕, Христин╕вському район╕, сел╕ Вербувате. Працював у цукровому колгосп╕. П╕д час в╕йни, одразу за мною, на фронт призвали ╕ мого батька. На нього прийшло дв╕ похоронки, але в╕н повернувся живий у 1945 роц╕. Був у полон╕ з 1943 року. Мав бойов╕ нагороди. П╕сля повернення, батько брав участь у в╕дбудов╕ Донбасу. Пот╕м працював механ╕затором у Новоолекс╕╖вськ╕й МТС. За збирання врожаю 1951 року, у березн╕ 1952 року був нагороджений за ударну стахановську працю орденом Трудового Червоного Прапора.
Молодший брат Микола, разом ╕з батьком працював у МТС. Обидва брали участь у збиранн╕ перших врожа╖в на ц╕лин╕, куди були в╕дряджен╕ разом ╕з техн╕кою в╕д МТС. Тод╕ це вважалось за честь» (СПГ; ОА - 1.Х).

1. Спогади Кремньова Миколи ╢горовича, 1931 р. н.
«П╕д час Голодомору я був маленький, але цупко пам’ятаю, як про т╕ часи шепот╕ли доросл╕, коли трохи п╕др╕с. Одна з розмов дуже запам’яталась.
Один ╕з родич╕в мого батька перед голодом п╕длягав розкуркуленню, тому щось продав, щось в╕ддав ╕ вт╕к у далеке степове село, майже хут╕р. Та ще й зм╕нив пр╕звище з Кремньова на Маленко. Але ми не забували про родичання, ╕ як т╕льки ситуац╕я п╕сля смерт╕ Стал╕на зм╕нилась, ╕ трапилась нагода, ми почали сп╕лкуватись, хоч ╕ не часто. Але вони, Маленки пр╕звище вже не зм╕нювали, не хот╕ли п╕дн╕мати, на всяк випадок, цю тему. П╕зн╕ше стар╕ Маленки пере╖хали на станц╕ю Партизани, а дехто з молодих, кого в обличчя н╕хто не бачив, повернулися в Новоукра╖нку. Побудували гарн╕ хати на меж╕ села ╕ станц╕йного селища. Так поступово Новоукра╖нка з’╓дналася з Новоолекс╕╖вкою. Колись це була межа м╕ж колгоспами «Соцперебудова» та «Нове життя» ╕ станц╕╓ю Новоолекс╕╖вка, м╕ж вулицями Червонофлотська та Паризько╖ Комуни.
Зараз нове покол╕ння Маленк╕в - онуки ╕ правнуки - займаються фермерством, не забувши селянське кор╕ння» (СПГ; О А- 2Х).

2. Спогади Пирогово╖ Лори Серг╕╖вни, 1927 р. н. 
«Голодн╕ часи пам’ятаю погано, бо була малою. ╥сти не було чого, хоч батько й працював на елеватор╕. Одного разу в╕н захопив жменю зерна, але побачив охоронець. Батько вт╕к додому, добре що жили ми поруч. Забрав мене з мат╕р’ю, документи ╕ на станц╕ю. Якраз в╕дправлявся якийсь порожн╕й «товарняк» у Крим. Де ╕ як ╖хали - не пам’ятаю. Якось до╖хали до Бахчисарая, а пот╕м добрались до села Синапне у глибин╕ г╕р. Як влаштувались батьки - не знаю. Жили там к╕лька рок╕в серед кримських татар ╕ вижили. Перед в╕йною повернулися додому. Минулося. Батько воював до останн╕х дн╕в в╕йни. Загинув 4 травня 1945 року при штурм╕ острова Узедом. (На цьому остров╕ знаходився завод снаряд╕в «ФАУ-2», про це ╓ запис у 4 «Книз╕ Пам’ят╕» по Херсонськ╕й област╕ - авт.). У жовтн╕ 1943 року фашисти, в╕дступаючи, спалили Новоолекс╕╖вський дерев’яний елеватор ╕ дерев’яний в╕тряк. Я все життя п╕сля в╕йни працювала продавцем в Новоолекс╕╖вському «С╕льпо» (СПГ; ОА- 3 X).

3. Спогади Турчина Платона Микитовича, 1900 р. н.
«Жили ми тод╕ ще в Юзкуях (Юзку╖ - зараз село Фрунзе, Ген╕чеського району Херсонсько╖ област╕. А до 1936 року це була територ╕я Дн╕пропетровсько╖ област╕). Зерна не було. А вдома тро╓ син╕в. Один одного менший (1924, 1927 та 1930 р. н.). Рятувала риба з Азовського моря. А хл╕ба хочеться. Д╕знався, що б╕ля Дн╕пра, недалеко в╕д Ляпатихи (зараз - Велика Лепетиха), у селах був високий врожай, ╕ можна нишком обм╕няти рибу на зерно. Загрузив ц╕лого воза рибою ╕ подався у степ. Вважав, що за 2-3 доби справлюсь. Бо туди к╕лометр╕в в╕с╕мдесят, ╕ все в гору. Там колодяз╕ по 80 метр╕в глибиною. Знайшов людей, обм╕нялися. Але на зворотному шляху натрапив на «комсомольський» роз’╖зд. Почали гукати, свист╕ти, а пот╕м ╕ стр╕ляти. Але я не ризикував. Упер╕щив батогом коней, ╕ вони понесли мене степом, як в╕тер. Вершники не змогли догнати. Оце були кон╕! К╕лометр╕в двадцять за мною гналися. ╤нод╕ ╖хав по р╕лл╕ навпростець. А коли в╕д╕рвались ╕ нарешт╕ зупинились - я ц╕лував ╕ обн╕мав коней. Та й додому повернувся завчасно, хоч ╕ серед ноч╕. Бо вноч╕, знаючи, що мене нема вдома, як╕сь злод╕╖, може й м╕сцев╕, намагалися вдертися в хату. Мене, звичайно, вони не чекали, ╕ хутко зникли у нев╕домому напрямку».
У нашому селищ╕ траплялись випадки людожерства ╕ крад╕жок. Крали ╕ малих д╕тей, та н╕хто не знаходив нав╕ть ╖хн╕х залишк╕в. Казали, що цигани викрали. Та де ж тим циганам було взятись? Бо циганських табор╕в не було н╕ про╖здом, н╕ ст╕йбищем.   
Сам я - тесляр. Працював ╕ буд╕вельником. Самотужки для колгоспу побудував в╕тряк ╕ вже п╕сля голоду до в╕йни на в╕тряку працював м╕рошником. Призвали на фронт. Зам╕сть гвинт╕вок дали палки. В╕дступали ╕ тренувались. Одного разу нас оточили н╕мц╕, а ми - без збро╖. Тод╕ н╕мц╕ нас «поганяли». Дивом врятувався. П╕сля цього мене в╕дправили додому. А вдома старшого сина Миколу у 17 рок╕в погнали до Н╕меччини. Зв╕дти над╕слав к╕лька лист╕в. Але десь у концтаборах ╕ загинув. Деяк╕ хлопц╕ повернулися ╕ розпов╕дали, що в╕н був пов’язаний з «пол╕тичними» (тобто був у концтаб╕рному п╕дп╕лл╕). А мен╕ довелось працювати на млин╕. У жовтн╕ 1943 року, коли визволили, червонопогонники побили ╕ «моб╕л╕зували» в саперн╕ в╕йська. Спочатку потрапив на Н╕копольський плацдарм м╕ж Ляпатихою ╕ Воронцовкою (Нововоронцовка). Йшов у б╕й разом ╕з десантниками. Наводив мости ╕ переправи. Нас там було багато необ╕знаних з в╕йськовою справою. Дн╕про в╕д кров╕ був червоного кольору. Воювали майже врукопашну ╕з «трьохл╕н╕йками». Пот╕м ус╕ переправи були мо╖: ╤нгулець, ╤нгул, Дн╕стер, Прут ╕ так до Балатону. У кв╕тн╕ 1945 року, за три тижн╕ до зак╕нчення в╕йни, був контужений б╕ля м╕ста Кепешхепешвар. Втратив око, частину пальц╕в на руц╕ ╕ м’якоть стегна. Але залишився живий. Аж в серпн╕ повернувся додому ╕ в колгосп. П╕сля смерт╕ Стал╕на вийшов з колгоспу ╕ пере╖хав до смт. Новоолекс╕╖вки Ген╕чеського району Херсонсько╖ област╕, де працював кустарем-буд╕вельником» (СПГ; ОА-5 X).

4. Спогади Крайк╕но╖ (Н╕кобенко) Н╕ни Пилип╕вни, 1924 р. н.
«П╕д час голоду ми жили в сел╕ Терп╕ння б╕ля Мел╕тополя тод╕ - Дн╕пропетровська, а зараз - це Запор╕зька область, а село знаходиться б╕ля знаменито╖ Кам’яно╖ Могили - пам’ятки природи та ор╕йсько╖ доби. Ор╕╖ - найдавн╕ш╕ мешканц╕ Укра╖ни, перш╕ в╕дом╕ землероби Приазов’я ще з ╤╤╤ тисячол╕ття до н. е.). Родини батька - Н╕кобенко та матер╕ - Хаустови, складали велику частину села. Сестра матер╕ працювала в органах НКВС. ╤нод╕ при╖здила до нас ╕ разом з мо╓ю мат╕р’ю крадькома пили чай з печивом. Трохи д╕ставалось ╕ мен╕. ╥сти було н╕чого. Часто ховали людей.
Одного разу батько не витримав такого життя, ╕ ми якимось чином опинилися в Груз╕╖. Там батько в селах клав п╕чки. Так було к╕лька рок╕в. Пот╕м повернулися додому. Багатьох знайомих вже не було. Жили як╕сь чуж╕ люди. У школ╕ не було ╕ багатьох подруг. Чомусь н╕ про що, н╕ про кого не розпитувала, бо якось було страшно. П╕д час в╕йни прийшли н╕мц╕. Ми потрапили п╕д окупац╕ю. П╕сля визволення батька забрали до в╕йська. А навесн╕ чи вже вл╕тку 1944 року прийшла похоронка, що батько загинув у Криму п╕д час визволення села Анн╕вка. А нас моб╕л╕зували на в╕дбудову Запор╕зького ав╕ац╕йного заводу. П╕зн╕ше завербувалась на П╕вн╕ч, у м╕сто Н╕кель за Мурманськом на Кольському п╕востров╕. Там вийшла зам╕ж ╕ з чолов╕ком по╖хала на ц╕лину, в Кустанайську область. З 1965 року живу в селищ╕ Новоолекс╕╖вка Ген╕чеського району Херсонсько╖ област╕» (СПГ; ОА-5 X).

5. Спогади Скрипки Парасков╕╖ Олекс╕╖вни, 1914 р. н.
«Ми жили в Юзкуях (Юзку╖ - селище Ген╕чеського району Херсонсько╖, а до 1936 року - Дн╕пропетровсько╖ област╕). Батько вже був старенький, але ще дебелий. ╤ ось почався голод. В╕н лежав, не м╕г поворухнутися, ╕ н╕чого не просив. Т╕льки очима дивився. Я працювала у Ген╕чеську служанкою в як╕йсь ╓врейськ╕й родин╕ (╕ це в радянськ╕ часи!). Отримувала платню шматочком хл╕ба. ╤ той економила. Дв╕ч╕ на тиждень б╕гала в село, щоб передати хл╕б родин╕. ╤ в м╕ст╕, ╕ по дороз╕ п╕дбирала голови бичк╕в (риби), з пилюки витрушувала ╕ смоктала ╖х. Домашн╕ д╕лили невеликий шматочок хл╕ба на вс╕х пор╕вну (без мене - чотири душ╕) ╕ потроху ╖ли. А я рано-вранц╕ знову до м╕ста. Так ╕ врятувала молодших сестер. А батько з мат╕р’ю померли передчасно. Як т╕льки сестри п╕дросли, ми втрьох одночасно завербувались на Сахал╕н. Повернулись т╕льки перед в╕йною. П╕д час окупац╕╖ я вийшла зам╕ж за полоненого червонофлотця. В╕н потрапив у полон в Севастопол╕. В╕н був родом ╕з Лен╕нграда, за фахом - ветеринар. Н╕мц╕ примусили його працювати у лагеншафт╕ (це щось на зразок колгоспу або державно╖ с╕льськогосподарсько╖ установи). Вони казали: «Калхоз - харашо».
Не довгим було мо╓ ж╕ноче щастя. Як т╕льки визволили, то чолов╕ка знову забрали на фронт. Десь у Криму, може, й п╕д Севастополем, в╕н загинув. А я все життя сама! Бо наречених мого в╕ку не було в╕льних. Усе життя працювала на птахоферм╕. А пот╕м пере╖хала до сестри у Новоолекс╕╖вку (смт. Ген╕чеського району Херсонсько╖ област╕)» (СИГ; ОА-6 X).

 6. Спогади Пустово╖ Людмили Мефод╕╖вни, 1937 р. н.
«До голоду мо╖ батьки жили у селищ╕ при зал╕зничн╕й станц╕╖ Новоолекс╕╖вка Стал╕нсько╖ зал╕зниц╕. Це була територ╕я Дн╕пропетровсько╖, а з 1936 року - Запор╕зько╖ област╕. Зараз це Ген╕чеський район Херсонсько╖ област╕. Мене тод╕ ще не було. Але мати про т╕ страшн╕ часи розпов╕дала, що люди пухли з голоду ╕ вмирали, як мухи. Цвинтар╕ швидко зб╕льшувались. У невеликому селищ╕ ╖х стало аж одразу чотири. Один був недалеко в╕д нас, одразу за садом сучасного радгоспу-розпл╕дника. Частина цього цвинтаря зараз забудована, бо то був цвинтар без хрест╕в. Та й неб╕жчик╕в ховали нашвидкуруч ╕ без трун, бо н╕кому було ╕ не було сил. Залишилось к╕лька могилок, як╕ були з чавунними хрестами, поставленими ще до Голодомору, та величезн╕ акац╕╖.
Другий цвинтар, тимчасовий, був на роз╕ сучасно╖ вулиц╕ Червоноарм╕йська та Каховсько╖ траси. Коли селище на початку 50-х рок╕в розширювалось, а я вже це пам’ятаю добре, то його взагал╕ знесли, бо ╕ хрест╕в не було на могилках, ╕ н╕хто за ними не доглядав. Зараз на м╕сц╕ цвинтаря побудовано Свято-Микольську церкву ╕ правлять службу по невинно уб╕╓нних. Одну частину цвинтаря займа╓ гуртожиток ПКС-137, а по друг╕й частин╕ цвинтаря проходить Каховська траса, побудована п╕д час буд╕вництва Каховсько╖ ГЕС. ╤ ╖дуть машини по людських к╕стках. Може, тому так багато тут авар╕й?
Трет╕й цвинтар був на п╕вн╕чно-сх╕дн╕й околиц╕ селища. Це був основний цвинтар. Там, як кажуть, було багато поховань. У 1952-1953 роках цвинтар знесли ╕ на його м╕сц╕ побудували зал╕зничне депо та паливний склад. На початку 70-х рок╕в роб╕тники депо почали використовувати частину цвинтаря п╕д городи. П╕д час поливу земля провалювалась у багатьох м╕сцях. Але поле переорювали ╕ знову вирощували картоплю.
В╕ктор ТУРЧИН.
м. Джанкой.
(Дал╕ буде).

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #49 за 05.12.2008 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6624

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков