Версiя для друку Обговорити в форумi

Століттями бандура лунала в кожному нашому селі, кобзар був носієм і популяризатором пісенної культури нації. Ні царські жандарми, ні польська шляхта не змогли знищити кобзарства.
І враз усе зникло, мов провалилось у безодню – мовчки і безслідно!           
Радянський режим учиняв такі злочини, до яких не вдавались доти навіть найбільші узурпатори. Хто міг наважитись убивати сліпих кобзарів?
Про страшну долю українських кобзарів навряд чи збереглись сліди в архівах. Злочин вчинено поза офіційними арештами, допитами і судом. Виконавці отримали усний наказ знищити пісенну душу українського народу! Ось що розповідає про цю трагічну подію Павло Мазур у статті «Кобзарський ешелон».*
Провокаційний процес 1930 року над «Спілкою визволення України» був страхітливим актом нашої новітньої драми. Минув рік-другий, і в «чергу» до пекла більшовики поставили кобзарів...
Офіційно було оголошено, що кобзарів з усіх областей запрошують до тодішньої столиці УРСР м. Харкова на Всеукраїнський кобзарський з’їзд. Усі мали з’явитися з бандурами, бо крім власне з’їзду, будуть, мовляв, творчі змагання. Спершу планувалось провести з’їзд у квітні 1928 року, запросити орієнтовно 200 осіб. Пізніше з невідомих причин дату проведення з’їзду перенесли на початок 30-х років.
І ось настав день відкриття з’їзду. Кобзарі заповнили один із кращих харківських театрів. У кожного в руках інструмент, кожен зодягнутий у святкову вишиванку.
З’їзд відкрився спільним виконанням Шевченкового «Реве та стогне Дніпр широкий...». Уявіть, увесь зал (а зібралися майстри найвищої проби) натхненно співає!..
Потім були вітання від уряду України, доповіді про стан кобзарства, шляхи подальшого його розвитку. Ось уже й надвечір’я, можна було б на сьогодні закінчити... Але хтось утримував усіх. Якась тривога вповзала в серця делегата. А тим часом на всіх виходах із залу з’явилися молодики у цивільному, але з явно військовою виправкою. Невдовзі ряд за рядом почали піднімати делегатів і під суворим наглядом виводити на подвір’я. А там уже стояли вантажівки. Кобзарів - а це були переважно літні люди - щільно пакували в машини і, прикривши брезентом, кудись везли. Ніхто ні на які питання не відповідав.
Валка машин мчала нічними вулицями Харкова в бік залізниці, до товарної станції. Там, у віддаленому тупику, вже стояв ешелон - десяток «телячих» вагонів.*
Уже через годину всі делегати недавнього з’їзду були у вагонах. Забряжчали засуви, пролунала команда, і потяг рушив. І тут, підкоряючись велінню серця, ешелон заспівав:
«Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого
На Вкраїні милій...»
Тужлива пісня довго лунала в нічній пітьмі. Згадуваний вже нами західний дослідник радянської історії Роберт Конквест про цей факт пише: «Традиційну народну культуру, що вирізнялася високим почуттям патріотизму, довго утримували в Україні оспівані Шевченком сліпі кобзарі, які мандрували від села до села, заробляючи на життя виконанням старовинних народних пісень і дум і таким чином постійно нагадували українцям про їхнє вільне і героїчне минуле. Тепер цей небажаний феномен був придушений. Кобзарів скликали на з’їзди, зібравши їх там усіх разом, арештували»**.
А кобзарський ешелон неквапно їхав на північ; проминули Москву, ставало холодніше й холодніше, став і сніг пробиватись крізь заґратовані колючим дротом віконця. А всі ж були у вишиванках.
Десь у безлюдному місці ешелон зупинився. Наглядачі брутально вигнали всіх на насип і поспіхом повели до найближчого яру. Тих кобзарів, які ще не сконали в дорозі, загнали у сніг по пояс і чатували доти, доки всі вони не замерзли... Поволі задубіли на морозі обличчя, звернені до неба очі. З того ешелону врятувалася Мотря Маловичко з маленьким сином, її розповідь зберіг нам харківський кобзар А. Парфиненко. Не віриться, що таке могло статися. Хто покаже тепер те місце, де вічним сном у тундрових снігах сплять наші кобзарі - національна слава і гордість України?
Колишні працівники Дніпропетровського історичного музею імені Яворницького розповідають, що після сумнозвісного кобзарського з’їзду Дмитро Іванович раптом помітив, що немає кобзарів, з котрими він постійно спілкувався. Він почав їх шукати - куди ж вони поділися? Звертався й до офіційних установ, однією з яких було Управління НКВС. Це нічого не дало. Згодом Яворницького звільняють із посади директора Дніпропетровського історичного музею. Розстріляти його не могли тільки через те, що він мав світову славу.
Отак і закрилася остання сторінка історії українського кобзарства.
Василь ГОРБАЧУК.
*   *   *
* «Газета «Шлях перемоги», - 1995, 24 червня.
** «Роберт Конквест. «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор». - К. : «Либідь». - 1993. - С. 298 - 299.

ДУМА ПРО КОБЗАРЯ
Світлої пам’яті мого земляка, заслуженого артиста України, бандуриста, майстерного виконавця українських народних дум Федора Аврамовича Жарка.

Ой, заграв кобзар гордочолий
На бандурі золотострунній,
І полинула трепетна дума
У піднебесся...
І залитий повінню пісні
Стояв синьоокий світанок
І впивався співом нащадка
Славного Вересая ...
А бандура голосно рокотала,
А бандура журно так
 вигравала:
- Ой, на Чорному морі,
На білому камені,
Ой, там сидить ясен
Сокіл-білозерець,
Низенько голову схилив
Та жалібно квилить-
проквиляє
Та на святе небо,
На Чорнеє море
Іспильна поглядає...
І співав кобзар посивілий,
І душа в кобзаря бриніла.
В хвилях струн
 захлинались пальці,
Ніби чайки* в шаленім танці.
...на Чорному морі
Не гаразд починає:
Ізо дна моря
Сильно хвиля вставає,
Судна козацькі-молодецькі
На три часті розбиває...
Застилала зажура старому очі,
І жаріли вони,
 мов зірки серед ночі,
І замало для думи
 було простору –
Рвалась з серця вона угору.
Розкрилялася, розливалася,
Давнім гомоном озивалася,
Давнім гомоном,
лихом давнім
Та ще славою предків
 славних,
Гордославою України,
Що в народі живе й понині.
...На многая літа
До кінця віка!
І затихли, замовкли струни.
Тільки срібно котились луни.
Данило КОНОНЕНКО.
* Чайки - легкі козацькі човни.

РОЗСТРІЛЯНА БАНДУРА
На нараду в Харків у 1934 р. було зібрано кобзарів і всіх розстріляно без суду і слідства

Мов кулемети,
 навели намови, -
І зойкнули від підлості
 бандури...
Високі звуки,
 зранені, як птиці,
Ще довго в небі
прагнули літати.
Й проміння сонця
 линуло до звуків,
І хмари теж
 до струн тонких тулились,
А знизу, від гарячої землі
Гілля дерев,
 й зелене листя, й квіти
Тяглися всі зі співчуттям
 до зраджених.
Та звідти, де поранені
 тужили
Із висоти,
 високістю страшної,
Жорстокий коршун,
 злості чорний ящур,
Витягував іще страшніші
 кігті,
Немов криві
 нерідні ятагани,
По одному
 на кожен звук-струну...
Змілілі почуття,
 думки змалілі
Дивились в страсі
 на ганебну страту.
Принишкла правда
 до пори мовчала,
Неначе спала,
 вгорнута журбою.
Лиш плакали
 від злісного насильства
Позбавлені сердець своїх
та голосів високих
Покривджені
розстріляні бандури.
Василь ДЕРГАЧ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 14.11.2008 > Тема ""Білі плями" історії"