Версiя для друку Обговорити в форумi

ДОЛІ ЛЮДСЬКІ...

Розширення кола читачів «КС» на материковій Україні постійно дарує нові теми для газети. Скажімо, голова Студентського братства киянин Олег Яценко (про нього я писав у статті: «Студентське братство» читатиме «Будьмо!») запропонував поїхати у село Королівку Борщівського району Тернопільської області, аби привітати з 90-річчям проголошення ЗУНР 103-річного Григорія Ковпака.
Як не послухати Олега – «грозу маяків» і «головного контролера» російського Чорноморського флоту? Тим більше, що Григорій Іванович Ковпак з 2005 року є Почесним членом Студентського братства! Вже сам вік «студента» примушує ставитись до його персони з великою повагою. Єдине, що перепитав у Олега: чи ясну голову має дідусь, чи можна йому ставити різні запитання, чи не втомить його велика кількість гостей?
Справа в тому, що планувалася ціла делегація зі студентів і журналістів. Зокрема, збиралися робити передачу працівники каналу «1+1», севастопольського «Бризу», буковинської газети «Час» тощо.
Однак Олег Яценко відповів, що для цього Ковпака найбільшою цінністю в світі є Україна, його добрій пам’яті можуть позаздрити й нинішні студенти, а ставлення до гостей Григорія Івановича таке, як і в кожного нормального учителя, який жив, живе і збирається жити болями свого народу, своєї країни…
Це був вагомий аргумент, після якого сумніватися в доцільності поїздки вже не доводилося.
…І ось наш автобус мчить дорогами Тернопільщини. Перший день листопада порадував сухою, теплою погодою, ніби сам Бог вирішив зробити усе від нього залежне, аби старенький учитель отримав додаткову порцію позитивних емоцій у пам’ятний для нього День проголошення Західно-Української Народної Республіки. 90 років – це ж не жарт! Скільки прожито і скільки передумано за весь цей час!
…Не могли не звернути увагу на оригінальний пам’ятник в селі Новосілка – декілька фігур борців за волю України на високому пагорбі. Вони символізують різні етапи боротьби за незалежність. Зупинилися, вражені хорошою ідеєю і виконанням. Пам’ятник ще більше налаштував нас на зустріч із Учителем, Воїном, Патріотом. Королівка звідси вже зовсім недалеко…
І ось приїхали, розпитуємо. Нам показали скромний будинок, в якому живе разом з донькою найстаріший свідок визвольних змагань, активний учасник тих буремних подій, чудовий педагог і, не виключено, уже найстаріший громадянин України…
Поляки чи французи, певно, подбали б про те, щоб видатна людина такого рангу мала пристойний котедж на березі моря чи озера… Або ж серед садів, чи на лісовій галявині… Щоб кожен візитер до сивочолого мудреця проникався відповідним настроєм… Адже настрій найпатріотичніших громадян держави – це також своєрідний капітал. Його треба примножувати. Проте, українці у таких питаннях, зазвичай, мають свою думку. Жити на березі моря чи озера? Для цього є олігархи, рекетири, злодії… А чесна людина, символ нації, повинна жити у відносній бідності. Інакше, який же це символ? Такий вже наш український менталітет, і з цим нічого не поробиш…
*    *    *
Проте, не можна сказати, що дідуся в селі не шанують. Привітати Григорія Івановича з річницею проголошення ЗУНР прийшла зграйка найкращих учнів сільської школи. Уявіть собі – це вже онуки його перших учнів!
Всі присутні журналісти і телевізійники були зворушені… Приємно було спостерігати естафету поколінь – Олег Яценко розповів, що старого учителя недолюблювала радянська влада. Адже він завжди знаходив спосіб виховувати учнів у патріотичному дусі, незважаючи на те, що програма цього не вимагала. Як саме? Це вже його, Григорія Ковпака, секрети. Зрештою, для хорошого педагога, та ще й колишнього підпільника, це не повинно бути великою проблемою. Слухаючи неспішну розповідь найстарішого громадянина УНР (бо й День Злуки Григорій Іванович чудово пам’ятає!) я думав про те, що незалежна Україна могла б краще пропагувати цю постать. Адже свого часу УРСР зробила справжнього ідола і кумира молоді з партизанського ватажка Сидора Артемовича Ковпака. Ледь не півстоліття пройшло з дня його смерті, а я й досі пам’ятаю ім’я та по батькові керівника рейду «від Путивля до Карпат»… А ось про його тернопільського тезку довідався лише нещодавно завдяки «світличанину» і всеукраїнському студентському ватажкові Олегові
Яценку.
І це при тому, що сумчанин Сидір Артемович не витримав би жодного порівняння із тернополянином Григорієм Івановичем! Пригадую розповіді письменників про те, що Павло Тичина терпіти не міг сусіда по дачі Сидора Ковпака через постійну пиятику останнього та безкінечні голосні картярські ігри в «дурня» з колишніми партизанськими побратимами. А ще за те, що червоний партизан Ковпак ударив у спину занадто активній УПА, хоча комісар Руднєв був готовий піти на співпрацю з українськими повстанцями…
А коли дивишся на старенького Григорія Івановича, то зникають будь-які сумніви: він і справді є «практикуючим християнином» (про це він заявив журналістам), був ним і раніше, бо завжди інтереси людей ставив вище від власних. Його делікатності можна тільки повчитися. Запитав, чи немає між нами росіян, людей інших національностей. Окремо запитав про кримських татар, зазначивши, що «доля цього народу є не кращою, ніж доля українців…». Це ж треба: люди приїхали вислухати його спогади про ЗУНР, а він, як істинний педагог, користуючись нагодою, дає присутнім черговий урок добра і милосердя!
Утім, розповів і про 1 листопада 1918 року. Тоді його село спорядило в Українську Галицьку Армію десятки, якщо не сотні стрільців. Тринадцятирічний Гриць також хотів записатися добровольцем. Проте, серйозні члени комісії не змогли утриматись від жарту: «Повертайтеся, молодий чоловіче, додому і просіть маму, щоб давала вам більше каші! Підростіть трохи, а тоді відразу до нас…».
Тепер Григорій Іванович говорить про це з усмішкою, а тоді не на жарт засмутився… Адже так хотілося повоювати за Україну! «Якби у нас було стільки зброї як у поляків, ми б неодмінно перемогли у цій війні! Але їх озброїла до зубів Франція, а ми могли розраховувати лише на ту зброю, яку здобудемо у боях… Добре пам’ятаю, як за хліб вдалося виміняти у румунів два кулемети. Йдучи на війну, юні гімназисти цілували парти, двері класу, навіть шкільний поріг – неначе відчували, що прощаються назавжди. І, дійсно, багато з них не повернулося: або загинули від ран, або померли від тифу…».
Звичайно, проголошення ЗУНР 1 листопада 1918 року було головною, святковою подією. Саме з нею і вітали усі присутні Григорія Івановича, саме ці кадри і були показані по телеканалу «1+1» того ж вечора. Але старий учитель розповів потім про свій вступ до ОУН, про допомогу українському підпіллю під час німецької окупації і радянського «визволення». Повстанці довіряли Григорію Ковпаку настільки, що могли забігти на п’ять хвилин, залишити непритомного від втрати крові побратима і тут же зникнути в непроглядній темряві ночі. Це сприймалося учительською родиною як належне, адже тривала війна… Дуже при цьому ризикували, бо на кого покинули б двох діточок, якби Григорія Івановича заарештували?
*    *    *
Ми слухали цю мудру, інтелігентну людину і думали: як же вдалося потім радянській владі оббрехати увесь український рух? Це ж їх, героїв, з пропагандистською метою називали «українсько-німецькими націоналістами»! Що ж у них було німецького? Страждали від гітлерівців так само, як і від радянської влади…
До речі, коли «совіти» повернулися на Тернопільщину в 1944 році, то відразу ж забрали оунівця Ковпака до Червоної Армії, аби допомагав бити фашистів на фронтах Другої світової війни. Формували їхню частину десь за Уралом і, звичайно ж, не забули «почистити» ненадійних галичан. З трьох тисяч відправлених на схід тернопільчан, у Червону Армію «влилося» лише… 1500 вояків.
Решту ж відправили в табори ГУЛАГу. Та все ж, чекістська мітла, видно, мела неякісно, раз проґавила оунівця і патріота до самих кісток Григорія Ковпака.
Тож іще довелося повоювати українцю з німецько-російською фашистською чумою. Ні, я не обмовився. Саме з німецько-російською, бо розряджав свій автомат оунівець Ковпак не лише в гітлерівців, але й у власовців. Мозок галичанина не міг збагнути: як же вони воюють проти власної держави? Перебили ці власовці багато його однополчан – до Прибалтики дійшли тільки удвох із старого «набору». Тут і кінець війни зустріли… Бачили розгромлений штаб власовців; видно, ті добре драпанули разом зі своїми господарями, бо скрізь позалишали папери і гроші. Один боєць з їхнього полку набив радянськими грошима цілий рюкзак, маючи намір вивезти усе це додому. Та не судилося хлопцеві розбагатіти – хоч він і не розлучався зі своїм скарбом ні вдень, ні вночі, проте якось надто міцно заснув, і у нього витягли той рюкзак з-під голови… Від розпачу молодий солдат повісився.
Зовсім по-іншому дивився на приземлені матеріальні речі християнин з Галичини Григорій Ковпак. Після закінчення війни і перед відправкою додому його, у числі інших демобілізованих, також «обшмонали». Якщо у декого й знаходили цінні речі (один фронтовик хотів ощасливити рідню цілою дюжиною трофейних годинників!), то у Григорія Івановича нічого не знайшли. Офіцер навіть здивувався:
- Неужели ничего не взял?
І почув відповідь, гідну українського націоналіста:
- У мене двоє дітей, тому я везу з фронту головне: свою цілу і неушкоджену голову…
Правильно мислив оунівець, бо, забезпечивши собі непоганий «імідж» в очах радянської влади, він ефективніше міг допомагати підпіллю. І дійсно – чимало життів урятував.
*    *    *
Як журналіст, я слухав дідуся дуже прискіпливо, намагаючись якомога об’єктивніше оцінити його з точки зору корисності, потрібності для України. Через деякий час зробив висновок: недолік лише один – дідусь трохи недочуває, що й не дивно у його 103 роки. В усьому ж іншому спокійно можна виставляти п’ятірку з плюсом! Він усе ще залишається чудовим педагогом, навіть мудрим політологом. Знаючи, що поміж нами є і галичани, і буковинці, і кияни, і одесити, і мешканці Севастополя та Луганська, дідусь говорив про найактуальніше. Наприклад, пригадав, як українці двох армій – російської та австро-угорської на лінії фронту спільно відсвяткували Великдень у 1916 році:
- Оскільки австріяки дозволяли утворювати національні підрозділи у складі своєї армії, то й царська Росія вирішила не відставати. У нашому селі стояв Запорізький артилерійський полк, що складався лише з українців. Які то гарні хлопці були – високі, кремезні, вусаті! А мова… яка у них гарна мова була – як цілюще джерело! Я любив її слухати… Вирішив похвалитися перед наддніпрянцями, що знаю багато творів Кобзаря напам’ять. Читав їм «Наймичку» - вони самі попросили. Через деякий час бачу, що деякі з них плачуть… І рясні сльози капають з очей на коліна…
Щирими і сентиментальними були ці вояки з Наддніпрянської України, я відчував, що і вони, і ми, галичани, становимо один народ, одне ціле. Боляче було потім від того, що нас роз’єднав радянсько-польський кордон…
Встиг дати дідусь і поради школярам, які вітали його з ювілеєм. Спочатку побажав здоров’я і успіхів у навчанні. Потім побажав ще й справжнього кохання. Якусь мить помовчав, а потім сказав:
- Але переконайтеся добре, що це кохання, а не захоплення! Якщо це кохання, та ще й взаємне, то одружуйтесь! А якщо це лише захоплення, то краще почекати…
Ось такий він, Григорій Іванович Ковпак! Не надто сподіваючись, що старший учитель знає кримські політичні реалії, я, тим не менше, попросив його сказати декілька слів для кримських українців. Був до глибини душі вражений емоційною відповіддю старенького оунівця, яка прозвучала як політична промова:
- Я схиляю свою сиву голову перед мужністю і стійкістю кримських українців! Багато чув про шкільництво, про Чорноморський флот, про поневіряння «Кримської світлиці»… Як вона, виходить зараз? Бажаю їй усіляких гараздів, а також міцного здоров’я і твердості усім тим, хто прагне зберегти в непростих умовах Криму свою українську душу… 
Оскільки я колишній учитель, то й про школи скажу. Це неправильно, коли до української школи конкурс по 7 чоловік на місце, а влада не хоче відкрити поряд хоча б одну таку ж українську школу, щоб забезпечити конституційне право дітей навчатися рідною мовою.
Це ненормально, що ми впродовж 17 років розбудовуємо… неукраїнську Україну. Моє прохання до усіх моїх гостей, до всіх, хто мене почує по телебаченню: будуйте українську Україну! Стільки хороших хлопців загинуло за цю ідею…
Сергій ЛАЩЕНКО.
с. Королівка – Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 14.11.2008 > Тема "Українці мої..."