Версiя для друку Обговорити в форумi

МОЯ БАТЬКІВЩИНА
(Закінчення. Поч. у № 44).

В Олексія Палійчука було на той час дванадцятеро дітей, хоча народилося їх у нього 16. Як ці діти виживали у ті тяжкі воєнні і повоєнні роки – не знаю. На згарищі була відбудована хата. Всі діти дістали дорогу до освіти, дехто роз’їхався світами.
Поблизу моїх вуйків та Палійчука Олексія жили брати Боратинські з теж дуже трагічною долею. Діти одного з Боратинських були в УПА, а діти другого Боратинського стали комсомольськими активістам, І ті, й інші загинули по різні сторони барикад.
У центрі села жили Іван Порайко, Гнат Глітняк, мій вуйко по маминій лінії Василь Дупей, одружений з Марією Ковалюк. Вуйко Василь, як і багато моїх односельців, був на фронті, служив у саперних військах, був декілька разів поранений. Але коли дійшла черга у 70-х роках до якоїсь мізерної пенсії, то відмовився від неї, вважав, що ця війна була чужою для України. Так само як він чи не єдиний з наших односельчан не став колгоспником. Все його поле було забране до колгоспу, а йому залишили 30-40 соток городу, з нього він і жив до самої своєї смерті у 1992 чи 1993 році.
У 1957 році закрили нашу церкву. Мали зробити в ній якийсь атеїстичний музей. За ніч з церкви таємно були винесені найкращі образи, золота чаша, старовинна Біблія та Євангеліє, хоругви. Коли зі Снятина приїхали представники влади до Зібранівської церкви, то вона була очищена. Ніхто не зізнався, хто це міг зробити. Через тридцять років, коли церкву знову відкрили, то на другий же день до неї знесли все, що тоді було забрано у 1957 році. До переховування тих речей був причетний і мій вуйко Василь. Він був глибоко віруючою людиною.
У війну з нашого села служили у дивізії СС-Галичина Богдан Бойчук та Гнат Глітняк. Один доживав свій вік у Шотландії, а інший в числі військовополонених був у таборах до 1956 року, а пізніше повернувся у Зібранівку.
Один зі Ставища Юрко Рудак (чи Чепига) у 1939 році став комсомольцем, у війну знаходився десь у тилу Росії, а після війни став активним «стрибком» у військах НКВД, що відстежували бандерівців. Війська НКВД вбивали бандерівців у навколишніх лісах, а бандерівці – енкаведистів. Вбили і мого земляка Чепигу, від якого (як мені згадується), відмовилися і батьки. Де він похований – не знаю.
А далі понад Гостинцем жили Демчуки, Фроляки, Шишуки. Над річечкою Лукач жили також Кобринські, в яких стояв млин, куди зносили або звозили збіжжя для мелення на борошно. На Рибенській вулиці жили ще одні Коржі, Сливки, Чепелі.
Зібранівка розташована на чорноземних горбах. З півдня йшло до Чорнови Олешківське поле, із заходу - Келихівська земля. А вже з північного сходу - Джурівське та Ілинецьке поля. З півночі наші поля межували з Бучацько-Балинецькими, а зі Сходу - з Рожпільськими та Волчківськими.
Земля – чорнозем. Коли землю навесні чи восени орали, то на сонці вона аж блищала своєю чорнотою. Коли на цвинтарі копали яму для покійника, то навіть на глибині півтора метра не доходили до жовтої глини.
На цій родючій землі росло все – жито, кукурудза, овес, просо, гречка. Родили сади, раннім літом зацвітали акації та розповсюджували навкруги запаморочливі запахи.
Серед моїх односельчан були заможні люди – Коржі, Юрко Чепига, в якого у дворі була олійниця, де витискали олію з соняшника чи льону, Грицко Палійчук, ще дехто.
Були і бідні люди, серед яких: Варвара Бондарючка, Гануся Дідушка, Олена Майсушина. У них не було корів, коней, не було чоловіків. Але ніколи я не бачив їх обідраними чи погано вдягненими. Просто у цих людей було менше землі.
Навесні та особливо восени дороги розкисали у чорноземі. Це мало значення для моєї першої освіти, позаяк треба було болотистою розмитою землею добиратися до школи чи до церкви босоніж.
Як правило, сільські подвір’я обкладалися парканом з товстих дощок до 1,5 метра висотою, одні ворота виходила на город, а інші були вхідними. У більшості селян на подвір’ї розміщувалася хата, стайня, стодола, керниця, плетена з вербових прутів кошниця для сушіння та зберігання качанів кукурудзи. Дороги були обкопані з обох сторін окопами. За цією справою ревно наглядав сільський староста чи війт.
Тепер щодо Зібранівської школи тих часів…
Складалася вона з однієї великої кімнати, а на другій половині жив учитель (чи вчителька). У великій кімнаті праворуч і ліворуч розміщалися шкільні парти, за якими одночасно можна було розмістити до сорока дітей. З правої сторони до обіду вчилися діти з першого класу, а з лівої сторони – з третього класу. Після обіду до школи приходили діти другого та четвертого класів. Навчання у школі вела одна вчителька (чи вчитель) до обіду та після обіду.
Паперу чи зошитів на той час не було, тому родичі купували своїм дітям дощечку та крейдяний олівець – рисік. На цій дощечці ми писали слова, правила, цифри і рахунки. На дощечці ми виконували і домашні завдання. Уже десь у 46-му році в село приїздили «катрайники» - вони обмінювали якісь зошити на утиль-сировину – кості, зношений одяг, продірявлені баняки чи ще якесь заліззя. У цей час уже можна було придбати і чорнильницю-невиливайку та пера. Чорнила робили з ягід бузини.
Мій тато привів мене до вчительки пані Болюхової, яку ми голосно кликали «пані професорко», улітку 1942 року, мені не було ще і шести років. Привів до школи з двох причин – я дуже просив про це тата, а по-друге, я був мов би сільським волоцюгою – поки родичі працювали у полі, я бродив сусідськими хатами і ввечері не раз засинав у хаті когось із сусідів. То, щоб я «був при ділі», вирішили, що краще я буду в школі, ніж невідомо де знаходитися.
Мої однокласники (Василь Гжесів, Степан Мельничук, Зеньо Чепига, Василь Боднар, Василь Оперєк, Наталка Бойчук та ін.) були старшими за мене на 2-3 роки. Мене «записати» до школи за віком не могли, але вчителька Болюх (Болюшка) дозволила мені приходити. Я був найменший зростом і мене прозвали «куцим». Але я швидко опанував сільську шкільну науку, навчився читати, писати і рахувати, і став чи не кращим учнем школи. Так я провчився увесь перший клас. На літо вчителька дала нам завдання назбирати та насушити лікарських трав. За літо я насушив тих трав цілий мішок. Але восени мене взяти до другого класу не могли, бо станом на 1 вересня мені ще не виповнилося сім років. І Болюшка була невблаганна, але згодилася мене записати офіційно до першого класу. Так я став «легальним» учнем. І став помічником вчительки, бо коли вона кудись мусила йти, то залишала мене коло дошки, щоб я проводив заняття з своїми однокласниками. Не думаю, що це подобалось тоді моїм товаришам.
У школі урок релігії вів сільський священик отець Волянський, який за непослух бив нас палицею або лінійкою по пальцях. Він вчив нас молитов, десяти заповідей Божих та примушував бути слухняними. Я дуже боявся цього священика.
Восени 1944 німців прогнали. Почалися нові часи. Наша вчителька перевела мене до другого класу, єдиного з учнів, бо я засвоїв програму першого класу і провчився у ньому два роки. Вчителька просила нас не називати її «пані професоровою», бо за таке звертання влада може її покарати. Та це не допомогло. І вчительку, і її чоловіка, що працював під час війни у Коломиї, заарештували та заслали до Сибіру. Більше я її не бачив і не чув про неї. Запам’яталося, що на той час вона була уже старшою жінкою, було їй близько п’ятдесяти років. Її дуже поважали селяни.
Після неї із Заболотова прислали молоду вчительку Клипич, яка скінчила чи то Коломийську гімназію, чи, може, лише 10 класів якоїсь зі шкіл. Це була маленька, худенька дівчина, що приїздила до школи із Заболотова на ровері. А коли дорога після дощу розкисала, то велосипед треба було відмивати. І ми кидалися чистити і мити ровер, за що вона інколи дозволяла нам трохи поїздити ровером по шкільному подвір’ї. Після закінчення другого класу вона у школу вже не повернулась – її арештували, як зв’язкову УПА, та засудили і відправили до Сибіру. Тільки у 50-х роках вона вернулася у Заболотів.
У 1946-1947 роках, коли я вчився у 3-му та 4-му класах, вчителем у Зібранівці був Михайло Семотюк з Ілинець. Це був високий стрункий хлопець віком 20-22 років, який поводився з нами по-товариськи: не карав, не кричав на нас. Десь через 15-20 років я його зустрів, ми згадали ті часи. За минулі роки він вивчився і працював директором школи в одному з сіл Запруття.
У 1947 році я закінчив навчання у Зібранівській початковій школі з оцінками з усіх предметів «відмінно».
Школа школою, але треба було працювати вдома, допомагати родичам. До обіду було навчання, а після обіду треба було пастушити. А в обід та ввечері приносити худобі бур’яну, палити пічку скрутками соломи (дров чи вугілля не було), допомагати татові і мамі, чим лише можна. Відбувалося друге, основне заняття – навчитися господарювати та вміти виживати.
Ранньою весною 1947 року, десь на початку березня, школу закрили – у селі був голод, бо восени 1946 року все, що можна було забрати з дому, забрали, до останнього зеренця. Я про це писав у своїй книзі спогадів «Дорога крізь життя», що вийшла друком у січні 2005 року.
Того ж літа тата примусили записатися до колгоспу. Директор тютюнової фабрики із Заболотова Кірюк, якого спрямували у село організовувати колгосп, сказав татові: «Семене! Не опирайся. Ти перший у списках на виселення до Сибіру».
Після цього тато сказав, що нам, його дітям, Наталці і мені нічого робити у селі. Треба йти вчитися у Заболотівську середню школу. Так, завдяки “радянській владі” я здобув освіту, а згодом став і професором.
З 1947 до 1949 року я вчився у Заболотівській (5-й та 6-й класи), а 7-й клас закінчував у Волчківській семирічній школі. І до Заболотова, і до Волчківців треба було йти до школи з дому 7 кілометрів.
З тих пір я на все життя розпрощався із Зібранівкою. Вчився у Дрогобичі, пізніше - у Львові, потім вісім років працював у Бориславі, навчався в аспірантурі у Москві, повернувся до Івано-Франківська. Побачив багато країв та країн. Якби записувати всі мої багаторічні поїздки світами, то це вийшли б мільйони кілометрів. Я був у 37 країнах світу – Росії, Франції, Італії, Німеччині, Данії, Англії, США, Аргентині, Бразилії, Алжирі, В’єтнамі, Малайзії, Фінляндії, Польщі, Угорщині, Болгарії, Чехії, Словаччині, Сербії, Боснії, Хорватії, Ізраїлі і в багатьох інших. Світ кругом гарний. Є чого повчитися в інших народів.
Але на душі до цього часу залишається біль за мою скривджену країну, за моє Прикарпаття, за мою Зібранівку.
Змінилося село, виростає нове покоління, для якого я, мов якась екзотична птаха, а не односелець, що народився тут, який прожив майже все життя далеко від рідного села, але який хотів би бути похованим на Зібранівському цвинтарі серед своїх рідних та односельчан.
Друга світова війна забрала багатьох земляків, які не навченими були вкинуті у бійню в Прибалтиці. Багато повернулися з війни пораненими та покаліченими. Вдів та сиріт було доволі. Чимало людей загинуло в УПА. На пам’ятнику, що стоїть на насипаному пагорбі коло церкви, написані їхні прізвища. Багато їх, що втратили життя у цих страшних битвах.
З тих сусідів, які загинули на війні, я запам’ятав Павла Букатчука, високого чоловіка, що сміявся і жартував з усього, що було навколо. Я пам’ятаю, як він розказував, що коли почалася війна, німецькі літаки летіли високо в небі, а коли відступали (це і я добре пам’ятаю) - летіли низько над землею. Павло жартував, що він вкинув у небо вербову мітлу і вона зачепилася за хвіст німецького літака. І розгонисто сміявся.
Онуфрія Церковнюка я запам’ятав також добре, бо у його стодолі ми, дітлахи, ставили виставу за п’єсою, яку я написав у вісім чи дев’ять років. А його тато за німців приїжджав із Кобак з торбинкою олов’яних хрестиків, які він привіз з Єрусалима. Люди казали (чи він сам те говорив), що він пішки пройшов з Кобак до Єрусалима. Чи було це правдою, тепер уже нема в кого спитати. На війні були і мої вуйки з маминої сторони: Юрко, Василь та Мішко, а з татової - Андрій та Іван.
Після закінчення війни почалися повоєнні, не менш страшні роки утвердження радянської влади. Але про це - окрема розповідь...
Роман Яремійчук,
декан спільного факультету нафтогазових технологій у Криму, доктор технічних наук, професор,
дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка.
м. Сімферополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 07.11.2008 > Тема ""Білі плями" історії"