Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2910)
З потоку життя (6084)
Душі криниця (3366)
Українці мої... (1440)
Резонанс (1461)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1647)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
«РИМОВАНИЙ ╤РП╤НЬ»
3 жовтня в столичному Будинку письменник╕в в╕дбулася презентац╕я зб╕рника поез╕╖ «Римований...


«ЯК ДАЛ╤ ЛОВИТИМЕШ ГАВИ - НЕ БУДЕ У ТЕБЕ ДЕРЖАВИ!»
Наше покол╕ння на цих знущаннях повинно поставити крапку. Щоб н╕коли ╕ н╕кому не хот╕лося б╕льше...


ЗАХИСТИ, ПОКРОВО-МАТИ!
День Покрови Пресвято╖ Богородиц╕ — велике християнське свято, яке щор╕чно в╕дзнача╓мо 14...


ТА╥НА СЛОВА
У золот╕ вереснев╕ дн╕ Червоноград ста╓ центром л╕тературного свята... П╕дбито п╕дсумки VIII...


ОСТР╤В МАМАЯ
До нас у дн╕ кв╕тучих трав Козак з легенди зав╕тав.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #44 за 31.10.2008 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#44 за 31.10.2008
З╤БРАЛА В СВ╤Т НАС З╤БРАН╤ВКА...

Моя Батьк╕вщина...
Пропону╓мо читачам «Кримсько╖ св╕тлиц╕» спогади про сво╓ р╕дне село св╕тличанина, професора, доктора техн╕чних наук, д╕йсного члена Наукового Товариства ╕м. Шевченка Романа Семеновича Ярем╕йчука. Багатьом укра╖нцям св╕тлий образ мало╖ Батьк╕вщини з далекого дитинства не да╓ зм╕л╕ти душ╕, забути сво╖ нац╕ональн╕ корен╕. Тож читаючи рядки автора, згадайте ╕ свою малу Батьк╕вщину, полиньте до не╖ хоча б думкою, в╕дрод╕ться душею, помол╕ться щиро за ус╕х земляк╕в сущих ╕ спочилих, бо р╕дн╕ше матер╕ та отчого краю н╕чого у св╕т╕ нема╓… 

РОМАН ЯРЕМ╤ЙЧУК
З╤БРАЛА В СВ╤Т НАС З╤БРАН╤ВКА...

З╕бран╕вськ╕й школ╕ уже виповню╓ться, зда╓ться, сто рок╕в. Така поважна дата для мо╓╖ З╕бран╕вки! Тобто, коли мене привели за руку до школи у 1942 роц╕, вона мала вже досить статечний в╕к. Вчили тут мо╖х односельц╕в найб╕льш простим речам - вм╕ти читати, рахувати та писати. Але це уже було багато на фон╕ майже повно╖ неграмотност╕, коли селянин ставив хрестик, що п╕дтверджував його особу.
З╕бран╕вська укра╖нська школа ╕снувала у бездержавн╕й Укра╖н╕ лише тому, що кожна селянська хата добров╕льно жертвувала частину сво╖х невеликих статк╕в на буд╕вництво та утримання школи, Народного дому, молочарн╕, скидалися на утримання церкви, священика, вчителя. Н╕яких державних кошт╕в на ц╕ ц╕л╕ не вид╕лялося.
З╕бран╕вка тому ╕ ма╓ таку назву, що заселяли ц╕ горбист╕ земл╕ люди зв╕дус╕ль. Селилися окремими кутами, що мали так╕ екзотичн╕ назви, як Кобацьке, Рибенське, Босн╕я, ╤лл╕нецьке, Славна, тобто вели сво╓ родосл╕в’я в╕д назв с╕л з Кос╕вщини - Рибна, Кобаки, ╤лл╕нц╕в. А чому назива╓ться Босн╕я ╕ нав╕ть чистий пот╕чок-р╕чечка зветься Лукач – не знаю. Адже одне ╕ друге ма╓ уже ╕ншу родословну. Може, хтось ╕з вих╕дц╕в з тих кра╖в поклав першу хату на цьому кут╕. Так само, як Славна могла нести свою назву в╕д Словен╕╖. Але це уже тема для ╕сторик╕в, як╕, може, колись розшифрують ц╕ назви.
Кобацький кут, де жили мо╖ д╕ди та тато й мама, складався з двох вулиць - Тертиц╕ та Ставища. На роз╕ цих вулиць був колись маленький цвинтарик, ╕ я ще пам’ятаю на ньому дек╕лька кам’яних хрест╕в. П╕зн╕ше цей цвинтарик став власн╕стю Грицка Балана, а п╕сля Друго╖ св╕тово╖ в╕йни, уже при сов╕тах, ц╕ хрести були знят╕ ╕ на цьому м╕сц╕ росло дек╕лька дерев – яблунь, слив, вишень. Але з часом ╕ ╖х не стало. На краю цього цвинтарика стояла капличка, куди люди приходили помолитися та поставити св╕чку. П╕зн╕ше, у радянськ╕ часи, за чи╖мось розпорядженням запопадлив╕ м╕сцев╕ кер╕вники зруйнували капличку. Але пам’ять про це збереглася ╕ в к╕нц╕ 80-х рок╕в минулого стор╕ччя була збудована, уже б╕льша в╕д попередньо╖, капличка. Збудували знову ж таки на з╕бран╕ кошти. До цвинтарика примикала маленька толочка, де на свята або л╕тн╕ми вечорами збиралися ╕ старш╕ люди, ╕ д╕ти, щоб поговорити та побавитися.
Я уже ╕ не згадаю пр╕звища ус╕х людей, що жили на вулиц╕ Тертиц╕ у той час, хоча пам’ятаю ╖х ус╕х з обличчя – старших ╕ молодих. В╕д нашо╖ хати, що межувала з маленьким цвинтариком, жили Букатчуки. Дал╕ - Гжесь Маков╕йчук, ж╕нку якого звали Теодоз╕я, а ╖хн╕й син Василь вчився з╕ мною у першому клас╕.
Ще дал╕ мешкав ╤ван Лук╕нчук, людина траг╕чно╖ дол╕. Перед в╕йною та п╕д час не╖ у нього народилося тро╓ д╕тей: дво╓ д╕вчат (Мариня ╕ Даруся) та хлопчик Василько. Дружина його хвор╕ла ╕ у 1944 роц╕ раптово померла, залишивши трьох д╕тей, найстарш╕й було десь 8-9 рок╕в, а найменшому - два роки. У ц╕й хат╕ жила ╕ баба Лук╕нчучка, стара, мовчазна ж╕нка, про яку люди казали, що вона - «в╕дьма» ╕ може в╕дбирати у кор╕в молоко. ╤ван Лук╕нчук був убитий енкаведистами восени 1945 р., коли вноч╕ йшов доглянути сво╖х маленьких д╕тей.
Дал╕ жила баба Гнатиха. ╥й я завдячую сво╖м життям, бо ще до року я захвор╕в, можливо, запаленням легень. Л╕кар╕в не було, ╕ мама уже змирилася, що врятувати мене не зможе. Але (з розпов╕д╕ мами) баба Гнатиха три дн╕ не в╕дходила в╕д мене, обкладаючи мо╓ т╕ло роз╕гр╕тим нас╕нням льону. ╥╖ донька вийшла зам╕ж за Прокопа Чеп╕ля з Рибенського кута, народила йому сина Василька, а п╕сля в╕йни п╕шла в УПА ╕ безсл╕дно пропала. Вона п╕дбивала ╕ мою маму йти в УПА, але мама категорично ╖й сказала, що д╕тей не покине.
На сам╕м краю вулиц╕ жив Грицко Балан. Його хата знаходилась уже на меж╕ Олешк╕вського ╕ Келих╕вського пол╕в. В╕д хати Грицка йшла вниз дорога до р╕чки Чорнова, а зл╕ва п╕д горбом був н╕коли не ораний клин поля, куди на свято Йвана ╕ на Зелен╕ свята йшли хлопц╕ й д╕вчата, щоб з╕рвати з╕лля, а п╕д ранок пускали водою по Чорнов╕ сплетен╕ в╕ночки. Все в╕дбувалося майже так само, як це описано у Гоголя.
У середин╕ 60-х рок╕в у Олешков╕ поставили головою колгоспу Михайла Бегея, що вчився колись з╕ мною у 6-му клас╕ у Заболотов╕. В╕н, як мен╕ тод╕ видавалося, був малоосв╕ченою людиною, тож п╕ддався кер╕вним парт╕йним вказ╕вкам – дав згоду випрямити великий згин р╕чки Чорнова б╕ля жовтого берега, вирубати старезн╕ лугов╕ верболози, де весною гн╕здилися сотн╕ диких качок, а також наказав трактористам розорати предв╕чний клин з травами. Не стало там диких качок, був знищений луг, а р╕чка довго повертала соб╕ старе русло. З тих час╕в дик╕ качки уже не гн╕здяться там.
Навпроти Балана жив ╤ван Пал╕йчук (його внук Василь Близнюк ╕н╕ц╕ював написання ╕стор╕╖ З╕бран╕всько╖ школи). У нього було дво╓ д╕тей – Мариня та Святослав; донька була старшою в╕д мене на п’ять рок╕в, а син молодший на дек╕лька рок╕в. Обох уже нема на цьому св╕т╕. Мариня вийшла зам╕ж за ╤вана Близнюка, у якого був ще молодший брат Олекс╕й. Обидва - яскрав╕ особистост╕ на тод╕шньому фон╕, були в╕дданими укра╖нськ╕й справ╕. Олекс╕й Близнюк був уродженим г╕мнастом ╕ дивував нас, д╕твору, сво╖ми вправами, крутив «сонце» на турн╕ку, робив багато дивних, як на той час, г╕мнастичних вправ.
Про Олекс╕я хот╕в би написати ще ╕ таке: десь у далеких 50-х роках, коли я вчився у Дрогобицькому нафтовому техн╕кум╕, я при╖хав по╖здом до Заболотова ╕ на вулиц╕ зустр╕в Олекс╕я, що був старшим в╕д мене на 4 роки. Ми йшли п╕шки додому. На зал╕зничному пере╖зд╕ була якась табличка-пересторога, написана рос╕йською мовою. Повернувшись до мене, Олекс╕й спитав: «Чому ця табличка написана не по-нашому?». Я ж уже був зденац╕онал╕зованим ╕ це мене не дуже тод╕ вразило. Але п╕сля його сл╕в, а я ╖х пам’ятаю б╕льше п’ятдесяти рок╕в, я таки задумався: а й справд╕, чому все скр╕зь було написано лише рос╕йською мовою?
П╕сля Пал╕йчука жив ╤ван Мельничук, у якого було два сини – старший Микола та молодший Василько. Це була дуже працьовита родина. ╤ван був громадською людиною - за н╕мц╕в розносив по селу як╕сь пов╕домлення влади, а з приходом радянських теж виконував як╕сь посильн╕ обов’язки. Десь за р╕к п╕сля в╕йни до нього прийшли бандер╕вц╕ (чи псевдобандер╕вц╕?), оголосили присуд, вивели його на подв╕р’я ╕ на очах у д╕тей розстр╕ляли. Молодший Василько п╕д враженням ц╕╓╖ страшно╖ страти тата через р╕к помер. В╕н був мо╖м ровесником.
Дал╕ жили Кобринськ╕ Василь та Варвара, в яких було тро╓ д╕тей – дв╕ доньки та син. Василь служив у польському в╕йську разом ╕з братом мо╓╖ мами Юрком Дупе╓м. Ще при поляках обох д╕вчат в╕ддали вчитися у Коломийську г╕мназ╕ю. П╕д час в╕йни вони стали членами ОУН. При н╕мцях Василь Кобринський служив у як╕йсь коломийськ╕й адм╕н╕страц╕╖. П╕сля в╕йни в╕н був заарештований ╕ засланий у один ╕з табор╕в ГУЛАГу. М╕й тато д╕став в╕д нього листа та вислав йому пакунок ╕з сухарями та салом. Майже через п╕вроку посилка ╕з запл╕сн╕лим хл╕бом вернулася додому. А Кобринський згинув у тих далеких сиб╕рських тюрмах. Обидв╕ доньки Василя Кобринського були засуджен╕ радянською владою до 25 рок╕в ув’язнення ╕ вийшли на волю лише в к╕нц╕ 70-х рок╕в.
Дал╕ жила Мар╕я Дмитришина з сином Васильком, мо╖м ровесником, чолов╕к ╖╖ загинув на фронт╕. За ╖╖ подв╕р’ям навпроти Лук╕нчук╕в жила одинока стара Дибесл╕вська, а ╖╖ сини чи п╕шли на в╕йну, чи влилися в УПА – не знаю. Це була, швидше, не хата, а якийсь кур╕нь, зарослий кущами та деревами...
Уся вулиця була засаджена великими яблуневими садами (по п╕вгектара), коло хати росли вишн╕, сливи, б╕ля дороги - акац╕╖.
Ц╕ яблунев╕ сади, де росли добр╕ сорти, так╕ як синьки, зал╕зняки, йони, папер╕вки – були висаджен╕ за ╕н╕ц╕ативи мого тата Ярем╕йчука Семена, бо в╕н одним з перших почав вирощувати тютюн для Заболот╕всько╖ фабрики, а за тютюн давали садити щепи яблунь.
Добр╕ грушки на наш╕й вулиц╕ були х╕ба що у Гжеся Маков╕йчука та у нас – ще посаджен╕ мо╖м д╕дом Миколою. Одна велика грушка-дичка за стодолою щороку зроджувала так багато маленьких грушок, що ми не знали, що з ними робити – сушили на зиму для узвару, роздавали сус╕дам. А на подв╕р’╖, прямо навпроти хати, росла ще одна велика д╕дова грушка, що мала велик╕ ╕ дуже-дуже смачн╕ плоди. Сус╕дськ╕ д╕ти заб╕гали рано-рано назбирати з земл╕ грушок, що падали за н╕ч на землю. Груш╕ були такими смачними, що ось уже за с╕мдесят рок╕в в╕д мого народження я смачн╕ших грушок, зда╓ться, н╕коли не ╖в.
В╕д каплички п╕д прямим кутом йшла дорога л╕воруч на Ставище, а праворуч ╕ до гори – на Гнилицю.
На самому роз╕ жили дв╕ жид╕вськ╕ родини – Орон (Аарон) та Мошко. Я пам’ятаю ╖хн╕ хати, особливо хату Мошка, бо у нього було багато д╕тей ╕ я часто приб╕гав до них погратися. У суботу Мошко обв’язував себе рем╕нцями та молився богу. В Орона була ж╕нка Фрузя (Рузя), з якою близько дружила моя мама. Уже п╕сля того, як н╕мц╕ забрали ц╕ родини у Заболот╕вське гетто, а п╕зн╕ше розстр╕ляли на Хом╕вськ╕й гор╕ коло села ╤линц╕ за Прутом, мама часто згадувала Рузю, говорила, яка вона була добра ╕ товариська ж╕нка, ╕ як часто вона давала мо╖й мам╕ поради, коли ми, д╕ти, хвор╕ли. Думаю, чи не завдяки ╖й мене, маленького, у два чи три м╕сяц╕ в╕д народження зимою повезли до Львова, щоб л╕кар-офтальмолог Нусельблат зняв мен╕ б╕льма з очей. На той час мо╖м родичам довелося продати корову, щоб врятувати м╕й з╕р.
Униз в╕д роздор╕жжя жив м╕й д╕д Василь Дупей, дал╕ Рудак Юрко, також наш тат╕в родич у трет╕х, навпроти його жив Онуфр╕й Церковнюк, а дал╕ жили Пал╕йчуки, Лукань, Бойчук, Дмитруки ╕ Корж╕. Це з право╖ сторони Ставища.
А з л╕во╖ жили Юрко Боднар та Цикалюк Юрко. Обидва у 1946 роц╕ були вп╕йман╕, як вояки УПА, та засуджен╕ на 25 рок╕в ув’язнення ╕ заслання до Воркути. Зв╕дти вони додому не повернулися. Вже в 50-х роках до них ви╖хали ╖хн╕ сини Петро та Василь ╕ прожили все сво╓ життя у Воркут╕, лише зр╕дка при╖жджаючи до свого села.
На Ставищ╕ навпроти хати Бойчук╕в ╕з земл╕ виходило джерельце (криничка), а вода заповнювала маленьке озерце, де плавали гуси та качки. А ще дал╕ у б╕к Чорнова було драглисте болото, в якому нав╕ть тонули деколи корови чи кон╕. Тепер там уже н╕чого нема – н╕ болота, н╕ озерця. Лише пасовисько для худоби. Мабуть, це - результат запопадливост╕ мел╕оратор╕в у с╕мдесят╕ роки минулого стол╕ття.
У к╕нц╕ Гнилиц╕ жили мо╖ вуйки Ярем╕йчуки – Андр╕й та ╤ван. В Андр╕я була велика пас╕ка – 40 або б╕льше вулик╕в. В╕н деколи пригощав нас вощиною, медом. В Андр╕я було два сини – Ярослав та Стефан. Ярослав вчився в Коломийськ╕й г╕мназ╕╖, у 1942 роц╕ захвор╕в запаленням леген╕в та помер. Стефан одружився ╕з заболот╕вською д╕вчиною Мар╕╓ю, працював фотографом, п╕зн╕ше, до виходу на пенс╕ю, працював на тютюнов╕й фабриц╕. У нього було дво╓ д╕тей – Ярослав та Роман. Ярослав став фах╕вцем-буровиком ╕ керував у 2008 роц╕ найб╕льшою газовидобувною компан╕╓ю Укра╖ни «Укргазвидобування». Роман працю╓ ╕нженером-механ╕ком у Красноград╕ Харк╕всько╖ област╕.
У Першу св╕тову в╕йну м╕й вуйко Андр╕й служив в Укра╖нськ╕й галицьк╕й арм╕╖ ╕ мав чин хорунжого. У вуйка ╤вана було тро╓ д╕тей – Ганнуся, Микола (Коцьо) та Ярослав – м╕й ровесник. П╕сля в╕йни у його саду була збудована бандер╕вська кри╖вка, входом до яко╖ з криниц╕ був тунель-бункер, де збер╕гались арх╕ви бандер╕вц╕в та друкувалася на машинц╕ ╖хня документац╕я. Зда╓ться, у 1947 роц╕ кри╖вку виявили, тих хлопц╕в, що були в н╕й, повбивали, хату вуйка, а заодно ╕ сус╕дню, енкаведисти спалили. Вуйко ╤ван був засланий до Караганди, де через р╕к помер.
Про наявн╕сть арх╕ву знав лише м╕й двоюр╕дний брат Коцьо ╕ перед смертю в╕н у 90-х роках заявив про це, знайден╕ матер╕али передан╕ в Снятин до музею повстанського руху.

(Продовження в наступному номер╕).

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #44 за 31.10.2008 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6490

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков