Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛИСТ В НОМЕР
Доброго дня, шановна редакціє «Кримської світлиці»! Звертаюся до вас із такої нагоди. У нашій районній газеті «Огни маяка» № 35 за 29.08.2008 р. була надрукована порівняно невелика (близько 350 слів) публікація під заголовком «Я видел безчинства УПА», де автор Михайло Верешко в повній мірі засвідчує свою совєтську зомбованість стосовно патріотичної й героїчної УПА. Дещо процитую з тієї публікації: «Родился я на Ровенщине… (Когда) грянула Вторая мировая война, отец ушел на фронт, погиб на территории Польши в 1945 г. накануне Победы. Фашизм был разбит. Но на Западной Украине война не закончилась, свирепствовали банды ОУН-УПА… Не забыть той ночи 1946-го, когда они ворвались в наш дом. Они мстили за героя-отца. Стащили с кровати больную прабабушку, до полусмерти избили дедушку и бабушку. Меня и среднего брата, отхлестав ремнями, загнали на печку, приказали молчать. На наших глазах они выстрелами из пистолета убивали всех, оставив в живых еще совсем маленького брата, которого мать держала на руках. Убили и маму… Мне хотелось высказать свои мысли по поводу награждения вояк ОУН-УПА, присвоении им званий Героев Украины. Я читал об этом в газетах. Как же так? Стыдно за Президента. Стыдно за тех, кто переписал учебники истории…».
Чесно кажучи, ота публікація в «Огнях маяка» з їхнім шеститисячним тиражем мене спочатку дуже засмутила, а потім і обурила, тож у результаті я десь через тиждень приніс у редакцію газети «Огни маяка» свою альтернативну статтю «Коли ж, нарешті, ми всі прозріємо?!». Щоправда, до головного редактора мене не пустили (двері там дуже міцно зачинені), але вийшла журналістка Лєна Борисова, поспілкувалася зі мною, уважно прочитала мій рукопис і сказала: «Напечатаем. Как альтернативу статье предыдущей. Мы подаем разные точки зрения…».
Не дочекавшись і через три тижні публікації своєї статті, я знову пішов у редакцію, і знову до головного не пустили, а Лєна Борисова знову сказала досить обнадійливо: «Не переживайте. Напечатаем…». І справді, ту статтю нарешті надрукували в «ОМ», хоча й скоротили десь на чверть. Але й за це спасибі, бо, може, декому з читачів «дійде» ота величезна різниця між бандерівцями і псевдобандерівцями.
Вирізку з тієї газети «Огни маяка» (№ 42 за 17.10. 2008 р.) я надсилаю вам у редакцію, щоб не лише на словах, а й наочно показати, що «світличани» іноді можуть відстоювати історичну справедливість у суперечці з українофобами й малосвідомими. Якщо вважатимете за потрібне, можна оцю мою статтю й передрукувати у «Кримській світлиці», щоб виявити цим ще більшу пошану до воїнів УПА – борців за незалежність України і наших істинних рятівників від сталінської депортації восени 1944 р.
З глибокою повагою
і побажаннями всього найкращого,
Віктор ТИХЕНКО.
с. Видне, Красногвардійський район.

ТОЧКА ЗОРУ
КОЛИ Ж, НАРЕШТІ, МИ ВСІ ПРОЗРІЄМО?!

Ця моя стаття нехай стане відповіддю на публікацію Михайла Верешка «Я видел бесчинства УПА» (газета «Огни маяка» № 35 за 29.08. 2008). Тематика про Українську Повстанську Армію мені досить знайома через різні ЗМІ.
Щиро співчуваючи панові Михайлу Верешку за таку жахливу трагедію його сім’ї у 1946 році (не Дай, Боже, нікому такого лиха пережити!), водночас хочеться нагадати йому крилату довженківську фразу: «Не туди б’єш, Іване!». Бо, дійсно, соромно й дивно, що шановний автор або й справді аж до цього часу не чув і не знає, або ж не хоче чути й знати, страшну правду про псевдобандерівців-катів («спецотряды НКВД»), які під виглядом ніби справжніх бандерівців-повстанців якраз і чинили умисно - за наказом Москви й місцевих маріонеток - оті криваві злочини супроти мирного населення, щоб таким чином дискредитувати УПА в очах усього світу і передусім в очах місцевих мешканців.
Але ж не забуваймо, що УПА була партизанською армією, тобто її сила й боєздатність дуже залежала не лише від сприятливого рельєфу місцевості (ліси, болота, гори тощо), а передусім від підтримки місцевого населення. Тому в УПА була вельми сувора дисципліна, навіть за звичайне мародерство застосовувалася розстрільна стаття. Невже й ще сьогодні так важко збагнути, що бандерівці в принципі не могли чинити звірства над місцевим населенням, бо це відразу ж викликало б у нього почуття ненависті до повстанців, що призвело б до швидкої й ганебної поразки самої УПА?! Насправді ж більшість місцевих мешканців дуже поважали й всіляко підтримували бандерівців (це були їхні діти, брати, сестри) за їхній високий патріотизм і мужність, за справедливість і порядність у стосунках з ними, а це, у свою чергу, підтримувало у вояках УПА дуже високий бойовий дух.
Сьогодні, певно, всі в Україні знають про таємний сталінський «Приказ № 0078/42 от 22 июня 1944 года», підписаний Л. Берією і Г. Жуковим. Там ідеться про заплановану Москвою депортацію всіх українців з України «в отдельные края Союза ССР», що мала розпочатися «после того, как будет собран урожай и сдан для нужд Красной Армии». Але, незважаючи на всі зусилля Москви якнайшвидше розгромити вщент повстанців улітку 1944 року, все ж УПА і восени того року була ще досить могутньою, що й стало нездоланною перешкодою для виконання того зловісного «Приказа». Тому в тих несприятливих для Москви умовах Сталін змушений був відмовитись від запланованої ним депортації, бо інакше неминуче спалахнуло б уже всеукраїнське повстання.
Щоправда, у 1956 р. на XX з’їзді КПРС хитромудрий М. Хрущов сказав делегації і гостям, що українців від депортації врятувала нестача вагонів-товарняків. Безсумнівно, що цю несерйозну, навіть кумедну причину, в яку ще й досі вірить багато людей, М. Хрущов назвав жартома, бо мав розвинене почуття гумору. Власне, як справжній комуніст-ленінець, М. Хрущов, на жаль, і не міг сказати всім повної правди, що С. Бандера і Р. Шухевич з їхніми доблесними вояками-повстанцями є істинними рятівниками українців від запланованої на осінь 1944 р. сталінської депортації, яка за своїми наслідками була б гіршою навіть за голодомор-геноцид 1932-1933 років.
Датою народження УПА є 14.10.1942 p., і діяла вона до 1954 p., а деякі боївки трималися до середини 1960-х років. Боротися УПА довелось і з німецькими фашистами, і з польськими шовіністами, і з комуністичною Москвою. Із Червоною Армією у відкриті конфлікти УПА не вступала, лише з дивізіями НКВС, які йшли слідом. А також УПА боролася з приїжджими й місцевими активістами, які агітували за колгоспи, радянську владу та інші «блага» для населення, але, караючи винних, повстанці не чіпали членів їхніх родин. До речі, щоб не викликати підозри у справжніх повстанців, псевдоповстанці також знищували багатьох активістів (навіть з членами їхніх родин), бо мали право вбивати на районному рівні будь-кого, окрім першого секретаря і начальника міліції.
Вояків УПА зазвичай називають бандерівцями, хоча командував ними генерал-хорунжий Роман Шухевич (1907-1950), а сам Степан Бандера (1909-1959) після проголошення ним у Львові 30.06.1941 р. незалежності України три роки перебував у німецькому концтаборі в Заксенхаузені, бо в Гітлера стосовно України був свій таємний план «Ост», не ліпший від планів сталінських.
Московські верховоди люто ненавиділи УПА і всіх західноукраїнців з різних причин: по-перше, за те, що насмілилися активно боротися з комуністичним режимом, тоді як більшість громадян Союзу РСР або сприймали комуністичну ідеологію, або ж покірно йшли в ГУЛАГи; по-друге, за те, що був зірваний «Приказ № 0078/42 от 22 июня 1944 года»; по-третє, за те, що в лавах УПА було багато представників інших народів СРСР, які могли б принести ідеї й методи боротьби УПА в свої рідні краї... Тому московські вожді й постаралися жорстоко помститися Західній Україні варварськими методами.
У таємному «Сообщении» № 8/156451 від 26.07.1945 р. Нарком внутрішніх справ УРСР
В. Рясний сповіщає свого московського шефа Л. Берію, що «по своему внешнему виду и вооружению, знанию местных бытовых особенностей, языка и конспирации личный состав спецгрупп ничем не отличается от бандитов УПА, что вводило в заблуждение аппарат живой связи и главарей УПА, и оуновского подполья...». Нарком В. Рясний наводить і дані про ті спецгрупи по областях станом на 20 червня 1945 р.: «Черновицкая - 25 спецгрупп - 106 чел.; Львовская - 26 спецгрупп - 219 чел.; Станиславская - 11 спецгрупп - 70 чел.; Дрогобычская - 10 спецгрупп - 52 чел.; Таернопольская - 2 спецгруппы - 34 чел.; Ровенская - 49 спецгрупп - 905 чел.; Волынская - 33 спецгруппы - 397 чел. Итого: 156 спецгрупп - 1783 человека».
Про злочини цих спецгруп розповідають знайдені архівні документи. Нам потрібно визнати, що Москва тоді досягла-таки свого: і повстанців урешті-решт повністю розгромила, і цивільному населенню добряче помстилася, і свою власну величезну провину за вбивства й грабежі місцевих мешканців брехливо й підло «списала» на патріотів-повстанців. Але, якщо сьогодні про все це добре відомо, то чому багато з нас так бояться правди, нехай і гіркої? Коли ж нарешті ми всі прозріємо?!
Віктор ТИХЕНКО

Чи можете ви отримати у Службі безпеки України для ознайомлення документи про справу радянських часів? Відповідь однозначна: це зробити нелегко. У Німеччині питанням доступу до секретної інформації спецслужб зайнялися відразу після падіння Берлінської стіни. Там була створена перша незалежна установа, яка давала доступ до архівів Штазі – колишньої служби безпеки НДР. Пізніше й інші колишні країни соціалістичного блоку відкрили свої архіви широкій громадськості. Чи може Україна запозичити досвід європейських колег?
Після возз’єднання Німеччини в 90-му році документи спецслужб під грифом «секретно» почали знищувати, та завдяки втручанню громадських активістів, які штурмом захопили приміщення архіву колишньої німецької служби безпеки – Штазі, інформація була збережена, а пізніше її передали спеціальному державному органу. 1 мільйон 600 тисяч німців звернулися до цього державного органу, із яких 100 тисяч змогли довідатися, яку саме інформацію збирало Штазі про них чи їхніх родичів.
В Україні питання про відкриття архівів постає надзвичайно гостро. Планується, що Український інститут національної пам’яті зможе виконувати частину функцій, які виконує німецький центр. Архів СБУ нещодавно очолив Володимир В’ятрович, який сподівається перейняти від західних партнерів методи, що дозволять організувати доступ українському населенню до секретної інформації.
Виконувач обов’язків голови Служби безпеки України Валентин Наливайченко закликає оприлюднити не лише архіви СБУ, а й інших українських установ: Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, державного департаменту з питань виконання покарань і державного комітету з архівів. За словами Валентина Наливайченка, справи часів Голодомору вже розсекречено, на черзі – український визвольний рух.
«Чому важливо? Тому що жертви, їхні родичі мають отримати правду про те, що трапилося. По-друге, не зробивши цього, говорити про неповернення в тоталітарне минуле зарано. І третє – відтак ми можемо добитися, щоб наші діти, мої діти, вчили правдиву історію України... з 1917 до 1991 рік без винятку», – зазначає Валентин Наливайченко. На думку керівника СБУ, з відкриттям архівів з’явиться потреба у переписуванні підручників з історії України, але це буде, швидше, її відновленням. Німеччина почала це робити майже 20 років тому, та навіть там вважають, що ми маємо спільну європейську історію, а Україна стоїть лише на початку цього шляху.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 31.10.2008 > Тема "Резонанс"