Дехто стверджу╓, що наше життя побудоване за принципом дом╕но. Будь-яка под╕я неминуче потягне за собою ланцюжок ╕нших под╕й. Скаж╕мо, п╕д час соловецько╖ експедиц╕╖ мен╕ запам’ятався петербуржець Микола Соколов. Мабуть, сво╖м прихильним ставленням до укра╖нц╕в, до укра╖нсько╖ мови. Згадав його у «Кримськ╕й св╕тлиц╕», хоч м╕г би й не згадувати… Випадково зустр╕в його на льв╕вському форум╕ видавц╕в. Випадково при мен╕ був той самий номер «Св╕тлички». Ц╕╓╖ обставини було досить для початку нашо╖ дружби. Виявилося, що Микола ц╕кавиться ╕стор╕╓ю УПА. Саме в╕н ╕ порадив мен╕ по╖хати до Дмитра Верхоляка. Цього повстанця я бачив дек╕лька раз╕в по телебаченню. В╕н партизанив у Карпатах до 1955 року – тобто був одним ╕з «найзатят╕ших» учасник╕в укра╖нського Опору… ╥хав до нього ╕ думав про оцей самий «принцип дом╕но». Якби не опанував петербуржець укра╖нсько╖, якби доля не звела нас, якби я не написав про нього, якби в╕н не вирушив до Львова, якби я не прихопив ╕з собою газету… Якби не ус╕ ц╕ «якби», то ╖хав би до Верхоляка хтось ╕нший, а не я. А може, й н╕хто не ╖хав би, бо у кого ╓ бажання вирушати в гори у пер╕од ос╕нн╕х злив? ╤ сид╕в би Дмитро Верхоляк (псевдо «Дуб») сам-сам╕с╕нький у холодн╕й сво╖й хат╕, згадуючи буремну юн╕сть та довг╕ роки стал╕нських табор╕в… * * * Однак, життя, попри все, дару╓ людям ╕ рад╕сть сп╕лкування. Понурий ос╕нн╕й дощ загнав нас до хати ╕ не дав помилуватися карпатськими кра╓видами – це, звичайно, м╕нус. Зате н╕що не в╕двол╕кало в╕д розмови – це плюс. Дмитро Верхоляк ц╕кавий тим, що його повстанське життя зак╕нчилося у липн╕ 1955 року. Таких уже небагато й залишилося. До того ж, воювати в УПА в 1944-му ╕ в 1955-му – це, все-таки, р╕зн╕ реч╕. ╤нш╕ умови, а головне – ╕нш╕ настро╖… Зараз важливо знати вс╕ детал╕, вс╕ тогочасн╕ обставини п╕дп╕льно╖ боротьби. Добра р╕ч - арх╕ви, але значно важлив╕шим ╓ живе сп╕лкування з учасниками укра╖нського Опору. Коли сп╕лку╓шся з Дмитром Кузьмичем, то розум╕╓ш, за що в╕н отримав псевдо «Дуб». Це тепер сивоусий Верхоляк нагаду╓ доброго пас╕чника… На давн╕х же фотограф╕ях в╕н схожий, скор╕ше, на ╤вана П╕ддубного. Це зараз в╕н спира╓ться на милиц╕, а колись ╕ з кулеметом м╕г б╕гати по горах! Ут╕м, у повстанця ╓ сво╓ пояснення: - У п╕дп╕лл╕ я з 1947 року. ╤ псевдо «Дуб» отримав не лише через кремезну ф╕гуру. Просто хлопц╕ не могли забути ╕ншого повстанця з таким же ╕менем, який геро╖чно загинув, воюючи з окупантами… Назвали «Дубом» мене, тож заг╕н поповнився новим б╕йцем, який намагався зам╕нити загиблого побратима. Я в╕дчував, що для хлопц╕в це важливо… До реч╕, присягу у мене приймав полковник «Гр╕м». - Це не той, що загинув, оточений чек╕стами, навесн╕ 1954 року? - Той самий. Б╕й на гор╕ Березовачка вважа╓ться одним з останн╕х акорд╕в боротьби УПА. - Ви п╕шли до л╕су в 1947 роц╕. У той час вже було зрозум╕ло: б╕льшовики прийшли надовго, ╕мпер╕ю «партизанкою» не подола╓ш… Чим ви керувалися? - Зна╓те, люди ╓ всяк╕. Були в Карпатах ╕ так╕, що намагалися пристосуватися до колгоспного рабства. Дехто з молодих ╖хав на шахти, ╕ зв╕дти частенько приходили похоронки… Але були ╕ волелюбн╕ горяни, як╕ вважали, що краще померти з╕ збро╓ю в руках. М╕й брат ут╕к на зах╕д ще у 1940 роц╕, бо не хот╕в служити в Червон╕й Арм╕╖. Ми думали, нав╕ть, що в╕н загинув, але… Бог подарував нам зустр╕ч ╕з Михайлом через п╕встол╕ття п╕сля його втеч╕. Це сталося вже у 1990 роц╕… в Австрал╕╖. - Ви побували в Австрал╕╖? - Так. Ця по╖здка була п╕дсумком мо╖х тривалих пошук╕в. А шукав я його 28 рок╕в! - Як же вдалося знайти? - Спочатку розпитував ус╕х, кого т╕льки було можна, а коли стало можливим в╕дсилати листи за кордон, то я багато писав. Багато людей допомагало мен╕… Друз╕ шукали по ╕нтернету, писали до ем╕грантських газет, зокрема й до укра╖номовно╖ газети, яка виходить у С╕дне╖. Допом╕г випадок. Мого брата Михайла знала укра╖нка Галина Кузора. Вона народилася у Шанха╖ ╕ жодного разу не була в Укра╖н╕, проте, мала укра╖нське серце, укра╖нську душу… Ось вона й допомогла, прочитавши ту статтю. Ми списалися, Михайло запросив мене у гост╕, ╕ я пров╕в у Австрал╕╖ ц╕лих 3 м╕сяц╕! - Уявляю, яким був контраст! П╕сля радянських тюрем, п╕сля скромного життя у ц╕й хатин╕… - Так, це був маленький подарунок дол╕. ╤ в Австрал╕╖ було добре, ╕ в ╤зра╖л╕, де я побував у 1997 роц╕. Туди мене запросили колишн╕ ╓врейськ╕ пол╕тв’язн╕, з якими я познайомився в таборах. В ╤зра╖л╕ я не був довго, але встиг побачити багато ц╕кавого! Зокрема, поплавав на човн╕ по озеру, в якому колись ╤сус Христос ловив рибу… - Життя тим ╕ ц╕каве, що ╕нколи п╕сля десятил╕ть страждань воно може обдарувати людину одн╕╓ю або к╕лькома св╕тлими под╕ями. Але хочу повернутися до карпатського пер╕оду. Якщо ви знали «Грома», то знали, очевидно, ╕ «Довбуша», ╕ «Деркача», ╕ «Яркого»? Питаю про це, бо на основ╕ спогад╕в Михайла Зеленчука («Деркача») я написав колись статтю «Останн╕й наказ командира «Грома». Радий буду з вашою допомогою уточнити деяк╕ детал╕. Адже керуюся принципом - «об’╓ктивн╕сть понад усе». Розум╕ю, що ветеранам УПА непри╓мно обговорювати таку тему, як зрада. Але ж зрадник╕в не на парашутах скидали! Вони народжувалися у «сво╓му» ж середовищ╕! Якщо будемо лакувати д╕йсн╕сть, то хто нас у Криму читатиме? - Розум╕ю вас. - Отже, у мене прохання: не обходьте так╕ непри╓мн╕ моменти. Навпаки, на них варто зупинятися детальн╕ше. Вас також видали? - Мене здав чек╕стам «Остап». Його брати воювали в УПА ╕ загинули геройською смертю. Проте, сам в╕н не справляв враження мужньо╖ людини. Пригадую, казав: «Я й дня не можу прожити без масла…» ╤ завжди носив ╕з собою трохи масла, яйця. ╤нш╕ повстанц╕ не були такими; часто ходили голодними ╕ не робили з цього велико╖ трагед╕╖. «Остап» не розлучався з п╕столетом ╕ казав, що у випадку провалу встигне пустити соб╕ кулю в скроню, аби н╕кого не видати. Проте, сталося так, що в╕н не встиг ним скористатися – його пильн╕сть приспала кохана д╕вчина, яка п╕шла на сп╕впрацю з чек╕стами. Поставила лише умову – не бити його. Може, «Остапа» ╕ не били, але сам факт зради зламав його… Мене чек╕сти дуже хот╕ли взяти, адже я л╕кував повстанц╕в, мав доступ до медикамент╕в. Через мене можна було вийти на людей з п╕дп╕лля. - Як вас заарештували? - П╕д час зв’язку «Остап» потиснув мен╕ руку ╕ довго не в╕дпускав… Раптом в╕н стиснув ╖╖ дуже сильно ╕ сказав голосно одне лише слово: «Так!». Я зрозум╕в, що це - умовний сигнал, повалив зрадника ╕ голосно закричав «Зрада!». Т╕╓╖ ж мит╕ на мене навалилися чек╕сти ╕ я, чинячи оп╕р, волочив ╖х на соб╕ ще 25 метр╕в. Про це вони сам╕ пот╕м мен╕ ╕ розпов╕дали, роблячи компл╕мент мо╖й ф╕зичн╕й сил╕… Я голосно кричав «Зрада!», хоч мен╕ й намагалися затулити рота. На щастя, хлопц╕, як╕ супроводжували мене ╕ зупинилися неподал╕к в╕д м╕сця зустр╕ч╕ з «Остапом», почули мене. Наступного дня про факт мого арешту знали вже п╕дп╕льники у двох районах… - А ви зна╓те випадки, коли повстанц╕, незважаючи на побо╖, н╕кого не видавали? - Звичайно. Мою Катрусю так замордували, що вс╕ к╕стки потрощили, але вона не сказала про м╕сцезнаходження нашо╖ кри╖вки, хоч ╕ знала де вона. - Катруся – це ваша дружина? - Так. ╥╖ також судили по наш╕й справ╕. На допитах я вс╕ляко вигороджував ╖╖, казав, що вона д╕яла з примусу. Хоч насправд╕ Катерина Яско була дуже св╕домою ╕ мужньою людиною, надзвичайно благородною, чесною… Виховувалася вона на трилог╕╖ Богдана Лепкого «╤ван Мазепа». ╥╖ зовн╕шн╕сть була такою ж красивою, як ╕ душа. Гарна ф╕гура, тонк╕ риси обличчя… У п╕дп╕лл╕ вона мала хлопця, якого дуже кохала, але його вбили. Катерина берегла свою честь ╕ не в╕ддалася йому; може, й шкодувала пот╕м? Казала мен╕, що хот╕ла б мати в╕д нього дитину, аби присвятити ╖й усе життя, виховувати у патр╕отичному дус╕… Але оск╕льки цього не сталося, то Катерина вир╕шила допомагати тим, хто п╕шов сл╕дами ╖╖ коханого, тобто в╕в збройну боротьбу з окупантами. Коли я вперше побачив ╖╖, вона все ще сумувала за коханим… Це викликало повагу, Катруся не могла не сподобатись мен╕! - Це почуття було вза╓мним? - Моя терпляч╕сть, шанобливе ставлення до д╕вчини дали сво╖ плоди. Згодом я побачив, що не байдужий Катерин╕. - В╕йна в╕йною, а серце прагне ласки ╕ кохання? - Так, але доля розпорядилася ╕накше. Мене засудили до розстр╕лу, а Катерина Яско отримала 10 рок╕в табор╕в. Щоправда, пот╕м смертний вирок зам╕нили на двадцять п’ять рок╕в табор╕в. Як т╕льки Катруся в╕дсид╕ла сво╓, в╕дразу ж почала ╖здити до мене на побачення. Дев’ятнадцять раз╕в при╖здила! Але побачення нам не дозволяли, лише здаля бачилися. Але ╖╖ передач╕ мене дуже п╕дтримували, сам факт при╖зду окрилював. - Ви не шкодували, що сид╕ти довелося 25, а не 10, як Катерин╕? - А мен╕ й пропонували п╕сля в╕дбуття десятир╕чного терм╕ну зробити в╕дпов╕дн╕ заяви ╕… збиратися додому. - Це ж як? - Написати, що в╕дмовляюся в╕д укра╖нського нац╕онал╕зму. Мовляв, затягли мене у «банду» обманом, а тепер я усе зрозум╕в, став на шлях виправлення, хочу приносити користь радянськ╕й Батьк╕вщин╕… Щось таке у цьому дус╕. А я ╖м кажу: «Нав╕що ж буду брехати? Я ж сам просився до УПА, ще й як просився!». Довелося сид╕ти ще 15 рок╕в… - Не шкоду╓те? - Н╕. Прикро т╕льки, що д╕тей з Катрусею не встигли завести… Коли я вийшов на волю, нам було за п’ятдесят, п╕зно було заводити д╕тей. Зате ми насолоджувалися тим, що знову разом ╕ що сов╕сть у нас незаплямована, чиста. А як ми з нею в╕ддалися коханню! Наче й не було 25 рок╕в розлуки. - Мабуть, це, д╕йсно, щастя – в╕дчувати, що життя прожите недаремно, а головне - чесно? - Так, це при╓мне в╕дчуття. Ви зна╓те, у таборах я завжди намагався поводитися так, щоб н╕ в кого не було п╕дстав сказати: «Ось так╕ вони, укра╖нськ╕ нац╕онал╕сти…». Хот╕в, щоб пол╕тв’язн╕ ╕нших нац╕ональностей добре думали про колишн╕х вояк╕в УПА. Пригадую, як уважно придивлявся до мене латиш Вейде – у минулому полковник Латв╕йсько╖ арм╕╖. Видно, мав таку профес╕йну звичку – вивчати людей… Наприк╕нц╕ мого ув’язнення сказав: «Н╕чим не можу вам дор╕кнути, Верхоляк. Ви з г╕дн╕стю в╕дбули св╕й строк…». Вейде також сид╕в 25 рок╕в. На прощання я подарував йому теплу куртку – нехай згаду╓ укра╖нського партизана… - Ви згадували ╓врейських пол╕тв’язн╕в. Якими вони були? - Розумними, орган╕зованими. Надзвичайно дружними! Ми, бандер╕вц╕, були н╕би поза законом… А ╓вре╖ намагалися покращити умови свого перебування в таборах. Нер╕дко оголошували голод╕вки, вимагаючи дозволити ╖м побачення. Це було ризиковано для здоров’я, але чек╕сти не могли соб╕ дозволити в чомусь порушити ╖хн╕ права. Разом з╕ мною сид╕ли: Синявський, Дан╕ель, Г╕нзбург, Бутман, Рафалович, Шифр╕н… Рафалович при мен╕ оголошував голод╕вку, я на той час був фельдшером. Щоб в’язень не помер, начальство наказало насильно годувати його сум╕шшю. А це дуже непри╓мна процедура – треба в╕дкривати рот розширювачем, застосовувати язикотримача, зв’язувати хворого… Я все це сказав Рафаловичу ╕ запропонував прийняти сум╕ш добров╕льно. Начальству зв╕тувався, що ╖хн╕й наказ виконано. Рафалович мен╕ спочатку не дуже в╕рив, а пот╕м сказав: «Я хочу в╕рити вам, Верхоляк. Думаю, ви мен╕ не нашкодите…». Все-таки, вони чогось добивалися цими голод╕вками. Рабини всього св╕ту кричали про знущання над ╓врейськими в’язнями! Тому ╖м влада дозволяла ╕ побачення, ╕ передач╕ зв╕дус╕ль надходили регулярно. - Передач╕ передачами… Мен╕ прикро, що Вам не дозволяли бачитись з Катериною. Прикро, що такий богатир ╕ така красуня не мали д╕тей, свого продовження… Видно, чек╕сти принципово карали за непоступлив╕сть! А у ╓вре╖в, д╕йсно, ╓ чому повчитися. - Згоден. Багатьом пол╕тикам варто було б вивчати досв╕д ╤зра╖лю. У ц╕й кра╖н╕ лише 3% населення займа╓ться с╕льським господарством. Зате дв╕ третини с╕льгосппродукц╕╖ вони можуть вивозити за кордон! А ще ╓вре╖ вм╕ють в╕ддячити за добро. Скаж╕мо, Г╕ляр╕ю Бутману я завжди дозволяв сид╕ти на сво╓му л╕жку (його нари були над╕ мною). Якось сказав йому: «Може, ╕ я колись посиджу на тво╓му в ╤зра╖л╕?». Згодом в╕н пригадав цю фразу ╕… запросив до себе! Звичайно ж, я йому за це вдячний. Побачив ц╕каву кра╖ну ╕ посп╕лкувався з побратимами. * * * …Поки ми сп╕лкувалися з «Дубом», до хати хтось тихенько постукав. Господар в╕дкрив з рад╕сним вигуком: «А-а, це ти, Васильку?!». Старий повстанець ╕ юнак у в╕йськов╕й форм╕ обнялися… П╕сля зак╕нчення розмови з Дмитром Верхоляком усе прояснилося. Прояснилося наст╕льки, що я не зм╕г не розпов╕сти новим друзям про в╕дкритий кимось «принцип дом╕но». Справа ось у чому. Останн╕м часом у «Кримськ╕й св╕тлиц╕» з’явилося чимало матер╕ал╕в про молод╕жн╕ нац╕онал╕стичн╕ орган╕зац╕╖: «Оун╕вц╕ з комсомольськими квитками», «Та╓мниця МОНу», «Весна заради Укра╖ни» тощо. Звичайно, тема мене зац╕кавила. Вже розшукав ╕ познайомився з Борисом Троцюком, членом Молод╕жно╖ Орган╕зац╕╖ Нац╕онал╕ст╕в ╕мен╕ ╢вгена Коновальця. Об╕цяли допомогти з адресами ковельського п╕дп╕льного осередку «Соколи», що д╕яв на Волин╕. До реч╕, кер╕вник «Сокол╕в» тепер живе у Черкасах, при нагод╕ можна й туди по╖хати. На жаль, не було жодно╖ ╕нформац╕╖ про наймолодших «молодогвард╕йц╕в», як╕ д╕яли на територ╕╖ Терноп╕льщини ╕ вив╕сили укра╖нський прапор у Чортков╕ уже в 1974 роц╕… Ну, ╕ як тепер не говорити про «принцип дом╕но»? Виявилося, що курсант Прикарпатського в╕йськово-спортивного л╕цею Василь Мармус ╓… сином Володимира Мармуса, того самого, що вив╕шував прапор в Чортков╕! Можна ще згадати приказки: «Хто шука╓, той знаходить», або «Випадок – зворотна сторона Бога». Зрозум╕ло, що тепер проблем з чортк╕вськими «молодогвард╕йцями» не буде. Випадкове знайомство з Василем Мармусом говорить про те, що «Кримська св╕тлиця» активно веде пошукову роботу на зах╕дноукра╖нських теренах. При так╕й «щ╕льност╕» пошуку все найголовн╕ше буде досл╕джено, описано. ╤ не буде потреби читати «Крымскую правду», в╕дс╕ваючи зерно в╕д полови. Краще мати справу з «першоджерелами»… Серг╕й ЛАЩЕНКО. Богородчани – Льв╕в. * * * Р. S. Користуючись нагодою, в╕та╓мо колишнього повстанця Дмитра Верхоляка («Дуба») з його 80-л╕ттям, яке в╕н в╕дзнача╓ саме сьогодн╕, 24 жовтня!
ДМИТРО КАПРАНОВ: БРАТ, ЯКОГО НЕ СТАЛО
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
