Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОСТАТІ
ДО 200-річчя з дня народження Миколи Гоголя

Невже українці бояться, щоб не образилася Росія, яка привласнила собі великого письменника, який народився на Полтавщині і свої кращі твори написав про Україну? То чому ж ми добровільно відмовляємося від видатного письменника, зважаючи на те, що він писав російською? А скільки наших можновладців спілкуються чужою мовою, - та ми чомусь не відмовляємося від них…
Багато російських письменників XIX століття, які піднесли російську літературу до світових висот, були неросійського походження. Здається, російська культура потребувала такого припливу чужої крові, щоб одуховнитися у геніальних особах, які для світу стали справжніми представниками російства.
Тому нема нічого дивного в тім, що Микола Гоголь, один із найбільших російських прозаїків, по крові був не росіянином, а українцем. Хоч він творив російською мовою, проте походив з українського шляхетського роду. Попри зв’язок із російською культурою, Гоголь завжди залишався свідомим свого українського походження, і ми не зрозуміємо особливостей Гоголя, що різнять його від решти російських письменників, якщо не бачитимемо в ньому українця.
Гоголь завжди залишався загадкою і для росіян, і для українців. І все ж незаперечним фактом є те, що завдяки внутрішнім якостям, успадкованим від українства, він учинив художню революцію в російській літературі. «Усі ми вийшли з Гоголівської шинелі», - зізнався Федір Достоєвський.
З-поміж безлічі оцінок Гоголя, якого історія поставила на трагічну межу «свого між чужими» і «чужого між своїми», слушною залишається думка нашого великого земляка Тараса Шевченка, який навік пов’язав своє ім’я з іменем Гоголя - сина таки своєї, а не чужої Батьківщини:
Всі оглухли - похилились
В кайданах... байдуже...
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже...
Сам Гоголь у листі до Смирнової зауважує щодо проблеми роздвоєності душі: «Скажу вам одно слово про те, яка в мене душа - українська, чи російська?.. На це вам скажу, що сам не знаю, яка в мене душа...».
Цей гострий душевний конфлікт дуже нагадує самопоборювання, яке значно пізніше трапилося з поетом Володимиром Сосюрою: «Рвали душу мою два Володьки в бою і обидва, як я, кароокі.
І в обох, ще незнаний, невиданий хист - Рвали душу мою комунар і націоналіст».
Чому Гоголь вибрав саме Петербург? Пояснення знаходимо в листі Євгенія Гребінки до М. Новицького, датованому 1834 роком. «Петербург - то колонія інтелігентних українців. По всіх інституціях, академіях, в університеті - повно наших земляків. І при прийманні на посаду кандидат з українців звертає на себе увагу яко «un bonne d’esprit». Про тяжке входження у великосвітське оточення, про те, як він страждав у атмосфері традиційної зневаги до «хохлів», довідуємося з його листа до Михайла Максимовича від 1833 р.: «Якби ви знали, які жахливі перевороти в мені доконалися, до якої міри все в мені замордоване! Боже, скільки пережив, скільки перемучився!».
Хтозна, чи не ті муки були пов’язані з вибором мови для творчості. О. Мандельштам, який 1902 року першим видав монографію про стиль Гоголя, довів, що «мовою душі» письменника була мова українська, що не тільки лексика й семантика, а й синтаксис письменника були українськими й що писав він «перекладаючи».
Літературознавці стверджують, що Гоголь писав не російською мовою, а «гоголівською». Перша маленька книжечка «Ганс Кюхельгартен. Ідилія в Картинках» (під придбаним ім’ям В. Алов), яка вийшла у Петербурзі 1828 року, мала негативну оцінку в тодішніх російських журналах, і Гоголь негайно зібрав усі примірники цього видання і спалив їх, як невдалу спробу наслідування російської літератури в дусі Жуковського і Пушкіна. Непомітно зник з російської літератури В. Алов і з’явився веселий український оповідач – «пасічник Рудий Панько» з його «Вечорами на хуторі поблизу Диканьки».
Так закінчився перший акт боротьби двох культур за Гоголя – перемогла українська стихія. І саме це дало Гоголя - автора мистецьких творів світового значення. Цим він завоював найвидатніше місце в російській літературі й відіграв визначну роль у російському літературному процесі.
Академік Перетц, аналізуючи відгуки сучасників на вихід у світ «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», сказав про автора: «По природе своего духа и творчества он был чужд великорусской литературе. Он, как показывает анализ его первых повестей, скорее, является в них художником-завершителем предыдущего периода развития малорусской литературы, нежели зачинателем новой общерусской».
У повісті «Тарас Бульба» Гоголь підніс на нову епічну висоту традиції українських історичних дум. Бо основна ідея твору - єдність народу в боротьбі проти чужоземного гніту, воля, незалежність. Разом із «Тарасом Бульбою» у російську літературу ввійшла Запорозька Січ - гніздо, котре веде свій родовід від Київської Русі, від тієї незборимої руської сили, яку, за висловом Гоголя, нікому не пересилити.
Гоголь створив свій «гоголівський напрям» у російській літературі, заступивши собою велетня російської літератури - Пушкіна, який не мав помітного впливу на українську культуру, тож Гоголь не міг нічого в нього навчитися. В. Бєлінський писав: «Мы в Гоголе видим более важное значение для русского общества, чем в Пушкине, ибо Гоголь более поэт социальный, следовательно, более поэт в духе времени...».
Видатне місце в російській та світовій літературі Гоголь здобув не стільки своїм безперечно могутнім та яскравим талантом художника слова, як тими властивостями, що випливали з його українського світогляду й українських культурно-історичних і літературних традицій.
«Ревізор» і «Мертві душі» були сприйняті як глузування з Росії. У листі до
М. Щепкіна Гоголь писав: «Все против меня. Чиновники пожилые и почтенные кричат, что для меня нет ничего святого, когда я дерзнул так говорить о служащих людях... Теперь я вижу, что значит быть комическим писателем. Малейший признак истины - против тебя восстают, и не один человек, а целые сословия».
Його «великому і неправдоподібному» талантові дано було викрити негативні риси російського народу, його «нелюдське хамство», його «темних духів», усе те, що спотворювало «образ і подобу Божу». Герцен писав: «Коли Гоголь переноситься у світ українських козаків або молоді, що весело танцюють біля корчми, - тоді він ніжний, молодий, сповнений любові, зворушливий, поетичний, але коли він випадково зустріне московського поліцая чи суддю, їхню дружину чи доньку, тоді все змінюється: він зриває з них людське обличчя й диким сміхом прирікає їх на тортури людської ганьби».
Відомий російський літературознавець, філософ, письменник В. Розанов на схилі віку зробив зізнання: «Я все життя боровся і ненавидів Гоголя і в 62 роки я думаю: «Ти переміг, жахливий хохол». Він побачив російську душеньку в її «преісподньому змісті». В. Розанов називав Гоголя «злим генієм Росії, який, зобразивши росіян і їхню батьківщину в «кривому дзеркалі», зачарував усіх, змусивши повірити в істинність зображення.
Отже, гоголівський «український ухил», українське мовомислення виявлялося не лише у своєрідності його російськомовної творчості, а, напевно, й у структурі його особистості.
І справді, душа Гоголя була цілком українська. З листа польського поета Б. Залеського до Ф. Духінського від 19.02.1859 р.: «Років 25 тому гостював у Парижі відомий російський поет Гоголь. З Міцкевичем і зі мною, спів-українцем, він тісно подружив, ми часто збиралися на вечірки для літературно-політичних розмов. Розуміється, говорили переважно про москалів, які викликали відразу як у нас, так і в нього. Питання про їхнє фінське походження було безперервним предметом обговорення. Гоголь підтверджував його з усією українською завзятістю. Мав у себе під рукою чудові збірки народних пісень різними слов’янськими мовами. І ось у справі фінського походження москалів він писав і читав нам свою знамениту невеличку працю, в якій доказував на підставі порівняння і детального співставлення пісень чеських, сербських, українських і т. д. з московськими, очевидні відмінності в духовності, звичаях та моральних поглядах між москалями та іншими слов’янськими народами. Для характеристики кожного людського почуття він дібрав особливу пісню - з одного боку, - нашу, слов’янську, приємну, лагідну, а з другого - московську - понуру, дику, часто канібальську, отже, чисто фінську. Шановний земляче, ти легко можеш собі уявити, як ця праця щиро втішила Міцкевича і мене».
Щодо порівняння української музики з російською, то сам Гоголь пише: «Російська сумовита музика виявляє... те, що вона забуває життя: вона намагається відійти від нього і заглушити щоденні потреби і турботи, а в українських піснях вона злилася з життям, і звуки її такі живі, що, здається, не звучать, а говорять». Про любов Гоголя до української пісні згадує його сестра Ольга: «Інколи, поміж нами, коли йому вдавалося добре попрацювати зранку, він приходив на обід веселий і вдоволений. Після обіду він жартівливо умовляв свою тітоньку Катерину Іванівну співати малоросійських пісень, причому і сам підтягував, притупував ногою...»
...На додаток, до характеристики Миколи Гоголя як українця подам кілька уривків з його листів до М. Максимовича. «Щиро дякую Вам, земляче, за «Наума» і «Розмишлєнія», а також і за доданий до них Ваш лист. Все я прочитав з великим апетитом. Шкода мені, друже, що Ви хворієте. Киньте насправді Кацапію та приїжджайте в Гетьманщину. Я сам думаю зробити те ж саме і в наступному році махну звідсіля. Дурні ми справді, як посудити добре! Для чого і кому жертвуємо всім? Ідемо! Скільки там позбираємо всякої всячини! Все викопаємо!». Лист від 20.12.1833 р.: «Дякую тобі за все: за лист, за думки в ньому, за новинки та інше. Уяви собі, я теж думав. Туди! Туди! У Київ! У стародавній чудовий Київ! Він наш, він не їхній, чи ж не правда! Там, або навколо нього, діялись діла старовини нашої. Я працюю. Я всіма силами стараюсь, але на мене находить страх: може бути, що не встигну. Мені надокучив Петербург, але ще дужче не він, а проклятий клімат його: він мене допікає. Так, це добре буде, якщо ми посядемо з тобою київські кафедри... Хіба ж це дрібниця? Але мене бентежить думка, що буде, як ті сподівання не здійсняться».
Гоголь усе життя рвався в Україну, боготворив її. Ось як він сам пише про Петербург і Україну: «Таємничий, незбагненний 1834! Де означу я тебе великими працями? Чи серед цієї купи накиданих один на одного будинків гуркітливих вулиць, киплячої меркантильності - цієї потворної купи люду, парадів, диких північних ночей, блиску й низької безбарвності? Чи в моєму прекрасному, древньому обітованому Києві, увінчаному багатоплідними садами, оперезаному моїм південним прекрасним, чудесним небом, п’янкими ночами, де гора обсипана чагарниками.., що підпливає її мій чистий і швидкий, мій Дніпро!».
Історію України Гоголь не просто любив і знав, але розумів її як боротьбу народу за свободу і незалежність. Він перший в українській історіографії повів мову про державну незалежність України. У статті «Размышление Мазепы» літописець України, онук козацького канцеляриста, нащадок полковників і гетьманів нагадує нам про тисячолітню історію нашого народу. Крізь призму роздумів гетьмана Мазепи Гоголь виклав своє бачення тогочасних подій в Україні. Він показав трагічне становище Гетьманської держави в умовах Російської імперії. Гоголь мислив визволення України з московського ярма тільки разом з однією із найміцніших на той час європейських держав - зі Швецією. В українській історіографії Гоголь-мазепинець уперше заявив, що українська волелюбна нація може мати «самобутню державу» з демократичним ладом. Стаття Миколи Гоголя «Размышление Мазепы» - то перший в історії публіцистичний захист державницьких ідей гетьмана.
Демократичні національні ідеї та погляди на історію українського народу, висловлені Гоголем у його творах, не могли не мати великої пошани не тільки з боку Тараса Шевченка («Великий мій друже»), а й у наступних поколінь українських письменників, громадських діячів, учених, молоді. Пантелеймон Куліш вважав, що Гоголь «покликав українців до пізнання своєї національності». Костомаров у автобіографії згадує, що твори Гоголя спричинилися до пробудження «того почуття до України, яке дало зовсім новий напрям моїй діяльності». Сергій Єфремов у статті «Між двома душами» зазначає: «Після книжки Гоголя вперше я почув себе сином рідної землі, ще з «Тараса Бульби» запала мені в душу іскра національної свідомості».
«Тарас Бульба» та Шевченко надихнули Миколу Лисенка та Михайла Старицького, які стали українськими культурними діячами, на сюжети Гоголя. Микола Лисенко написав опери: «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена». Жодному слухачеві й на думку не спаде пов’язувати ці твори з російською літературою.
Неабиякий успіх української повісті і вся творчість Гоголя мали у багатьох поколінь західноукраїнських читачів, які жили й боролися в умовах Австро-Угорської імперії, панської Польщі та російської комуністичної імперії. Іван Франко, знавець і шанувальник творчості Гоголя, сам заповзятий книголюб надіслав на виставку в Ніжинський інститут зі своєї книгозбірні дарунок - твори Гоголя, видані в Галичині українською мовою у XIX столітті. Видати їх у Малоросії було немислимо через відомі валуєвсько-емські заборони...
Наступного року двохсота річниця від дня народження геніального письменника Миколи Гоголя. І ми згадуємо його світлу постать, сподіваючись, що він і сьогодні, й згодом допомагатиме нам. Адже ми дихаємо повітрям, в якому Гоголь - як озон. Він - з нами. Він – наш.
Анатолій ЧЕРКОВ,
голова Полтавської спілки екскурсоводів.
(«Літературна Україна», 11 вересня 2008 року).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 24.10.2008 > Тема "Українці мої..."