Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

 Сергій Іванович Сурмач народився 13 липня 1955 року на Полтавщині. Закінчив історичний факультет Полтавського педагогічного університету. Вчителював, працював на будовах Донбасу. Автор книг «Дієслово» та «У краю, де висиха Дніпро». Друкувався у колективних збірках «Світло Василевого Різдва», «Калинове гроно», у вітчизняних та зарубіжних журналах. Лауреат регіональної літературно-мистецької премії імені
В. Симоненка. Живе у Криму, в селі Олександрівка Красногвардійського району.
 Нещодавно у видавництві «Доля» (приватний видавець В. Басиров, м. Сімферополь) вийшла друком нова збірка С. Сурмача «Зимові вогні».
Пропонуємо читачам «Кримської світлиці» вірші з нової збірки поета.
* * *
Хто ти, Україно? Запитаю нишком
В серця і у того, хто за ним стоїть.
Може, ти Тараса захалявна книжка,
Чи арійська бронза
 в снах тисячоліть.
Може, ти чорнозем -
 прах і дух народу,
Що вростає зроду
 в тінь твоїх калин,
Чи хрестоподібне видиво Голготи,
Розпростерте смертно
 звідси - до колим.
Хто ти, Україно?
 Вже й питать боюся.
Страхітлива правда звісна нам обом:
Перехід підземний,
 плюшева бабуся
Спродує нажите
 каторжним трудом.
На полях вселенських
 догоряють ватри,
Далечінь нащадкам заступає мгар.
Вічне перехрестя: варто чи не варто?
Хто ти, Україно? Кара а чи дар?
* * *
Вперед! Вперед!
 Допоки ти не вперся
У обрій - мур обов’язкових днів.
Он арії вже виродились в персів.
Он арії здрібніли до хохлів.
А ти - лети, ти мчи,
 бо треба швидко,
У нас он стільки пристроїв на те!
І що якась там придорожня квітка,
Яка гудрон пробила і росте.
Наглядач-час із кожного відтинку
Болюче ляска стрілок нагаєм:
Не зупинись зашнурувать ботинка,
Не усміхнись зустрічній навзаєм.
Проте, шкода,
 пощезне поцейбічне,
Поважні бульки наших сножиттів.
Лишиться лишень
 понадчасно вічне,
Якого ти побачить не зумів.
Пробий же мур,
 в який ти рогом вперся,
Хай часу кров проллється у пролам.
Так їм і треба, виродженим персам,
Цур їм і пек, дрібніючим хохлам.
* * *
Чорнобиль наш край землетрусив,
Духовний Чорнобиль ще є,
А нині - новітній Андрусів,
Матусю, на тіло твоє.
В полоні вчорашніх ілюзій,
В задусі йдемо до кінця.
Новітній духовний Андрусів
Розколює наші серця.
Нам треба єднатися, друзі –
Не перший я це говорю,
Інакше зловісний Андрусів
Погасить вкраїнську зорю.
* * *
Не навчився, чи просто не в змозі
Не пускати тебе в свої сни.
Я мов той комбатант, що і досі
Не вернувся додому з війни.
Твоє ймення з бинтами не здерти,
Не загоїть компресами слів.
Ти лишилась, мов куля під серцем,
Наче скалок, що в пам’ять засів.

ПАРАД РЕПТИЛІЙ

Із реліктових темряв,
З боліт мезозойської ери
Виповзають нагрітись,
Хоть світло їх здавна ляка.
З двоязиким сичанням
Загробного есесесеру
Їм на панцерах грає
Медальок лискуча луска,
Динозаври під сонцем!
Гряде динозавряче іго.
Плавники кумачеві
І хромовий скрип підошов
На майдані, де спить
Заспиртована ящірка - ідол,
Що всотав своїх жертв
Поколіннями міряну кров.
Їх ряди поріділи,
Хвости анемічно обвисли,
А в очицях все та ж –
Мезозойських боліт каламуть.
На параді «защітніков»
Чорт-зна якої Вітчизни
Динозаври ідуть.
Динозаври ідуть.

МОЄ СЕЛО

Скелети ферм дожертого колгоспу,
А доокруж - обвуглене зело.
Це не пейзаж Ієроніма Босха,
Це - село,
Що догризає люто власні кості
Під гейкання гундосих пастухів.
А поглядів людських липка короста
Вповзає в спільний
І смердючий хлів,
Де вже чигає дух канібалізму
В щурячих пащах і качиних «кря».
Остовпенілий привид комунізму
Серед степів. І вечір догоря.

ОЧЕРЕТУВАТЕ

Я тут не був, здається, років триста.
Хатки, садки -
полтавський колорит.
Я тут не був. А це ж моя дідизна,
Запечений у паспорті санскрит.
Отам - Солоне, а там - Лубкове.
Два дивосвіти із дитячих мрій,
Два витоки невдячної любові
І біль безсонний на чужині мій.
Туман і коні, ген, до Оболоні,
А далі вже Дніпрова течія.
Тут все, як є. Тут все, як на долоні.
Туман і коні. І туман той - я.
Прости мене за все,
 що непрощенне,
Вітцівщино! Дідизно лугова!
Я тут не був. А ось чи був я ще де –
Хитається у сумніві трава.

ЖУРАВЛИНА СКРИПКА

Там, за поворотом,
зупинились верби,
Що услід махали рукавами віт.
Митник молоденький
 паспорта поверне.
Зустрічай, чужино, український цвіт.
Десь гримлять біг-бени
 і спішать куранти,
А життя з вокзалів
 сумно промовля:
На яких дорогах розгубив таланти?
Доля емігранта - доля журавля.
Щедре, та не дуже,
 тридев’ятьземелля,
Гарне, та не краще рідної землі.
Десь твоїм Оксанам
 в дорогих борделях
Знов ґвалтують душі
 турки й москалі.
Утечуть доляри
 крізь мозолі швидко
І навіки згіркне твій солодкий сміх.
Чують серед ночі
 журавлину скрипку
Португальські пальми
 і тюменський сніг.
* * *
Перехожі, перехожі, перехожі,
У мигтінні ваших посмішок і спин
Переходжу, переходжу, переходжу
До якоїсь чергової із вітрин,
Ще не встиг, як слід,
 розгледіти деталі,
А вже треба поспішати вам услід.
Я стою, а ви все далі, ви все далі,
І попереду підземний перехід.
* * *
Падолистом охоплене місто.
Це надходить найприкріший,
найліпший час - час оголених істин,
без притворних «курли» і «прощай».
Вже розчахнуті далечі світу навсібіч.
Журавлиний рингтон
нагадає про кругле сирітство –
клич - не клич, не озветься ніхто.
І не треба. Все майже збулося,
що судилось. Все решта - згорай!
А що попіл притрусить волосся –
Ну й нехай, ну й нехай, ну й нехай.

СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ

На валу ще княгиня -
 підбита зигзиця –
Вслід шепоче крізь сльози «щасти».
Та вже ходять у тьмі вогнеокі лисиці
і оббріхують наші щити.
Що ми можемо, браття,
 роздерті на шмаття,
а супроти - стіною орда.
Не врятують нам рать
 ні одчай, ні завзяття,
хай хоч сотня княгинь вигляда.
Не на часі гризня і докорів каміння.
Слабкість множить число ворогів.
А вони вже тоді -
 і числом і умінням,
а вони вже тоді -
 будуть пить до сп’яніння,
Зроблять кубки із наших голів.

УКРАЇНСЬКІ ПІСНІ

«На «ой» починаються наші пісні».
(Петро Засенко)

І злітали на «ой»,
і зривалися теж.
І гойдалися при стременах.
То - тендітніші тиші,
то - крицева креш.
Що не пісня - диво пісенне.
І ламали їм крила чаїні октав,
і душили у горлі гами.
Не один соловейко
навік замовкав,
премійований Соловками.
Та вставали вони,
як у Судний у день,
убієнні з яруг і шанців -
триста тисяч
твоїх, Україно, пісень,
триста тисяч твоїх спартанців.
І щезали відлуння
чужинських копит,
і чобіт, і говірок псячих,
і зривало те «ой»
цілий зоряний світ
і серця із орбіт гарячих.
* * *
Знов день народження нагадує
про часоплинність і про те,
що радше жовтий лист над хатою,
аніж суцвіття зацвіте.
Літа пішли на посміховище
(у раз дарованім житті!)
в кримськоязичнім середовищі
як у сірчаній кислоті.
* * *
З неба пада і падає осінь
у багряних і сизих тонах.
Осідав розлучниця-ослізь
на модерних столичних тинах.
Ти мовчиш, крутиш кучер на скроні.
Електричка ось-ось на Лубни.
На безлюдно-юрмливім пероні
хоч очами востаннє... любни.
Заболить - запече про незбутнє
гострим глодом посульських узлісь.
Ми ще будем сміятись на кутні,
спом’янувши цю осінь колись.
* * *
Це ж тільки осінь, осінь тільки.
А сад, а сум, а сивина
не розуміють, ну ніскільки,
що ця осмута нам дана,
аби любить терпкіш востаннє,
бо цей спориш, він вже полин,
і доторкатися вустами
листів - до рідних із чужин.
То вже прощальний сум і тільки,
та що там осінь не звелить –
одчай одчахнутої гілки
не розуміє, і кричить.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 17.10.2008 > Тема "Душі криниця"