Версiя для друку Обговорити в форумi

Протягом року у нас було чотири чи п’ять публікацій про родину Паєвських з Червонограда. Ніби й забагато честі для одного лише подружжя, хай навіть і максимально патріотичного, але й максимально віддаленого від Криму.
Проте, при ближчому знайомстві з духовним життям великого шахтарського міста, така постановка питання – «забагато честі» - не виникає.
Юрій і Дарія Паєвські незримо впливали на все, що відбувалося в Червонограді. Продовжують впливати і тепер. А як сказав наш перший Президент Леонід Кравчук: «Найкращою політикою є та, якої не помічаєш…». Видно, цієї ж точки зору дотримувалися і Паєвські. Вони впливали на ситуацію своїм прикладом, своїм авторитетом, активною життєвою позицією. А що були неймовірно скромними людьми, то ніхто їхньої активності й не помічав. Їхню відсутність місто помітило лише зараз, коли обоє – з інтервалом рівно у півроку – відійшли у засвіти…
Згадують наймолодшого повстанця УПА (Юрко воював з 14 років!) і його вірну Дарусю до цих пір добре, і у мене немає жодного бажання руйнувати цей червоноградський міф. Нехай і надалі будуть оберегами «галицького Донбасу»! Тим паче, що у «світличан» є особлива причина тепло згадувати Паєвських – вони понад десять років передплачували і популяризували «Кримську світлицю» у Червонограді. Ця стаття якраз і має на меті висвітлити їхні здобутки. А там нехай сам читач оцінює – ефективно вони працювали чи ні?
Спробую коротко розповісти про кожного червоноградського «світличанина», з яким вдалося поспілкуватися. Або ж нехай кожен з них скаже те, що вважає за доцільне сказати.
* * *
Почну, мабуть, з Анастасії Василівни Козюк. Коли познайомився з нею, то, перш за все, був вражений відкриттям: вона відбувала заслання у Казахстані, неподалік від станції Пахта-Арал. Уявіть собі – там же каралася і наша давня дописувачка Анна Гошко-Кіт! Неабияке відкриття і воно стосується долі двох «світличанок»… Не так вже й багато людей вижило, пройшовши те пекло, але якщо вже не загубилися у світах, знайшлися і мають можливість висловитися на сторінках «Кримської світлиці», то це справжнє везіння!
Отже, слово Анастасії Козюк:
- Нас депортували у Казахстан перед самісіньким початком війни. Доїхали туди тільки ми з сестрою, бо братові вдалося втекти ще в Здолбунові. Звідти він пішки лісами йшов на Львівщину, харчуючись лише ягодами. Неабияке випробування для 15-річного хлопця! Повернувся до рідних місць, а тут і війна розпочалася… Перебував у підпіллі, а потім пішов до УПА. Загинув у 1944 році зі зброєю в руках – як і належить справжньому українцеві…
Я теж тікала – вже з Казахстану, але моя «втеча» була невдалою, я ж була ще дитям… Повернули. До речі, вчитися мені довелося у казахській школі.
Спочатку було важко, але потім «втягнулася», і мушу сказати, що знання казахської лише допомагало мені на кожному кроці. Казахи взагалі ставилися до нас дуже толерантно, а до мене навіть добре, вважали майже «своєю».
Я б і українцям Криму радила вивчати кримськотатарську, якщо є така можливість… Це не вплине на український патріотизм (я ж завжди відчувала себе українкою!), зате допоможе вибудовувати нормальні стосунки з кримськими татарами.
З Казахстану я повернулася у 1951 році, а сестра моя - у 1957-му. Вона і чоловіка собі там знайшла, українця з Чернігівщини, фронтовика. Мала від нього дітей, дочекалася й правнуків… А мій чоловік - місцевий, з Червонограда. Звичайно, дуже хотілося б поспілкуватися з Анною Гошко-Кіт! Адже вона пережила те, що й ми з сестрою…
* * *
Треба сказати, що в Червонограді існує навіть певне «світличанське» середовище. Це люди, які передплачують «КС», або читають її в бібліотеках, або дізнаються про окремі публікації від друзів і, таким чином, перебувають в курсі кримських справ. Найчастіше вони знають одне одного. У цьому я переконався ще влітку, коли йдучи з друзями містом, почув від Ірини Вовків:
- О-о, та це ж Роман Ількович, учитель, колись викладав фізику, він також передплачує «Кримську світлицю»!
Уявляєте? Ніби мова йшла про Сімферополь чи Ялту, а не про Червоноград… Роман Ількович виявися людиною непересічною, адже був знайомий з Левком Лук’яненком ще з 1960 року, а його двоюрідний брат, Іван Лозинський (псевдо «Гонта»), воював в УПА. Саме «Гонта»просив малого Романа неодмінно вивчитися: «У нас бракує освічених людей…». Заповіт повстанця було виконано – брат здобув вищу освіту, а потім сам навчав дітей.
* * *
Того ж дня я познайомився із викладачкою музики Людмилою Нетихорук. Оскільки в її роду були і росіяни, вона на мовну проблему дивиться дещо під іншим кутом зору:
- Будь-яка влада працює тільки на себе. Ніколи вона по-справжньому не переймається міжнародними стосунками… Але прості люди, якщо вони мудрі, завжди домовляться з сусідами і будуть жити дружно.
Моя бабуся була москвичкою, а влітку вона жила на Арабатській стрілці.
І всі ми, онуки, їхали на канікули до неї. Вона добре розуміла українську мову і говорила при потребі; ми ніколи нічого поганого про Україну від неї не чули.
І я не згодна, що всі кримчани паплюжать українську мову! Та що там кримчани – я і в Москві розмовляю українською, і постійно чую від друзів: «А ну, скажи ще щось…», або «Заспівай нам українську пісню!». Якщо говорити з людьми щиро і доброзичливо, якщо дбати про імідж українства, то ставлення може бути зовсім іншим, ніж тепер. А українці частенько демонструють або недоречне хамство, або безхребетність… Рідко коли вибирають мудру лінію поведінки, оту саму «золоту серединку».
* * *
«Головний просвітянин» Червонограда Микола Юліанович Березовський багато в чому згоден з пані Людмилою. Адже Крим знає, частенько їздить туди зі своїм хором «Просвіта». І в цьому році побував у Севастополі на День Незалежності. Про цей візит згадала і наша «Кримська світлиця». Але цікаво знати точку зору саме червоноградця Березовського – чи варто галичанам їздити до Криму?
- Звичайно, варто. Треба сказати, що ми не відчули ненависті з боку севастопольців. Мені здається, що оці настрої, цю нетерпимість створюють «верхи». Прості люди хотіли б жити у мирі і дружбі. Ми ходили по Севастополю у вишиванках, у вишиванках їздили у міському транспорті, скрізь розмовляли українською, співали пісень. І треба сказати, що багато севастопольців переходили в розмові з нами на українську. Ви можете не вірити, але це так!
Отже, враження непогані. Сподобався і пам’ятник Сагайдачному. Він так розставив руки, ніби бере кримське українство під свою охорону…
Звичайно, роботи в Криму ще дуже багато. Її вистачить і вчителям-мовникам, і «просвітянам», і працівникам ЗМІ. Звичайно ж, я маю на увазі в першу чергу «Кримську світлицю». Дуже хороша у вас газета, тому ми популяризуємо її і тут в Червонограді, і в Криму, і на решті території України. Зокрема, я за власний кошт передплачую газету знайомим севастопольцям, аби вони потім популяризували її у школах міста.
Також передплатив «КС» у Червоноармійськ Донецької області журналісту Гайворонському. Він також поширює, всіляко пропагує «Світличку» на Донбасі.
* * *
Хочу розповісти ще про одну «світличанську» родину з міста Червонограда. У липні цього року в «КС» була надрукована стаття Бориса Троцюка «Таємниця МОНу». Звичайно ж, не міг не провідати мужнього політв’язня і його родину. Було дуже приємно дізнатися, що і його син Анатолій, і внучка Таїсія є стовідсотковими однодумцями Бориса Олексійовича! Хоча від запального, вихованого в дусі справедливості, Анатолія правду деякий час приховували. Боялися, що і він не мовчатиме, і рано чи пізно опиниться в таборах. Хай не в сталінських, а в брежнєвських – кому від того легше?
Все розкрилося у 1980 році, коли Анатолія Троцюка, студента радіо-інженерного факультету Львівської політехніки, турнули з військової кафедри… Ще б пак, адже син «неблагонадійного»! Довелося Анатолію і в армії служити рядовим, а не офіцером. Хоча його дипломна робота була оцінена дуже високо; за належного оформлення вона «потягнула» б на кандидатську! Бо були всі ознаки наукового відкриття… Але він не міг йти в аспірантуру, бо не було «допуску» - у радянському ВПК всі радіотехнічні дослідження були засекречені.
Отже, батькова судимість і тавро «націоналіста» суттєво вплинули на долю сина. Проте, я не почув від Анатолія жодних нарікань – видно було, що батьком він пишається! Ця обставина мене дуже втішила, бо в родинах політв’язнів буває всяке… Неодноразово фіксував послаблення «політичного градусу», певну «втому» у молодшого покоління…
Борис Олексійович розповідав мені дуже багато: і про підпільну діяльність, і про табори. Там доля зводила його з багатьма цікавими людьми. Серед в’язнів був естонський письменник Томас Томінг, автор цікавої книги про ліс - «Зелене золото». А ще був литовець на прізвище Скірмас – секретар ЦК комсомолу Литви. Він був справжнім патріотом своєї Батьківщини!
Сидів і єврей Агатов, автор пісень «Шаланды, полные кефали…», «Темная ночь» тощо. Одним словом, табори для юного Бориса Троцюка виявилися справжньою школою життя! Хоча в деякі моменти не хотілося жити; нерідко чув від чекістів: «Нам не нужна твоя работа, нам нужны твои страдания!» Було й таке, що зайшов у заборонену зону, спеціально, аби отримати автоматну чергу в груди… Та видно, Бог тоді допомагав, бо вартовий на вишці відвернувся і не помітив Бориса.
Попри все, Борис Олексійович до цих пір пишається тим, що під час допитів ні він, ні член МОНу Лариса Масюк не видали нікого з ОУНівської мережі, нічого не сказали про криївку УПА. На суді ніхто не заплакав, почувши про вирок – 25 років таборів, ніхто не захотів просити пробачення. Більшовицькі судді скреготіли зубами від безсилої люті – українська молодь виявилася морально вищою.
Ось такий у нас читач в Червонограді! Він пишається «Кримською світлицею», а ми - ним. До речі, коли я сказав Борису Олексійовичу, що наш редактор також родом з Волині, і що газета досі тримається «на плаву» завдяки його стійкості і мужності очолюваного ним колективу, червоноградець розчулився і попросив мене відіслати до редакції його фото з дарчим підписом: «Вірному сину Волинської землі Віктору Качулі! Щиросердечно дякую за опубліковану мою статтю «Таємниця МОНу». З повагою Борис Троцюк».
З розумінням і подякою я прийняв цей дарунок, пригадавши одну фразу зі статті «Таємниця МОНу»: «Де б мене не носила доля, найдорожчою і наймилішою в моєму серці є волелюбна сонячна Волинь!». До речі, Борис Олексійович і зараз бореться за Україну, але бореться у свій спосіб: популяризує повстанські пісні, належить до «співочої чоти» УПА.
Забув ще сказати про його внучку Таїсію. Вона навчається на журналістиці і дуже мріє потрапити колись на практику до «Кримської світлиці».
* * *
Проте, найбільшою окрасою шахтарського міста, його «візитною карткою» є незалежна жіноча організація «Прозерок». Сподобалася мені і назва статті у «Новинах Прибужжя» про це нове явище в духовному житті Червонограда: «Прозерок»: дух нації і творчості жага». Коротше, дохідливіше про організацію годі й сказати!
«Прозерок» - це місцева поетична назва підсніжника. Вона є досить символічною, бо йдеться саме про нові паростки української культури, про відродження замулених народних джерел і прилучення до них молодого покоління червоноградців. Символічно й те, що «Прозерок» шанує «Кримську світлицю», а це опосередковано підтверджує і нашу потрібність державі.
Кожна нова зустріч із «Прозерком» - це ковток свіжого повітря, і щоразу - це згадка про Паєвських, адже саме Дарія Паєвська наполегливо радила мені познайомитися з цими мудрими, талановитими жінками.
І ось я, радіючи, що виконав її пораду, насолоджуюся розмовою з однодумцями. Моє перше запитання до колективу стосується саме «Кримської світлиці»: що ж у ній такого особливого, що вона зацікавила червоноградців?
- У Галичині помітне деяке збайдужіння до національної теми, – пояснює Надія Пащук. – Якщо взяти до рук будь-яку західноукраїнську газету, то побачиш у ній не так вже й багато патріотичних статей. А «Кримська світлиця» ніби акумулює в собі все українське, духовне, добре… Коли її читаєш, то стаєш ніби духовно вищим, кращим, намагаєшся не втратити отой дух самовдосконалення, який пропагує газета.
Нам дуже сподобалися статті про Юрія і Дарію Паєвських, адже це були не просто розповіді про їхнє нелегке життя, але й своєрідний заклик рівнятися на патріотів. А це «рівняння на кращих» є просто необхідним у наш час, коли спостерігається духовна деградація певної частини суспільства…
Не менш цікавими є й інші публікації у «Світлиці». У неї великий виховний потенціал! Тому ми хочемо, щоб кожна бібліотека Червонограда мала цю газету, кожна загальноосвітня школа! Будемо переконувати директорів. Сподіваємося, що це - реальна задумка, адже газета потрібна і вчителям історії, і мовникам, і з педагогічної, виховної точки зору вона цінна.
Продовжує Юлія Бурко:
- «Прозерок» об’єднав національну еліту міста, і це відразу помітила, відчула Дарія Паєвська. Вона першою зробила грошовий внесок у нашу організацію, хоч ми і не просили. Просто хотіла підтримати нас, зробити поштовх, щоб усе запрацювало.
Вона так раділа, що ми змогли організуватися! Часто забігала на п’ять–десять хвилин і «заводила» нас, створювала певний настрій. І чоловік був її однодумцем. Він розумів, що тепер час не повстанської боротьби, не збройного спротиву, а саме час… культури. 
Дарія Паєвська була нашим двигуном, мотором, а її чоловік підтримував нас своїм філософським спокоєм, мудрістю, своїм великим авторитетом…
Прикро, що цих людей уже немає з нами, але ми намагаємося працювати так, щоб компенсувати цю неабияку для Червонограда втрату.
Зокрема, серйозно займаємося молоддю. Наші діти цілком підтримують нас, вони менш досвідчені, зате мобільні, «легкі на підйом» і готові хоч завтра вирушити до Криму для «наведення мостів», для послідовної і наполегливої праці в ім’я України.
Сергій ЛАЩЕНКО.
Червоноград – Львів.

На фото: Людмила Нетихорук та Микола Юліанович Березовський

ПОВНА ХАТА... ПЕРЕДПЛАТИ!

Шановні «світличани», з 13 жовтня розпочалася передплата періодики на 2009 рік. Нагадуємо, що «Кримська світлиця» - всеукраїнська газета, її можна передплатити у будь-якому поштовому відділенні України. Причому, ви зможете отримувати газету (і кольорові додатки до неї!) вже з першої п’ятниці наступного місяця, якщо оформите передплату до 20 числа поточного місяця.
Передплатна ціна на «КС» на один місяць в Криму (індекс 30553) складає 3 грн. 30 коп., на решті території України (індекс 90269) - 3 грн. 71 коп. Крім того, за оформлення передплати на 1 міс. пошта додатково бере 0,70 грн., на 2-3 міс. - 1,65 грн., на 4-6 міс. - 2 грн., на 7-12 міс. - 3,05 грн. Отже, загальна вартість передплати «КС» на рік, з урахуванням усіх поштових витрат, складає в Криму - 42,65 грн., на решті території України - 47,57 грн.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 17.10.2008 > Тема "Українці мої..."