Версiя для друку Обговорити в форумi

14 жовтня - День українського козацтва

У червні 2009 року ми будемо відзначати перемогу російської армії у битві зі шведами під Полтавою. І сьогодні, триста років по тому, болем відгукується ця подія в пам’яті і серці українців: невже і для нас це є
«перемога»? Кого і над ким? То що ж ми будемо відзначати: свято чи трагедію? Але справа не лише у подіях, що мали місце 27 червня на полі бою під Полтавою. Наслідки того бою наклали свій негативний відбиток на всю подальшу історію України, а особливо на перебіг історичних подій першої чверті XVIII століття. Ось про це і піде мова у цих нотатках.

ПАВЛО ПОЛУБОТОК: «ЗАХИЩАЮЧИ ВІТЧИЗНУ, Я НЕ БОЮСЯ НІ КАЙДАНІВ, НІ ТЮРМИ…»

Тяжко відбився на становищі гетьманщини тріумф Петра І. Мазепі і його прибічникам, що перейшли на бік Карла XII, не було прощення. Тепер цар твердо вирішив «прибрати Україну до рук!». Розлючений «зрадою» Мазепи, він дав волю своєму почуттю помсти, і його кара на тих, хто, заради волі України, пішов за Мазепою, була страшна. Оскаженілий Петро пообіцяв за голову Мазепи величезну суму - 300 тисяч талерів! Це третина річного бюджету тогочасної Росії...
Разом з тим Петро умів бути терпеливим: не зразу, а поволі, зате послідовно й систематично нищив він усі ознаки української державності, ослабляв Україну, фізично винищуючи її населення, руйнуючи його матеріальний добробут, виснажуючи його сили.
Як хитрий і підступний політик, Петро не наважився зразу ламати українські порядки, навпаки, він видав до українського народу універсал, де обіцяв йому всякі милості й свободи, наказував провести вибори нового гетьмана, старався всіма способами задобрити козацьку старшину.
Справжній задум царя розкрив у своєму листі міністр князь Голицин до іншого міністра Головкіна. Лист містив у собі цілу політичну програму: «Задля нашої безпеки на Україні, - писав Голицин, - треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як Мазепа, то, надіюсь, буде приходити з доносами. При цьому не треба поводитися з донощиками суворо; якщо двоє прийдуть з брехливим доносом, але коли з ними обійтися ласкаво, то третій прийде вже з правдивим доносом, а гетьман зі старшиною будуть боятись... Треба, щоб в усіх полках були полковники, незгодні з гетьманом; якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі справи їх будуть нам відкриті».
Негайно після того, коли Петро дізнався про перехід Мазепи до Карла XII, він наказав обрати нового гетьмана. За його велінням у листопаді 1708 року у Глухів з’їхалась старшина. Але її було небагато. Полковників прибуло всього троє. Всі хотіли обрати на гетьмана чернігівського полковника Павла Полуботка, людину дуже енергійну й сміливу. Але цар заявив, що з Полуботка може вийти другий Мазепа, і наказав вибрати стародубського полковника Івана Скоропадського, людину вже у віці і тихої, лагідної вдачі.
На долю Скоропадського випало тяжке завдання: рятувати все, що можна було з автономії Гетьманщини, яку цар Петро по полтавській катастрофі намірився звести нанівець.
Як не намагався Скоропадський зробити щось до кращого, але все було даремно. Старий гетьман не переніс фізичного і психологічного навантаження і помер у 1722 році.
* * *
Через кілька днів після похорону гетьмана Скоропадського старшина вислала до царя прохання про дозвіл вибрати нового гетьмана, а поки що уповноважила чернігівського полковника Полуботка перебрати на себе правління, як наказному гетьманові.
Походив Павло Полуботок з давнього козацького роду. Це була людина високоосвічена - навчався у Києво-Могилянській академії, знав іноземні мови, кохався у поезії. Закономірно, що він вважався серед козацької старшини за головного кандидата на посаду гетьмана. Це була людина запальна, енергійна, смілива, вірна козацькій присязі.
Ось лише один епізод, що характеризує Полуботка. На бездоріжжі, в заметіль 1721 року він пішов з козаками на Ладогу, на ті пекельні канальні роботи, на яких гинули тисячі українських козаків. Полуботку пощастило повернутися.
Характеризує Полуботка і такий яскравий факт, коли 27 червня 1715 року у черговий раз за наказом «святкували» день перемоги під Полтавою, слуга і однодумець Полуботка, Федір Стечинський, не пішов до церкви. Коли його запитали, чому він не ходив «дякувати» за те, що цар побив шведів й проклятого Іуду Мазепу, Федір відповів: «Не Мазепа проклятий Іуда, а теперішній гетьман Скоропадський проклятий Іуда тому, що не стоїть за Україну, а москалі її розоряють. Як буде наш полковник гетьманом, не так постоїть він за Україну, і москалі не будуть її розоряти. Вся Україна сподівається, що нашому полковникові бути гетьманом...».
Федорові Стечинському ці слова коштували батогів і заслання до Сибіру.
Павло Полуботок раз у раз нагадував цареві про необхідність вибору гетьмана й так цим надокучив Петрові, що той нарешті відповів у червні 1723 року ось таким Указом: «Как всем известно, что со времени первого гетмана Богдана Хмельницкого, даже до Скоропадского, ВСЕ ГЕТМАНЫ ЯВЛЯЛИСЬ ИЗМЕННИКАМИ и какое бедствие от того терпело Наше Государство, особливо Малая Россия, то подлежит приискать в гетманы весьма верного и известного человека, о чем и имеем Мы непрестанное старание; а пока оный найдется для пользы вашего края, определено правительство, которому велено действовать по данной инструкции; так до гетманского избрания не будет в делах остановки, почему о сем деле докучать не надлежит. ПЕТР».
Наказний гетьман, щоб добитись правди, їде до столиці, хоч добре знає, що його чекає. «Ждуть мене важкі кайдани, - казав він друзям, - вкинуть мене в холодну та темну тюрму, де загину я з голоду. Але що мені з того? Я бороню Україну і радий скоріше піти на люте катування, ніж бачити, як гине народ український».
Історики твердять, що перед тим, як поїхати до Петербурга, Полуботок поклав козацьке золото і срібло до одного із англійських банків, заповідаючи повернути його Україні лише тоді, коли вона стане незалежною. Може, воно і так...
* * *
Прибувши до столиці разом з генеральним писарем Семеном Савичем й генеральним суддею Іваном Чернишем, Павло Полуботок подав цареві нову петицію про те, щоб Україні були повернені старі права в адміністрації й суді. Більше того, Полуботок докоряв цареві за його жорстоке і несправедливе ставлення до України й доводив, що не личить йому, християнському монархові, поводитись як якомусь азіатському тиранові.
Все це настільки розлютило царя, що він звелів заарештувати Полуботка і всіх старшин, що були з ним, і вкинути до Петропавлівської фортеці.
Але цього Петрові було замало. Він наказав розшукати й привезти до Петербурга всіх Полуботкових однодумців, які брали участь у складанні петиції. Було заарештовано й привезено до Петропавлівської в’язниці старого полковника Данила Апостола, генерального бунчужного Лизогуба, генерального осавула Журахівського. Всі вони просиділи у казематах до початку 1725 року.
Наказного гетьмана, генерального писаря і генерального суддю було звинувачено у державній зраді. Чотири місяці тривали допити під жорстокими тортурами. Але все було марно, Полуботок своєї вини не визнавав. Від катувань наказний гетьман важко захворів. Тоді Петро вирішив змінити тактику, одного дня він прийшов до камери і запропонував Полуботкові помиритись. Але той відповів: «Ні, царю... Скоро вже Петро з Павлом стануть на суд перед Богом. Він розсудить їхні діла». Слова ці виявились віщими: у казематі Петропавлівської фортеці Полуботок помер 29 грудня 1724 року. А через місяць пішов із життя і той, що «розпинав Україну» - Петро I.
* * *
Російські дореволюційні історики говорили про Павла Полуботка як про зрадника, радянські - як про захисника виключно інтересів козацької старшини. Тарас Шевченко ж вважав його славним сином України. І то є істина!
Михайло Грушевський у «Нарисі історії українського народу» свідчить: «В інтелігентських домах України ХVIII і першої половини XIX століття був дуже поширений портрет Полуботка з написом: «Із промови, виголошеної Полуботком Петру: «Захищаючи Вітчизну, я не боюся ні кайданів, ні тюрми, і для мене краще найгіршою смертю померти, ніж дивитись на загибель моїх земляків».
Ось таке воно було відлуння Полтавської битви – перемога одних і поразка інших.
Ось чому 27 червня 2009 року мало б стати для українців днем жалоби, всенаціонального смутку. І, разом з тим, уроком - гірким і повчальним.
Незадовго до полтавської трагедії гетьман Мазепа ще і ще раз напучував співгромадян: «Озьмітеся всі за руки!..» То, може, хоч на цей раз прислухаємося до мудрих слів, що линуть до нас з глибин сивої давнини.
Павло МАЗУР, учитель.
м. Маріуполь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 10.10.2008 > Тема ""Білі плями" історії"