Одного теплого весняного ранку, коли над селом п╕днялося ясне сонечко ╕ в пов╕тр╕ рознеслися перш╕ пахощ╕ садк╕в, на подв╕р’╖ ╤вана Бабенка почувся плач: - Мамо... Мамцю.. На той крик з хати, яка ще пахла вапном, св╕жою фарбою ╕ сосновими дошками, велико╖, на дв╕ половини, виб╕гла молода ж╕нка, господиня Ганна: - Що, донечко моя, що?.. Вона побачила, як ╖╖ маленька В╕рця, озираючись, т╕кала з подв╕р’я. А за нею гналася гуска. Обо╓ розсм╕ялися. Вона н╕чого поганого ╖м запод╕яти не збиралася. А лише спробувала погладити оте жовтеньке, та ще й взяти на руки. Донечка любила всяких тварин, птах╕в, рослин, - ╕ завжди пестила ╖х, бавилася б╕ля них, ц╕лувала ╖х. Село тягнулося до вибалка, до розк╕шних с╕ножатей. То й В╕рця ц╕лими годинами любила сид╕ти серед кв╕т╕в, що росли на вигон╕, зносила до хати, де плела з них в╕ночки. Найпишн╕ший клала соб╕ на голову, й була схожа на кв╕тку. - Сус╕де ╤ване, - гукав до нього через паркан Ант╕н Опанасенко. - Не донька в тебе, а мак╕вка. - Та й тв╕й Василько н╕вроку, - в╕дпов╕дав Бабенко. - Чорнявий, як ╕ ти. Часто В╕рця плела два в╕ночки. Батьки знали: один - для Василька. Нер╕дко, наче пота╓мно, на вигон╕ вони б╕гали разом. Любили годинами бавитися у пот╕чку, що прот╕кав б╕ля вигону, копати в мокрому п╕ску кринички й дивитися, як у них наб╕гала вода. Ввечер╕, коли поверталася з поля мати, допитувалася: «Матусю, а зв╕дки береться у криниц╕ вода?». - То, донечко, сам Бог подарував ╖╖ людям, - тихо в╕дпов╕дала Ганна сво╖й донечц╕. Перед тим, як лягати спати, д╕вчинка любила слухати маминих казок ╕ п╕сень. Отак у заможного селянина ╤вана Бабенка у Веселих Тернах Кривор╕зького пов╕ту п╕дростала донечка В╕рця. Коли ╖й виповнилося в╕с╕м рок╕в, д╕вчинку в╕ддали до м╕сцево╖ школи. За одною партою вона сид╕ла, зв╕сно, з Василем. У школ╕ В╕рця вс╕м ц╕кавилася ╕ допитувалася у вчителя: «Чи правда, що з╕рки на неб╕ - то Бож╕ оч╕?», «А чому ╖х так багато?», «Чому птахи л╕тають?». А як навчилася читати, то у школ╕ брала книжки додому, - ╕ вже батьки не могли до не╖ догукатися. Так зб╕гло к╕лька рок╕в. В╕рця зак╕нчила школу. Стала чорнявою красунею: ╖й уже виповнилося с╕мнадцять! А Василько - бравим, струнким хлопцем. У нього почав з’являтися пушок над верхньою губою. За цей час вони прочитали багато книжок. Мр╕яли про г╕мназ╕ю. Хоч ╖хн╕ батьки були заможними, та не наст╕льки, щоб утримувати сво╖х д╕тей у м╕ст╕. Настав 1917-й. Скр╕зь по Вкра╖н╕ поширився рух за сво╓, р╕дне. Спочатку виника╓ «Просв╕та». Д╕ти селян повинн╕ мати ширший св╕тогляд. Земськ╕ управи були завален╕ ухвалами про в╕дкриття у них г╕мназ╕й. Та не вистачало кошт╕в. Село Весел╕ Терни виявилося у кращому становищ╕. За короткий час тут в╕дкрили зм╕шану г╕мназ╕ю. П╕д не╖ п╕вбудинку в╕ддав ╤ван Бабенко. ╤нш╕ господар╕ утримували вчител╕в. Зв╕сно, що одними з перших до г╕мназ╕╖ записалися В╕рця та Василько. Учн╕в у н╕й було багато. Життя вирувало. Про г╕мназ╕ю линула слава по вс╕й окруз╕. Довелося в╕днайти додатков╕ прим╕щення ╕ кошти. - Заживемо ще краще! - говорив на зборах сво╓╖ громади ╤ван Бабенко. - Коли б то, коли б... - зрад╕ло п╕дтримали його односельц╕. Так ╕ сталося б. Але мирне буд╕вниче життя в Укра╖н╕ почали каламутити брехливими гаслами комун╕стичн╕ пройдисв╕ти Ульянова-Троцького. Вони вже захопили владу в Москв╕ й позиркували на наш╕ земл╕. «Пам’ятайте, Рос╕╖ без Укра╖ни не буде! - вигукнув Троцький. Об╕цяйте, клян╕ться у в╕рност╕. Укра╖нський Уряд – Генеральний Секретар╕ат називайте зб╕говиськом генерал╕в!.. Об╕цяйте, що укра╖нц╕ за радвлади т╕льки те й робитимуть, що ╖стимуть вареники! Об╕цяйте, поб╕льше об╕цяйте!.. Нам потр╕бна Укра╖на, за будь-яку ц╕ну!!!» ╤ пройдисв╕ти Ульянов-Троцький послали на наш╕ терени п’яну матросню. Кров, страти, грабунки... Майже вс╕ вчител╕ Весело-Терн╕всько╖ г╕мназ╕╖ та старш╕ учн╕ взялися за зброю, стали на захист р╕дного краю. Вони вступили до укра╖нського в╕йська, створивши першу залогу - бронепо╖зд. Одним з його б╕йц╕в був Василько. Не стояла осторонь боротьби за Вкра╖ну й чорнява красуня - В╕ра Бабенко... Згадував доктор Юр╕й Гогол╕вський: «На вулицях м╕ста Тернова, де перебував Уряд Укра╖нсько╖ Народно╖ Республ╕ки, котрий в╕дступив перед переважаючими московськими мародерами, 1921 року з’явилася д╕вчина невеликого зросту, у кожушку ╕ темно-зелен╕й хустц╕, з кошиком у руц╕. То й була В╕ра Бабенко - членкиня повстансько╖ орган╕зац╕╖, що називалася «Молода С╕чеславщина». Вона тод╕ була г╕мназисткою 7-го класу. З розмови з нею виявилося, що коли в╕йська Укра╖нсько╖ Народно╖ Республ╕ки 1918 року залишали Катеринославщину ╕ вже не мали змоги туди повернутися, то там виникла повстанча орган╕зац╕я п╕д кер╕вництвом л╕каря Гал╕╓ва. До не╖ вступила ╕ В╕ра, взявши на себе обов’язки зв’язково╖. Д╕вчина виявила бажання зайняти ╖хн╓ м╕сце... Почуваючи обов’язок послужити р╕дному кра╓в╕, вона радо взялася за цю небезпечну справу. До того дал╕ свого села н╕де не бувала, а потяга й в оч╕ не бачила. А тут ╖й довелося пройти кр╕зь ворож╕ московськ╕ застави близько 1000 к╕лометр╕в». Вона здолала все. Нею керувала велика любов до р╕дно╖ матер╕-Вкра╖ни, а з╕ спогад╕в Юр╕я Гогол╕вського дов╕ду╓мося: «Я почав розмовляти з нею. Дивлячись на В╕русю, просто дивувався, ск╕льки в то╖ д╕вчини в╕дваги, см╕ливост╕, самопожертви. ╤ все те так просто робилось, н╕бито вона пройшла з сус╕днього села якихось 3-5 к╕лометр╕в, у гостину до знайомих, а не такий далекий край, та ще у найнесприятлив╕ших умовах, як╕ т╕льки можна уявити, коли в Укра╖н╕ нав╕ть удома було небезпечно сид╕ти, не кажу, по╖хати чи п╕ти в якусь далеку дорогу. Коли по вс╕х теренах вешталися озбро╓н╕ банди й р╕зн╕ злочинц╕, заслан╕ з Москов╕╖, коли кожне м╕сцеве Чека, що саме хот╕ло, те й робило, коли переможний комун╕зм не знав м╕ри сво╓му нахабству ╕ виловлював ус╕х, хоч трохи для себе п╕дозр╕лих людей, а то й просто ╕накомислячих, й ╖х розстр╕лював, у цей час д╕вчина йде незнайомою далекою дорогою й несе з собою та╓мн╕ папери в╕д сво╓╖ орган╕зац╕╖, з якими якби ╖╖ зловили, то не знали б, яких мук для не╖ придумати». Та так ╕ сталося. У м╕стечку Тарнов╕ ╖╖ уп╕знав один студент, який навчався з нею у г╕мназ╕╖. Д╕вчина вже отримала потр╕бн╕ документи ╕ почала збиратися назад до Веселих Терн╕в, коли ╖╖ затримали. Вона - у камер╕ контррозв╕дки. - Пр╕звище, ╕м’я, по батьков╕? - Бабенко В╕ра ╤ван╕вна. - У нас ╓ ╕нш╕ дан╕. Ви вигаду╓те! - Вони вигадан╕, мо╓ пр╕звище це. Воно в╕д мо╖х батьк╕в. - Чи належали ви до яко╖сь орган╕зац╕╖? ╥╖ назва, мета д╕яльност╕, пр╕звища учасник╕в? - Я не належала ╕ не належу зараз до жодно╖ орган╕зац╕╖. - Увед╕ть! - скомандував оф╕цер. ╤ по цих словах ув╕йшов студент-провокатор. Криво всм╕хнувся. - Ви знайом╕? - перепитав оф╕цер. - Чи, може, бачитесь уперше? - Чого, я його знаю. В╕н до мене пост╕йно ч╕плявся. А я його в╕дганяла. - Он як? - мовив оф╕цер. - То ви, заперечу╓те, що посланниця п╕дп╕льно╖ орган╕зац╕╖? Н╕чого, заговорите!.. ╥╖ мучили нелюдськими тортурами: вир╕зали на спин╕ паси, здирали з живо╖ шк╕ру, забивали цвяхи п╕д н╕гт╕, в╕друбали пальц╕ на руках й ногах ╕ викололи оч╕. Юнка з Веселих Терн╕в не вимовила жодного слова. Й наостанок, слуги Троцького (Бронштейна) ╕ Дзержинського (Руф╕на) в╕друбали ╖й голову. Це сталося 7 вересня 1921 року. Честь ╕ слава Тоб╕, юна Укра╖нко-мученице за Укра╖ну! Володимир Заремба. м. Дн╕пропетровськ.
ПОЕЗ╤Я ╤ ПРОЗА НАШОГО ЖИТТЯ
КАРИКАТУРИ БАТЬКА Й ЖИВОПИС СИНА
ЛЮТЬ, НАД╤Я, ЛЮБОВ
