Версiя для друку Обговорити в форумi

Вклонімося Вчителю!
ОБ’ЄКТАМИ ПОЛІТИЧНОГО ТИСКУ В СЕВАСТОПОЛІ СТАЮТЬ ВЧИТЕЛІ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ...

Вона народилася на Донеччині, але вже в 7-річному віці разом з родиною переїхала на Тернопільщину, до села Свершківці Заліщицького району, що розкинулося на пагорбах поблизу Дністра. Там на родину чекала батьківська хата, збудована ще до війни. Третя за рахунком від Берем’янського лісу, вона мала досить просторий двір, що вміщував геть усе на світі: тік, квітник, два розкішні кущі калини, розлогий горіх та ще й кілька вуликів. Її пам’ять береже спогади про сільську вулицю з 12-ти хат та криницю посеред неї. У центрі села височіла церква, трохи далі – початкова школа, через дорогу – сільський клуб, в якому, пам’ятається, був хор, драмгурток, кіно і танці. Біля воріт садиби – осика, як оберіг від злих людей, на розі – любисток, що мав відлякувати змій. Від нечистої сили, за звичаями того краю, сіяли мак. Так пані Тамара згадує рідне село, цитуючи при цьому найулюбленішого свого поета – Ліну Костенко:

Над шляхом при долині,
 біля старого граба,
Де біла-біла хатка
 стоїть на самоті,
Живе там дід і баба,
 і курочка в них ряба,
Вона, мабуть, несе їм
 яєчка золоті...

Вчилася Тамара гарно, та й як інакше? Родина мала у селі прізвисько – “головаті”. Родичі славились розумом, обіймали певні посади, а їхні діти вчилися лише на “відмінно”. Дехто з сільчан ще називав її родину “музичишиними”, через те, що прадід був скрипалем. Отже, завданням було не розгубити, а примножити славетні родинні ознаки.
Одеський педінститут імені Мечникова систематизував природжений розум та надав фаху викладача української мови та літератури. За направленням молода вчителька поїхала до Кривого Рогу. Працювала в гімназії, любила до безтями своїх учнів, та й вони, схоже, були у захваті від своєї вчительки. Тамара Тимофіївна ще й досі береже ту віршовану учнівську любов під назвою “Випускний бал” від Олі Апасової. Вірш написаний у 1997 році:

Невже залишимо свій клас?
Невже ми будемо без Вас?
Ні, ні! У серці не згаса
Стосунків вічная краса...
Ласкавий усміх, потиск рук,
Вогненне слово, шал наук,
Останній вальс,
 сльоза пречиста...
І тиша дивна, урочиста.

...Може, й пропрацювала б там все своє життя, якби не дізналася в 1997 році, що у Севастополі вкрай потрібні викладачі української мови. Швидко зібралася й відбула до Криму.

Це уві сні, чи може наяву
Я в Севастополі омріянім живу – радо записала до щоденника й почала нове життя. А вже через рік, у 1998-му, вчителька загальноосвітньої школи № 24 Тамара Жога була визнана вчителем року м. Севастополя. Поселили пані Тамару до гуртожитку, там вона мешкає й досі. Хто спритніший, зумів вже якимось чином отримати ордер на кімнату, в якій мешкає, а вона – ні. З цього приводу – жодної скарги, самі жарти. Ця самодостатня жінка переконана, що їй завжди віднайдеться місце на землі, яку вона любить без тями.
Летіли роки, “працювала, мов пісню співала”, легко і натхненно, - згадує вона про пережите. У 2001 році стала викладачем української мови та літератури Севастопольського медичного коледжу імені Жені Дерюгіної, де працює й зараз. Поки що працює.., бо, схоже, замислила піти. А шкода. Бо я на власні очі бачила, як захоплені цим викладачем студенти коледжу. Не завжди в російськомовному місті вчитель української мови та літератури користується такою повагою. Їй це вдається скрізь і завжди. Мене ж застерігає, сміючись: “Ви ж дивіться, якщо у вашій публікації я виглядатиму слабкою чи пригніченою, то краще не пишіть”.
(Схоже, пригніченою сьогодні виглядаю я, і в мене є на те досить вагома причина – повномасштабна війна, розгорнута у Севастополі проти освітян, викладачів державної мови). Вона ж – завжди усміхнена, впевнена у собі, студенти знають: до цього викладача можна звернутися будь-коли і з будь-якого приводу.

Якби не Ви, в цім кабінеті
Не так привітно б нас
 стрічали.
Якби не Ви, не так пісенно
Вкраїнське слово
 тут звучало б.
Якби не Ви...

– ці рядки також про неї, написані у 2002 році студенткою коледжу Ольгою Колесниченко, яка стала переможцем Шевченківських читань.
Одного разу, після чергових перемог студентів коледжу в конкурсі знавців української мови, директор Володимир Анатолійович Іванов у розмові зі мною зазначив, що навчальному закладу поталанило з викладачем української мови та літератури. Методист з української мови Інституту післядипломної освіти Севастопольського гуманітарного університету Валентина Лопатюк, котра знає роботу кожного викладача української, висловлюється ще конкретніше: «Це надзвичайно досвідчений вчитель. Її досвід роботи не просто вивчається, він передається колегам. Вона одною з перших у нашому регіоні в 1998 році взяла участь у професійному конкурсі “Вчитель року”. Ще тоді вона одна з перших продемонструвала найсучасніші методики та підходи до навчання. Найхарактерніша її ознака – це професіоналізм, її сміливо можна назвати Вчителем з великої літери. Друга ознака, що вирізняє Тамару Тимофіївну, як людину та громадянку – це те, що вона патріот, людина безмежно закохана у свою справу”.
Отже, як для передмови до основного сюжету, то, мабуть, я вже сказала забагато. (Це якраз той випадок, коли основною частиною варто вважати передмову). Але без усього сказаного вище не буде зрозуміло, фахівців якого рівня почали винищувати у Севастополі. Сам випадок, про який я намагаюся розповісти, на перший погляд, дріб’язковий, але прикрий, бо може мати незворотні та непередбачувані наслідки.
Справа у тім, що політикам у Криму й Севастополі дуже вигідно збирати електорат, борючись проти своєї держави за іншу, інтереси якої продовжують прищеплювати кримчанам. А у світлі останніх політичних подій взагалі все державне у Севастополі певні, найняті ЗМІ, наполегливо намагаються зобразити як щось небезпечне та націоналістично-вороже. Настільки наполегливо, що за недбалості деяких державних установ, що видають ліцензії таким ЗМІ, це скоро переросте в певний рух проти носіїв української мови та культури.
В управлінні освіти міста тільки руками розводять, мовляв, що робити, адже йде війна. Я б погодилася з такою позицією, лише за умови, аби чесно й на всю державу було заявлено про те, що у Севастополі розпочалася жорстока війна проти українства. Винищувати та залякувати почали викладачів державної мови. Судіть самі: вже кілька тижнів на НТС (независимое телевидение Севастополя) “катають”один і той самий сюжет. У кадрі - спина чоловіка, що, сховавши обличчя, читає з листка вихоплену з контексту фразу згаданого вище викладача української мови та літератури, котра на заняттях у медичному коледжі, дійшовши у тексті до місця, де літописець розповідає про навалу татаро-монголів, вдалася до такого коментаря, на випадок, якщо серед нової групи (ще навіть не перезнайомилися) є представники татарської національності: “...часи змінюються, - обережно мовила педагог, - колись ми воювали з татарами, поляками – тепер ми з ними дружимо. Ми завжди дружили з росіянами, зараз стосунки напружені, але в подальшому, сподіваюся, все буде гаразд”. Схоже, подальша доля міждержавних стосунків журналіста, як і батька студента, котрий записував сказане, цікавила мало, бо фразу обірвано й акцентовано увагу на тому, що сьогодні стосунки між державами, так би мовити, недружні. Сюжет підкріплений інтерв’ю з самою Тамарою Тимофіївною, якій зателефонували з НТС додому, запитуючи, як вона проводить уроки мови та літератури, які свята відзначають разом зі студентами, до яких пам’ятників ходять. На пам’ятниках зупинилися детальніше. Пам’ятник гетьману Сагайдачному у Севастополі, висловилася викладач, доречний, бо він прийшов до цього берега задовго до появи тут флоту царської Росії. Що ж до пам’ятника Катерині II, то, на її думку, нищити старі пам’ятники не варто, а встановлюючи нові, треба враховувати думку всіх етнічних груп населення регіону. Бо, скажімо, українці із загальновідомих причин (викладач їх перераховує журналістові) квіти до пам’ятника Катерині II, певно, не понесуть”.
Оце і весь сюжет, який невпинно крутиться два тижні, обростаючи жахливими коментарями комуністів та регіоналів від міськради в інтернеті, з доріканням директору коледжу, котрий, коли його запитали, дав найвищу характеристику своєму фахівцеві. На їхню думку, націоналістично налаштований викладач має покласти заяву на стіл і піти з навчального закладу. Піти є куди, директори інших шкіл, почувши про інцидент, кличуть до себе: такий фахівець без роботи не залишиться. Справа зовсім не в тім, що місця немає, а в тім, що й досі цьому ганебному факту не дали офіційної оцінки ні в самому навчальному закладі, ні в управлінні освіти. Викладач озвучив державну позицію щодо сьогодення та факти з історії держави, які викладаються в усіх школах. У чому її провина?
Дехто з колег коледжу поспівчував, мовляв, вляпалася в історію. А дехто був готовий на відверті розбірки. Як це вона наважилася сказати про студентів, що вони - українці, адже вони люблять Росію й вважають її своєю батьківщиною.
Якщо у Франції живуть французи, а в Америці, відповідно, – американці, то скільки років ще треба севастопольцям, аби вони затямили, хто живе в Україні, незалежно від своєї етнічної приналежності?
Таке питання я поставила заступнику начальника управління освіти міста Жанні Валеріївні Слюсар:
- Ну, ви ж розумієте, що йде війна, тут нічим не можна зарадити. Сімдесят років поспіль росіянам прищеплювалося відчуття старшого брата. Вийти з того стану за 17 років їм виявилося не під силу. Різновидів тієї війни – чимало. Один з них – інформаційний. Канал НТС – приватний, журналіст відпрацьовує свою заробітну плату. Ви, - показує на мене, - свою, а він – відповідно його... Треба набратися терпіння і чекати. Наведу приклад. Пам’ятаєте, як кілька років тому на конкурсній основі відбирали та відправляли вчитися до Росії наших найкращих абітурієнтів? Минулого року вже ніякого конкурсу не було, ледве назбирали декілька. Цього ж року жоден з абітурієнтів не побажав їхати вчитися до Росії. Оце вам і відповідь. А згаданого вище викладача будемо захищати. Мені відомо про перемоги її студентів у конкурсах, міських та загальнодержавних олімпіадах. Я бачила той ганебний сюжет, але не очікувала, що він матиме такі наслідки.
Така думка в управлінні освіти. Що ж до самої пані Тамари, то нібито й у неї все гаразд. Хіба що погляд зелених очей трохи згас. Каже, що зникло натхнення, і треба якщо не звільнитися, то хоч би попросити відпустку. Зазвичай, відпустку на початку навчального року освітяни ніколи не беруть, але тут випадок особливий... Хоче поїхати на малу батьківщину, мабуть, за натхненням. Туди, де на пагорбах, між лісами ховається її батьківське село. Згадує діалоги дитинства:
- Тату, а чого наше село назвали Свершківці?
- Бо тут завжди виспівують невгамовні свершуни...
Так у тому краї називають цвіркунів...
Попри інформаційні війни та державні негаразди ті веселі дзвінкоголосі істоти й досі почуваються добре. Дещо скрутніше освітянам...

“В учительки моєї гарні очі,
Приємний голос,
 в посмішці уста...”

- писала свого часу про пані Тамару студентка медичного коледжу Олександра Бревко...
Агов, де ти тепер, дівчино? Рядки твого вірша залишилися у скарбничці вчительки, яку вона береже понад усе. Схоже, у тих теплих рядках – і натхнення, і самопочуття знаного севастопольського педагога... Все решта – мине...
* * *
Редакція “КС” вітає пані Тамару Жогу та весь педколектив медичного коледжу, очолюваний Володимиром Івановим, й усіх освітян міста з наступаючим святом – Днем учителя. Натхнення вам, шановні, та всіляких гараздів! Інформаційні війни переживемо разом.
Лідія Степко.
м. Севастополь.
* * *

P. S. Зустріч з відомим на все місто методистом з української мови та літератури Валентиною Лопатюк розпочалася її збентеженим запитанням: “Скажіть, будь ласка, НТС – це чия ТРК? Журналісти наполегливо вимагають зустрічі...”.
Як кажуть телевізійники: “Без коментарів”...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 26.09.2008 > Тема "Українці мої..."