Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам’ять

Коли я дізнався, що в Коломиї є гарний пам’ятник борцям за незалежну Україну, і що прототипом фігури повстанця є цілком реальний сотенний «Кривоніс» (нині почесний громадянин міста Коломиї Мирослав Симчич), то відразу пригадав шестирічної давності публікацію в газеті «Голос Крыма». Автором її був В. Влад, і називалася вона «Возмездие в Карпатах».
У статті детально розповідалося про знищення сотнею УПА величезного загону карателів. Загинуло 405 чоловік, у тому числі й командир дивізії НКВС генерал-майор Сергій Дергачов. Той самий Дергачов, який депортував кримських татар, чеченців та інгушів…
* * *
Час летить швидко, шість років збігло, як один день… Нарешті зібрався відвідати легендарного месника. До речі, пам’ятник, про який я згадав, знаходиться за якихось сто метрів від квартири Симчича.
«От щасливий, - подумалося, - можна щовечора медитувати біля власного погруддя, з приємністю усвідомлюючи, що життя вдалося…». Проте інший голос був розважливішим: «У свої 86 років сотенний «Кривоніс» заслужив на таку високу нагороду. Адже позаду шість років героїчної партизанської боротьби, а потім ще 32 роки, 6 місяців і 3 дні таборів суворого режиму… Частіше б народжувала земля таких героїв, а граніту для пам’ятників у нас вистачить!».
Їхати до Мирослава Симчича вирішив з нашою активною «світличанкою», вчителькою української мови Софією Гладій. Цілком закономірним було її бажання на власні очі побачити героя та ще й домовитись про його виступ перед учнями школи.
…Пан Мирослав виявився людиною привітною, надзвичайно простою і дуже скромною. Поки Софія Дмитрівна готувала на кухні канапки, я увімкнув свій диктофон:
- Пане Мирославе, якими були ваші мотиви вступу до лав УПА?
- Була війна… Усі поневолені народи боролися за визволення. А для України це ще був шанс відновити втрачену державність. Мені з молодим розумом і юнацьким запалом була лише одна дорога – в УПА! Тим більше, що я знав про звірства більшовиків, адже саме вони розстріляли мого дядька, у минулому, «січового стрільця». Тоді багато людей зникало безвісти… Під час Першої світової війни він отримав поранення в голову, і в австрійському шпиталі йому зробили платинову «латку». Пізніше за цією ознакою ми ідентифікували тіло дядька. Малоймовірно, щоб у когось ще було саме таке поранення і саме така «латка»…
- Це було вже після відступу червоних у 1941-му?
- Так. Тоді про розстріляних і замучених знали всі: і старі, і малі.
- Проте не всі пішли до УПА. Очевидно, воювати у лісах могли лише найсильніші, найвитриваліші?
- Звичайно. Траплялося, що й молоді не витримували суворих умов. Хоча, з іншого боку, бажаючих було стільки, що конче треба було встановити якісь обмеження… Тоді існував міф про УПА! За двадцять років, що минули після Першої світової війни, дуже багато зробили і «Просвіта», і ОУН. Здається, жодного селянина не було, який не хотів би воювати!
Пригадую, як у 1945 році штаб нашої сотні знаходився у священика в селі Трач. Син священика просто благав: «Візьміть мене з собою!». Його відмовляли дуже довго, але він був непохитним: «Хочу воювати разом із вами!»
Дали йому карабін, і пішов хлопчина до лісу. Пройшло лише два дні, і тут нас оточують карателі… Якимось дивом тоді вдалося вирватися з оточення, але йти довелося по груди у крижаній воді, переходячи гірську річку… Змокли всі до нитки, і той хлопець також. Піднялися на гору, зайняли бойові позиції і… замерзаємо. Адже не можна було навіть багаття розпалити – цим ми відразу демаскували б себе.
Перетерпів юнак ніч, але… отримав запалення легенів. Довелося переправити хлопця назад, до батьків. Але, у більшості випадків, людей, які хотіли воювати, організація виховувала, «підковувала» необхідними знаннями і залучала до роботи в той чи інший спосіб.
- Про бій, в якому загинув генерал-майор Дергачов, я дещо знаю. Тоді загинуло 405 енкаведистів і лише один повстанець. Таким результатам бою (втрати 1:405) могли б позаздрити елітні частини будь-якої армії. Де ви вчилися воювати? УПА вивчала досвід повстанських груп, що діяли в Східній Україні у 1918 – 1921 роках?
- Ми вивчали все, що було можливо в наших умовах. І досвід повстанців 20-х років також. Скажімо, сотник «Сокіл» був колишнім петлюрівським офіцером. Він воював саме на Прикарпатті, і тому я знав його особисто. Багато «східняків» були викладачами у підстаршинських школах, думаю, вони враховували досвід повстанських загонів двадцятих років. А ще було багато колишніх офіцерів Червоної Армії, ковпаківців…
Вивчали ми і польський досвід, і німецький. Застосовували все, що було можливо в наших умовах. Навіть досвід царської російської армії. Нам було важче, ніж литовським чи естонським «лісовим братам», важче, ніж польській Армії Крайовій. Адже вони мали до війни свої збройні сили, а ми – ні. Проте УПА швидко вчилася.
- І непогано вчилася, раз проводила такі бої. Ви вірили у перемогу?
- Ми були реалістами. Коли почули промову Черчілля у Фултоні, що війни із «совітами» не буде ще принаймні півстоліття, то зрозуміли: до перемоги нам не дожити. Проте у нас було завдання: воювати в горах якнайдовше, аби світ знав, що Україна бореться і ніколи не стане на коліна!
- А коли закінчилася ваша війна?
- Наприкінці 1948 року. Дотепер достеменно не знаю, хто нас видав, але сталося так, що сільську хату, де ми перебували ще з одним повстанцем, оточили карателі. Ми прийняли бій і відстрілювалися десять годин. Тоді вони підпалили хату, аби нас викурити, але ми вирішили не здаватися. Були готові згоріти живцем… Від диму втратили свідомість, і тоді вони послали сусіда, щоб нас витягнув з вогню. Той дядько фактично врятував наше життя, бо енкаведисти заради нас не ризикували б.
- Так, це дуже болісна тема – зрада… Звідкіля ж вони, зрадники, бралися в українському Прикарпатті?
- У 1946 році війська НКВС блокували усі гірські райони. Дуже довго, до шести місяців, квартирували по селах. Навіть у невеликому селі могла стояти рота, а у більшому – батальйон. Увесь цей час вони «розробляли» місцеве населення. Когось шантажували, зібравши певні компрометуючі матеріали; хтось устиг повоювати у Червоній Армії, до таких теж намагалися підібрати ключі, розмовляючи ніби зі «своїми». Когось змушували працювати на себе після жорстоких побоїв; траплялося, що слабші не витримували і погоджувалися. До речі, грошей на підкуп також не шкодували.
- Знаю, що дехто погоджувався на співпрацю, аби виграти час, насправді ж допомагав УПА…
- Таким було найважче. Якщо погодився, але не давав матеріалів, то кидали в тюрму або вивозили усю родину до Сибіру. «Дворушників» більшовики швидко виводили на чисту воду…
- А як ставилася УПА до «стукачів»?
- Якщо було точно відомо, що зрадив, що на його руках є кров повстанців, то запроданця, звичайно, знищували. Але ніхто не допускав самоуправства. Як правило, допитували п’ятьох свідків окремо. Якщо всі говорили одне й те саме, то цього було достатньо для арешту підозрюваного.
Але й це ще не все. Допитувати людину з початковою освітою мав право районний провідник Служби Безпеки. Якщо у підозрюваного була середня освіта, то ним займався надрайонний провідник СБ. А якщо вища, то слідство мав право вести лише окружний провідник СБ. Тобто був певний порядок, діяла система.
- Дивно, що за такого порядку були і є люди, які бандерівців вважали бандитами, а не борцями за волю.
- Дуже багато шкоди завдали провокаційні загони НКВС. Було три школи, які готували подібні «лжебоївки»: одна діяла під Москвою, друга на Закерзонні – десь під Краковом; не можу точно пригадати місце розташування третьої… Та це не так і важливо… Більшовики підбирали людей, які добре знали мову, звичаї, місцевість, довго вишколювали їх.
- А чому ці три школи були так далеко від терену дій УПА? Чи не тому, що боялися викриття цих шкіл Службою Безпеки? Або й просто місцевим населенням – так, випадково…
- Може, й ця причина. Звичайно, більшовики хотіли, щоб усе було в глибокій таємниці.
- Вас допитували після арешту?
- Звичайно, як же без цього? Били так, що я втратив свідомість і прийшов до тями лише через сім днів… Надзирателька приносила щодня і клала на тумбочку мою пайку хліба і цукор. Коли розплющив очі, то побачив, що назбиралося сім порцій. Так і підрахував, що «байдикую» сьомий день…
- А що від вас хотіли слідчі?
- Хотіли, щоб видав усю підпільну мережу. Адже чимало наших людей працювало у радянських установах… Розпитували про місцезнаходження бункерів – і нині діючих, і «перспективних».
- Навіть «перспективними» цікавилися?
- Звичайно. Адже місця для майбутніх криївок підбиралися з певним розрахунком і, звичайно, заздалегідь. Дехто з повстанців міг про це знати.
- У тюрмі ви відсиділи понад три десятиліття. Певно, там було багато колишніх повстанців?
- Звичайно. І українських, і литовських, і естонських… Були й білоруси. Та що там казати – ГУЛАГ заповнили усі нації, що проживали в СРСР!
- Про прибалтів, про їхній збройний спротив знають усі. Трішки менше відомо про білоруську національну партизанку…
- Зі мною сидів білоруський повстанець Іван Курбаль. Орієнтовно він був 1920 року народження, за освітою - вчитель. Знаю, що воював зі зброєю в руках, мріяв про вільну Білорусь… Він і в таборах не втратив цієї віри.
- Курбаль був із західної Білорусі? Знаю, що найбільш «партизанською» у них вважається Гродненська область…
- Іван був родом з Орші, це я добре запам’ятав. А може, десь з-під Орші. А де він воював – я не знаю. Може, й на Гродненщині партизанив… У нас не прийнято було багато розпитувати. До речі, коли мене випускали на волю після 15 років «відсидки», то суворо попередили: «В Западную Украину, республики Прибалтики и в Гродненскую область Белоруссии въезд вам запрещён! Вы нас хорошо поняли?».
- Бачите, навіть до Білорусі не пускали. Це щоб ви часом не «законтактували» із однодумцями Івана Курбаля. І куди ж ви поїхали?
- На Запоріжжя. Там і одружився з Раєю Мороз. До речі, її батько загинув при обороні Севастополя. А ось мама Раїси Андріївни жила довго і померла півтора року тому…
 - У вас є діти?
- Так, два сини. Другий народився, коли я був повторно ув’язнений. Дружина приїздила на побачення і… одним словом, Бог нам допомагав…
- Героїчна у вас дружина! Справжня козачка… А як же ви потім виховували дітей у зросійщеному Запоріжжі? Певно, важко було?
- Хлопці ходили до єдиної в Запоріжжі української школи. Та й ми з Раєю виховували їх українцями… Синами я задоволений, внучками також!
- Радий за вас. Радий, що є продовження, є гарний пам’ятник, є все, про що міг мріяти український повстанець. А чи сняться минулі події?
- Сняться… І перебування в таборах сниться, і бої в Карпатах… Якщо чесно, то лише це і сниться.
- Прикро, що ви не могли вести щоденник, навіть на свободі не могли. Напевно, тепер багато забулося… А якою ж цінною є оця інформація про політичних зеків різних національностей! Або про національні курені в УПА. Усе це цікаво для істориків багатьох країн!
- Дещо я пам’ятаю. Скажімо, про грузинський курінь УПА, який діяв на Коломийщині. Пам’ятаю цих грузинів – веселих, товариських хлопців… До речі, наприкінці 1945 року, коли ми вже встигли налагодити добрі зв’язки з Кавказом, усі ці хлопці вирушили на Батьківщину.
- Озброєні?
- Так, звичайно.
- Коли я слухав розповідь Левка Лук’яненка про рейд куреня УПА через Чернігівщину на Сумщину, то не йняв віри! Але в журналі «Універсум» читав статтю про УПА на Сумщині, там все на основі архівних матеріалів… Думаю, хлопцям допомогло те, що вони були в радянській військовій формі, до того ж надворі був 1944 рік – метушня і звична військова плутанина…
Але УПА йшла на Сумщину знайомими мені з дитинства Єлінськими лісами! Як погано ми знали свою історію…
- Тоді скрізь було добре налагоджене підпілля. Грузини спокійно дійшли до Дніпра, і лише там відбулися перші бої. Одного пораненого у бою повстанця я зустрів уже на Колимі… Проте, думаю, що основна маса цього куреня прорвалася, хлопці, найімовірніше, дійшли до Грузії. Бо інакше я неодмінно зустрів би в таборах багатьох із них. Про розгром куреня, якби це сталося, у таборах знали б, таку подію не приховаєш…
- Тоді українці відігравали ключову роль в Антибільшовицькому Блоці Народів (АБН), і це - заслуга ОУН, добре організованого підпілля. Мені відомий випадок, коли УПА домовилася з дислокованим на Волині литовським охоронним батальйоном. Литовці передали повстанцям зброю і амуніцію, а українці білоруською територією провели їх… аж до Литви!
- Тут нема нічого дивного. Наші хлопці і грузинів супроводжували, спираючись на допомогу підпілля. А воно у 1945-му було дуже сильним. До речі, в УПА були і німці. Розбиті в якомусь бою, вони Карпатами пробиралися на Захід, аж поки не потрапили в розташування наших партизанів. Деякий час були у нас, а потім ми по зв’язках переправили їх до Німеччини. Хотіли, щоб на Заході було якомога більше людей, які б знали про нашу боротьбу…
Була у нас і група югославів, які дезертирували з мадярської армії. А ще був серб Ґачіч, який втік із німецького концтабору разом з українцями. Втеча вдалася, але самотужки добиратися до Югославії він не ризикнув. Країна окупована німцями, а в горах – червоні партизани Тіто… Ґачіч не був «тітовцем», він був сином міністра, капітаном югославської армії. Тому вирішив, що краще перебути війну в Карпатах, разом з українцями, яким повністю довіряв.
У нас він викладав артилерійську справу в підстаршинській школі. Це було за Космачем, в урочищі «Грегіт» у 1944 році. А пізніше і його по зв’язках відправили до Югославії. Точно знаю, що дійшов, бо коли мене посадили вдруге (у КДБ, нарешті, дізналися про мою причетність до знищення генерала Дергачова), то Ґачіча допитували, хотіли побільше дізнатися про мою роль в УПА. А він говорив лише те, що знав: «Був взірцевим курсантом». Це було вже в 1968 році. До речі, я знав нашого викладача артилерійської справи саме як «Ґачіча», але думаю, що це псевдо. Справжніх прізвищ ми не знали і не цікавились ними.
- Зворушує мене це співробітництво людей різних національностей… А як росіяни? У вас були друзі серед росіян?
 - За 32 роки свого ув’язнення чесних росіян я не зустрічав… Може, й були серед них непогані люди, але я не зустрів жодного, хто розумів би сенс нашої боротьби… Прибалти, грузини, вірмени, татари нас розуміли, а ось росіяни – ні. Серед них було найбільше «стукачів». У 1953 році мене судили за побиття донощиків. Я тоді довірився Ніколаю Ракітіну… Однак його обробив слідчий: «Ты что, дурак? Бандеровцы хотят расчленить Россию! Помоги нам, ты же русский человек! Пройдёшь как свидетель. А нет – получишь новый срок!»
Ракітін їм допоміг, «здав» нас усіх. Вісім чоловік отримали нові терміни ув’язнення, а він виступав на суді як свідок.
До речі, наглядач-калмик випадково став свідком розмови слідчого з Ракітіним. Я на той час перебував у камері-одиночці, і цей солдат, будучи дуже схвильованим, прошепотів мені: «Беда! Ракитин всех продал!». З точки зору калмика росіянин вчинив підло.
- Отже, «нацмени» краще розуміли одне одного. Особливо представники репресованих народів…
- А скільки на нас, націоналістів, «навішали собак», мовляв, ми ненавидимо Росію і росіян! Ми не любимо імперію і поневолювачів! А нейтральних росіян ми ніколи й пальцем не зачепили… І під час війни, у 1944 році, і пізніше – у 1947-му, ми ходили рейдами далеко, аж під Бессарабію. Проходили й села, засновані російськими старовірами. Їх називали «липованами», вони вперто зберігали свою окремішність, української мови не знали зовсім!
Хоч одного ми зачепили пальцем? Хоча нам, націоналістам, було прикро – за кілька століть могли б вивчити бодай декілька слів чи фраз…
- Та ще й перебуваючи в українському оточенні… Російські націоналісти на вашому місці, певно, почали б з перевиховання «інородців», а вже потім думали б про боротьбу з німцями. Але міф про русофобію західних українців досі існує у свідомості росіян… Зокрема, кримських. Подолати цей міф надто складно, адже у кримському інформаційному просторі домінують проросійські ЗМІ.
У зв’язку з цим питання: зараз треба більше допомагати кримським татарам чи спробувати порозумітися з росіянами?
- Думаю, що треба допомагати кримським татарам. Бо ще не було випадку в історії дипломатії, щоб Росія дотрималась якогось договору. Наші безкінечні поступки росіяни сприймають як слабкість. Що ми маємо замість того? Українці в Криму досі безправні…
- А що б ви хотіли побажати кримським татарам?
- Стійкості, згуртованості, готовності вести довгу боротьбу в нових умовах. Хай пам’ятають: українці їх ніколи не гнобили, а Росія геть витурила з Криму! І тепер шовіністи не дають дихати спокійно. І не дадуть ніколи!
А в українців з татарами можуть бути прекрасні взаємовідносини, просто треба тісніше контактувати, вчитися вибудовувати нормальні стосунки. Без нашої підтримки кримських татар битимуть так, як оце зараз б’ють грузинів. Але й нам без них буде важкувато… Треба діяти спільно і тільки спільно!
- Як кажуть: дай, Боже…
- Бог дасть, як будемо щось робити, бо він ледачих не любить і таким не допомагає.
Сергій ЛАЩЕНКО.
Коломия – Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 19.09.2008 > Тема ""Білі плями" історії"