Версiя для друку Обговорити в форумi

ПАМ’ЯТЬ
(Закінчення. Поч. у № 35 - 36).

Є спроби виставити монахів як невинних жертв царизму та більшовиків. Думаю, що це невірно. Молитися, поститися, думати про порятунок власної душі, відгородившись від власного народу, – не найкраща ідея. Суспільство все одно тебе дістане. Надумав же Іван Грозний будувати фортецю! А Петро І зробив церкву цілком «ручною». А скільки ж було аскетів, подвижників, воістину святих людей! Чи вірну дорогу обрали? А, проте… на соловецьку церковну красу і зараз величезний попит. На острові ми зустріли велику групу віруючих з Харківщини. Звичайно ж, із «канонічного» Московського патріархату... Спочатку вони зраділи нам, а потім, дізнавшись про справжню мету поїздки – вшанування пам’яті невинно убієнних – різко охололи. Мовляв, на Соловки треба їхати молитися, а згадувати різних там націоналістів… не варто. Росія – найрідніша сестра нам, без неї ми всі пропадемо, загинемо, нас поглинуть Америка і НАТО...
Одним словом, це був наочний приклад ефективної роботи УПЦ МП з «розмивання» державницької ідеї. До речі, серед паломників я чув навіть молдавську мову. Молдова – православна країна, а дивовижна краса Соловків може причарувати навіть звиклих до південного сонця молдован.
* * *
…Церква послідовно «підминає» архіпелаг під себе, а це викликає тривогу у демократично настроєних росіян. Активісти петербурзького Меморіалу з болем розповідали про те, як монашки замальовували, забілювали написи політв’язнів на монастирських стінах. А це ж історична цінність!
Треба сказати, що на острови їдуть три категорії паломників. Перша, як я вже сказав, це глибоко віруючий православний народ. Друга – це люди, закохані в російську Північ. Таких у Росії чимало… До речі, неофіційним гімном Соловків є пісня, написана молодим тоді бардом Валентином Вихорєвим у 1965 році:
На Соловецких островах
дожди, дожди.
Ну, как расскажешь
на словах, как льют дожди?
В конверт письма не уложить
 ветра, шторма…
Нет, надо просто здесь пожить. Ты приезжай сама.
А третя і, на жаль, найменш чисельна група паломників – це люди, для яких Соловки – це, перш за все, ГУЛАГ, фабрика смерті. Добре, що українці складають великий відсоток серед цих, останніх… Але такою була наша історія, мусимо її пам’ятати. Тому зовсім інші вірші нам здаються актуальними:
Как плачут отчаянно
 чайки
Над серой студеной
 волной,
Как рвут человека
овчарки
И как добивает
 конвой...
Ці рядки, написані Сергієм Погорєлим зовсім недавно, у 2005 році. Очевидно, цю пісню ми почули б на фестивалі авторської пісні «На Соловецких островах», якби затримались хоча б на день-два. Але змінити програму поїздки ми не могли, тому задовольнилися лише текстом – мудрим, філософським:
Стоят монастырские стены –
Наивной надежды оплот,
Что жизнь, потерявшая цену,
Её, наконец, обретет…

ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ
Українські прочани, видно, щоразу атакують місцевих екскурсоводів: ну, як же церква заплющувала очі на порушення людських прав? Ті, як могли, терпляче і нам пояснювали… Виявляється, першими в’язнями Соловків були релігійні «дисиденти». Тому церква, захищаючи свій «офіційний курс», погоджувалася на ув’язнення таких людей. Так, ще у 1554 році Собор засудив ігумена Троїцького монастиря Артемія. Він міг вільно пересуватися територією монастиря, тому одного разу, скориставшись нагодою, утік до Литви. Звичайно ж, йому допомогли. У Литві Артемій написав книгу про переваги православ’я над протестантизмом. Дивно, що й такі патріоти православ’я могли вважатися єретиками!
Нашому отаману Петру Калнишевському вже так не довіряли. Незважаючи на те, що він був героєм російсько-турецької війни і був нагороджений за особисту хоробрість золотою інкрустованою діамантами зброєю, сидіти йому довелося в «кам’яному мішку»… Наша делегація побувала там і поклала гілочку калини у його тісній келії.
На території монастиря є і погруддя останнього кошового отамана Запорозької Січі. Там теж хтось поклав гілочку калини, причому ще до нас. Вже є добра традиція українських прочан! Постояв трохи у задумі, аж поки не прийшла наступна група екскурсантів. Звідкись із російської глибинки. Почув, як одна жінка скаржилась подрузі: «Хохлы говорят, что москали замучили Кальнишевского. А он прожил 112 лет! Видно, не так уж и плохо ему было…»
Проста сільська жінка, а про що думає! Може б, вона ще позаздрила 18-річному матросу Никифору Куницину, який просидів у тюрмі 22 роки? Або селянину графа Головкіна Антону Дмитрієву? Той «за оскорбление своего господина» провів у Соловецькому монастирі 58 років - з 1817 по 1875 рік. Суцільні «добряки» керували Росією!
До речі, дратує звичка росіян перекручувати українські прізвища: чому «Кальнишевскій»? Невже так важко вимовити: «Калнишевскій»? Безбородько у них став «Безбородком». То ковтають м’який знак, то додають його без потреби...
І все ж було шкода молоденьких екскурсоводів. Ці дівчата-студентки люблять свою справу і, звичайно ж, безглуздо звалювати на них увесь негатив українсько-російських стосунків. Треба сказати, вони трималися спокійно, з гідністю. Дається взнаки північний менталітет. Часом хотілося пожартувати: «Гарячі карельські хлопці!». Ну, і дівчата, звичайно... Асимілювалися, стали росіянами, а спокійний угро-фінський характер лишився. Ці люди найчастіше викликають симпатію. Але як почитаєш: «по высочайшему повелению в 1776 году сослан на смирение», або: «… обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины…». Яка ж була вина у Калнишевського? Він же наказав запорожцям не стріляти у єдинокровних братів-росіян! Якщо і є вина, то перед українцями, адже могли б загинути як герої… А, склавши зброю, стали заручниками пихатих маразматиків, перейнятих ідеєю «собирания земель». Тому якась частка вини лягає і на простих росіян, які дуже часто, при ближчому знайомстві, виявляються просто золотими людьми! Як їм пояснити український біль?
Ось хай би погортали книжечку Сергія Шевченка «Наші Соловки». Там усе роз’яснено: «Соловки кожний бачить по-своєму як фрагмент всесвітньої картини боротьби зла із добром…». Або ось ще краще: «На Соловках – серед невимовної краси природи і дивовижних творінь рук людських – ваші думки витимуть, як голодні собаки. Не стримуйте своїх почуттів…».
Дійсно, тезка тут правий. Саме «як голодні собаки» - це і я відчував неодноразово. Дивовижний контраст між красою землі і стражданнями, які вона завдала тисячам українців! Щоб це усвідомити, треба тут побувати.

МІЙ НЕЗАБУТНІЙ СОЛОВЕЦЬКИЙ «ГУРУ»
Мало кому вдавалося вирватись із соловецького пекла живим. Втечі морем були приречені на невдачу навіть у спокійну погоду – надто холодна вода… Проте, декілька вдалих спроб було. Зміг утекти на човні колишній рибалка, який добре знав ці місця. Інколи виручали тимчасові «відрядження» на материк. Один в’язень втерся у довіру до начальства і тому зміг вислизнути. Викликав дружину з 11-літнім сином в умовлене місце, і далі вже утрьох, обминаючи населені пункти, пішки 9 днів йшли до Фінляндії. Очевидно, перед цим в’язень добре вивчив карту, оскільки, відповідаючи за певний напрямок роботи, часто контактував з начальством, бував у кабінетах.
Зустріч із фінськими прикордонниками могла коштувати життя втікачеві. Уже перетнувши кордон, батько залишив своїх у лісі, а сам пішов на розвідку. Був затриманий прикордонниками, які сприйняли його за шпигуна. Поставили йому ультиматум: «або знайдеш дружину і сина – тоді ми тобі повіримо, а ні – розстріляємо!» Часу дали одну добу. А як знайти своїх у незнайомому лісі? До того ж дружина з сином також пересувалися, не стояли на місці… Допомогло те, що син раптом вирішив заспівати, і батько здалеку почув його. Усі троє врятувалися.
Проте декого після закінчення строку відпускали. Вийшов на волю Дмитро Лихачов, який згодом став академіком. По два строки відбули Геннадій Андреєв і Олег Волков (останній написав книгу спогадів «Погружение во тьму»). Тобто, не слід думати, що із Соловків не поверталися.
* * *
Рівно тридцять років тому доля звела мене із соловецьким в’язнем. Це був Олександр Онищенко, колишній студент історико-філологічного факультету Полтавського педінституту, член «Просвіти», звинувачений у підготовці петлюрівського повстання проти радянської влади. Полтавська губчека вперше заарештувала Онищенка у 1921 році. З першого концтабору його звільнили за амністією 5-го Всеукраїнського з’їзду Рад. За що потрапив на Соловки – не знаю. Сам він не розповідав, а я й не розпитував. Тоді, навесні 1978 року, нас цікавила ситуація в Україні.
Олександр Гнатович був переконаним оптимістом, і його впевненість передавалася мені. Багато чим завдячую моєму соловецькому Вчителю… На той час я мав якийсь український сентимент і тому все, сказане Онищенком, потрапляло на родючий ґрунт. Але цим самим він відкрив мені очі на багато речей. Саме він націлював на активну діяльність, на боротьбу за визволення України. Тоді це було дуже сміливо, радикально і… небезпечно. Не знаю, чому ми довіряли одне одному. Ніхто ж нас не знайомив – самі випадково познайомилися на вулиці.
Додому Олександр Гнатович мене не запрошував, посилаючись на те, що його «пасе» КДБ. Утім, вуличні зустрічі і для мене були найкращим варіантом. Але одного разу він не прийшов…
Рівно тридцять (!) років я не знав, у чому справа. І тільки у квітні цього року, випадково прочитавши в «Українській культурі» статтю Івана Малюти «Соловецький могікан», я зрозумів, що причиною могла бути хвороба Олександра Гнатовича. Він помер через півтора року після нашого знайомства.
Можу підтвердити, що пієтет автора статті «Соловецький могікан» цілком виправданий. І в найгірші для функціонування українства роки Онищенко залишався активним, нерозгубленим, мужнім. З моєї точки зору, він високо ніс звання петлюрівця. Тепер аж не віриться – я контактував з живим петлюрівцем, в’язнем «Соловків», який і в 1978 році виглядав цілком сучасною людиною – начитаною, ерудованою і мудрою!
Добре, що Онищенко вижив – його у 1939 році відправили на материк. Але ж скільки українців загинуло там! Якою могла б бути Україна, якби вони залишилися живими? Соловки виявилися надто глибокою зарубкою на українській історії…

ПРАЦЯ – ФУНДАМЕНТ ДЛЯ ОПТИМІЗМУ
У ті дні Росія напала на Грузію. Знову ми болісно усвідомлювали, що всі ці симпатичні росіяни цілком підтримують агресію. Не тому, що жорстокі, а тому, що не знають правди. З їхньої точки зору, винним був «этот недомерок Саакашвили», який дав наказ своїм полчищам напасти на маленьку миролюбну Осетію.
Україна могла б бути цікавою для російської інтелігенції своїм демократизмом. Це те, чого у них немає, і найбільш поінформовані нам заздрять. Але для цього повинен бути вільний обмін інформацією. У Росії є достатньо людей, які варті того, щоб із ними дружити. Але у нас до цього, як правило, не доходять руки. Усім сподобався Дмитрієв, усі були в захваті від Сергія Колтиріна, але сумніваюся, що мої супутники-прочани завалять їх листами. У нас немає установок на таку доброзичливу «експансію». Згідно з нашими стереотипами ще совкового періоду «москаль» може бути або ворогом, або ж повинен слухняно йти у фарватері сучасної української політики.
Бути тихою, непомітною, лояльною меншиною росіяни навряд чи зможуть. Час сплячки у них пройшов. Викиди енергії обов’язково будуть, важливо, щоб вони не шкодили українській державності, нашій ідентичності. Якщо їм постійно пояснювати, що причиною розвалу Союзу було бажання народів зберегти свою самобутність, то багато хто з росіян зможе це усвідомити. Але тут потрібні великі інформаційні зусилля. Рятувати самобутність націй вони, звичайно, не будуть, добре якщо толеруватимуть її. Україна – велика держава, нашу точку зору вони ігнорувати не зможуть.
На Соловках я багато розмовляв з островитянами і приїжджими «фанатами Півночі». Переконався, що Україна для них не чужа, вони хотіли б мати дружні стосунки з нами. Це не так вже і складно, адже нас багато що об’єднує. Ми добре знаємо російську, вони більш-менш розуміють українську. Якщо ми зможемо відстояти все українське у рамках України, вони нас за це давити танками не будуть.
П’ята колона? Вона є, але у цьому і частка нашої вини. Ми спокійно дивилися, як вона зміцнюється і не надто переймалися тим, як об’єднати, підтримати демократично налаштованих росіян. Ми взагалі не враховували російського фактору всередині України. Реагуємо на негатив, тоді як ефективніше було б розбудовувати стосунки на основі позитиву.

ПОМОРИ – СПОГАД ДИТИНСТВА
До Соловецького морського музею (виявляється, є й такий!) я зайшов зовсім випадково. Екскурсовод Людмила настільки цікаво проводила екскурсію, що я не зміг не пригадати свого давнього захоплення поморами. Це було ще у ранньому дитинстві, коли я прочитав захоплюючу художню книгу про російську Північ. Як дехто захоплюється козаками чи північноамериканськими індіанцями, так і я тоді «захворів» поморами! Проте за 40 років це захоплення повністю забулося; якби не музей, то навіть на Соловках не пригадав би… Але Люда настільки цікаво розповідала, що згодом вже вислуховувала мою «сповідь»… Ця невеличка сторінка мого дитинства зробила нас друзями.
Я пригадав, що під час останнього перепису в Росії сім чи вісім тисяч мешканців Архангельської області записалися не росіянами, а… поморами. Звичайно, я тут не помітив і натяку на сепаратизм, але певне відчуття окремішності у місцевих людей є. Моє давнє захоплення було своєрідною «перепусткою» ледь не в кожну сім’ю. Шкода, часу було мало, а то ще й на катері обіцяли покатати. У шторм, то у шторм – чого не зробиш заради приятеля-однодумця! До речі, Людмила розповіла, що родом вона з Воронежчини, що в її роду були українці. Цією обставиною вона навіть пишається, хоча й навчається на російській філології.
У своїй книзі «Соловецька Голгофа для українців» Володимир Новіков стверджує, що серед островитян ледь не в кожного третього українське коріння. Отже, острови Соловецького архіпелагу, як і Сургут, Тюмень чи, за певних обставин, Кубань могли б стати пунктом зміцнення українсько-російських стосунків.
Коли я зайшов у велосипедний прокатний пункт, то познайомився там з українкою з Черкащини. Про своє походження вона говорила спокійно, без будь-якого остраху (у Москві, наприклад, про своє українство намагаються не згадувати), була рада землякам. Отже, клімат тут непоганий, але й люди повинні їхати підготовлені. Якщо без кінця будемо повторювати: «за що знищили Калнишевського?», то діалогу може не вийти.
Великим кроком уперед могли б стати контакти українських і російських бардів. Але повинні їхати українці, закохані в російську культуру. Ті, які б оцінили ось це:

Воспитанник проселочных
 дорог петлистых,
Ветров неистовых,
 озер кристально чистых,
Не ограничен именем,
 рожденный в келье
На острове, а не в каком-то
 подземелье.
Пронизан звоном клюквенных
 колоколов,
Угаром, синим пламенем
 горящих дров.
Мой кров. Я не был там давно,
А годы все несутся…

Це з пісні барда Авакума Петрова. А постійним членом журі фестивалю «На Соловецьких островах» є Володимир Шемшученко, нагороджений кількома православними нагородами. Не виключаю, що і в його родоводі є українські предки. Принаймні, його точку зору на авторську пісню я повністю поділяю:
- Традиції створюють люди. Традиції Соловецького фестивалю тільки закладаються. Особливу увагу в цьому році оргкомітет звертатиме на зміст пісень, пам’ятаючи, що тут знаходяться святині Православ’я і в пам’ять про безвинно знищених у Соловецькому таборі особливого призначення…
На цей фестиваль прибудуть понад 300 російських бардів; от якби з України приїхав хоч якийсь десяток! Залишаюсь невиправним оптимістом: результат обов’язково буде, якщо в поті чола працювати. Є росіяни, до чиїх сердець можна достукатися!
До речі, у Соловецькому музеї я випадково наткнувся на уривок з листа колишнього соловецького в’язня Геннадія Андреєва: «…Где прошла та трещинка, что расступилась в наше время пропастью, превратившей этот остров в место беспрерывных мук? Почему не оградили монахи своих потомков от нового бедствия? Почему их труд, их вера, их мука не принесли нам мира, а породили ещё более жестокую борьбу, ещё более жестокую муку? Когда и кем – ими, нами было что-то утрачено, без чего невозможен мир?»
Читаючи ці рядки, я був просто вражений: та це ж і мої думки! І хтось же цей лист помістив під скло! Отже, пошук однодумців у цих краях зовсім не безнадійний.
…Вмикаю телевізор і вкотре переконуюся: зволікати з цією справою не можна, адже саме зараз російські танки оскверняють своїми траками православну грузинську землю…
Сергій ЛАЩЕНКО.
Соловки – Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 12.09.2008 > Тема ""Білі плями" історії"