"Кримська Свiтлиця" > #35 за 29.08.2008 > Тема "Душі криниця"
#35 за 29.08.2008
Леон╕д ЗАКОРДОНЕЦЬ: «ЗАХИЩАЮ СВОЮ УКРА╥НУ ╤ НЕ МИСЛЮ БЕЗ НЕ╥ ЖИТТЯ…»
Л╕тература
Леон╕д Закордонець за фахом л╕кар, зак╕нчив Ки╖вський медичний ╕нститут. Працю╓ головним л╕карем санатор╕ю «З╕рка» у Ворзел╕ поблизу Ки╓ва. За покликанням – поет. В╕н автор книжок поез╕й «Дв╕ любов╕», «Ц╕ дн╕ спалахують, минають», «╤ поклявшись небом ╕ землею», «Висить зоря на ср╕бн╕й павутинц╕» та ╕нших. Член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, лауреат л╕тературних прем╕й ╕мен╕ Андр╕я Малишка та Григор╕я Косинки. Заслужений д╕яч мистецтв Укра╖ни. Щойно в одному з ки╖вських видавництв побачила св╕т нова зб╕рка поез╕й Леон╕да Закордонця «По в╕нця». До не╖ вв╕йшли в╕рш╕, написан╕ впродовж останн╕х двох рок╕в. В╕дгукуючись на проблеми сьогодення, поет продовжу╓ в╕рити у розум ╕ добро р╕дного народу, його ст╕йк╕сть та незламн╕сть. Його в╕рш╕ пронизан╕ щемким болем за долю р╕дно╖ кра╖ни, за долю свого терплячого народу. Пропону╓мо для шанувальник╕в художнього слова доб╕рку в╕рш╕в ки╖вського поета Леон╕да Закордонця з його ново╖ зб╕рки «По в╕нця».
ЩОДНЯ ПОВОЛ╤… ╤ще дупляст╕ верби при дороз╕ Тримаються за землю ╕ за небо. Але душа моя в густ╕й тривоз╕. ╤ я в╕д верб ╖╖ не в╕докремлю.
Щодня повол╕ образ Укра╖ни З’╖да╓ться, як берег лютим штормом. Де ж колисатись п╕сн╕ солов’╖н╕й? А ми усе вигаду╓м платформи,
Обдурюючи молод╕сть ╕ стар╕сть, Ховаючись за повен╕ й цунам╕. А мо’ ми вже Вкра╖ни т╕льки нар╕сть ╤ вже давно не ╓ ╖╖ синами?!
Поглине вс╕х тяжке ╖╖ прокляття, Й н╕коли ми не будемо простим╕. Не спалахне над нами ╕ багаття, Бо ж ╕ трава н╕коли не ростиме.
ПРОПАЖА У нас достойност╕ пропажа. Ще трохи - й втратимо основу. На благодатних кримських пляжах Так р╕дко чути р╕дну мову.
Але й татарсько╖ не чути, Хоча татарськ╕ всюди лиця. Чому - не можу я збагнути – Рос╕янин до пупа злиться,
Коли роздасться солов’╖на, Коли душа ╖╖ гостинна Обняти прагне вс╕х одразу, То натрапля╓ на в╕дразу.
Ми - працьовит╕. Й тому звикли Част╕ше ╕нших нахилятись. Як трави в спеку, ми поникли: Нам важче битись, н╕ж в╕ддатись.
Не знаю, чи розкрив я в пору Всю душу, порвану у клоччя, Та час настав п╕дняти вгору Нам Богом вив╕рен╕ оч╕. * * * Що день, то минуле рубають на пн╕. Й шукають - кому б це св╕й фах передати. Та з чим, хто народиться в глуп╕╖ дн╕, Та й зможе колись-то ц╕ дн╕ пор╕вняти?
╤ знову без пам’ят╕ буде ╤ван, ╤ знову у гор╕ ридатиме мати: Зависне кривавий часу ятаган Над горлом ╓диного в не╖ дитяти.
╤ крик ╖╖ згусне у неб╕ н╕м╕м. В безпам’ятств╕ хто поряту╓ у св╕т╕? ╤ знов Укра╖на у серц╕ одн╕м Зостанеться болем, як пташкою в кл╕т╕.
П╤Д╤ЙМИСЬ, НАД╤╢ Нам сьогодн╕ негаразди с╕╓ Здр╕бнений душею чолов╕к. П╕д╕ймись, пошарпана над╕╓. Розпач я у пр╕рву в╕двол╕к. Кличе прост╕р вол╕ несходимий, Чиста сила скрапу╓ з пера. Я збираю мужн╕х побратим╕в – Лицар╕в неспокою, добра.
Наволоч далеко не проб’╓ться, Вив╕льняться м╕зки в╕до лж╕. Наша г╕дн╕сть св╕тов╕ озветься Суттю укра╖нсько╖ душ╕.
Як вона клекоче ╕ виру╓! Не в╕зьме ╖╖ н╕хто у бран. ╤ н╕хто висот ╖й не зруйну╓, Правду не схова у власний жбан. В боротьб╕ ми небо сотворили. ╤ не нам вести себе тихцем. Проти бур╕ - буде поступ сили Й наше гордо п╕дняте лице. * * * На кожн╕м кроц╕ ви Його не славте: Тяжку Бог ностальг╕ю йому дав. Не знаю, чи Тарас Шевченком став би, Якби на Укра╖н╕ проживав.
Ви, як людини, стан його п╕знайте. Без Бога силу чи знайшов би В╕н. Його словам сьогодн╕ помагайте Не переплавитись у звичний дзв╕н
У передруках швидк╕сно-офсетних ╤ на банкнотах в знаках водяних; А ╖м знайд╕ть прим╕нення конкретне, Як л╕кам при хворобах затяжних.
ПОЦ╤НОВУЮ КОЖНУ ГОДИНУ Поц╕новую кожну годину, Бо кожн╕с╕ньким серця биттям Захищаю свою Укра╖ну ╤ не мислю без не╖ життя. Знаю, цим користуються гади – Кровопивц╕, та що я зроблю? Якщо трути ╖м дам для принади Я ж народ з ними разом змертвлю.
╤ несу на соб╕, як повинну, Дн╕ гаряч╕ й нестерпно трудн╕. Але в╕рю - не я в них загину - Уся наволоч буде в трун╕. * * * Народе м╕й, не байдикуй ╤ дурня не валяй. Чийсь напомаджений холуй Да╓ нам наганяй.
Сумн╕вних дн╕в сумн╕ д╕ла – Для нього благодать. Вже в нас в╕др╕зана пола. То що - ще й другу дать?!
Але нав╕що? Ск╕льки вже В його казн╕ дзвенить... Отак ╤ллю в╕н запряже, Що в неб╕ гр╕мкотить.
А там в обгортц╕ золот╕й Знов простягне лайно. О люде! В простот╕ сво╖й Не мислив ти давно.
МОВ ПОКАЗАЛИСЬ Мов показились... Вс╕ будувати заходились. Але скаж╕ть, у що вкладе В╕н грош╕, що звалились з неба?! Бо завтра манна знов впаде. ╤ вс╕ наввипередки мчаться. З новою силою казяться – Давай ╖м землю ╕ л╕си... Всього ти, дурню, не з’╖си. Зате до тебе зам╕сть б╕д Прийде з голоблею сус╕д. ╤ буде все тво╓ д╕лити; Бо що сус╕дов╕ робити, Як в╕н голодний п╕д об╕д...
ВТЕЧА Я вт╕к в╕д ки╖вського холоду, Печерських шоу, спритних рук До твого, щедрий Криме, солоду, Туди, де хвиля глушить звук
П╕дступних брехн╕в, клоунади... Я вт╕к в╕д нашо╖ ганьби Туди, де друг несе розраду Достойним стилем боротьби
За добрий день для Бога й людства, За чисте небо й тепл╕ дн╕, Де не було й нема паскудства – Лише любов в душ╕ на дн╕.
Гадав, мен╕ одному прикро В столиц╕ предк╕в ╕ яси. Та, бачу, друз╕в також викрав Наш друг до Криму ╕ краси.
╤ ми по променях спустились В об╕ймах в лег╕тний едем, Де наш╕ душ╕ за╕скрились, Як те вино. Терпкучий щем
Його в╕дчули т╕ло й розум. ╤ сп╕льна аура дитям З’явилась, начебто з морозу, З новим в╕таючи життям.
╢ВПАТОР╤╥ ╢впатор╕╓ добра, проста, наче мати. Ск╕льки ти вберегла людям дочок, син╕в, Й дотепер бережуть ╖х ╕ мусони, й пасати На складних перехрестях невгамовних шлях╕в.
Тво╖ хвил╕ голублять ╕ малих, ╕ великих; Тво╖ зор╕ ╖м сяють у любов╕ й б╕д╕. Ти щодня молод╕╓ш в╕д захоплення скрик╕в, ╤ нема╓ спочинку тво╖й тепл╕й вод╕.
Заклеча╓м тебе ми ╕ рястом, ╕ цв╕том Збережемо тебе ми у стол╕ттях трудних. Щоб добро тво╓ сонцем розливалось по св╕ту, ╤ тв╕й гом╕н у ньому н╕коли не втих.
ЩО ТИ ЗГАДАЛА? Що ти згадала там, де пом╕ж нами ╤з моря в╕тер ледь-ледь прол╕тав? Я ту зорю шукаю вечорами, Якою нас Всевишн╕й по╓днав.
Але вона мовчить ╕ тихо ся╓ Так само, як м╕льярди ╕нших з╕р. Ледь чутно хвиля хвилю доганя╓. В уяв╕ ╖м пливу наперек╕р.
Нема, нема тебе сьогодн╕ поряд. Ти там, де все для нас лише цв╕ло. З тих п╕р зросло немало б╕д ╕ горя, А щастя б╕льше все-таки було.
Воно мене щодня обер╕га╓. ╤ ти зростила впевнен╕сть свою. Отож хай наша з╕рка не згаса╓ У нашому й не нашому краю.
ЛЮБИ МЕНЕ Неси мен╕ корал╕ вуст ╕ см╕х, Усм╕шку ту, яку люблю щосили. Люби мене. ╤ в╕длюби за вс╕х. ╤ так люби, як мати не любила.
Ти назавжди вв╕йдеш в мо╖ слова. ╤ тво╓ серце зам╕сть мого серця Життя тримати буде, як трава Росу трима╓ - для небес люстерце.
Не знати нам холодних дн╕в журби, Дор╕г не крити розпачем ╕ криком. Люби мене за вс╕х. Не розлюби. Ми будем мати вдвох любов велику.
ЦВ╤Т МИНА╢ Я печалюсь сирою погодою, Низькохмар’ям ╕ в╕тром р╕зким. За тво╓ю заскучився вродою Там, де яблунь пелюстковий дим.
Н╕жну зелень бер╕зок тремтливеньких Скоро зм╕нить густий листолет. Св╕тл╕ дн╕ в╕д╕йдуть за в╕дпливами, В душу кинувши смутку сонет.
╤ душа моя житиме в холод╕, Проводжаючи птиць в небеса. ╤ пов╕тря, листками поколоте, Дзумен╕тиме, наче оса.
Та невже я невдачею м╕чений, Коли щастя п╕знав до к╕нця?! Цв╕т мина╓. Та згодом засв╕чу╓ Сонце яблук рожевих сонця.
"Кримська Свiтлиця" > #35 за 29.08.2008 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6282
|