Версiя для друку Обговорити в форумi

30 серпня 1919 року за загадкових обставин було вбито командира першої української радянської дивізії Миколу Щорса

Якщо на запитання одного з героїв оповідання відомого українського письменника, Голови уряду УНР В. Винниченка, якому споруджено пам’ятник на Софійському майдані у Києві, тодішні москалі відповідали: «Какому-то хахляцкому генералу...» - то як нам, нинішнім українцям, ставитися до численних пам’ятників Миколі Щорсу?
Він народився в українській родині на Чернігівщині, але, заразившись більшовицьким дурманом, у роки громадянської війни був начальником першої української радянської дивізії. Однак, зрозумівши згубність свого підпорядкування московсько-більшовицьким верховодам, зокрема командарму XII армії Семенову (колишньому царському генералу), члену реввійськради цієї ж армії Аралову, особистому довіреному Леніна Гольдштейну, який разом із Троцьким тоді «наводив порядок» в Україні, Щорс відмовився виконувати їхні накази, а саме підтягти свою дивізію до Києва для протистояння наступаючій армії УНР, і за таємним рішенням цих же верховодів був підступно вбитий своїм заступником Дубовим і політінспектором реввійськради XII армії Танхіль-Танхілевичем 30 серпня 1919 р. під
с. Могильне, що поблизу Коростеня. І хоча офіційна більшовицька пропаганда переконувала громадськість у тому, що Щорс загинув від випадкової кулі петлюрівського кулемета, результати ексгумації залишків його тіла, проведеної 5 липня 1949 р. у м. Куйбишеві (колишній Самарі, де у 1919 р. був похований М. Щорс), дають зовсім інше пояснення. «Вхідним отвором поранення черепа Щорса (вхід кулі), - говориться в документі, - є отвір у ділянці потилиці з правого боку, а вихідним - у ділянці лівої тім’яної кістки; куля за своїм калібром була револьверною, і постріл був зроблений з близької відстані».
Вдумливий читач може зауважити: логічніше було б замислитися над тим, чи потрібні українцям пам’ятники полководцям Росії, котра була окупантом України, не кращим від окупантів польських чи німецьких? Це ж бо наруга над нашою державністю!
Спорудження в Україні пам’ятника маршалу Жукову, який разом із Берією підписав наказ про депортацію всіх українців, є доказом того, що й досі дехто не полишає таких задумів. Саме тому й варто повести мову про Щорса, бо навіть його таємне вбивство московсько-більшовицькі окупанти використали для одурманення українців, мовляв, ось на який п’єдестал слави піднімається той, хто воював проти УНР. Насправді, це ж була зручна ширма для більшовиків. «Хахлів», «малоросів» московські верховоди не терпіли у своїх лавах, навіть найвідданіших. Сталін наказав Довженкові зробити зі Щорса «українського Чапаєва» лише тому, що, по-перше, йшлося про легендарного командира, по-друге, розпорядження про знищення Щорса, як і багатьох інших червоних командирів - Боженка, Богунського, Черняка, Котовського - виходило від Троцького, котрий у серпні 1919 року перебував у Києві. Більшість цих вбивств здійснено в серпні, окрім вбивства Богунського, який був отруєний між 27 і 31 липня, проте його прізвище фігурує у розпорядженні Троцького: «Одночасно необхідна чистка командного складу. В українських частинах ще багато петлюрівських, партизанських і отаманських елементів, подібних Богунському. Нині доводиться вже застосовувати розпечене залізо». Подібна доля спіткала й тодішніх російських військових командирів, зокрема: Примакова, Якіра, Тухачевського, Блюхера та багатьох інших. Але це вже була прерогатива Сталіна, хоча почерк такий же, як і у Троцького.
Повертаючись до проблеми пам’ятників, зазначу, що не націоналісти, не демократи стали вимагати знесення пам’ятників Щорсу, а ті ж самі більшовицькі верховоди, яким він служив і які вбили його таємно і підступно. У своїх мемуарах «На Україні 40 років назад» (1919 р.) один із них, зокрема Аралов, пише: «На жаль, упертість в особистій поведінці привела Щорса до передчасної смерті». А підручний Аралова Г. Крапив’янський у 1958 р. опублікував статтю, в якій майже прямо говорить, що Щорс був ворогом радянської влади і тому зі згоди командування і членів Реввоєнради XII армії був убитий. Це ознака того, що в армійських архівах мають бути документи зі смертоносними рішеннями щодо червоних командирів українського походження. Але це справа істориків, які при детальнішому й глибшому вивченні архівних матеріалів, зокрема фактів цілеспрямованого знищення українських командирів Червоної армії, мали б збагнути, що у свідомості Щорса, Богунського і їм подібних намітилось розуміння згубності свого підпорядкування московським верховодам, і саме тому цілком можливим був перехід цих червоних полків і дивізій на сторону УНР, тобто на захист рідної держави.
Безприкладний і саможертовний героїзм Армії УНР, що самовіддано стала на захист незалежної демократичної Української держави, надихнув би українців-полководців Червоної армії за сприятливих обставин зробити свій вибір на користь УНР. За це їх і знищували більшовицькі верховоди в першу чергу.
Височіє в Києві вершник на баскому коні - пам’ятник Миколі Щорсу, немовби кличе до себе іншого вершника - Симона Петлюру. І віриться, що такий пам’ятник буде споруджено в нашій столиці і біля його підніжжя будуть лежати живі квіти.
Микола СИМЧИЧ.
м. Київ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 29.08.2008 > Тема ""Білі плями" історії"