Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам’ять

Пропонуємо увазі читачів матеріал власного кореспондента «Кримської світлиці» Сергія Лащенка, який на початку серпня 2008 року перебував у експедиції на Соловки, організованій українським інститутом національної пам’яті.

Про стан нашої історичної пам’яті ще тридцять років тому свідчила реакція на вислів: «Краще відпочивати на північному узбережжі Чорного моря, ніж на південному узбережжі Білого…»
Не раз чув цю фразу у студентському середовищі і можу запевнити, що супроводжувалася вона, як правило, лукавими посмішками, а то й гучним реготом. Мабуть, тому, що здавалася дуже дотепною. Не пам’ятаю, щоб хтось колись присоромив однокашників. А що могли знати вони самі – молоді та зелені?..
Вислів здавався радянським юнакам дуже ефективною агітацією – будь законослухняним, не бери хабарів, не розкрадай державного майна і ніколи не опинишся на Півночі. Для чесних і порядних людей у СРСР функціонують чорноморські пляжі, а для злодіїв і хапуг – табори «на південному узбережжі Білого моря». І слава рідній партії за мудре керівництво! Таким був стан історичної пам’яті в Україні. Може, тому і Союз так довго тримався?
Коли читав статтю нашого Президента «На порозі Соловків», надруковану в «Україні молодій», то знав уже про своє майбутнє соловецьке відрядження. І тому уважно ознайомився з точкою зору Віктора Ющенка: «Можливо, дивною виглядає підтримка на державному рівні наукових досліджень, відновлення святинь, дбайливе ставлення до місць пам’яті, коли економіка не в порядку, є значні проблеми з освітою і медициною. Але ж людина дбатиме про добре сучасне своєї нації лише тоді, коли зрозуміє цінність історичної самобутності народу і збагне, через що вона свого часу перестала цінувати своє…»
Ну, що ж, їхати так їхати! Приємно, що столиця, нарешті, помітила і оцінила роль «Кримської світлиці» в інформаційному просторі АРК. Газета не пристосовувалася до обставин, а стояла на сторожі Правди. А тепер саме вона нам і потрібна найбільше.
Трішки забігаючи наперед, скажу, що членами «соловецької» експедиції були люди невипадкові. Назву лише декілька прізвищ: Емма Бабчук, заслужена журналістка України, автор програми «Нескорені лицарі України ХХ століття»; Наталія Осьмак – член Київського товариства політв’язнів та репресованих, донька Голови УГВР Кирила Осьмака; поетеса з Краснодона Антоніна Листопад, член НСПУ, лауреат премії
ім. Василя Стуса. У Тетяни Близнюк на Соловках загинув дід, у Наталії Бабич – батько, а Світлана Клюваденко сама народилася в Архангельській тюрмі…
Були й автори цікавих книг. Генерал-майор козацтва Володимир Новіков написав книгу «Соловецька Голгофа для українців»; заслужений журналіст України Сергій Шевченко був автором двох книжок: «Українські Соловки» та «Архіпелаг особливого призначення». Книгу з цікавою назвою «Дякую тюрмі» написав голова Київського товариства політв’язнів та репресованих Григорій Куценко. До речі, він і сам відсидів своє за політику, причому, вже у 1980-х роках.
* * *
Але знайомилися ми поступово, у процесі поїздки. Різні люди, різні характери, різні точки зору на ті чи інші речі… Нашим рідним домом був автобус, і я неодноразово ловив себе на думці: якби всі українці були такими, як мої супутники, то жили б ми на порядок краще, ніж тепер. Так, безумовно, їхали люди різні, навіть «розкол за мовною ознакою» супроводжував нас всю дорогу, проте рівень патріотизму на цій суверенній українській території був вищим, аніж в цілому по Україні.
Ці люди знали Правду, їхали на Північ, аби знати її ще краще. А там, де Правда, манкурту робити нічого… Навіть російськомовні «паломники» з Донбасу, Харкова, Києва виявилися цілком патріотичними людьми. Неодноразово думав про те, що наш Президент цілковито має рацію. Якби ж ми тільки не втратили даремно майже 17 років!
* * *
Отже, виїхали ми вранці, 2 серпня.
Треба сказати, що дорога виявилася неочікувано важкою. Увесь час у «вертикальному» положенні, навіть вночі. Спати вдавалося лише уривками, ноги порозпухали, як колоди… Моїм супутником виявися колишній полковник повітрянодесантних військ, учасник бойових дій в Афганістані – Володимир Євгенович Новіков. Страждаючи ще більше, ніж я (з його богатирською комплекцією взагалі неможливо було комфортно розміститися у тісному кріслі), пан Володимир заспокоював: «В Афгані колись довелося супроводжувати колону, тоді взагалі не спали п’ять діб поспіль…»
У нас теж було п’ять безсонних ночей з дев’яти, проведених у поїздці. Добре, що нас не обстрілювали, як свого часу Володимира Новікова. Добре, що раз на добу ми зупинялися і йшли до їдальні. Але незручностей було більше, ніж хотілося б. Зате це була непогана підготовка до соловецьких екскурсій. Адже всі усвідомлювали: нам незрівнянно легше, ніж було їм… Дорога також давала багато поживи для роздумів. Колись єдина радянська територія від Києва до озер Карелії тепер була розділена на три зони: капіталізм – соціалізм – і… знову капіталізм.
Після українських полів північної Чернігівщини білоруські простори здалися добре впорядкованими. Скрізь видно сліди сільськогосподарської діяльності. Дороги чудові, сміття на зупинках немає. Сільські хатки не дуже багаті, але й «розвалюх» не видно. Дачні будиночки якщо і є, то дуже скромні. А ось в Україні і в Росії майже в кожному населеному пункті виділяються будинки значно кращі, ніж решта. То магазинчик, то приватний кіоск. Здавалося б, на величезних просторах Росії сміття зовсім не повинно бути. Але на автобусних зупинках, на узбіччях, навіть у лісі, неподалік від трас – пластмасових пляшок не бракувало. Сповідуючи ринкові цінності, ми, тим не менше, у глибині душі дякували «бацькові». Їхати білоруською територією було значно приємніше.
Сергій ЛАЩЕНКО.
(Продовження в наступному номері).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 29.08.2008 > Тема ""Білі плями" історії"