Версiя для друку Обговорити в форумi

НОВЕЛА

Пацієнточка зранку трапилася майже непідйомна. Так, на око, кілограмів сто двадцять живої ваги. Та ще важчими виявилися амбіції. Приблизно десь на тонну.
Розмова не клеїлася. І треба ж було мені ляпнути, щоб якось «розвести» її, як зараз каже молодь, на балачку, що, мовляв, часи настали тяжкі, зараз жінці пробитися непросто, слабких не люблять...
О! Який тут вибух незапланований потряс моїм скромним офісом. Я, про всяк випадок, схопилася за оберіг - пучок сухого пахучого різнотрав’я, спеціально для мене зібраний і заряджений одним моїм приятелем - цілителем.
 - Слабких, - кажете, - не люблять? - підвищила голос Людмила. - А хто заважає тим слабким та ледачим зосередитися, сконцентруватися та бити в одну точку?! Ось я, наприклад!... - і тут вона скочила на свого любимого коника.
 - Сніг чи вітер, хай кругом усе рушиться, а я щодня - за робочим столом! Є настрій чи немає, чи температура під 38, а я - за робочим столом! Хай земля трісне і небо розколеться, а я пишу! - Вона схопилася зі стільця і кинулася до мого столу, аж я відхилилася мимоволі:
 - І ось результат - через місяць захист! - вона щасливо засміялася, розцвіла.
 - Вітаю! Рада за вас, - тільки й спромоглася я відповісти. - Я й не знала, що ви така, - тут я почала підбирати слово, - цілеспрямована... наснажена... одним словом, бойова жінка!
Господи, краще б я цього не казала! Слова інколи, на жаль, нас не слухаються... - Переді мною стояв мужчина. Жіночого в ній було малувато... І така «зміна статі» явно їй не пасувала...
- Бойова, кажете? Та ви ще не бачили бойових! Ось у нашому інституті є одна персона... Вогонь!...
...Вона ще довго «бризкала емоціями», проте я вже не слухала її, мене тільки зацікавила тема її докторської та ще долітало час від часу: «Вогонь!... Вогонь...» - Як на лінії фронту, - подумалося. Водночас десь із глибин підсвідомості сплив початковий діагноз: неврологія. Я підвелася помаленьку:
- Ви сядьте та заспокойтеся. Я знаю, що у свою докторську дисертацію ви вклали всю душу, проте ж не можна так хвилюватися...
- Я хвилююся? Та ви ще не бачили схвильованих! Ви дуже молода, і не знаєте, що це значить - захиститися! - Раптом вона замовкла, відступила, і мою невеличку однокімнатну «хрущівку», тимчасово переобладнану під офіс, наскрізь пронизали громохкі вибухи плачу...
- Оце нарешті по-жіночому, - подумалося мені.
...Я знала пані Людмилу давно - раніше були сусідами. І також я прекрасно знала, як охолодити її амбітний делірій. Пам’ять у мене, слава Богу, нормальна. Колись, ще за совєтів, вона хвалилася своєю кандидатською з суспільствознавства. І варто було такому знавцеві суспільства лишень нагадати, що сама тема її докторської - то пряме заперечення теми кандидатської...
Проте не зараз, не сьогодні.
...Яка все-таки чудова наука філологія! Студіювала я її довгенько, студіюю і зараз, тому акуратненько добираю слова. Пані охоче п’є запропонований мною відвар, потроху заспокоюється і, нарешті, починає чути мене!
Разом уточнюємо діагноз: «нерви!» - вона охоче погоджується, і додає стиха:
 - Ох, Катерино, і нерви, і серце, і печінка, і підшлункова, і ноги, а очі...
Я рішуче зупиняю її, бо знаю, що не можна дозволити, щоб зараз, в цю хвилину, жінка перелічила все, що в людини є, бо далі за тим переліком слідуватиме розпач: от бачите, яка я нещасна!
 - Вибачте, Людмило, що перебиваю, не треба все зразу. Мушу вам сказати, що сьогодні не ваш день.
 - Як це - не мій? А чий же?
 - Сьогодні я з вами не працюватиму, завтра приходьте.
Жінка зачаровано-утаємничено дивиться на мене:
- А-а-а, розумію, розумію! Сьогодні не та хвиля...
- Так-так, - радію я такій здогадливості і проводжаю свою «гостю» до порога.
Вона йде, а я немов прокидаюся: сонце яке сьогодні! Цей останній день осені, виявляється, усе залив сонцем: мій офіс, дворище, балкони і карнизи будинків, горобців, що пурхають по вишняках у палісаднику. Життя триває.
...Наступний! Заходьте!
Поріг хвацько переступає молодий рослий алкоголік, впевнено плюхається на запропонований стілець.
Я, як і годиться, запитую чи він віруючий.
- Та-а... віруючий! - Нахабно усміхається.
- От і добре. Прочитайте молитву, а я трохи перепочину, хвилин за десять - п’ятнадцять з’явлюся.
Одягаюся, вилітаю надвір і довго кружляю сусідніми вулицями. Сонце таке, що не хочеться повертатися. Думаю: а чи можна осуджувати пані Людмилу, попередню пацієнтку, за те, що кардинально «змінила погляди» від дисертації до дисертації? Звичайно, ні. Ми всі родом з минулого століття, тисячоліття... Пристосовуватись - означає ви-жи-ва-ти! Хтось краще пристосувався у житті, хтось гірше. І пригадується чомусь мені, як у школі колись товкли: Володька-пристосуванець, Володька-висуванець - гидота, а не людина. Так-так, у романі Гончара «Собор».
 Виходить, класик помилявся!?...
 Адже ми всі живі індивіди, і хто не пристосовується якось, той не виживає.
«Хвала пристосуванню!
Вживанню в роль потрібну,
А супервиживанню
Речем хвалу потрійну!» і т. д. -
Колись студенткою я написала такий вірш, у якому суворо засуджувалося будь-яке пристосовництво. А виходить - все навпаки. Людину як біологічний вид з першої миті від народження все і всі тільки й вчать: пристосовуйся, гомо сапіенсе, бо інакше серед нас, розумних, не виживеш!
 Цікаво, а який антонім до слів - «пристосування», «пристосовництво»? Мабуть, розгільдяйство...
 Людині в житті просто необхідно пристосуватися, приміром, до тещі або свекрухи, до начальника на роботі, до погоди, до клімату, до власних батьків чи дітей, до суспільства, до бізнесу, до планети, на якій живеш, зрештою, до всесвіту, в якому крутишся. По-науковому це зветься адаптація. Отже, пристосуванці ми всі, хто дожив до цієї миті...
 ...Повертаюся до офісу. Знайомлюся з алкоголіком. Богдан. 25 років. Шофер.
 - Самі прийшли на лікування чи хтось змусив?
 - Дружина змусила. Це вже друга...
 - Хто другий - дружина?
 - Так.
 - І діти є?
 - Уже двоє: одне від першої, а друге тут уже, у цій сім’ї, позавчора народилося.
 - О, вітаю! Це така подія у вашому житті!
 - Оця ж подія і заставила до вас прийти - сміється. Та ще син! Тепер у мене і дочка, і син!
 - Багатий татусь, - резюмую, - а сама з гіркотою думаю про те, які ж то дітки у такого багрянолицього, з явними ознаками пороку, котрому всередині затісно, і той уже виліз назовні, на обличчя, щоб усі бачили.
 - Богдане, я, звичайно, спробую вам допомогти, але для цього ви повинні назвати причину, час, коли почали випивати особливо активно. Щось же було поштовхом до цього?
 Замість відповіді він бовкнув:
 - Гіпнотизувати будете?
 І його чорні як ніч очі якось покірливо-винувато глянули на мене.
 - Ні, гіпнозом я, на жаль, ще не володію, а от медитацію проведемо. Чули про таке?
 - Чув. Це коли людині внушають прекрасне життя?
 - Та ні, навіювати людині можна що завгодно, - от, наприклад, сьогоднішня погода навіює нам усім тиху безвітряну осінню радість. Сонячно і тепло. Сонячно і тепло... Богдане, пересядьте, будь-ласка, он в те крісло під образами.
 І коли він покірно всівся в кріслі, я збагнула, якось реально відчула, що ще не пізно! Слава тобі, Господи! Слава тобі! Ще не пізно оцю заблуклу душу вирвати із лютих тенет залежності.
 Я так зраділа своєму відкриттю, своїй переконаності, самовпевненості зрештою, що наступні двадцять хвилин не промовляла, а «проспівала» всю належну програму. Що я йому лишень не говорила!
Пацієнт якось ніби через силу, як сомнамбула, відповідав на мої питання.
А коли медитативний транс розвіявся, і молодик зазбирався додому, раптом згадав, що не відповів на моє основне запитання: з чого все почалося та чому, та навіщо?...
 Виявляється, перша його дружина над усе любила застілля, компанію, п’яний міраж...
 - Не вірите? - Він виклично глянув на мене. - Правильно, і ніхто цьому не вірить. Спочатку. А от коли приведу тещу, тоді повірите!
 - А до чого тут теща? - дивуюся я.
 - А до того, що я приведу тещу колишню, не теперішню - маму першої жінки.
 - А-а, - почало до мене доходити, - приводьте, якщо це так необхідно...
Далі прийшов афганець. Варто було один раз глянути йому у вічі, щоб переконатися: ця людина залишилася на тій війні, ще досі воює... «Господи, може, я взялася не за свою справу?.. У мене немає такої сили, щоб зрушити цю скалу болю. Це твоя воля, Боже, що я опинилася на цій стезі, то будь, прошу, щедрим - дай хоч щось, підкажи, що мені робити? Ми всі якось дуже швидко і дружно забули про Афганістан, але ж люди з обпаленими на тій безглуздій війні серцями залишилися, ходять поміж нас... На Заході, я чула, є спеціально навчені психологи, психоаналітики, психотерапевти і, зрештою, психіатри. У нас вони також є, але ж який дурень їх шукатиме, коли багатьом із них самим потрібна допомога, і то всебічна, як і всій медицині... От і залишається нашим афганцям шукати своїх знахарок - на удачу...»
 - Я кричу у сні і взагалі майже не сплю, заважаю батькам, - похмуро почав свою невеселу історію десь п’ятдесятилітній Сашко. - Дружина пішла геть, дітей нема, жінки від мене сахаються, ви ж бачите - п’ю. Може, щось дасте чи порадите, бо, знаєте, уже жити не хочеться. Така апатія! Інвалідської пенсії вистачає, щоб напитися і забутися. - Він якось надтужливо повів бровами, ніби силкуючись ще щось згадати, та марне - лише махнув рукою якимось власним думкам.
 - А-а! - Стрепенувся раптом, - до Афгану я був Олександром Сильвестровичем, токарем найвищого розряду, мене поважали, а зараз навіть діти у дворі: «Сашко іде, Сашко та Сашко», наче я їм пацан...
«Ніяких емоцій», - кажу собі подумки і налаштовуюсь на потрібний лад:
- Олександре, добре, що звернулися до мене. Якраз маю таку суміш трав, від якої сплять навіть матері, синочки яких навіки залишилися в Афганістані. Це вже перевірено. А ви ж - живий!
- Полуживий, - парирує нещасний. У нашій роті було сто душ, а залишилося три каліки.
- Тільки ж зрозумійте, жодних призначень лікарів ми не відміняємо... Просто додаємо свої засоби.
- Які там призначення лікарів? - Я до них не ходжу. Дуже я їм треба!
- Ой, забула! Давайте поміряємо тиск!
- Не хочу. Я хочу одного - виспатися! І ще хочу сказати, - він раптом розхвилювався, закліпав очима, - от-от заплаче, - на фронті я був у полоні... всього кілька годин, а потім нас відбили свої. Але я тоді дуже перелякався, ми вже чули і бачили, що роблять «духи» з полоненими... З тих пір я - імпотент...
- Олександре, - знаходжусь я, - на щастя, у Києві є Іван Гаврилович Мариняк, цілитель-натуропат. Так от, для нього навіть ця проблема - не проблема. Якось він казав на зустрічі у своєму клубі, що домашній телефон дзвонить день і ніч, двері не зачиняються - настільки зараз це актуально. Я при зустрічі розкажу йому про вас.
Риюся в шухляді стола.
 - Ось візитка Мариняка! Беріть і пам’ятайте: Іван Гаврилович любить вольових, сильних, здатних мобілізувати всі сили і подолати труднощі зі здоров’ям, одне слово, таких як сам. А якщо людина якась не така, він її зробить сильною.
...Сьогодні якийсь алкогольний день. День алкоголіка! Почекайте-почекайте, а може, нам дійсно запровадити, приміром, Всесвітній чи Міжнародний день алкоголіка?! Яка ідея! Адже п’ють, можна сказати, усі: прощання з дитячим садочком. П’ють батьки, діткам солодкий стіл і соки. Прощання з першою вчителькою - п’ють батьки, діткам поки що соки. А от розставання з дев’ятим класом - це вже драма і радість водночас! - а значить, пиятика, а розлука зі школою - трагедія і тріумф! Тут уже лише дурень не набереться! Або немічний. А інститут? А перша зарплата? А свята, дні народження, а хрестини, похорони і
т. д., і виходить, що в нас триста шістдесят п’ять днів на рік є чудовий привід випити: день медика, вчителя, моряка, двірника, рибалки, електрика, журналіста, день нігіліста, фанатика, ідіота, олігофрена... А іноді в одному-єдиному дні збігається кілька важливих подій,
Ось тут і крутись як хочеш. «Так за що ми ще сьогодні не пили? За здоров’я? - Прекрасний тост. Його не підтримає лише хворий на голову...» Я десь чула ще один чудовий тост: «Ми зібралися тут, щоб випити. Так давайте ж вип’ємо за те, що ми зібралися!» Отака народна мудрість!.. Щось із нами не те діється...
Цікаво, що стається з індивідом, котрий перехилив чарку? Зміна свідомості? Розслаблення чи навпаки - збудження? Зняття стресу чи, скажімо, притлумлення простуди? Піднесення настрою? Заглушення якогось болю - фізичного чи душевного? І те, і те, й інше... Значить, на перших порах чарка нібито лікує? Допомагає? Знімає біль? Як таблетка. Але ж чому одна людина може сказати собі: досить, а інша ні?
А оскаженілий п’яниця в сім’ї, який тероризує жінку, дітей, родичів, сусідів? Що з таким робити? А придуркуватий начальник на роботі, котрий доки не остограмиться, не прочистить власні мізки спиртним, не відчуває себе людиною?
...Скрушні мої роздуми перебиває чергова пацієнтка. У неї, знаю вже, печінка. Болі частіше всього бувають вночі. Але тримається у свої шістдесят! Ставна, модно зодягнена, елегантна, ділова. «Добре, - думаю, - що хоч одна нормальна людина за день навідалась. А то чамрієш з різними трудоголіками, алкоголіками, іншими голіками, а врівноважених та шляхетних людей майже не бачиш».
 - Яка це зустріч у нас із вами, Надіє Семенівно?
 - П’ята, Катрусю, п’ята.
 - І як почуваєтеся?
 - Та-а, погано, все гірше й гірше...
 Я від несподіванки аж схоплююся з-за столу:
 - Та ви ж минулого разу... ви ж самі казали, що проблема вже зникає. Що ж трапилося за ці кілька днів? Траву запарювали? Усе виконували?
 - Та виконувала, зараз розкажу. Ось тільки трішки зберуся з силами.
 Я чекаю. На мить повертаюся до вікна, і боковим зором завважую, що пацієнтку душать сльози. Отакої! Ну й деньок видався! Яка ще гора людського тлуму повинна сьогодні звалитися на мене?
 Наступні її слова буквально придавлюють мене до стільця:
 - Так, Катре, я тобі скажу, але ж дивись, щоб нікому...
 - Що ви, Надіє Семенівно, ви ж знаєте, що я мовчу. Ніякої нікому інформації про пацієнтів. Бо зразу ж починаю хворіти сама. Це вже перевірено.
- Катрусю, я п’ю.
- Як це п’єте, я не розумію! Ми всі п’ємо...
- Зараз у мене запій. Без вина не можу.
- Ви... Ви щодня вдосвіта пробігаєте на роботу мимо моїх вікон! А ввечері назад. Час можна звіряти. Хвилиночка в хвилину. Ви така пунктуальна, така весела завжди і життєрадісна, що в мене покращується настрій після зустрічі з вами. Ви ж інших заряджаєте своїм оптимізмом. Не вірю! От не вірю і все!
 Довго і якось плутано звіряється жінка у найсокровеннішому. П’є давно і ґрунтовно. Звикала і втягувалася в рідній бухгалтерії: звіт місячний, за тим квартальний, далі піврічний баланс, річний... День народження, день переродження, день ненормальності, день виродження - і все святкувалося. А згодом «свято», як пожежа, перекинулося на її домівку: вечеря, самотність, удвох із телевізором і, звичайно ж, вона - пляшка!...
- Ви знаєте, що буде з вашою (хотіла сказати «печінкою», але стримуюсь) зовнішністю? Ви вже ніколи не матимете такого гарного вигляду як сьогодні.
- Я надіюсь тільки на вас, Катю. Тільки на вас. Мені нема більше до кого звертатися. «Нема... нема!..» - відлунює в кімнаті...
- Надіє Семенівно! Ми живемо в тримільйонному місті, - невпевнено починаю я, - довкола стільки народу. Більшість із них, я знаю, готові вам допомогти, треба тільки кинути клич. І ще - є люди, які через це пройшли, і справилися з собою.
- Це тільки слова! - кидає жінка, - Клуб анонімних алкоголіків. Уже там побувала... Люди! Люди можуть допомогти, а можуть і притопити тебе... Наприклад, у вині.
- Нічого, не відчаюйтесь, щось придумаємо. Ви ж знаєте, що немає безвихідних ситуацій.
...І я знову ретельно змішую трави, заряджаю воду, читаю молитву...
Прийом триває. Перед зустріччю з останнім на сьогодні, п’ятим, пацієнтом, виходжу на кухоньку напитися чаю. Вмикаю динамік, щоб хоч трохи переключитися на щось інше. Яка гарна музика! Пісня заливає весь простір своїм оптимізмом, веселощами, навіть, задерикуватістю: «Наливаймо, браття, кришталеві чаші!»... -
Так, мабуть, і повинно бути у нашому нетверезо-хворому домі.
 Прийом триває...
м. Київ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 15.08.2008 > Тема "Душі криниця"