Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3539)
З потоку життя (6783)
Душі криниця (3655)
Українці мої... (1497)
Резонанс (1564)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1746)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СААКАШВ╤Л╤ РОЗПОВ╤В ПРО П╤ДГОТОВКУ КРЕМЛЕМ КРИМСЬКОГО ВАР╤АНТУ
Президент Груз╕╖ Миха╖л Саакашв╕л╕ заявля╓, що Рос╕я п╕дживлю╓ сепаратизм у Криму для тиску на...


ВИЖИТИ, ЩОБ ПЕРЕМОГТИ: П'ЯТЬ КРИМСЬКИХ ╤СТОР╤Й ПРО ДЕПОРТАЦ╤Ю ╤ НЕ Т╤ЛЬКИ
Наша розпов╕дь – про тих, кому пощастило вижити ╕ завдяки кому в╕дроджу╓ться...


ВАЛЕНТИН БУТ: СУДНОП╤ДЙОМНА ЕПОПЕЯ
Зак╕нчення, початок в №16 за 2020 р.


ВОЛОДИМИР СТЕЦЮК: СПРАВА КРИВОР╤ЗЬКО╥ ПОВСТАНСЬКО╥ ОРГАН╤ЗАЦ╤╥
У кв╕тн╕ 1920 року на Кривор╕жж╕ виникли два петлюр╕вськ╕ повстанськ╕ центри, як╕ почали готувати...


ПОВЕРТАВСЯ З В╤ЙНИ СОЛДАТ
Опов╕дання




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #33 за 15.08.2008 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#33 за 15.08.2008
ОСВ╤ТЯНСЬК╤ МАНДРИ
АНДР╤Й БЕЛЕНЬ

ДЖЕРЕЛА

З КНИГИ «ПЕРО ПИСЬМЕННИКА ╤ ПЕНЗЕЛЬ ХУДОЖНИКА»

2002 р. у Рос╕╖ було оголошено роком Укра╖ни, у тому числ╕ укра╖нсько╖ культури. Факт справд╕ дуже промовистий, а для укра╖нц╕в нав╕ть зворушливий. У Радянському Союз╕ оголошували декади р╕зних культур, а тут, п╕сля десяти рок╕в нашо╖ незалежност╕, рос╕яни в╕двели укра╖нськ╕й культур╕ ц╕лий р╕к! Що й казати, дуже при╓мно. Невже в Рос╕╖ нарешт╕ визнали високий р╕вень колись пров╕нц╕йно╖ («шароварно╖») культури? Хочеться пов╕рити в так╕ метаморфози.
Та в того, хто добре зна╓ ╕стор╕ю рос╕йсько-укра╖нських культурних вза╓мин, щоразу виника╓ сумн╕в: а чи щиро робиться такий промовистий зах╕д? Адже ран╕ше Рос╕я не раз використовувала наш╕ культурн╕ надбання, запрошувала укра╖нських д╕яч╕в культури до себе, вчилася в них, при╖здила навчатися в наш╕ школи, а пот╕м замовчувала т╕ факти: мовляв, куди вам до нас («куди куцому до зайця»).
Так було перед розкв╕том рос╕йсько╖ культури в «золотому» XIX ст., а пот╕м перед розвитком знаменного рос╕йського символ╕зму в культур╕ «ср╕бного в╕ку» на меж╕ Х╤Х - ХХ ст. Тод╕ весь св╕т заговорив про феномен рос╕йсько╖ культури. А виявля╓ться, що непояснимого феномену якраз ╕ не було. Той «золотий», а пот╕м ╕ «ср╕бний» в╕ки ми готували разом. Починали з осв╕ти, як визначального чинника культурного розвою, а заразом п╕дключали науку, л╕тературу, мистецтво, що поступово формувало все духовне життя Велико╖ Рос╕╖.

ГЕРЦ╤ НА ОСВ╤ТН╤Й НИВ╤
Природно-географ╕чно та ╕сторично склалося так, що Укра╖на завжди стояла ближче до ╓вропейсько╖ культури. Ще за час╕в Ки╖всько╖ Рус╕ ми по╓днали сво╖ язичницьк╕ первн╕ з в╕зант╕йською (грецькою) культурою, бо разом ╕з сх╕дним християнством (православною в╕рою) перейняли ╕ по-сво╓му трансформували передов╕ на той час ╓вропейськ╕ вим╕ри культурного розвитку. Згадаймо перш╕ школи ще за Володимира Великого, а пот╕м шк╕льництво за Ярослава Мудрого, його б╕бл╕отеку шука╓мо донин╕; на ╢вангел╕╖, завезеному у Франц╕ю княз╕вною Анною, французьк╕ корол╕ довго присягали на в╕рн╕сть Франц╕╖...
Так, у часи монголо-татарсько╖ навали сталася ру╖на. Та наш народ прон╕с сво╖ осв╕тянськ╕ традиц╕╖ кр╕зь в╕ки, ╕ вони творчо спалахнули з новою силою у вир╕ пол╕тичного, нац╕онального ╕ духовного в╕дродження в часи козаччини. Наш зв’язок ╕з ╢вропою не припинявся. Якщо Ки╖вська Русь сп╕лкувалася з найпередов╕шою на той час у ╓вропейському св╕т╕ В╕зант╕╓ю, то в козачу добу ми були по╓днан╕ з ╓вропейськими традиц╕ями у змаганн╕ з Польщею. П╕сля створення Реч╕ Посполито╖ укра╖нськ╕ земл╕ разом ╕з людн╕стю було роздано польськ╕й шляхт╕. За цих умов ╕ виникло козацтво як оборонна сила в╕д ╕ноземного поневолення. Ф╕зично покорити народ можна за допомогою меча (батога), але при цьому не сл╕д забувати ╕ про «пряника». Таким «пряником» за панування Реч╕ Посполито╖ для укра╖нц╕в якоюсь м╕рою стали п╕льги ре╓стрового козацтва. Однак того було замало. Польськ╕ дух╕вники (церква тод╕ в╕д╕гравала дуже важливу роль) розум╕ли, що дух людський можна скеровувати за допомогою перш за все в╕ри. Тож ополячення по╓дналося з покатоличенням укра╖нц╕в, а механ╕змом цього процесу обрали осв╕ту. Тож при монастирях, костьолах, церквах стали в╕дкривати ╓зу╖тськ╕ школи, колег╕уми, в яких вчили польсько╖, латинсько╖ мов, впроваджуючи водночас ╓вропейськ╕ осв╕тн╕ стандарти. До цих шк╕л приймали д╕тей не т╕льки польсько╖, а й укра╖нсько╖ шляхти. Такий колег╕ум зак╕нчив, наприклад, Богдан Хмельницький.
На противагу католицькому та протестантському засиллю вже в XVI - на початку XVII ст. створюються православн╕ братства, а при них засновуються православн╕ школи. Найдавн╕ше таке братство було орган╕зоване ще в 1439 р. у Львов╕. За нього в 1586 р. засновано школу. Ки╖вське братство виникло в 1615 р., при ньому теж виникла школа - процес п╕шов. У к╕нц╕ XVI - на початку XVII ст. братськ╕ школи працювали в Рогатин╕, у Перемишл╕, Кам’янц╕-Под╕льському, Луцьку, Холм╕, В╕нниц╕, Немиров╕, Кременц╕ та ╕нших м╕стах. Добро╖ слави, зокрема, зажила Ки╖вська братська школа, якою у св╕й час оп╕кувався гетьман Петро Сагайдачний, вступивши в Ки╖вське братство з ус╕м В╕йськом Запорозьким. Пот╕м ця школа злилася з╕ школою Петра Могили. Так виникла в╕дома Ки╓во-Могилянська колег╕я, як╕й судилося стати академ╕╓ю ╓вропейського зразка. Щось под╕бне започаткувалося з легко╖ руки князя Костянтина Острозького ще в 1578 р. в Остроз╕ - славетна Острозька академ╕я.
У XVI ст. зроста╓ к╕льк╕сть приходських шк╕л. Вони створюються в Ки╓в╕ (1563 р.), Заблудов╕ (1567 р.), Остроз╕, Володимир╕ (1572 р.), в тому числ╕ в Запор╕жж╕, де вчителями були в основному монахи монастир╕в. Кр╕м названих шк╕л, в Укра╖н╕ в цей час д╕яли також початков╕ школи при церквах ╕ монастирях. Вчили читати, писати, Закону Божого. Таким чином, Укра╖на вкрилася мережею шк╕л, у деяких м╕сцях досить густою. В╕домий досл╕дник нац╕онально╖ духовност╕ ╤ван Ог╕╓нко в книз╕ «Культура Укра╖ни» наводить факти поширення осв╕ти в козацьк╕й держав╕. На кожн╕ 746 д╕тей припадала одна школа. У семи полках з 10 нал╕чувалося 886 шк╕л. Викладали в них переважно випускники Ки╓во-Могилянсько╖ колег╕╖. Тож р╕вень викладання був досить пристойним. Лубенський полковник ╤ван Кулябко розробив проект навчально╖ програми козацьких загальноосв╕тн╕х шк╕л. Цей проект схвалив гетьман. Це св╕дчить про п╕клування державц╕в про осв╕ту. Не бракувало тод╕ ╕ книжок. Хоч це були роки во╓нного лихол╕ття, ╕ все ж в Укра╖н╕ д╕яло 13 друкарень, ╕з них 9 укра╖нських, 3 польськ╕, 1 ╓врейська. З 20 книжок, виданих, прим╕ром, Новгород-С╕верською друкарнею, 15 належали укра╖нським авторам. Щороку випускалося понад 6 тисяч прим╕рник╕в п╕дручник╕в для початкових клас╕в.
Отже, прошарок грамотних в Укра╖н╕ був досить значним. Недарма про це пише арабський мандр╕вник Павло Алеппський, який супроводжував ант╕ох╕йського патр╕арха Макар╕я до Москви ╕ в 1654 та в 1657 роках побував у козач╕й Укра╖н╕: «Починаючи в╕д цього м╕ста (Рашкова) ╕ по вс╕й земл╕ козацьк╕й, ми пом╕тили прекрасну рису, що викликала наше здивування: ус╕ вони, за винятком небагатьох, нав╕ть б╕льш╕сть ╖х ж╕нок ╕ дочок, ум╕ють читати ╕ знають порядок церковних служб ╕ церковн╕ сп╕ви». Дал╕ в╕н зазнача╓, що тут навчають ╕ д╕тей-сир╕т, щоб вони не байдикували по вулицях без д╕ла.
Той же Алеппський, в╕дв╕давши Вознесенський монастир у Ки╓в╕, зазначав у щоденнику, що б╕льш╕сть ченц╕в «ум╕ли не т╕льки читати, але й були об╕знан╕ з ф╕лософ╕╓ю, лог╕кою ╕ писали твори». Зрозум╕ло, що так╕ монахи ╕ були вчителями.
Як бачимо, ╕сторично склалося так, що осв╕та була складником соц╕ально╖, нац╕онально╖ ╕ рел╕г╕йно╖ боротьби укра╖нського народу за самовизначення ╕ незалежн╕сть в╕д польсько-католицького панування. А що в цей час ми спостер╕га╓мо в Рос╕╖?

З ПРИСМЕРКУ ДО СВ╤ТЛА
У рос╕йську ╕стор╕ю XVII ст. теж вв╕йшло як досить неспок╕йне «бунташне». У духовн╕й атмосфер╕ почали витати реформ╕стськ╕ настро╖. ╤стор╕я шукала, хто б ╖х м╕г розвинути? Та на перешкод╕ стояли стар╕ застигл╕ боярськ╕ традиц╕╖.
Автори пос╕бника «История русской литературы Х - ХV╤╤ веков», випущеного в 1980 р. у Москв╕ за редакц╕╓ю академ╕ка Д. С. Лихачова, зазначають: «Бунташною» була ╕ культура XVII ст., що втратила зовн╕шню ╓дн╕сть, ту в╕дносну монол╕тн╕сть, як╕ характерн╕ для середньов╕ччя. Культура розпалася на дек╕лька теч╕й, автономних, а то й прямо ворожих одна одн╕й. Сильний удар по ╓дност╕ культури завдала в 50 рр. церковна реформа патр╕арха Никона. ╥╖ насл╕дком був розкол православно╖ Рус╕» (с. 372). Вбачаючи в Рос╕╖ останн╕й оплот «незрушного» православ’я, старов╕ри старались уберегти ╖╖ в╕д чужор╕дних вплив╕в. Нав╕ть на ╓динов╕рних грек╕в, укра╖нц╕в ╕ б╕лорус╕в, як╕ стали поборниками ╓вропе╖зац╕╖ культури (в укра╖нську культуру в цей час сво╓р╕дно вливаються гуман╕стичн╕ тенденц╕╖ ╓вропейського В╕дродження та бароко), рос╕йськ╕ «боголюбц╕» дивилися скоса, п╕дозрюючи, що п╕д впливом турк╕в та поляк╕в вони не зберегли чистоту православно╖ в╕ри. Ник╕н же, виношуючи плани вселенсько╖ православно╖ ╕мпер╕╖, р╕шуче п╕дтримував при╓днання Укра╖ни до Рос╕╖. В╕н був при церковн╕й влад╕ недовго - у 1658 р. йому довелося залишити патр╕арший престол, усе ж потяг до реформування зростав, у тому числ╕ ╕ в духовн╕й та культурн╕й сферах. Потр╕бн╕ були грамотн╕, досв╕дчен╕ спец╕ал╕сти. На жаль, ╖х бракувало, а шк╕льництва як такого в Рос╕╖ не було, читати вчилися за молитовниками, а писати - шляхом списування р╕зних рукопис╕в.
Коли ще в 1640 р. тод╕ протектор Ки╖всько╖ колег╕╖ Петро Могила письмово запропонував царю Михайлу Федоровичу заснувати в Москв╕ школу, в як╕й ки╖вськ╕ вчен╕ навчали б «д╕тей боярських ╕ простого народу грамоти грецько╖ ╕ слов’янсько╖», то цар в╕дбувся мовчанкою. Бояри його в╕дмовили в╕д цього кроку: мовляв, для чого нам т╕ вчител╕, адже в Б╕бл╕╖ сказано, що фарисе╖-книжники, учител╕ вимагали в╕д П╕лата роз╕п’яти ╤суса Христа. ╤ п╕сля цього брати вчител╕в, та ще й ╕з латин╕зовано╖ Укра╖ни? Могила обачно нав╕ть не згадав, що будуть вчити не т╕льки грецько╖ ╕ слов’янсько╖ мов, а й латинсько╖. У сво╓му колег╕ум╕, який спов╕дував православну в╕ру ╕ протистояв ╓зу╖тським колег╕умам, латинську мову в╕н таки запровадив, бо розум╕в, що латиною користу╓ться вся вчена ╢вропа, тож ту мову треба вивчати, щоб п╕дтримувати ╓вропейський р╕вень викладання, а значить, ╕ знань.
Згодом першу школу в Москв╕ таки було зорган╕зовано. Цим оп╕кувався прогресивно налаштований боярин Ф. Ртищев. З дозволу царя, на св╕й ризик, але з твердою в╕рою в можливост╕ укра╖нських учител╕в, в╕н запросив до Москви 30 ки╖вських учених-монах╕в, знавц╕в к╕лькох мов, до московського Андр╕╖вського монастиря, де й в╕дкрили школу. Кр╕м навчання, ц╕ викладач╕ перекладали рос╕йською мовою книги, привезен╕ з Укра╖ни.
У 1649 р. на запрошення царського уряду до Москви знову прибула група вчених з Ки╓ва, в тому числ╕ ╢п╕фан╕й Славинецький, Арсен╕й Сатановський, Дамаск╕н Птицький, Симеон Полоцький та ╕н. Усього в 1652 р. вже було в Москв╕ 32 ки╖вськ╕ вчен╕, кр╕м прибулих на початку 40-х рок╕в.
Так розпочиналися наш╕ осв╕тянськ╕ мандри. Мандри досить складн╕ ╕ суперечлив╕, бо до цих вчител╕в у Рос╕╖ ставилися ревниво, а то й з недов╕р’ям. Рос╕йський досл╕дник К. Харлампович у прац╕ «Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь» пише таке: «Об отрицательной стороне малороссийского влияния речи идут уже с начала XVII в. На соборе 1620 года признано было обязательным при переходах их (укра╖нц╕в. - А. Б.) в Москву... подвергать... исправлению в вере и перекрещиванию. Даже когда правительство отказалось от своего взгляда на их неправославие и само пригласило ученых западнорусов к участию в культурном строительстве, общество (ма╓ться на уваз╕ московське. - А. Б.) держалось отрицательного отношения к выходцам из юго-западной России, к их латинской науке, в которой еретичество есть».
На церковному собор╕ в 1666 - 1667 рр. зародились нав╕ть дв╕ ворож╕ парт╕╖ - «грекоф╕льська» (старомосковська) ╕ прозах╕дна парт╕я «латинян». За зб╕гом обставин першу очолив при╖жджий укра╖нець ╢п╕фан╕й Славинецький, а другу - б╕лорус за походженням Симеон Полоцький, обидва вих╕дц╕ з Ки╖всько╖ школи. Перший у н╕й вчився до того, як Петро Могила вв╕в для вивчення латинську мову, а другий вже п╕сля того ╕ був пристрасним латин╕стом. Обидва вони стояли за розвиток осв╕ти в Рос╕╖, але бачили ╖╖ дещо р╕зн╕ напрямки. Знову доведеться навести цитату з уже згадуваного пос╕бника п╕д редакц╕╓ю Дмитра Лихачова: «╢п╕фан╕й Славинецький ╕ його посл╕довники збагатили рос╕йську писемн╕сть численними перекладами, аж до словник╕в ╕ медичних пос╕бник╕в. Та для письменник╕в цього типу осв╕та зводилася лише до к╕льк╕сного нагромадження знань. Вони не думали про як╕сну перебудову культури, вважаючи, що розривати багатов╕кову нац╕ональну традиц╕ю шк╕дливо. «Латинники» ╕ Симеон Полоцький, навпаки, р╕зко в╕дмежовувались в╕д ц╕╓╖ традиц╕╖. Св╕й культурний ╕деал вони шукали в Зах╕дн╕й ╢вроп╕, перш за все в Польщ╕. Саме «латинники» пересадили вперше на рос╕йський ╜рунт великий ╓вропейський стиль - бароко у польському вар╕ант╕, пристосованому до московських умов. За «латинник╕в» почалися в Рос╕╖ «любопрения» - л╕тературн╕, естетичн╕, ╕стор╕ософськ╕ суперечки, без яких не може ╕снувати динам╕чна, пост╕йно обновлювана культура.
╤сторична заслуга «латинник╕в» поляга╓ в тому, що вони створили в Москв╕ профес╕ональну письменницьку общину. При вс╕й р╕зниц╕ окремих доль член╕в цього л╕тературного цеху в ньому виробився особливий, викро╓ний за укра╖нсько-польським зразком письменницький тип. Л╕тератор-профес╕онал перебував на педагог╕чному поприщ╕, збирав особисту б╕бл╕отеку, брав участь у книговидавнич╕й д╕яльност╕, штуд╕ював ╕ноземних автор╕в, знав щонайменше дв╕ мови - латинську ╕ польську. Письменницьку працю в╕н вважав головним житт╓вим завданням» (с. 376 - 377).
Кр╕м згадуваних автор╕в, дуже яскравим прикладом такого письменника на меж╕ стол╕ть був Феофан Прокопович. В╕н багато писав в╕рш╕в, пропов╕дей, створив траг╕комед╕ю «Володимир», був духовним д╕ячем, орган╕зував власну школу, з╕брав багату б╕бл╕отеку, яку передав осв╕тн╕м закладам, писав трактати про вза╓мозв’язки ╕мператорсько╖ влади та церкви. Таких д╕яч╕в поставляла Укра╖на Москов╕╖. ╤ вони тут залишили пом╕тний сл╕д. Недарма професор Д. Д. Благой розпочина╓ «Историю русской литературы XVIII века» (М.: Учпедгиз, 1960) при переход╕ в╕д анон╕мно╖ до персон╕ф╕ковано╖ л╕тературно╖ творчост╕ саме розбором твор╕в Феофана Прокоповича. А вже дал╕ йдуть в╕дом╕ класицисти Кантем╕р, Тред╕аковський, Ломоносов - власне рос╕йська л╕тература, що п╕днялась у середин╕ XVIII ст.
Та не будемо заб╕гати наперед, ще нагада╓мо, як ми разом готували ту л╕тературу ╕ культуру.

ХТО ПРАВИВ БАЛ
У 1664 р. цар Олекс╕й Михайлович - батько Петра ╤ - запросив вихованця Ки╖вського колег╕уму Симеона Полоцького до Москви вчити царевич╕в Олекс╕я ╕ Федора та цар╕вну Соф╕ю, а пот╕м ╕ царевича Петра. Та цим Полоцький не обмежився. В╕н вважа╓ться основоположником рос╕йсько╖ силаб╕чно╖ поез╕╖ ╕ красномовства, написав чимало поетичних твор╕в. Цар Олекс╕й Михайлович полюбляв «лицед╕йства», тож Полоцький разом ╕з випускниками Ки╖всько╖ колег╕╖, де практикувалися театральн╕ вистави, створив дв╕рський театр, який на той час був першим у Рос╕╖. У 1682 р. Симеон Полоцький запропонував проект слов’яно-греко-латинсько╖ академ╕╖ в Москв╕, що була сформована дещо п╕зн╕ше - в 1687 р. зусиллями вчених ╕з Ки╓ва. А ще п╕зн╕ше, вже за Петра ╤, ╖╖ реорган╕зував за ки╖вським зразком учений Ки╓во-Могилянсько╖ академ╕╖, викликаний до Москви, Стефан Яворський. Це був перший вищий загальноосв╕тн╕й заклад у Рос╕╖.
Щодо згадуваного ╢п╕фан╕я Славинецького, якого московський уряд спец╕ально запросив «для риторического учения» ╕ для «переводу Библии с греческого на славянскую речь», то в╕н так заповзято приступив до справи, що йому, починаючи з 1652 р., видавали п╕двищену норму винагороди - «корма»: кожного дня по 8 алтин, по дв╕ деньги, «пития со дворца», по дв╕ чарки вина боярського, по дв╕ кружки меду давнього, по дв╕ кружки пива доброго».
╢п╕фан╕й Славинецький, окр╕м Святого Письма, переклав чимало книг, у тому числ╕ тв╕р н╕мецького гуман╕ста Еразма Роттердамського «Громадянство звича╖в дитячих» про норми повед╕нки д╕тей. Укра╖нський учений Арсен╕й Сатановський, запрошений у Москву, тод╕ ж у 1652 року, теж сумл╕нно виконував завдання «книгу латинскую на славенский язык перевести... а писано в той книге... имена и свойства, или естественные природы, различных четвероногих, птиц, рыб удивительных, морских змеев и всяких пресмыкающих, камней драгих, бисер, древес всяких, моря, рек, источников, лесов, четырех стихий, воды, земли, воздух, огня...» Отже, йдеться про сво╓р╕дну природничу енциклопед╕ю.
Д╕яльн╕сть цих та ╕нших укра╖нських д╕яч╕в у духовно-культурн╕й сфер╕ Москви пожвавила й анон╕мну творч╕сть, що брала сво╖ витоки ╕з середньов╕ччя. «Связи с Европой, - пишуть автори згадуваного пос╕бника з ╕стор╕╖ рос╕йсько╖ л╕тератури за редакц╕╓ю Д. С. Лихачова, - дали переводный рыцарский роман и новеллу. Появились первые оригинальные опыты разработки этих жанров - такие, например, как повести о Василии Златовласом и о Флоре Скобееве. Переосмысление традиционных жанровых схем привело к созданию качественно новых, сложных композиций, таких, как повесть о Савве Грудцыне с ее фаустовской темой. Художественное освоение истории отразилось на цикле повестей о начале Москвы и в повести о Тверском Отроче монастыре» (с. 377).

Р╤ШУЧ╤ КРОКИ
Таку картину бачимо за царя Олекс╕я Михайловича, цього «тишайшего», який поступово зводив нан╕вець параграфи угоди, укладено╖ в Переяслав╕ з Богданом Хмельницьким, перетворюючи Укра╖ну на п╕длеглого донора рос╕йських потреб. У роки правл╕ння цар╕вни Соф╕╖ (1682 - 1689) завдяки старанням бояр та консервативного патр╕арха ╤оакима старов╕рам вдалося дещо стримати процес ╓вропе╖зац╕╖ духовно-культурного життя Рос╕╖. Та з приходом на престол Петра ╤, який р╕шуче «прорубував в╕кно в ╢вропу», ця ╓вропе╖зац╕я позначалась повсюдно, у тому числ╕ в осв╕т╕. Правда, спочатку прагматичний цар, який сам часто брав сокиру до рук, прагнув налагодити прикладну профес╕йну осв╕ту. В╕дкривали школи, де вчили майстр╕в кораблебуд╕вник╕в, гарматник╕в, в╕йськових сан╕тар╕в. Ставав у пригод╕ заруб╕жний досв╕д, та й вчител╕в наймали з Голланд╕╖, Н╕меччини...

(Продовження в наступному номер╕).

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #33 за 15.08.2008 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6225

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков