"Кримська Свiтлиця" > #31 за 01.08.2008 > Тема "Душі криниця"
#31 за 01.08.2008
ПОЕТЕСА, В ЯКО╥ ДУША СВ╤ТИТЬСЯ ЩЕДРИМ ОДКРОВЕННЯМ
Л╕тература Уперше з ╕м’ям поетеси з м╕ста Лубни, що на Полтавщин╕, Натал╕ Баклай я зустр╕вся, коли укладав зб╕рочку в╕рш╕в, присвячених визначн╕й Майстрин╕ укра╖нсько╖ народно╖ вишивки В╕р╕ Серг╕╖вн╕ Ро╖к «Рядки, як в╕зерунки рушников╕». Книжечка побачила св╕т в одному з с╕мферопольських видавництв до 95-р╕ччя в╕д дня народження В╕ри Серг╕╖вни. Мене схвилював ╖╖, Натал╕ Баклай, в╕рш-присвята «Ця ж╕нка вишива╓ Укра╖ну», один з найкращих в╕рш╕в, що ув╕йшли до зб╕рки. В╕н запам’ятався мен╕ сво╓ю щир╕стю почутт╕в, орган╕чним переплет╕нням патр╕отично-громадянського з н╕жно-л╕ричним, п╕сенним звучанням. Для поетеси рушник, який вишива╓ Майстриня, то не просто б╕ле полотно, помережане узорами, то – наша Укра╖на, де переплелися чорна ╕ червона гладь – далека ╕сторична минувшина ╕ наше непросте сьогодення, то – б╕ль нашого народу, позначений хрестиками, немов земними хрестами (Господи, а ск╕льки ж ╖х, тих хрест╕в на наш╕й згорьован╕й земл╕, ╕ все то б╕ль, б╕ль, б╕ль, який не м╕г не зачепити за живе талановиту поетесу!). ╤ як рефрен, як дивна музика звучать початков╕ рядки в╕д найвищого акорду першо╖ строфи «Ця ж╕нка вишива╓ Укра╖ну» аж до найн╕жн╕шого, останнього Ця ж╕нка вишива╓ свою мр╕ю, Таку пречисту ╕ святу таку: Де Укра╖на – в жит╕ полов╕╓, Де небо над Вкра╖ною зор╕╓, Де хл╕б ╕ с╕ль на шит╕м рушнику. Красиво, поетично ╕ дуже символ╕чно. Бо й справд╕, як сп╕ва╓ться в п╕сн╕ «А на тих рушниках Укра╖на моя…» Тож ╕ не дивно, що такий в╕рш не залишився не пом╕ченим серед читач╕в ╕, зокрема, серед кримських композитор╕в. Молодий обдарований композитор ╕ сп╕вак Андр╕й Сидоров написав чудову музику на ц╕ слова, ╕ вийшла гарна п╕сня, яку в╕н сам ╕ презентував В╕р╕ Серг╕╖вн╕ Ро╖к та ╖╖ гостям у день ╖╖ 97-р╕ччя в прим╕щенн╕ редакц╕╖ газети «Кримська св╕тлиця». Невдовз╕ я зателефонував Натал╕ Михайл╕вн╕ Баклай додому, в м. Лубни, ╕ попросив ╖╖ над╕слати щось ╕з свого доробку для поетично╖ стор╕нки нашо╖ газети. Наталя Михайл╕вна радо в╕дгукнулася на наше запрошення ╕ над╕слала нам свою нову, десяту зб╕рку поез╕й «Батькова криниця», яку я читав не в╕дриваючись з першо╖ до останньо╖ стор╕нки. Що мене схвилювало – це глибокий б╕ль, яким пронизано багато в╕рш╕в ц╕╓╖ зб╕рки. В них – б╕ль за долю нашо╖ незалежно╖ Укра╖ни, б╕ль за людей, як╕ бажають ╕ заслуговують на краще життя, б╕ль за батька, який стар╕╓ ╕ втрача╓ над╕╖ та сили, за бабу Галю, яка торгу╓ в╕никами, заробляючи на прожиття, б╕ль за дядьк╕в - копач╕в ям для померлих, б╕ль за тихо вмираючими селами – колискою ╕ годувальницею нашо╖ нац╕╖… Та х╕ба можна переказати справжню поез╕ю простими словами?! ╥╖ треба читати, вбирати до серця, яке, переконаний, н╕ в кого не залишиться байдужим. Але ще к╕лька сл╕в про житт╓пис поетеси. Наталя Михайл╕вна Баклай народилася 24 лютого 1958 року в с. Терни Лубенського району Полтавсько╖ област╕. Зак╕нчила Гадяцьке культосв╕тн╓ училище та Полтавський аграрний коледж управл╕ння ╕ права аграрно╖ академ╕╖. Працю╓ у в╕дд╕л╕ ре╓страц╕╖ акт╕в цив╕льного стану (РАЦС) Лубенського м╕ськрайонного управл╕ння юстиц╕╖ Полтавсько╖ област╕. Член Нац╕онально╖ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, авторка поетичних та прозових книг «Два береги душ╕», «Осяяна тобою», «Коралове намисто», «Лубни» та ╕н. Наталя Михайл╕вна цього року в╕дсвяткувала св╕й перший юв╕лей. Побажа╓мо ╖й доброго здоров’я та нових гарних в╕рш╕в, котр╕, гадаю, н╕кого не залишать байдужими. Отже, шановн╕ читач╕ «Кримсько╖ св╕тлиц╕», до вашо╖ уваги в╕рш╕ поетеси з Полтавщини Натал╕ Баклай. Данило КОНОНЕНКО, редактор в╕дд╕лу л╕тератури «Кримсько╖ св╕тлиц╕».
Наталя БАКЛАЙ: «УКРА╥НО МОЯ! МОЯ ОРЛИЦЕ!»
МОЯ ДУША
Моя душа - держава самост╕йна, Не Волга там. Кипить в мен╕ Дн╕про. Мо╖й душ╕ чуж╕ Москви заст╕лля, Й незрозум╕ле Пут╕на перо. Не з глею л╕плена - настояна на п╕сн╕, Всотала в себе думи Кобзаря. Пощо мен╕ з-за океану в╕ст╕, Якщо в душ╕ болить своя земля?! Дивлюсь на села, де хати порожн╕ Й боюся порожнеч╕ у душ╕, ╤ знаю точно - жити так не можна, Й не в╕рю вже в пухкеньк╕ м’якуш╕. Сама соб╕ ╕ наймичка, ╕ пан╕, Сама - Владика в Храм╕ одному, Сво╖ думки не в╕ддаю у найми, ╤ в╕ру за м╕дяк не продаю. Господарка душ╕ сво╓╖, й досить! ╤ правда, й воля все в мен╕ - мо╓. За комун╕змом серце не голосить, ╤ за союзом сл╕зоньки не лл╓. Моя душа у приймах не ос╕ла, ╤ не лягла п╕д владу за крихти. Моя душа - держава самост╕йна, Сво╖ закони в н╕й й сво╖ гр╕хи. * * * Ще болять Укра╖н╕ чуж╕ канчуки, Ще вона не забула пожеж╕, ╤ з╕тха роксоланно кр╕зь давн╕ в╕ки Наша доля, ╕ п╕сню мережить. Ще на палях запечен╕ Воля ╕ кров, Ще см╕ються у спину чужинц╕. Та не вмерла ╕ще та одв╕чна любов Присягтися Вкра╖н╕, мов ж╕нц╕. Ще шаблями - л╕та, ще л╕тами - шабл╕, Ще стол╕ттями ходить неправда. ╤ летять, ╕ б╕жать з╕ сво╓╖ земл╕ Наш╕ д╕ти: то в найми, то в мандри. ╤ допоки ж ╕ще кулаки-вурлаки Будуть тицяти дул╕ нам в душ╕? Ще ж не вмерла таки! Ще ж ╖й жити в╕ки Укра╖н╕, ╕ нам, нин╕ сущим!
╤МЕНИНИ ПОЕТА
Обладнали вже Вашу хату, Посадили в двор╕ сливник. При╖жджа╓мо ми на свято Й в╕дзнача╓мо кожен р╕к ╤менини - без ╕менинника. Повна хата чужих гостей, ╤ душа Ваша хилить крилоньки - Прислуха╓ться до в╕стей. ╤ душа Ваша, як п╕р’╖нонька, Припада╓ аж до земл╕: - Як без мене живеш, Вкра╖нонько, - Як без мене, мо╖ кра╖? ...Й розказала б я Вам, Василю, Про державу ╕ Б╕╖вц╕, Та не вистачить духу й сили Донести негаразди вс╕. Бо в держав╕ таке безладдя, Про яке не сказать пером, Незалежне при влад╕ гаддя - Зл╕злось в купу одним кублом, ╤ сичать - то одне на одне, То народу дають жало, ╤ мелькають ╖х сит╕ морди У газетах та у к╕но. Ми одне лиш таки зум╕ли У держав╕ оц╕й здолать, Ми, Василю, не он╕м╕ли, Ми навчилися не мовчать. ╤ оце б колись за слова мо╖, Без печ╕нки уже б мабуть... А тепер кажу, й Б╕╖вськ╕ кра╖ Мен╕ прем╕╖ роздають. Це тепер ми вс╕ «лавреатами» Хто що мовив, ╕ що сказав, А тод╕ - Вам тортури з матами, Щоб «сов╓тськ╕ порядки» знав, ╤ закони, що кров’ю зрошен╕, Й бит╕ ребра, ╕ в╕рш╕в крик. За таке - подяк не виносили, А казали: «Свербить язик». ...А у Вас аж п╕д серцем квилило, Як топтали слова в душ╕, Доля Правду на воску вилила: Поц╕нують колись ус╕. Прийде час ╕ прийде годинонька, Де й под╕нуться вороги! ╤менини - без ╕менинника. Як без Удаю - береги. * * * Хто кого покарав за ГУЛАГи, За Сиб╕р, за Ухту й Колиму? Пишуть брехн╕ державн╕ «бумаги», В╕рить люд в компарт╕йну брехню. А насправд╕, погляньте, на площах - Непокараний ╕дол сто╖ть. У руц╕ ще картузика морщить - Все збира╓ться т╕м’я прикрить. Чхать хот╕в в╕н тепер з п’╓десталу На усе, що нагаду╓ крах. За колишню сов╓тську державу Йому ставлять корзини в ногах! За ус╕ соловки й магадани, За реформи, безправ’я, хрести, За макуху, за л╕соповали, За написан╕ кров’ю листи. Йому носять гвоздики червон╕, На н╕м бронзу шл╕фують вноч╕, За куфайки, калош╕ й кирзов╕, За укази сво╖х палач╕в. За розбит╕ дзв╕ниц╕ ╕ храми, За порубан╕ лики святих, ╤ за те, що сказати хтось «мамо» За голодною смертю не встиг. За налоги, за рейди, наряди, За об’╖ждчик╕в в╕жки й прути, ╤ за те, що прикрили паради, Все оте, що творили кати. Це за те йому дяка ╕ шана, Що за правду на горло давив, За сир╕т, за ус╕ трибунали, За цв╕т нац╕╖, котру добив. За от╕ хутори, що зр╕вняли, ╤ за села, що стерли на мак. Це тому б╕ля нього тюльпани, Що Вкра╖ну звели на к╕зяк. ╤ н╕що, ╕ н╕як не навчило... Його постать сто╖ть, як мара. Укра╖но! Ти, справд╕, причинна, Ти ж пройшла таке пекло злочинне, А яка ти, ще й дос╕, дурна!
УКРА╥НКАМ
Гол╕ плеч╕ ╕ гол╕ кол╕на Вже було (про це кажуть й попи). Голопуз╕ д╕вки Укра╖ни Узялись виставляти пупи. А де пуп - там уся почеревина: Вибирай, роздивляйся, мацни. Укра╖но моя почервенена Закордонним душком голизни! Де под╕ла сорочку одв╕чную Б╕лу-б╕лу, розшиту в кв╕тки, Де ти ходиш, Вкра╖нонько-д╕вчино, Соромливо сховавши литки? Чи тепер вже так╕ ╕ не родяться, Чи тепер голяком залюбки? Випирають пупи сво╖ модниц╕, Демонструючи хлопцям лобки. Спокушають дядьк╕в задурманених. Роз╕рвавши традиц╕й вузли, Нав╕ть т╕, кого звуть уже «мамами», Голим пупом моргають - «В╕зьми!» ╤, зда╓ться, усе н╕би бачено, А диву╓шся - миле д╕вча На сво╓ саме перше побачення Не себе, а жив╕т витр╕ща. Демонстру╓ не розум, не звича╖, Демонстру╓ дв╕ серги в пупку, ╤ пита╓ у хлопця чи личить ╖й, ╤ вже зна╓ - в╕н хоче таку. Укра╖но моя! Моя орлице! Подивись! Це ж тво╓ майбуття – Нап╕вгола сидить безсоромниця ╤ гойда╓ - цигарку й дитя. Укра╖но моя! Ти над пр╕рвою, Ти забула прадавн╕ часи, Ти забула от╕ сво╖ вим╕ри, Коли знала оц╕нку краси: За усм╕шку - платили коралами, А за погляд - давали коня. Кожна юнка - ц╕ну соб╕ знала, Кожна д╕вка - гордячка була! ╤ не пупом манила, а бр╕вкою, ╤ не пузом св╕тила - чолом! Де ж тепер ви, от╕ укра╖нки, Горд╕ - духом ╕ мудр╕ - умом?! * * * «Люб╕ друз╕»! Багат╕ браття! До ╢вропи сп╕ш╕ть сам╕, Бо народ, саме, дме в багаття ╤ ...пече картопл╕. Сушить с╕но, скирту╓ солому. Все, як тисячу л╕т ╕ зим. ╤ трима на душ╕ оскому, Мов картопляний дим. Вже не в╕рить н╕ в як╕ зм╕ни, Що не цар - то ц╕на у гр╕ш. ╤ дядьки на сел╕ традиц╕йно, В╕рять в землю, й не б╕льш. Що чека╓ш в╕д них, ╢вропо? ╥хн╕ статки так╕ мал╕. В них лишились п╕сн╕ н╕вроку, ...Й мозол╕. Продали ╖хню правду й волю Знов, за три ср╕бняки, ╤ укотре, одна полова Й... к╕зяки. ╤ дарма в╕рить в честь мундира, Як дорожч╕ штани. Що ╢вропа? Була б Вкра╖на! ╤ щоб лад у н╕й навели! Щоб не ми, а до нас хот╕ли Щось п╕знати на ц╕й земл╕. ╤ не буде з ╢вропи д╕ла - Люди думають про картопл╕.
БАБ╤ ГАЛ╤, ЩО ТОРГУ╢ В╤НИКАМИ
А в баби в╕ники беруть ╕з-п╕д руки. Ще мало хто й торгу╓ться за в╕ник. У чергу аж шикуються ж╕нки, Аби конфл╕кт за в╕ника не виник. Хто б╕льший, хто малесенький бере. Навча╓ бабця, як його запарить. ╤ слухають науку про старе – В який куток потр╕бно в╕ник ставить. Торгу╓ баба. Д╕ло не просте. (Таких майстр╕в одв╕ку поважали!). ╤ хто сказав, що в╕ник - це пусте: Без в╕ника - н╕ в хат╕, н╕ в держав╕. ╤ зовс╕м добре на душ╕ було б У бабц╕ п╕сля кожного базару, Аби см╕ття, (а вже пора давно!), Та й вимели з усенько╖ держави. ╤ дума баба, як би подолать, Який же в╕ник треба ото скласти, Щоб вимести, хоча б рок╕в за п’ять ╤з Укра╖ни б╕ди ╕ напаст╕. Задачу ма╓ бабця не просту, Й нема розгадки в╕д земл╕ до неба, Бо купи см╕ття у Верхах ростуть. Не в╕ника - м╕тлу добрячу треба! Та й вимести неправду на земл╕, Та й вигребти непотр╕б в кожн╕м м╕ст╕. - На м╕тли перейду, - й скажу в сел╕: - Почнем з с╕льради, ╕... аж до м╕н╕стр╕в.
З ╤СТОР╤╥ УТВОРЕННЯ ОДНОГО КОЛГОСПУ
Розкуркулили дядька Микиту... Не носив дядько латок на свит╕ – Людям валянки шив уноч╕, Мав аж дев’ять д╕тей на печ╕. Був кожух у с╕м’╖ не один – В╕с╕м дочок в Микити ╕ син. Два гектари земл╕ ╕ ставок. Та коп╕йку тримав на млинок, Бо зерно до зернини - врожай, А жнива - то багатство, вважай. Аби ж млин... Все б село до млина… В дядька т╕льки ╕ думка була. Розкуркулили в дядька ╕ думку, В╕д╕брали ╕ свитку, ╕ люльку. Позбирали в комор╕ калош╕, Под╕лили Микитин╕ грош╕, Розорали ╕ меж╕, ╕ грядки, Навели в чуж╕й хат╕ «порядки». Ну, а дядька з д╕тьми до Сиб╕ру… З хати - аг╕тконтору зробили. Дошку хтось п╕дписав ╕ прин╕с – «Тута буде колгосп «Комун╕зм», На прич╕лку прогепали д╕рку, ╤ хвостату пов╕сили з╕рку. Налили в стакани оковиту: - За «сов╓тськую» власть без Микити. * * * Розпрягайте, хлопц╕, коней Та й лягайте спочивать... (Укр. народна п╕сня) ...╤ розпрягли... Й позакидали в╕жки. Ну, що ж Ви, хлопц╕ (не побий вас лях), Як проспите, то п╕дете вже п╕шки На той важкий Чумацький битий шлях. А п╕ший к╕нному — одв╕ку не товариш, А ╖хать краще, н╕ж босон╕ж йти, А з старшим братом каш╕ не навариш – Вже Вашим коням - роблять хомути. Ви ще спите, а вже вузди москвинськ╕ Готують вороним ╕з-п╕д поли. Карети тешуть та вози чужинськ╕ Тим коням, що ви, хлопц╕, розпрягли. Аби возили у чуж╕ хороми, Аби стогнали на чуж╕й земл╕. А ви спите, так╕ соб╕, с╕роми. Вертайте, хлопц╕, коней до р╕лл╕. Н╕чого, що погнулися п╕дкови, Не страшно, що помножились жал╕, А г╕рко, що укотре ви в покор╕, ╤ запрягають коней москал╕. Вже пробуд╕ться, п╕вн╕ повставали, А ви спите та хропите усл╕д. Коней проспали, все-таки проспали. Ви Укра╖ну, хлопц╕, не просп╕ть! А проспите, то п╕дете вже п╕шки На той важкий Чумацький битий шлях Бо розпрягли... й позакидали в╕жки. Ну що ж ви, хлопц╕ (не побий вас лях). * * * У 50-х роках XX стол╕ття в селах Укра╖ни був податок на кожне фруктове дерево (з ╕стор╕╖ Укра╖ни)
Листки тремт╕ли уже впокорен╕, Кора вловила смертельний страх. Рубали яблун╕ оподаткован╕ У яблуневих мо╖х Тернах. Сади зникали у кожн╕м дворищ╕. Стогнали груш╕ по вс╕м сел╕. Котились сльози цього ганьбовища Др╕бними грушками та й по земл╕. ╕ А з неба м╕сяць дививсь зухвало, Блищав, як лезо сокири вниз. Дядьки щоноч╕ красу рубали – Крислате в╕ття на куций хмиз. Бо знали: вранц╕ влетять не янголи, А прийдуть агенти, щоб описать Останн╕ яблун╕ - княгин╕-яблун╕, За як╕ треба податок дать. Рубали яблун╕. ╤ п╕зн╕, й ранн╕╖, Вбивали яблун╕ без ╖х вини, ╤ кожен дядько був в рол╕ варвара, Бо знав, що виростуть лиш полини, Поп╕д сараями та поза хатами Складали стовбури ╕ вс╕ пеньки. З отими дровами дядьки балакали Скупим «пробачте» ╕з-п╕д руки. Моя Вкра╖нонько! Ти, як та яблуня, Сто╖ш не зрубана одна в саду. Кругом полин г╕ркий, ╕ ходять агенти, ╤ знов замислюють тоб╕ б╕ду. Щоб знову стала ти вс╕ма впокорена То л╕в╕ - пишуть, то прав╕ - йдуть. Моя Вкра╖нонько - оподаткована, Дядьки зрубать тебе не в╕ддадуть!
Б╤Л╤ ХАТИ
Ц╕ приземист╕ б╕дн╕ хати, Що за всяких в╕тр╕в на задв╕рках. С. Малишко
Ще по селах, де густо садки У ц╕лунках наг╕док ╕ м’яти, Б╕л╕-б╕л╕ стареньк╕ хатки Так ╕ просять у дв╕р зав╕тати. ╤ прадавн╕, мов св╕т, бабус╕ В╕дчиняють ╕ душу, ╕ двер╕, ╤ проходжу кр╕зь с╕ни пуст╕ В дв╕ к╕мнатки - маленьк╕, як жмен╕. Б╕ля печ╕ мак╕тра сто╖ть, ╤ у мисник свят╕ заглядають. Рушники ╕з минулих стол╕ть В╕чну пам’ять у рамках гойдають. В╕джили... А нажить не змогли, Ан╕ ср╕бла нема, ан╕ злата. Все здоров’я в державу здали, В оте рабство колгоспне, прокляте. А тепер - за садочком дахи – Голови, його доньки ╕ сина, Кажуть, в них там ╓ райськ╕ птахи, Та не там, а ось тут Укра╖на! Примостилась тихенько в кутку, А п╕д веч╕р присяде на лаву. - Ви, бабусю, хоч раз на в╕ку Обдурили дурну цю державу? ╤ з╕тхають вс╕ зморшки п╕дряд, ╤ натруджен╕ руки н╕м╕ють. - Один раз не п╕шла на наряд, А збрехала, що д╕ти бол╕ють. ╤ схиля╓ гол╕вку, й втира Кра╓м хустки зволожен╕ в╕╖ – Годувальниця, мати, вдова, Що н╕кому вже б╕льше не в╕рить. ╤ боюся про щось говорить, ╤ не можу вже щось об╕цяти, А Вкра╖на панами кишить Б╕локам╕нн╕й пнеться служить, ╤ забула сво╖ Б╤Л╤ ХАТИ!
"Кримська Свiтлиця" > #31 за 01.08.2008 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6183
|