Версiя для друку Обговорити в форумi

Література
Уперше з ім’ям поетеси з міста Лубни, що на Полтавщині, Наталі Баклай я зустрівся, коли укладав збірочку віршів, присвячених визначній Майстрині української народної вишивки Вірі Сергіївні Роїк «Рядки, як візерунки рушникові». Книжечка побачила світ в одному з сімферопольських видавництв до 95-річчя від дня народження Віри Сергіївни.
Мене схвилював її, Наталі Баклай, вірш-присвята «Ця жінка вишиває Україну», один з найкращих віршів, що увійшли до збірки. Він запам’ятався мені своєю щирістю почуттів, органічним переплетінням патріотично-громадянського з ніжно-ліричним, пісенним звучанням.
Для поетеси рушник, який вишиває Майстриня, то не просто біле полотно, помережане узорами, то – наша Україна, де переплелися чорна і червона гладь – далека історична минувшина і наше непросте сьогодення, то – біль нашого народу, позначений хрестиками, немов земними хрестами (Господи, а скільки ж їх, тих хрестів на нашій згорьованій землі, і все то біль, біль, біль, який не міг не зачепити за живе талановиту поетесу!).
І як рефрен, як дивна музика звучать початкові рядки від найвищого акорду першої строфи «Ця жінка вишиває Україну» аж до найніжнішого, останнього
Ця жінка вишиває свою мрію,
Таку пречисту і святу таку:
Де Україна – в житі половіє,
Де небо над Вкраїною зоріє,
Де хліб і сіль на шитім рушнику.
Красиво, поетично і дуже символічно. Бо й справді, як співається в пісні «А на тих рушниках Україна моя…» Тож і не дивно, що такий вірш не залишився не поміченим серед читачів і, зокрема, серед кримських композиторів. Молодий обдарований композитор і співак Андрій Сидоров написав чудову музику на ці слова, і вийшла гарна пісня, яку він сам і презентував Вірі Сергіївні Роїк та її гостям у день її 97-річчя в приміщенні редакції газети «Кримська світлиця».
Невдовзі я зателефонував Наталі Михайлівні Баклай додому, в м. Лубни, і попросив її надіслати щось із свого доробку для поетичної сторінки нашої газети. Наталя Михайлівна радо відгукнулася на наше запрошення і надіслала нам свою нову, десяту збірку поезій «Батькова криниця», яку я читав не відриваючись з першої до останньої сторінки. Що мене схвилювало – це глибокий біль, яким пронизано багато віршів цієї збірки. В них – біль за долю нашої незалежної України, біль за людей, які бажають і заслуговують на краще життя, біль за батька, який старіє і втрачає надії та сили, за бабу Галю, яка торгує віниками, заробляючи на прожиття, біль за дядьків - копачів ям для померлих, біль за тихо вмираючими селами – колискою і годувальницею нашої нації…
Та хіба можна переказати справжню поезію простими словами?! Її треба читати, вбирати до серця, яке, переконаний, ні в кого не залишиться байдужим. Але ще кілька слів про життєпис поетеси.
Наталя Михайлівна Баклай народилася 24 лютого 1958 року в с. Терни Лубенського району Полтавської області. Закінчила Гадяцьке культосвітнє училище та Полтавський аграрний коледж управління і права аграрної академії. Працює у відділі реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) Лубенського міськрайонного управління юстиції Полтавської області. Член Національної Спілки письменників України, авторка поетичних та прозових книг «Два береги душі», «Осяяна тобою», «Коралове намисто», «Лубни» та ін.
Наталя Михайлівна цього року відсвяткувала свій перший ювілей. Побажаємо їй доброго здоров’я та нових гарних віршів, котрі, гадаю, нікого не залишать байдужими.
Отже, шановні читачі «Кримської світлиці», до вашої уваги вірші поетеси з Полтавщини Наталі Баклай.
Данило КОНОНЕНКО,
редактор відділу літератури
«Кримської світлиці».

Наталя БАКЛАЙ:
«УКРАЇНО МОЯ! МОЯ ОРЛИЦЕ!»

МОЯ ДУША

Моя душа - держава самостійна,
Не Волга там.
 Кипить в мені Дніпро.
Моїй душі чужі Москви застілля,
Й незрозуміле Путіна перо.
Не з глею ліплена -
 настояна на пісні,
Всотала в себе думи Кобзаря.
Пощо мені з-за океану вісті,
Якщо в душі болить своя земля?!
Дивлюсь на села, де хати порожні
Й боюся порожнечі у душі,
І знаю точно - жити так не можна,
Й не вірю вже в пухкенькі м’якуші.
Сама собі і наймичка, і пані,
Сама - Владика в Храмі одному,
Свої думки не віддаю у найми,
І віру за мідяк не продаю.
Господарка душі своєї, й досить!
І правда, й воля все в мені - моє.
За комунізмом серце не голосить,
І за союзом слізоньки не ллє.
Моя душа у приймах не осіла,
І не лягла під владу за крихти.
Моя душа - держава самостійна,
Свої закони в ній й свої гріхи.
* * *
Ще болять Україні чужі канчуки,
Ще вона не забула пожежі,
І зітха роксоланно крізь давні віки
Наша доля, і пісню мережить.
Ще на палях запечені Воля і кров,
Ще сміються у спину чужинці.
Та не вмерла іще та одвічна любов
Присягтися Вкраїні, мов жінці.
Ще шаблями - літа,
 ще літами - шаблі,
Ще століттями ходить неправда.
І летять, і біжать зі своєї землі
Наші діти: то в найми, то в мандри.
І допоки ж іще кулаки-вурлаки
Будуть тицяти дулі нам в душі?
Ще ж не вмерла таки!
 Ще ж їй жити віки
Україні, і нам, нині сущим!

ІМЕНИНИ ПОЕТА

Обладнали вже Вашу хату,
Посадили в дворі сливник.
Приїжджаємо ми на свято
Й відзначаємо кожен рік
Іменини - без іменинника.
Повна хата чужих гостей,
І душа Ваша хилить крилоньки -
Прислухається до вістей.
І душа Ваша, як пір’їнонька,
Припадає аж до землі:
- Як без мене живеш, Вкраїнонько,
- Як без мене, мої краї?
...Й розказала б я Вам, Василю,
Про державу і Біївці,
Та не вистачить духу й сили
Донести негаразди всі.
Бо в державі таке безладдя,
Про яке не сказать пером,
Незалежне при владі гаддя -
Злізлось в купу одним кублом,
І сичать - то одне на одне,
То народу дають жало,
І мелькають їх ситі морди
У газетах та у кіно.
Ми одне лиш таки зуміли
У державі оцій здолать,
Ми, Василю, не оніміли,
Ми навчилися не мовчать.
І оце б колись за слова мої,
Без печінки уже б мабуть...
А тепер кажу, й Біївські краї
Мені премії роздають.
Це тепер ми всі «лавреатами»
Хто що мовив, і що сказав,
А тоді - Вам тортури з матами,
Щоб «совєтські порядки» знав,
І закони, що кров’ю зрошені,
Й биті ребра, і віршів крик.
За таке - подяк не виносили,
А казали: «Свербить язик».
...А у Вас аж під серцем квилило,
Як топтали слова в душі,
Доля Правду на воску вилила:
Поцінують колись усі.
Прийде час і прийде годинонька,
Де й подінуться вороги!
Іменини - без іменинника.
Як без Удаю - береги.
* * *
Хто кого покарав за ГУЛАГи,
За Сибір, за Ухту й Колиму?
Пишуть брехні державні «бумаги»,
Вірить люд в компартійну брехню.
А насправді, погляньте,
 на площах -
Непокараний ідол стоїть.
У руці ще картузика морщить -
Все збирається тім’я прикрить.
Чхать хотів він тепер з п’єдесталу
На усе, що нагадує крах.
За колишню совєтську державу
Йому ставлять корзини в ногах!
За усі соловки й магадани,
За реформи, безправ’я, хрести,
За макуху, за лісоповали,
За написані кров’ю листи.
Йому носять гвоздики червоні,
На нім бронзу шліфують вночі,
За куфайки, калоші й кирзові,
За укази своїх палачів.
За розбиті дзвіниці і храми,
За порубані лики святих,
І за те, що сказати хтось «мамо»
За голодною смертю не встиг.
За налоги, за рейди, наряди,
За об’їждчиків віжки й прути,
І за те, що прикрили паради,
Все оте, що творили кати.
Це за те йому дяка і шана,
Що за правду на горло давив,
За сиріт, за усі трибунали,
За цвіт нації, котру добив.
За оті хутори, що зрівняли,
І за села, що стерли на мак.
Це тому біля нього тюльпани,
Що Вкраїну звели на кізяк.
І ніщо, і ніяк не навчило...
Його постать стоїть, як мара.
Україно! Ти, справді, причинна,
Ти ж пройшла таке пекло злочинне,
А яка ти, ще й досі, дурна!

УКРАЇНКАМ

Голі плечі і голі коліна
Вже було (про це кажуть й попи).
Голопузі дівки України
Узялись виставляти пупи.
А де пуп - там уся почеревина:
Вибирай, роздивляйся, мацни.
Україно моя почервенена
Закордонним душком голизни!
Де поділа сорочку одвічную
Білу-білу, розшиту в квітки,
Де ти ходиш,
 Вкраїнонько-дівчино,
Соромливо сховавши литки?
Чи тепер вже такі і не родяться,
Чи тепер голяком залюбки?
Випирають пупи свої модниці,
Демонструючи хлопцям лобки.
Спокушають дядьків задурманених.
Розірвавши традицій вузли,
Навіть ті, кого звуть уже «мамами»,
Голим пупом моргають - «Візьми!»
І, здається, усе ніби бачено,
А дивуєшся - миле дівча
На своє саме перше побачення
Не себе, а живіт витріща.
Демонструє не розум, не звичаї,
Демонструє дві серги в пупку,
І питає у хлопця чи личить їй,
І вже знає - він хоче таку.
Україно моя! Моя орлице!
Подивись! Це ж твоє майбуття –
Напівгола сидить безсоромниця
І гойдає - цигарку й дитя.
Україно моя! Ти над прірвою,
Ти забула прадавні часи,
Ти забула оті свої виміри,
Коли знала оцінку краси:
За усмішку - платили коралами,
А за погляд - давали коня.
Кожна юнка - ціну собі знала,
Кожна дівка - гордячка була!
І не пупом манила, а брівкою,
І не пузом світила - чолом!
Де ж тепер ви, оті українки,
Горді - духом і мудрі - умом?!
* * *
«Любі друзі»! Багаті браття!
До Європи спішіть самі,
Бо народ, саме, дме в багаття
І ...пече картоплі.
Сушить сіно, скиртує солому.
Все, як тисячу літ і зим.
І трима на душі оскому,
Мов картопляний дим.
Вже не вірить ні в які зміни,
Що не цар - то ціна у гріш.
І дядьки на селі традиційно,
Вірять в землю, й не більш.
Що чекаєш від них, Європо?
Їхні статки такі малі.
В них лишились пісні нівроку,
...Й мозолі.
Продали їхню правду й волю
Знов, за три срібняки,
І укотре, одна полова
Й... кізяки.
І дарма вірить в честь мундира,
Як дорожчі штани.
Що Європа? Була б Вкраїна!
І щоб лад у ній навели!
Щоб не ми, а до нас хотіли
Щось пізнати на цій землі.
І не буде з Європи діла -
Люди думають про картоплі.

БАБІ ГАЛІ, ЩО ТОРГУЄ ВІНИКАМИ

А в баби віники беруть із-під руки.
Ще мало хто й торгується за віник.
У чергу аж шикуються жінки,
Аби конфлікт за віника не виник.
Хто більший, хто малесенький бере.
Навчає бабця, як його запарить.
І слухають науку про старе –
В який куток потрібно віник ставить.
Торгує баба. Діло не просте.
(Таких майстрів одвіку поважали!).
І хто сказав, що віник - це пусте:
Без віника - ні в хаті, ні в державі.
І зовсім добре на душі було б
У бабці після кожного базару,
Аби сміття, (а вже пора давно!),
Та й вимели з усенької держави.
І дума баба, як би подолать,
Який же віник треба ото скласти,
Щоб вимести, хоча б років за п’ять
Із України біди і напасті.
Задачу має бабця не просту,
Й нема розгадки від землі до неба,
Бо купи сміття у Верхах ростуть.
Не віника - мітлу добрячу треба!
Та й вимести неправду на землі,
Та й вигребти непотріб
 в кожнім місті.
- На мітли перейду, - й скажу в селі:
- Почнем з сільради,
 і... аж до міністрів.

З ІСТОРІЇ УТВОРЕННЯ ОДНОГО КОЛГОСПУ

Розкуркулили дядька Микиту...
Не носив дядько латок на свиті –
Людям валянки шив уночі,
Мав аж дев’ять дітей на печі.
Був кожух у сім’ї не один –
Вісім дочок в Микити і син.
Два гектари землі і ставок.
Та копійку тримав на млинок,
Бо зерно до зернини - врожай,
А жнива - то багатство, вважай.
Аби ж млин... Все б село до млина…
В дядька тільки і думка була.
Розкуркулили в дядька і думку,
Відібрали і свитку, і люльку.
Позбирали в коморі калоші,
Поділили Микитині гроші,
Розорали і межі, і грядки,
Навели в чужій хаті «порядки».
Ну, а дядька з дітьми до Сибіру…
З хати - агітконтору зробили.
Дошку хтось підписав і приніс –
«Тута буде колгосп «Комунізм»,
На причілку прогепали дірку,
І хвостату повісили зірку.
Налили в стакани оковиту:
- За «совєтськую» власть
без Микити.
* * *
Розпрягайте, хлопці, коней
Та й лягайте спочивать...
(Укр. народна пісня)
...І розпрягли...
 Й позакидали віжки.
Ну, що ж Ви, хлопці
(не побий вас лях),
Як проспите, то підете вже пішки
На той важкий
 Чумацький битий шлях.
А піший кінному —
 одвіку не товариш,
А їхать краще, ніж босоніж йти,
А з старшим братом
 каші не навариш –
Вже Вашим коням -
 роблять хомути.
Ви ще спите, а вже вузди
 москвинські
Готують вороним із-під поли.
Карети тешуть та вози чужинські
Тим коням, що ви, хлопці,
 розпрягли.
Аби возили у чужі хороми,
Аби стогнали на чужій землі.
А ви спите, такі собі, сіроми.
Вертайте, хлопці, коней до ріллі.
Нічого, що погнулися підкови,
Не страшно, що помножились жалі,
А гірко, що укотре ви в покорі,
І запрягають коней москалі.
Вже пробудіться, півні повставали,
А ви спите та хропите услід.
Коней проспали,
 все-таки проспали.
Ви Україну, хлопці, не проспіть!
А проспите, то підете вже пішки
На той важкий
 Чумацький битий шлях
Бо розпрягли... й позакидали віжки.
Ну що ж ви, хлопці
 (не побий вас лях).
* * *
У 50-х роках XX століття в селах України був податок на кожне фруктове дерево (з історії України)

Листки тремтіли уже впокорені,
Кора вловила смертельний страх.
Рубали яблуні оподатковані
У яблуневих моїх Тернах.
Сади зникали у кожнім дворищі.
Стогнали груші по всім селі.
Котились сльози цього ганьбовища
Дрібними грушками та й по землі.
і А з неба місяць дививсь зухвало,
Блищав, як лезо сокири вниз.
Дядьки щоночі красу рубали –
Крислате віття на куций хмиз.
Бо знали: вранці влетять не янголи,
А прийдуть агенти, щоб описать
Останні яблуні - княгині-яблуні,
За які треба податок дать.
Рубали яблуні. І пізні, й раннії,
Вбивали яблуні без їх вини,
І кожен дядько був в ролі варвара,
Бо знав, що виростуть
 лиш полини,
Попід сараями та поза хатами
Складали стовбури і всі пеньки.
З отими дровами дядьки балакали
Скупим «пробачте» із-під руки.
Моя Вкраїнонько! Ти, як та яблуня,
Стоїш не зрубана одна в саду.
Кругом полин гіркий,
 і ходять агенти,
І знов замислюють тобі біду.
Щоб знову стала ти всіма впокорена
То ліві - пишуть, то праві - йдуть.
Моя Вкраїнонько - оподаткована,
Дядьки зрубать тебе не віддадуть!

БІЛІ ХАТИ

Ці приземисті бідні хати,
Що за всяких вітрів на задвірках.
С. Малишко

Ще по селах, де густо садки
У цілунках нагідок і м’яти,
Білі-білі старенькі хатки
Так і просять у двір завітати.
І прадавні, мов світ, бабусі
Відчиняють і душу, і двері,
І проходжу крізь сіни пусті
В дві кімнатки - маленькі, як жмені.
Біля печі макітра стоїть,
І у мисник святі заглядають.
Рушники із минулих століть
Вічну пам’ять у рамках гойдають.
Віджили... А нажить не змогли,
Ані срібла нема, ані злата.
Все здоров’я в державу здали,
В оте рабство колгоспне, прокляте.
А тепер - за садочком дахи –
Голови, його доньки і сина,
Кажуть, в них там є райські птахи,
Та не там, а ось тут Україна!
Примостилась тихенько в кутку,
А під вечір присяде на лаву.
- Ви, бабусю, хоч раз на віку
Обдурили дурну цю державу?
І зітхають всі зморшки підряд,
І натруджені руки німіють.
- Один раз не пішла на наряд,
А збрехала, що діти боліють.
І схиляє голівку, й втира
Краєм хустки зволожені вії –
Годувальниця, мати, вдова,
Що нікому вже більше не вірить.
І боюся про щось говорить,
І не можу вже щось обіцяти,
А Вкраїна панами кишить
Білокамінній пнеться служить,
І забула свої БІЛІ ХАТИ!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 01.08.2008 > Тема "Душі криниця"