Версiя для друку Обговорити в форумi

УКРАЇНЦІ У СВІТІ

ДО 125-РІЧЧЯ ПОЧАТКУ МАСОВОГО ПЕРЕСЕЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ НА ДАЛЕКИЙ СХІД
(Закінчення. Поч. у № 29).

 З початком ХХ ст. переселенський рух до Далекого Сходу зазнав особливо бурхливого розвитку. Закінчення будівництва Уссурійської (1897), Забайкальської (1900) та Китайської Східної залізниць (1902), які сполучили Далекий Схід через Сибір з європейською частиною Російської імперії, зробило можливим широку колонізацію краю сухопутним шляхом, оскільки організація залізничного сполучення значно полегшувала переїзд переселенців. Через це гужовий та морський шляхи втрачають своє значення і від 1903 р. морські перевезення переселенців остаточно припиняються. Переселення стало відбуватися лише залізницею через Урал та Сибір.
 У межах цього етапу переселення необхідно зазначити нову переселенську хвилю, що розпочалася після 1906-1907 рр. та була пов’язана з так званою столипінською аграрною реформою. На цей період припадає найбільш масове переселення селян за всю історію освоєння далекосхідного регіону. За ці роки (1907-1917) до Приморської області переселилося 167 547 осіб23, 76,7% яких складали переселенці з українських губерній (Чернігівської - 29,5%, Київської - 21,4%, Полтавської - 11,1%, Волинської - 7,1%, Харківською - 3,9%, Кам’янець-Подільської - 3,7%)24. Серед переселенців цих років переважала сільська біднота, головною причиною переселення якої стало безземелля. Основний потік переселенців даного етапу було спрямовано, головним чином, у центральні та північні райони Приморської області, оскільки південні, найбільш придатні для землеробства, були вже значною мірою заселені25. Відповідно, на відміну від старожилів-стодесятинників, які зайняли найкращі степові землі, що лежали ближче до шляхів сполучення, переселенці-новосели отримували землі гіршої якості у віддалених районах. Через це обзаведення господарством у таких природних умовах вимагало значних сил та засобів. Але, як правило, ні того, ні іншого у новосела не було. Тому більшість селян-переселенців цього етапу не змогли загосподаритися. Значна їх частина змушена була повертатися на Батьківщину, інші йшли у найми до заможніших старожилів або на заробітки у місто26.
 Таким чином, взагалі за період від 1883 до 1917 р. до Приморщини переселилось 179 757 селян з українських губерній, які складали 67,5% всіх переселенців27. Однак, якщо вважати, що значна частина переселенців, місце виходу яких залишилося невідомим (а таких було 58 741 осіб або 22%) також були українцями (що цілком ймовірно), то загальна частка українців поміж переселенців буде суттєво більшою. Згідно з даними обстеження селянських господарств Приморщини, що відбувалося 1909-1913 рр., українці складали 81,26% селянського населення Приморської області, тоді як росіяни - 8,32% та білоруси - 6,8%28.
 Факт абсолютного домінування українців в селянському населенні Південно-Уссурійського краю на початку ХХ ст. підтверджують багато сучасників. Так В. С. Ілліч-Світич свідчить, що «поміж полтавчан, чернігівців, киян, волиняків та інших українців, переселенці з великоруських губерній зовсім губляться, являючись ніби вкрапленими в основний малоруський елемент»29. Поважне офіційне видання «Приамурье. Цифры, факты, наблюдения» також стверджує, що «чистих малоросів» в селянському населенні Приморської області нараховувалося на початку ХХ ст. не менш як 75%. Це дало підстави авторам зробити висновок, що Приморщина на той час представляла собою «другу Украйну із значною домішкою білорусів»30. Складаючи переважну більшість селянського населення, українці утворювали в сільській місцевості Приморської області компактні, практично моноетнічні поселення.
 Іншим регіоном компактного розселення українців у межах Далекого Сходу стала Амурська область.
У період до 1880-х років поміж переселенців до Амурської області, як і до Приморщини, переважали росіяни. Роль переселенців з українських губерній (Полтавської, Харківської) на даному етапі була не значною. Від 80-х рр. ХIХ ст., з полегшенням умов переселення на місцях виходу, етнічний склад переселенців до Амурської області змінюється і переважне місце поміж них починають посідати вихідці з українських губерній, головним чином – Полтавської31. Однак, на цьому етапі переселення до Амурської області відбувалося, як і раніш, переважно суходолом через Сибір, що наклало свій відбиток на етнічний склад переселенців. Так, відносна вага українців тут була суттєво нижчою, як у Приморській області. У 1882-1891 рр. переселенці з України складали в Амурщині 46,5% (4977 осіб). Поміж них домінували вихідці з Полтавщини (3347 осіб), які складали 31,3% усіх переселенців. У 1892-1900 рр. частка переселенців з України підвищується до 59,6%32.
 За даними В. М. Кабузана, у 1883-1905 рр. до Амурської області з українських губерній переселилося 32 371 осіб, які складали 43,78% всіх переселенців цього етапу33. Головним чином це були вихідці з Полтавської губернії - 20884 осіб (64,51% усіх вихідців з України, або 28,24% усіх переселенців). Значно меншою мірою були представлені на Амурщині вихідці з Харківської - 1351 осіб та Чернігівської губерній - 1187 чол. Переселення до Амурської області з Правобережної України (з Київської - 977 осіб та Подільської губерній - 1013), так само як і з південних губерній (Катеринославської - 1876 осіб (2,8%), Таврійської - 722, Херсонської - 69, Бессарабської - 209, Дону - 2406 та Кубані - 1677) було незначним і розпочалося лише від 1900 р. Волинська губернія взагалі в цей період не брала участі в цьому процесі34.
 Відносна вага та чисельність українських переселенців до Амурської області збільшується в 1906-1917 рр. У цей час сюди переселилося 64169 вихідців з України, які складали майже половину всіх переселенців (49,75%), між ними з Полтавської губернії - 21163 (16,41%), Київської - 8764 (6,8%), Харківської - 7816 (6,06%), Чернігівської - 6846 (5,31%), Подільської - 5314 (4,12%) та з південних губерній - 14259 (11,06%). Волинь, як і раніше, не брала участі у переселенні до Амурщини35. Якщо взяти до уваги, що українці також були поміж переселенцями з Воронезької та Курської губерній (7255 осіб або 5,63%), Сибіру, Степового краю (сучасний Казахстан), Надволжя та інших регіонів, то їх частка буде перевищувати 50% у складі переселенців цього
етапу.
 Взагалі за даними В. М. Кабузана, у 1883-1917 рр. до Амурської області із власне українських губерній переселилося 81571 осіб (43,4% від усіх переселенців), практично половину яких складали вихідці з Полтавської губернії - 42047 чол. (22,4% всіх переселенців). З Київської губернії переселилося 9741 осіб (5,2%), Харківської - 9167 (4,9%), Чернігівської - 8033 (4,3%), Подільської - 6327 (3,4%), Катеринославської - 4053 (2,2%), Херсонської - 1122 (0,6%), Таврійської - 1074 (0,6%), Холмської - 39 та Волинської - 7 осіб. Крім того, із мішаних в етнічному відношенні регіонів, значну частину населення яких складали українці (Кубань, Дон, Бессарабія, Воронезька та Курська губернії), сюди переселилося ще 24233 осіб (12,9% усіх переселенців)36. Якщо взяти до уваги, що певну частину переселенців із цих регіонів складали українці, то їх частка у загальному складі переселенців буде ще більшою. Таким чином, відносна вага українців у загальному складі переселенців до Амурської області в період до 1917 р. буде складати не менш як 50%. Вище наведені дані дають підставу зробити висновок, що в Амурщині, так само як і в Приморщині, серед селян в дореволюційний період переважали переселенці з України37.
 Основна маса українських переселенців в Амурській області розселилася на родючій Зейсько-Буреїнській рівнині. Тут у семи волостях (Більській, Завитинській, Іванівській, Вознесенській, Краснояровській, Піщано-Озерській та Томській), які утворювали практично суцільну територію, що була розташована по течії чотирьох допливів р. Зеї – Томі з великим Горбилем, Білої, Будунди та Завитої, вони складали компактне, численне населення, нараховуючи в кожній волості більш, ніж по 500 родин. В усіх інших волостях їх мешкало більше, ніж по 200 родин, за виключенням Тамбовської волості, де їх нараховувалося менш 100 родин та Черняєво-Зейського підрайону (бл. 150 родин). Крім власне Амурської області, українці мешкали і на терені Амурського козачого війська38.
 Разом із селянством, українці були немалою мірою представлені і поміж амурського та уссурійського козацтва. Пов’язане це як із козачим переселенням з Дону та Кубані, де традиційно був значним український компонент, так і з тим, що на Далекому Сході існувала практика приписання до козачого стану селян39. Початок цьому було покладено губернатором Приморської області П. Ф. Унтербергером у 1894 р., коли до складу Уссурійського козачого війська було прийнято деяке число родин переселенців-українців, які заснували с. Павло-Федорівка40. Формальною підставою для цього було те, що на Україні аж до початку ХХ ст. зберігався козачий стан, до якого належали нащадки запорожців і який відрізнявся від навколишнього селянського населення більш високим рівнем життя та освіти.
 Взагалі за період 1850-1916 років до Далекого Сходу (Приморщину та Амурщину) з України переселилося 276 200 осіб, які, за підрахунками В. М. Кабузана, складали 56,54% всіх переселенців. Переважну масу українських переселенців (2/3) складали вихідці з Чернігівської - 68992 осіб (24,97%), Київської - 66709 (24,14%) та Полтавської губерній - 66703 (24,14%)41. Враховуючи, що значна частина переселенців не зазначила місце виходу і що поміж них також імовірно значною мірою були українці, можна вважати, що частка українців серед переселенців до Далекого Сходу була ще вищою, складаючи не менш як 300 тис. осіб42. Таким чином, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. українці складали головну масу переселенців, що заселили в цей час сільські місцевості Приморщини та Амурщини.
 Всеросійський перепис населення 1917 р., зафіксував на Далекому Сході 421 тис. українців, які складали майже 40% (39,9%) загального населення краю43. У Приморській області мешкало 270,7 тис. українців, які складали практично половину (48,2%) всього населення. В Амурській області в цей час нараховувалося 147,4 тис. українців, які становили 43,2% її населення44.
 Компактність розселення була характерною ознакою колонізації українцями Далекого Сходу. Саме внаслідок цього в сільській місцевості утворювалися практично суцільні масиви компактних українських поселень, що найбільше було властиве для Приморщини. Більш строкатим в етнічному відношенні було населення Амурської області. Однак, навіть на мішаних теренах українці мешкали в окремих селах, або, в крайньому випадку, в окремих частинах поселень, які «виразно відрізнялися своїм виглядом та побутом»45. У цьому полягала сила українців, бо ця етнічна компактність дозволяла їм зберігати свою культурну самобутність.
 Терен колишніх Приморської та Амурської областей, найбільш компактно заселений українськими переселенцями, закріпився в українській етнічній свідомості під назвою «Зелений Клин». Первісно ця назва застосовувалася лише до частини терену Південно-Уссурійського краю, а згодом поширюється на весь південь російської частини Далекого Сходу. Її походження пов’язується з зеленим кольором буйної рослинності, який переважає тут, а також географічним положенням Південно-Уссурійського краю, що «клином» утиснувся поміж Китаєм та Японським морем. Крім того, слово «клин» використовується у значенні певної частини земного обширу – земельний клин.
 У цих регіонах, як і на інших колонізованих українцями землях, вони намагалися відтворити середовище, яке максимально нагадувало батьківщину. Уже в офіційному російському виданні 1891 р. зазначалося, що степовий простір Південно-Уссурійського краю цілком нагадував собою «за характером місцевості, типу побудов та переважаючому населенню Малоросію»46. У господарському укладі та побуті перші переселенці з України зберегли багато характерних ознак української сільської культури – «мазані хати, садки, квітники та городи коло хат, планування вулиць, внутрішнє обійстя хат, подвір’я, господарське та хатнє майно, інвентар, а деінде одяг – усе це в окремих селах нібито цілком перенесене з України»47. Український селянин ніби пересадив свою рідну Полтавщину та Київщину на береги океану.
 Далекосхідний етнограф В. А. Лопатін писав, що українці «цілком перенесли з собою Малоросію» на Далекий Схід. Зазначаючи схильність українців до традицій навіть у топоніміці, він звертав увагу на той факт, що тут «навіть назви сіл та місцевостей ті ж, що в Малоросії», бо «переселенці, приходячи в Уссурійський край, не бажали давати новим селищам та новим місцям інших назв, крім тих, до яких вони звикли у себе вдома»48. Так, у цей час на Амурщині та Приморщині виникли три Чернігівки, дві Переяславки, двоє Ромнів, дві Тавричанки, дві Костянтиноградівки, два Краснопілля, Київ, Новокиївськ, Новокиївка та Хрещатик, Полтавка, Новополтавка, Верхньополтавка та Нижньополтавка, Харкове та дві Харківки, Василькове, Васильківка та Нововасильківка, Україна та дві Українки, села Біла Церква та Білоцерківка, Богуславка (і декілька Богославок і Богославців), Зенькове та Зеньківка, Катеринославка та Катеринославське, Ніжино та Новоніжино, Кам’янець-Подільське та Подоловка, Бориспіль, Брацлавка, Житомирка, Золотоношка, Звенигородка, Каховка, Кролевець, Лохвиці, Прилуки, Тараща, Хороль, Черкасове, Чугуївка, Новоумань, Новоямпіль, Перетино (Пирятино?), Гайворон, Новоострополь, Попільня, Хмельницьке, а також Рокитне, Чернетчине, Крим, Новоросія, Хохлацьке. Той же В. А. Лопатін зазначає, що «в таких районах на сотні верст можна почувати себе так само, як і в Малоросії»49.
 Подібні українські поселенські землі, які за своїм ландшафтом та зовнішнім виглядом максимально нагадували залишену батьківщину, отримали в українській етнічній свідомості статус «нових Україн». По відношенню до українських поселенських земель на півдні Далекого Сходу, поруч із назвою «Зелений Клин», використовувалися також назви «Нова Україна», «Далекосхідня Україна», «Зелена Україна». У літературі використання назви «Далекосхідня Україна» зафіксоване вже 1905 р. в однойменній праці В. С. Ілліча-Світича стосовно до частини Південно-Уссурійського краю з центром в Микольську-Уссурійському50.
 Безперечно, на вибір місць поселення вплинуло прагнення зберегти в нових умовах звичний спосіб життя, між іншим і традиційні види господарської діяльності. Українці тяжіли до землеробства і, відповідно, не дуже охоче селилися в промислових районах. Таким чином, центральне місце в господарстві українців і на Далекому Сході залишалося землеробство, городництво та садівництво51. Саме тому вони особливо щільно розселилися саме в Південно-Уссурійському краю, де було багато вільних від лісу та придатних до обробки земель.
 Українські селяни принесли з собою на Далекий Схід і традиційні способи ведення господарства й свій господарський уклад. Збереження традицій господарської діяльності виявлялося, зокрема, і у складі вирощуваних культур (перш за все – пшениця), і у використанні волів як робочої худоби. Крім рогатої худоби, українці традиційно утримували свиней та були постійними постачальниками сала на міські базари52.
Наплив українців до Далекого Сходу тривав і в совєтський період – практично протягом усіх 20-80-х рр. ХХ ст. Українці в цей час прибували на Далекий Схід, рятуючись від примусової колективізації та Голодомору 1932-1933 та 1946-1947 рр., як в’язні ГУЛАГу та примусово депортовані, а згодом – в рамках організованого переселення до сільської місцевості, за оргнаборами для праці в морі, в рибній промисловості, за комсомольськими спорядженнями на будівництво промислових об’єктів, як військовослужбовці та молоді фахівці після закінчення вищих та середніх навчальних закладів, а також в індивідуальному порядку в пошуках романтики, або високих заробітків. Однак, унаслідок відсутності будь-яких можливостей для збереження національної ідентичності та задоволення національно-культурних потреб (національної школи, преси, професійних закладів культури) усі нові покоління українців, що постійно прибували в край протягом цих десятиліть, зазнавали неухильної русифікації, а їх діти, які вже народжувалися тут, у більшості ставали «росіянами».
Динаміку чисельності українського населення Далекого Сходу в совєтський період відбивають підсумки переписів населення, які проводилися в цей час Так, згідно з переписом 1923 р, на Далекому Сході нараховувалося 346,1 тис. українців, які складали 33,7% (що суттєво менше, ніж за попереднім переписом 1917 р.), в 1926 р. – 303,3 тис. (24,4%), в 1939 р. – 361,8 тис. (14,1%), в 1959 - 429,5 тис. (9,9%), в 1970 - 377,7 тис. (7,2%), в 1989 – 543,4 тис. (7,9%). Однак фактично, у силу зазначених вище причин, значну частину населення регіону складали і складають досі русифіковані нащадки українських переселенців ХІХ-ХХ ст., які себе вважають росіянами, але зберігають певні українські риси в ментальності, мові, духовній та матеріальній культурі. Українську ж самосвідомість зберігають, як правило, особи, що народилися в Україні – переселенці останніх десятиліть.
Після ліквідації СРСР та створення незалежної Української держави мало місце суттєве скорочення припливу мігрантів з України до Далекого Сходу і, більш того, мав місце процес повернення частини українців на батьківщину. У зв’язку з вище зазначеним, з урахуванням наявних асиміляційних тенденцій, доводиться констатувати загрозу швидкого зникнення українського населення Далекого Сходу. Ця тенденція наглядно виявилася в даних останнього російського перепису 2002 р., згідно з якими чисельність українців в регіоні, порівняно з підсумками попереднього перепису 1989 р., скоротилася практично вдвічі – з 543 438 до 256 378 осіб. Відповідно, приблизно вдвічі зменшилася і частка українців у населенні регіону - з 7,9% в 1989 до 4,4% в 2002 р.
Ще більш катастрофічно зменшилася чисельність українців, що володіють рідною мовою. Так, якщо за переписом 1989 р. практично половина (48,5%) українського населення Приморщини володіла української мовою (34,2% визнали її рідною та 14,3% заявили, що вільно володіють нею як другою мовою), то за даними 2002 р. українську зазначили як рідну лише 11,9% українців. В абсолютних цифрах кількість носіїв української мови скоротилася в Приморському краю Російської Федерації від 1989 до 2002 р. у 8 разів (від 89 768 до 11 224 осіб). Побутування української мови зараз на Далекому Сході обмежено побутовим спілкуванням окремих представників старшої генерації, що мешкають переважно у сільській місцевості, головним чином, поміж осіб, які народилися в Україні.
Таким чином, у світлі зазначених тенденцій ставиться під сумнів майбутнє української культури та мови і власне існування українського етносу в краю, який сто років тому було загосподарено й окультурено значною мірою завдяки наполегливій праці сотень тисяч українських переселенців.
 23. Кабузан В. М. Зазначена праця. С. 148.
 24. Аргудяева Ю. В. Этническая и социально-демографическая структура сельской семьи у восточнославянского населения южных районов Дальнего Востока России // Дальний Восток России в контексте мировой истории: от прошлого к будущему. Материалы международной научной конференции. Владивосток. 1997. С. 6.
 25. Кабузан В. М. Зазначена праця. С. 144.
 26. Аргудяева Ю. В. Крестьянская семья украинцев в Приморье (80-е гг. ХIХ - начало ХХ вв.). М., 1993. С. 30, 63.
 27. Там само.
 28. Аргудяева Ю. В. Крестьянская семья у восточных славян на юге Дальнего Востока России (50-е годы ХХ в. – начало ХХ в.). М., 1997. С. 35 - 36
 29. Иллич-Свитыч В. С. Дальневосточная Украина. Киев, 1905.
 30. Приамурье. Цифры, факты, наблюдения. 1909. С. 718.
 31. Георгиевский А. П. Диалектология Дальневосточного края… С. 44 - 48.
 32. Аргудяева Ю. В. Зазначена праця. С. 28 - 29.
 33. Кабузан В. М. Зазначена праця. С. 122. Ймовірно, тут допущена помилка, бо при перерахунку на підставі даних В. М. Кабузана частка українців складає 47,9%.
 34. Там само. С. 122 - 123.
 35. Там само. С. 147.
 36. Підраховано за: Кабузан В. М. Зазначена праця. С. 122 - 123, 147.
 37. Аргудяева Ю. В. Зазначена праця. С. 35 - 36.
 38. Руднев В. А. Население // Труды Амурской экспедиции. Материалы статистико - экономического обследования казачьего и крестьянского хозяйства Амурской области. Вып. 2. Т. 2. Ч. 1. С. 110.
 39. Аргудяева Ю. В. Крестьянская семья украинцев в Приморье… С. 118; Кутузов М. А. Уссурийские казаки: национальный состав национальной группы // Многонациональное Приморье: история и современность. Владивосток, 1999. С. 74 - 75.
 40. Л-ко М. Українство на Далекому Сході // Нова Україна. Календар на рік 1921-й. Владивосток, 1921. С. 128.
 41. Кабузан В. М. Переселення українців у Далекосхідний край // Український icторичний журнал. 1971. № 2. С. 69 - 70.
 42. Там само.
 43. Черная Н.В. Украинское население России и СССР за пределами Украины (ХVIII - ХХ вв.) // Динамика численности и размещение. Расы и народы. М., 1991. Вып. 21. С. 72 - 73.
 44. Винниченко І. Українці в державах колишнього СРСР: історико-географічний нарис. Київ, 1992. С. 114.
 45. Кубiйович В., Свiт I. Зелений Клин // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Перевидання в Україні. Львiв, 1993. Т. 2. С. 775 - 776.
 46. От Владивостока до Уральска. Путеводитель к путешествию е.и.в. государя наследника цесаревича. Составлен Центр. Стат. Комитетом МВД. 1891.
 47. Новицький М. Зазначена праця. С. 18.
 48. Лопатин И.А. Национальный вопрос на русском Дальнем Востоке // Новый Дальний Восток. Владивосток, 1923. Полутом 1. С. 58 - 59.
 49. Там само.
 50. Иллич-Свитыч В.С. Зазначена праця.
 51. Арсеньев В. К., Титов Е. М. Быт и характер народностей Дальневосточного края. Владивосток, 1928. С. 15 - 16.
52. Там само.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 25.07.2008 > Тема "Українці мої..."