"Кримська Свiтлиця" > #30 за 25.07.2008 > Тема "Душі криниця"
#30 за 25.07.2008
ШЕВЙОТОВИЙ П╤ДЖАК
Юр╕й МУШКЕТИК
Л╤ТЕРАТУРА
Опов╕дання
У сел╕ друз╕в п╕знають по пожеж╕, а недруг╕в - по празниках. ╤ т╕ й т╕ приб╕гають першими. Вони дружили одмалку. Були ровесниками. Пасли гусей б╕ля болота, одвертаючи од город╕в, щоб не йшли в просо ╕ ячм╕нь, плавали д╕рявим човном на велик╕ болота по качин╕ та куликов╕ яйця, гнули зимою на р╕чц╕ молодий л╕д, об’╖жджали на бригад╕ молодих лошак╕в, ╕ скр╕зь Женько був першим. Коренастий, заб╕якуватий, з мичкою рудого чуба, м╕цний - упреться ногами в землю - н╕хто не зрушить. ╤ коли одного разу молодий л╕д п╕д ними провалився, Женько виборсався сам ╕ витягнув Мишка. От т╕льки у шахи Мишко об╕грував ╕ вчився краще. Тонкоши╖й, головатий - оч╕ поставлен╕ широко, сором’язливий (йому повсякчас зда╓ться, що все робить не так), Мишко у всьому був у Женька у п╕дданств╕. Пасуть корови на паст╕внику, Женько лежить на горбочку в трав╕, плете з ситнягу канчука, одвертати кор╕в од жита посила╓ Мишка. ╤ одганяти од Пишно╖ заб╕якувату Красолю, Пишна - т╕льна, Женько це тямить, в╕н - справжн╕й маленький хазяйчик, а корова у нас у сел╕ не менш священна тварина, н╕ж в ╤нд╕╖. Зак╕нчили семир╕чку, Женько п╕шов прич╕плювачем у тракторну бригаду. Мишко - пом╕чником обл╕ковця. Непосидючий Женько не зм╕г довго всид╕ти на прич╕плених до трактора плугах, його покотило перекотиполем по вс╕х с╕льських профес╕ях: спробував вагу ковальського молота, пускав снопи у барабан молотарки, вимахував вилами з╕ зрубаними навк╕с зубами, на лобогр╕йц╕, знову вернувся в тракторну бригаду, ск╕нчив коротк╕ курси тракторист╕в при МТС, с╕в на Фордзона, й нав╕ть став бригадиром тракторно╖ бригади, поступив у парт╕ю, але на бригадирств╕ не втримався, й завмлином теж, довелося йти з косою в р╕льничу бригаду. Мишко ж зо два роки попрацював обл╕ковцем ╕, зрештою, влаштувався продавцем у крамницю с╕льпо. Робота чиста й саме по ньому, з його слабкими грудьми. З Женьком дружили й дал╕, парубкували разом, щоправда, трохи була не проб╕гла пом╕ж ними к╕шка, вона таки й проб╕гла. Тою к╕шкою була Н╕нка Чепурна, ╖╖ так ╕ прозивали - К╕шка, кому хочеш видряпа╓ оч╕, замашна, проворна, ротата, сп╕вуча. Спочатку вона п╕д╕йшла п╕д Мишков╕ мисл╕, в╕н почав проводити ╖╖ в╕д с╕льбуду, але, як то часто бува╓, з захоплених Мишкових розпов╕дей про Н╕нку, Женько теж закохався в не╖ ╕ в╕дбив ╖╖ у Мишка. Лежали вони у хл╕в╕ на с╕н╕, на вишках, унизу на с╕дал╕ кукур╕кав п╕вень, н╕як не м╕г вмоститися на н╕ч, жувала жуйку корова, а Мишко розпов╕дав Женьков╕, яка Н╕нка сором’язлива, яка розумна, як гарно лепехою ╕ любистком пахнуть у не╖ коси. - А груди... туг╕? - запитував Женько. - А я... а то... Кон╓шно. - Ти й за пазуху н╕ разу не зал╕з?.. Лопух. Ось я... Вона справд╕ д╕вка замашна. Женько одружився з Н╕нкою, Мишко нав╕ть був у Женька за боярина, перед цим виплакавшись за клунею п╕д грушею. А пот╕м одружився з при╖жджою аптекаршою Ал╕сою. На ╕менини, на хрестини гостювали одн╕ в одних, хтозна, що там лежало на серц╕ в Мишка, але ревн╕сть жодного разу не вихлюпнула з його серця, награвав на мандол╕н╕ «Серб╕яночку», чукикав на чобот╕ Женькового Богданка, у крамниц╕ наливав з в╕дра Женьков╕ майже повну склянку гор╕лки, а соб╕ т╕ль-т╕ль, ╕ сам вносив плату за випите. Гор╕лка - у великому оцинкованому в╕др╕, налита через шланг з бочки, селяни ╖╖ брали у св╕й посуд на винос, пили з гранчак╕в, сполоснутих у ╕ншому в╕др╕ з водою, закусювали твердими-претвердими, хоч розбивай ╖х сокирою, пряниками. У тому в╕дд╕лен╕ у л╕вому кутку крамниц╕ ще був морс, теж у в╕др╕, цукерки - позлипан╕ в к╕м’яхи подушечки, зр╕дка бочкове пиво ╕ хл╕б, якщо його завозили. А дал╕ - ╕нший крам, ╕ в самому к╕нц╕ з правого боку - хустки та картузи, плисов╕ керсетки, ж╕ноч╕ кофточки та чолов╕ч╕ п╕джаки. ...Дерев’ян╕, оббит╕ жерстю двер╕, проскрип╕ли простуджено, ╕ до крамниц╕ вступив Женько. У голуб╕й, з б╕лим ковн╕ром модн╕й косоворотц╕, син╕х штанях на випуск на чоботи. Обв╕трений, з п╕дпаленими сонцем бровами, безжурний, веселий. - Ти хоча б двер╕ змастив, мекечуть, неначе Липейкова коза в город╕. - Та все якось забуваю... - Ну, не мастиш двер╕, помасти мен╕ горло. Михайло ополоником з в╕дра наповнив гор╕лкою б╕льше як на половину гранчака. Клацнув по прилавку пряником. У крамниц╕ б╕льше не було н╕кого, весна, вс╕ люди на городах, саме садять висадки. Женько випив одним махом, розгриз пряника, ходив по крамниц╕, розглядаючи товари. - Н╕чого нового?.. - Ось шле╖ завезли. - Я й так у н╕й ходжу. - ╤ ще п╕джаки, шевйотов╕ й коверкотов╕. Добр╕. - О, це... й справд╕ гарн╕. Ану подай мен╕ отого, прикину... Якраз на мене. У мене й штани так╕ ╓, син╕. Я в╕зьму. - Дев’яносто два карбованц╕. - Беру в кредит, оддам через м╕сяць. Михайло скривився, йому вельми не хот╕лося в╕ддавати в кредит дорогого п╕джака, але тут вже мала силу Женькова влада над ним. - Не забудь, принеси грош╕... - Наче ти не нагада╓ш. Давай зап’╓мо, налий ще по сто. Вони запили могорич. Женько вийшов з крамниц╕ в шевйотовому п╕джаку наопашки. В нед╕лю в╕н прийшов у ньому до с╕льбуду, в наступну нед╕лю у ньому ж бив у бубна на вес╕лл╕ у Мишкового молодшого брата. ...Мишко натиснув на м╕дну клямку дверей. У хат╕ було жарко, хоч прич╕лкове в╕кно розчинене в сад, на диван╕, зробленому з товсто╖ вербово╖ лави, сид╕ла Н╕нка ╕ збивала у велик╕й сул╕╖ масло. Нудна й забарна то робота, й Н╕нка була сердита, а може, сердилася з якогось ╕ншого приводу. Литкаст╕ ноги поклала на осл╕нець - вони перш╕ впали Михайлов╕ в оч╕, - сул╕ю тримала ╕ тел╕пала в пелен╕, б╕ляве кучеряве волосся вибилося з-п╕д косинки, на кирпатому нос╕ - крапл╕ поту. Дебела, замашна молодиця, не те що Мишкова Ал╕са - тонконога, оката оса, ще й з вдачею осиною. Д╕ти гралися в саду, у в╕кно вл╕тали ╖хн╕ голоси, Женько сид╕в за столом, натягував бубна. Н╕нка одразу й в╕дзначила це. - Люди он с╕но косять, па╖ ж уже вид╕лили, а йому все гульки в голов╕. - Хтозна, кому б╕льше, - одгризався Женько. - Он як засв╕тила очима, Мишка вглед╕вши. Михайло почервон╕в, зн╕тився, може, через це сказав суворо: - Женько, оддай грош╕ за п╕джак. У мене позавтра рев╕з╕я. - Де я тоб╕ ╖х в╕зьму, - кр╕зь зуби, у яких тримав нитку, мовив Женько. - У середу продав на базар╕ гуси. - Так ц╕й же зараз╕, - очима на Н╕нку, - купив пальто. - Женько, мене це не обходить. У мене рев╕з╕я, мене посадять. Женько чомусь смачно засм╕явся. - ╤ так, ╕ так посадять. - Чо’ це? Тод╕ я заберу п╕джак. - Так я тоб╕ його й в╕ддам. - Там уже на пол╕ пляма. Ол╕йна, - Н╕нка. - Якось уже... не можу я ╕накше. - Михайло ступив до прист╕нка за л╕жком, де на вбитому в обкле╓ну газетами ст╕ну цвяхов╕ вис╕в шевйотовий п╕джак. Женько дивився злими гарячими очима. - Ну-ну! - Я ╕накше не можу, - тихо, немов виправдовуючись, сказав Михайло й зняв з цвяха п╕джака. Не затримуючись, опустивши плеч╕ ╕ голову, вийшов з хати. У спину вдарило голосне Женькове: «Так не пойдьоть. Пожалку╓ш». ...Та погроза справдилася через два тижн╕. Михайло щойно од╕мкнув крамницю, як до не╖ зайшов участковий м╕л╕ц╕онер Парх╕тько, якому часто Михайло наливав з в╕дра у гранчак. Той ╕ зараз поглянув на в╕дро, й аж облизався, але до прилавка не п╕д╕йшов. - Збирайся, Михайле, п╕демо в район, - зняв з голови форменого картуза й брудною хусточкою витер околиш. - Чого це? - здивувався Михайло. - Не знаю, - збрехав участковий. - Щось там треба уточнити. Уточняли вже в НКВД. Викликали на очну ставку Женька та ╕нших св╕дк╕в. Михайло, бувало, читав уголос у крамниц╕ газету - обласну ╕ «Правду», на той час там багато писали про ворог╕в народу, й Михайло н╕бито коментував те не в той б╕к. Михайло з╕знався, що якось був подивувавшись обмовився: «Й де ╖х ст╕льки тих ворог╕в береться». Женько ж сказав ╕накше, ╕нш╕ св╕дки плуталися, а в к╕нцевому рахунку Михайло одержав в╕с╕м рок╕в. Вони розтяглися у в╕чн╕сть. Шевйотовий п╕джак Женько купив уже в ╕ншого продавця. Стежкою-протоптом понад розгрузлою, розгаслою дорогою йшло вервечкою тро╓: один посередин╕ ╕ дво╓ з гвинт╕вками за плечима попереду та позаду. Т╕ дво╓ - пол╕ца╖ - вели в район Женька, зв╕дк╕лясь там стало в╕домо, що в╕н комун╕ст. По дуже сн╕жн╕й зим╕ сорок першого - сорок другого вс╕ долинки в пол╕ були заповнен╕ водою й скидалися на озеречка, ребрист╕ хвильки ходили по поверхн╕ й по душ╕. Бо ж вели односельця й, либонь, не на добро, але проти тих поставали ╕нш╕ хвильки - в╕ддав на муки свого товариша й взагал╕ був капосним чолов╕ком. В оправдання соб╕ кидали йому п╕д ноги колючки, а в╕н одбивався й нападав - таку мав вдачу. С╕ли на перепочинок у нап╕взруйнован╕й, дово╓нн╕й придорожн╕й альтанц╕ п╕д осокором. - Бугая нарошне випустив, ╕ в╕н потовк Василенка, - молодший пол╕цай. - Сам од╕рвався. Коли я п╕д╕йшов, в╕н уже на вулиц╕ стояв ╕ п╕сок на себе гр╕б. - ╤з щупом у тридцять другому по дворах б╕гав, - подав голос старший. - У тридцять другому? Та який я тод╕ був... - Отож, комсомольчик, а вже щупа носив. - Я ж не носив, - додав молодший. В╕н кривився, йому не хот╕лося тел╕патися до м╕ста, й важкою була оця м╕с╕я, як ╕ саме перебування в пол╕ц╕╖ - п╕шов туди, рятуючись од вербовки в Н╕меччину. - Бо тебе не взяли. - Брешеш. - Сам брешеш. - Може, то й не за тво╖м доносом Михайла загребли? - Його загребли... Крав у с╕льпо... Хитруном був. - Ну, ти... Може, в╕н уже на т╕м св╕т╕, - старший пол╕цай з╕гнувся, у нього бол╕в шлунок - роз╕гралася виразка, вона була задавнена, хоч ╕ л╕кував ╖╖ медом. Був вдач╕ круто╖, сардон╕чний з вигляду, оч╕ кругл╕, маленьк╕, загнан╕ вглиб, верхня губа нависла над нижньою. Женько оглядався, крутилася в голов╕ думка про втечу («Х╕ба стр╕лятимуть?»), але куди втечеш розгаслими полями. Он там колись стояла молотарка, ╕ в╕н р╕зав серпом перевесла й кидав снопи в барабан, а он там п╕д скиртою з Мартою... ╥╖ чолов╕к був у в╕йську... То його перше жаске, коротке солодке сп╕ткання з ж╕нкою, по тому вона ще к╕лька раз╕в приходила до скирти... Аж туманець поплив у очах од того спомину. Щось пом╕тив старший пол╕цай. - Не зиркай по боках. Куля б╕га╓ швидше. Женько глипнув озв╕рено. В╕н знав, куди його ведуть, вже трьох ╕нших комун╕ст╕в забрали, жоден не вернувся. В╕н зважував - Дзявкун старий, забарний, Липейко - молодий, ламкий, хирлявий; з╕рвати з плеча гвинт╕вку ╕ - прикладом обох. - Хлопц╕, одпустили б ви мене, - притрушував словесною порохнею ╖хню пильн╕сть, - земляки ж. На одному пол╕ росли. Ж╕нка в мене, д╕ти... ╤ - рвучко п╕дв╕вся. Одначе старший пол╕цай був на чатах, тримав у кишен╕ шинел╕ рукою револьвера. В╕н вистр╕лив кр╕зь полу, й на синьому шевйот╕ на грудях задим╕ла невелика цяточка. ...Женька тут же п╕д осокором ╕ закопали. А на осокор╕ хтось вир╕зав ножем великого б╕лого хреста, й вс╕, хто йшов чи ╖хав у м╕сто, оглядалися на нього, й кожен снував сво╖ думки про добро, про зло, про долю, а коли ╖хала на базар до м╕ста Н╕нка, нахилялася низько й затуляла рукавом оч╕. ╤ думала, що колись хтось з ╖╖ д╕тей запита╓, що то за хрест.
"Кримська Свiтлиця" > #30 за 25.07.2008 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6164
|