Версiя для друку Обговорити в форумi

ПЕРЕЖИТЕ…

Я, Дмитро Павлович Матердей, народився 22 вересня 1915 р. в с. Старопетровську Катеринославської губернії, куди нас із Волині царський режим переселив на початку війни Росії з Німеччиною. Батьки мої - селяни з села Калиновник Ковельського району Волинської області. Під час поневірянь через висипний тиф померли дід, два брати та три сестри. Залишилися живими три брати: Ананій, 1907 р. н., Федір - 1910 р. н. та Микола - 1912 р. н. У Старопетровську народилися я, брат Володимир - 1919 р. н. та сестра Надія - 1922 р. н. Так що в сім’ї було шість братів та одна сестра. В евакуації жилося тяжко і матеріально, і морально. Старших чоловіків та молодиків втягнули
у віхолу громадянської війни та революції. Татка мобілізували в армію «Гуляйполя» - батька Махна. Брати Ананій та Федір підлітками співали «Повстаньте, гнані і голодні». Кінчилася «махновщина», батько живим повернувся до сім’ї. 1922 року він разом із земляками вирішив поїхати додому на Волинь, яка опинилася під окупацією панської Польщі. Спорядили «циганські халабуди», придбали коней і своїм ходом повернулися на малу батьківщину. На щастя, уціліли хата та все обійстя. Жив у ній сусід, який відразу виселився, і ми почали господарювати. За батьком рахувалося до двадцяти десятин землі, то ми за кілька років мали «хліб і до хліба».
На господарці мали трьох коней, восьмеро голів рогатої худоби, шестеро свиней та багато курей, качок, гусей. Раз на два роки батько з найстаршим братом Ананієм в кордонне містечко Корець вивозили на продаж пару волів «круторогих» і поверталися з «капшуком» золотих царських монет 5-ти та 10-рубльових. Може, було б і краще, і спокійніше жити, коли б волинську молодь не вразила та не опанувала бацила українського комунізму - ідея відірваності Західної України від Польщі та приєднання її до Совєтської України, а потім створення Самостійної України під патронатом «старшого брата» - Росії. Держава мала б бути, згідно із заповітом Леніна, «за формою - націоналістична, а за сутністю - соціалістична». Заманлива примарна ідея опанувала малограмотні голови волинської молоді, яка масово почала вступати в лави підпільної комуністичної партії: т. зв. КПЗУ, яку організували «кур’єри та комісари», які прибули нелегально з УРСР.
У 1924 р. у КПЗУ вступив мій брат Ананій, а брат Федір - у комсомол КПЗУ - Комуністичну Спілку Молоді Західної України.
Брат Федір, щоб отримати вищу освіту, разом з другом і однодумцем Петром Климентишовим нелегально втекли в УРСР, та їх там не прийняли, «перекинули» назад, фактично в руки польської поліції. Хлопцям пощастило. Вони прикинулися малолітніми волоцюгами, їх поліція етапом перевезла додому і здала під сувору опіку батьків. Брата Федора в 1932 році як жовніра польської армії арештовує польова військова жандармерія. Його та ще двох його товаришів - Андрія Копанчука та Миколу Мельника - кур’єра з УРСР. За шпигунство на користь УРСР та діяльність у КПЗУ брата засудили до 15 років каторги. Мельника - до довічного ув’язнення, а Андрія Копанчука - до смертної кари через повішення. Вирок був виконаний. Треба відзначити, що в той рік вибухнуло збройне повстання «капезетівців» на Волині під проводом чільних комуністів Чайковського та Потарського. На той час на Волині за вироками польових суддів було повішено одинадцять членів КПЗУ.
По всій Волині прокотилася хвиля масових арештів та великих групових судів членів КПЗУ. У північно-західній частині Волині поліція в 1927 році арештувала понад 200 членів КПЗУ. У Володимир-Волинську судили 151 членів КПЗУ. Засудили на довгі роки ув’язнення кожного з них.
1929 року польська поліція провела масові арешти членів КПЗУ в центральних районах Волині: Ковелі, Маневичах, Туринську. Було арештовано понад 200 осіб, а судили в Луцьку 81, серед них і моїх двох братів Ананія та Федора. Ананія засудили на 4 роки в’язниці, Федора звільнили за браком доказів «злочину».
У 1933 р. в Луцьку відбувся суд над 54 провідниками КПЗУ, звезеними з цілої Західної України.
Збройне повстання, яке виникло на Волині, не було підтримано селянськими та робітничими масами Західної України, тому швидко закінчилося. Кілька сотень «капезетівців»-підпільників після боїв з поліцією та польськими військами групами прорвалися на територію УРСР в районі Сарни. Там були інтерновані совєтськими прикордонними військами і засуджені та відправлені в сталінські концтабори.
Моя особиста доля склалася за таким же сценарієм, як і багатьох інших волинських борців за Україну.
У 1929 р. після масових арештів членів КПЗУ нашого району новий секретар Голобського райкому КПЗУ Феодосій Кореньга завербував мене в члени КСМЗУ і доручив очолити комсомол Голобської школи, в якій я навчався. Два моїх старших брати були на той час у Луцькій тюрмі під слідством за революційну діяльність у лавах КПЗУ.
До КСМЗУ мені вдалося залучити до 40 хлопців та дівчат.
До 1 травня як свята комуністів ми готувалися щиро: шили червоні прапори, писали листівки. Заклики звучали на кшталт:
Геть польську окупацію!
Геть полонізацію!
Геть католизацію!
Хай живе КПЗУ!
Хай живе Радянський Союз!

26 квітня 1928 року поліція арештувала нашу сусідку Таню Чумак, члена КПЗУ. Знайшли у неї нові червоні прапори, які шили ми з нею, та комуністичні листівки. Через кілька днів арештували і мене, учня 7-го класу Голобської семирічки за підозрою в співпраці з Танею. Ні вона, ні я у співпраці не зізналися, і тому обвинувачення висунули окремо їй, окремо мені. Нас обох вивезли в Ковель на допит. Після катувань, які нічого їм не дали, нас кинули у в’язницю. Таню згодом засудили до трьох років ув’язнення. Хвору на туберкульоз, її перевезли в Білостоцьку тюрму для туберкульозних комуністів, де вона невдовзі і померла.
Мене батьки до суду взяли на поруки за 100 злотих. У вересні Луцький суд мене визнав «невинним». Отримавши відмінне свідоцтво про закінчення Голобської семирічки, я інтенсивно почав готуватися до вступу в Ковельську державну польську гімназію ім. Юліуша Словацького - гуманітарного напрямку.
Тим часом райком КПЗУ доручив мені виїхати попрацювати директором нелегальної школи в с. Раймісті. Я поїхав. Зранку вчив писати малюків, до 20-ти хлопчиків та дівчаток, а ввечері вчив старшу молодь писати і рахувати, співати революційні пісні. Викладав азбуку підпільної боротьби з панською Польщею. Але, як завжди, знайшовся сексот, з’явилася поліція, і школу розігнали. Мене посадили в Голобську тюрму на 20 днів. Після цього я менше займався революційною працею, а більше підготовкою до вступу в гімназію на конкурсній основі в
5-й клас.
У 1933 р. в 5-й клас гімназії на два місця було 15 претендентів, тож на конкурсних засадах прийняли тільки нас двох - мене та дочку поміщика з Малевичів Ольгу Сандучі. На другий рік навчання ковельський міськком КПЗУ за рекомендацією Голобського райкому прийняв мене членом райкому і доручив очолити КСМЗУ в середніх спеціалізованих школах
м. Ковеля, у моїй гімназії та в двох єврейських гімназіях, а також в торговельній та меліоративній школах.
КСМЗУ в тих школах уже була, разом нараховувала 30 осіб. Робота кипіла. Та стався казус: комсомолець моєї гімназії Микола Войтюн, переносячи воскові матриці з відозвами, загубив їх. Той, хто знайшов, передав поліції. Через деякий час, у грудні 1935 р. поліція, користуючись доносами провокатора Віктора Цепінського, комсомольця нашої гімназії і мого однокурсника, провела арешти серед студентів. Арештували 12 осіб. І мене як організатора групи. Арештовані не всі були комсомольцями, проте трималися гідно, себе і мене захищали, доводячи, що вони нічого спільного не мають із КСМЗУ, а провокатора характеризували як людину аморальну та брехливу. Усіх арештованих випустили на волю, в тюрмі залишився я один.
Мене в Ковельській тюрмі кинули в камеру, де перебували троє членів ОУН - два студенти з Луцької української гімназії та один старший пан. Розпочалися розмови та дискусії на загальнополітичні теми. Я мусив визнати, що вони мають рацію. Вони звинувачували Москву та комуністичну партію в організації голодомору 1933-го, масових розстрілах військових, аж до маршалів, у жорстокій ліквідації так званих «куркулів», як «ворогів народу», а насправді - заможних господарів - основу сільського господарства. Я не сумнівався в правдивості їхніх доказів, також побачив, що ОУН є активним борцем з Польщею за Україну, як і ми, «капезетівці».
У березні 1936 року батьки та друзі під заставу в 500 злотих визволили мене з тюрми до суду. Мені б «залягти на дні», відсторонитися від активної роботи, бодай до суду. Так ні! Зустрічі з членами КПЗУ, писанина листівок, поїздки за літературою не пройшли повз очі поліції та сексотів. Правда, луцький суд мене виправдав, та прокурор опротестував це рішення.
У грудні 1936 р. мене несподівано арештовує поліція - і завели нову справу, а потім приєднали до старої. Апеляційний суд у Любліні засудив мене на три роки ув’язнення за революційну діяльність в КПЗУ і на п’ять років позбавлення громадянських прав.
Замордований тортурами та допитами, я в Ковельській лікарні почав харкати кров’ю і задихатися. Лікар Теофіль Яворівський, мій патрон, у якого я жив деякий час та навчав двох його дочок, визнав у мене туберкульоз легенів, і адміністрація тюрми перевезла мене у Білостоцьку туберкульозну тюрму для комуністів. Там я і познайомився з Андрієм Хрящевським, який лікувався і закінчував восьмирічний строк ув’язнення за діяльність в лавах КПЗУ. Він пізніше відіграв в моєму житті важливу роль. При виході з тюрми я передав йому кілька адрес моїх товаришів по КПЗУ в Ковелі та моїх багатих друзів в тому ж місті.
Мене як хворого на туберкульоз батько та багаті друзі вирвали з Білостоцької в’язниці на двомісячне лікування на волі за тисячу злотих. Лікування розтяглося на чотири місяці. Та 12 квітня 1939 року я мав з’явитися в тюрмі. Туди повертатися друзі категорично не радили. Радили йти в підпілля або втікати в УРСР. А багаті друзі, лікарі Яворівський, Рихлицький, адвокати Ярош, Губерман, Підгірський радили втікати не в УРСР, а в Англію. Вони обіцяли реальну допомогу документами та грошима. Це вони і допомогли мені дістати диплом лікаря-терапевта у Львівському університеті ім. короля Яна Казимира на лікарському факультеті.
Перемогла сліпа віра в совєтський рай в Україні. Брат Федір, який на той час сидів у суровій тюрмі в Грудзьондау, на побаченні радив тікати в УРСР. 12 квітня 1939 року замість того, щоб з’явитися в брамі Білостоцької тюрми, ми з товаришем Андрієм Хрящевським з’явилися на прикордонній заставі УРСР в районі Олевська. Нас прийняли ворожо. Наказали лягти на землю. До тіла приставили багнети гвинтівок. Матюкалися і кричали «польскіє шпіони». Стріляли чомусь, видно, на знак тривоги. Прибула півторатонка. Поки ми лежали лицем до землі, нас обшукали: обібрали до нитки. У машині - голий кузов, по боках - лавки. Нам наказали лягти лицем до підлоги. І поки везли кілька кілометрів, над нами стирчали багнети прикордонників. З Олевська до Житомира везли в кайданах. У Житомирі почалася страшна пора допитів, тортур фізичних та моральних.
Там, у сирих підземних казематах «внутрішньої» тюрми НКВС, я почав сумніватися, підозрювати, що наша уява про комуністичний рай в УРСР, демократію і справедливість є брехнею, в яку ми так сліпо та беззастережно вірили.
Нас будь-якою ціною хотіли зробити польськими шпигунами, і в тому напрямку працювали всі слідчі, змушуючи підписати протоколи, що дійсно ми прийшли в УРСР, щоб шпигувати, збирати дані про оборону УРСР.
З 12 квітня 1939 до лютого 1940 р. нас мучили і мордували в казематах житомирського управління. І ті муки напевне продовжувалися б, коли б не відчайдушна спроба мого товариша Хрящевського, який на допиті загостреним цвяхом ударив у око слідчого, а потім ним ударив себе в ділянку серця і знепритомнів. Це наробило галасу. Прибули якісь комісії. Змінилося на краще ставлення до в’язнів. Медсестра, яка мене лікувала від легеневих кровотеч, шепнула мені, що мій товариш покінчив із собою. Невдовзі мені оголосили рішення «тройки» - п’ять років трудтаборів та п’ять років заслання за шпигунство на користь Польщі.
Вивезли в Київську тюрму, далі в Архангельськ, а потім в концтабори «Заполярне коло» ім. Молотова та печорські концтабори Воркути. Коли епідемія дизентерії забрала життя двох табірних лікарів, адміністрація згадала, що я з дипломом лікаря, призначила мене лікарем-терапевтом у табірному лазареті.
Гриміла війна. Німці під Москвою. Раптом нам, «польським громадянам», оголошують амністію, звільняють з таборів і направляють у
м. Вузулук, в штаб польського генерала Андерса, який з амністованих поляків, українців, жидів - громадян Польщі - формував польську армію для боротьби з німецьким фашизмом. Я теж поїхав, та не завербувався, бо то була лише типово польсько-панська армія. Хоч зненавидів совєтів, та ще більшим ворогом для українців вважав німців, тому поїхав в Самару і попросився прийняти мене добровольцем у Червону армію та відправити на фронт. Комісія визнала мене придатним для військової служби. Але я як громадянин Польщі не маю права служити в Червоній армії. Порадили їхати на «висилку», найкраще в Узбекистан, там поправити здоров’я, прийняти громадянство СРСР, а тоді райвійськкомат сам мобілізує і відправить мене на фронт. Я послухався. Поїхав в Самарканд. Там облздороввідділ направив мене в
м. Джизак санітарним інспектором в санепідстанцію. Працював кілька місяців. Прийняв громадянство СРСР і вже через кілька місяців був мобілізований і направлений у Москву в розпорядження Санітарного управління резерву Червоної армії. Звідти мене відправили в Сануправління Степового фронту під Бєлгород. З групою військових лікарів поїхав на Урал організовувати військовий госпіталь. Місію виконали на відмінно, і членів комісії Сануправління Степового фронту нагородили орденами, а мені присвоїли звання капітана медичної служби та нагородили орденом Червоної Зірки.
У 1943 році захворів на вогнищевий туберкульоз легенів. Війну закінчив під Прагою. Через деякий час нас ешелонами відправили в Монголію під Улан-Батор, де сформували Забайкальський фронт з нашого 2-го Українського, який було створено зі Степового фронту. Війна з Японією була недовгою. Готували нас на Курили та змінили напрямок, а нашу групу офіцерів-медиків відправили в Москву в Сануправління. Мене, на особисте прохання, послали у Львів, в Управління протиповітряної оборони лікарем-епідеміологом Сануправління. Демобілізували в 1949 р. в званні майора медслужби. Демобілізували, як потім пояснили, тому, що я не реабілітований у справі 1940 р.: за шпигунство на користь Польщі. Близьких родичів моїх - учасників «бандформувань» на Волині - рідну сестру засудили на шість років концтаборів. Двоюрідного брата Дмитра Матердея - на десять років, племінника Володимира Мирончика теж на десять років. Я влаштувався на роботу у Львівський науково-дослідний інститут епідеміології та мікробіології на посаду завідувача епідвідділу інституту. Успішна робота не рятувала. Мене звільняли з політичних мотивів. Я влаштувався на роботу у Львівську облсанепідемстанцію, та й тут невдовзі недремне око КДБ помітило мене, і я втратив роботу, бо «не мав радянської медичної освіти».
Я розпочав боротьбу. З одного боку, добився реабілітації та дізнався, що мій друг по недолі Андрій Хрящевський відбуває 20-річний строк концтабору за те ж «шпигунство на користь Польщі» та за порушення режимів концтаборів. Від Міноздорову СРСР та Міноздорову УРСР я домігся права захиститися як совєтський лікар-терапевт. Після довгих і тяжких поневірянь такий дозвіл дали мені в дивній формі. Зарахували на 6-й курс Станіславського медінституту на лікарський факультет. Улітку 1952 року я склав разом зі студентами всі екзамени на відмінно: основи марксизму-ленінізму, хірургію, терапію, інфекційні хвороби, акушерство і гінекологію, дитячі хвороби, гігієну і охорону здоров’я.
З таким совєтським дипломом лікаря я повернувся у Львів, та працювати ні міськздороввідділ, ні облздороввідділ не дозволили, а запропонували їхати на роботу в Казахстан на посаду завідувача обласної санепідемстанції. Як я не боровся і в Києві, і в Москві, другої роботи не пропонували. Ще Москва запропонувала роботу в Рязанській області Росії, на що я також не погодився. Київ вирішив простіше: міністр Братунь попросив мене ще раз показати совєтський диплом, сховав його в сейф і сказав: «Ми анулюємо ваш диплом, бо допустили вас до екзаменів незаконно, ви не представили тоді свідоцтва про закінчення вами гімназії, і лікарем в Радянському Союзі ви не будете». Я приїхав додому морально знівечений. Через деякий час з Києва прислали мені довідку, що я маю право працювати фельдшером. Виснажений фізично і морально, я не хотів жити. Та переміг дурні думки про самогубство.
Мені дали посаду завпофдезвідділом Шевченківського району м. Львова. Сто двадцять робітників: половина - щуролови, друга половина - винищувачі бліх, тарганів. Усі українці, пригнічені долею, та не здаються. Я вирішив далі поборотися з режимом зла та фарисейства. Поступив у 10-й клас СШ робітничої молоді. Закінчив школу зі срібною медаллю і в 1954 р. вступив до Львівського медінституту на лікувальний факультет, який закінчив у 1960 р. і отримав диплом лікаря з відзнакою. Під час років навчання в інституті був пов`язаний з колишніми членами КПЗУ, яких у Львові та області назбиралося до трьохсот осіб. І ми організували клуб ветеранів КПЗУ з метою: легальними засобами боротися в міру можливості з «виродженим комунізмом» Москви. Потім мене обрали секретарем клубу.
У 1956 р. добився реабілітації та повернення з Колими побратима Андрія Хрящевського. Мені дали роботу лікаря-фтизіатра в Голоско, де розміщався протитуберкульозний санаторій. У 1962 р. прийняли в КПРС, а в 1963 - вигнали та через рік повернули партквиток і дали роботу в Брюховичах у санаторії-профілакторії заводу Кінескопів - посаду головного лікаря та начальника піонерського табору на літні місяці (червень, липень, серпень). Робота в санаторії на триста чоловік - масштабна, цікава. Я і секретар клубу КПЗУ, до якого входили такі особистості, як директор університету Максимович, Марія Кіх, Дудикевич - директор музею Леніна, Терентій Новак - директор історичного музею, Юрій Юшко - директор музею етнографії та художнього промислу. Гуртом можна вже братися до роботи на користь українства. На другий рік врядування я ліквідував російське діловодство в санаторії, а запровадив українське: мову українську вивчав із відпочиваючими. Набрав із університету патріотично налаштованих студентів-українців. Піонерські загони тепер назвали іменами героїв-борців за Україну з Західної України: Марії Мусійчук, яка загинула від поліцейської кулі в Колках під час демонстрації, Петра Шашкевича - легендарного підпільника. Організував з колективом санаторію художню самодіяльність (до 40 чоловік), сам став її активним учасником. Знайшов диригента, музиканта, художнього керівника. Окремо організував джаз із наших брюховецьких хлопців - українських патріотів. Начальство спочатку зауважувало, а потім почало викликати на «килим», на партбюро, розширене засідання профкому. Згодом мене звільнили з роботи. Не допомогло і втручання маститих членів клубу КПЗУ. Я пішов працювати на водну станцію Брюховецьких озер лікарем-рятувальником. Міськком партії з «ласки» послав мене в Залізничний профвідділ завідуючим, тобто старшим щуроловом. Там 120 осіб персоналу: Москалиха - секретар парторганізації, друга - голова профкому, третя - ревізор, всі інші - наші, патріотично налаштовані українці. Я деяких алкоголіків звільнив, а на їхні місця зарахував наших «капезетівців» з партійними квитками. Замінили голову профкому на нашого однодумця, ліквідували посаду ревізора. Секретар притихла. Запровадили українське діловодство. Організували художню самодіяльність. Давали концерти, приурочені пам’яті Т. Г. Шевченка, Лесі Українки, М. Шашкевича. Організовували автобусні екскурсії в Київ, Канів, Умань, Берестечко. Члени КПЗУ були моїми помічниками: Степан Черненко - голова нашого профкому, Іван Романюк, Єва Гамулець, Степан Романюк - усі члени КПРС. Наш відділ став притулком для переслідуваних греко-католицьких священиків. Я взяв на роботу зацькованого священика-монаха Василя Вороновського, а також Антонія Бенкаловича, Ярослава Соцького. За Вороновського трохи не поплатився роботою, бо на вимогу КДБ відмовився звільнити його з роботи, правда, мене підтримала «москалиха» - секретар парторганізації Петрова.
Але біда прийшла несподівано з іншого боку. Моя дружина Віра Чмелик, яка мені народила сина Тараса, на 12-му році спокійного шлюбу закохалася в москаля, коли була у науковому відрядженні в Москві (писала дисертацію за творчістю Ярослава Галана), і попросила розлучення. Я довго не давав, та коли погодився, випрошуючи у неї залишити мені сина Тараса і навіть подав у суд, дружина з братом Романом вирішили «знищити» мене. Написали секретарю Залізничного райкому донос, що я не комуніст, а махровий, прихований бандерівець - український націоналіст, заклятий ворог Радянського Союзу.
Парткомісія при райкомі - старі й запеклі сталіністи, зібрали до купи всі «компромати» на мене та ще з допомогою жорстокої сталіністки - завміськпрофдезвідділом Сталіни Бревко мене виключили з партії і з роботи з «вовчим білетом» - не давати в місті ніякої лікарської роботи. Я і товариші по клубу КПЗУ як не старалися, як не просили, відповідь була одна: «У місті немає вакантної посади, хай їде на село». Я на село не поїхав, тому що був потрібний опозиції до КПРС. Ми все голосніше почали виступати проти сталінської безмежі на Західній Україні.
Залишившись безробітним і одинаком, шукав у Львові роботу за спеціальністю та знаходив тільки роботу в медпунктах заводів. Працював то завідувачем медпункту на заводі «Маяк», то Білової фабрики. Після подій ДКНС повіяло трохи свіжим вітром. Головного лікаря Яворівської лікарні Юрія Романишина, нагородженого орденом Леніна, за зловживання, пияцтво, здирництва виганяють з Яворова, та його ж покровитель у Львові завоблздороввідділом пан Монастирський дає йому посаду головлікаря в 5-й лікарні, де я працюю на Біловій фабриці, яку курує 5-та лікарня. Він забирає мене в лікарню як свого однокашника з інституту, і дає лікарську посаду завідувача приймального відділення. Почалася нова благодатна сторінка мого життя. Вступив у Рух. Брав активну участь у художній самодіяльності лікарні. Скоро вибрали мене старостою гурту «Любисток». Я завербував нових співаків та декламаторів.
Річниця Незалежності України стала помпезним дійством. А кожного Різдва Христового - вертепи, під Старий Новий рік - щедрування та засівання. А свята до дня народження Т. Г. Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, День Матері, річниця утворення УПА! Звучав Гімн України на початку дійства і закінчувалося ним. Проводили політінформації, у нас дев’ять відділень, і кожне мало свою стіннівку просвітницького та політичного характеру. Ми їздили до інших лікарень з концертами та вертепами. Та пройшли роки, і комуністична зараза відроджувалася, нахабніла. Головний лікар - кабінетний щур - почав гасити наш патріотичний порив.
Ліквідували політінформації та стіннівки, розрахували художнього керівника і композитора Володимира Волошина, почали звільняти прибічників української ідеї, лікарів-пенсіонерів. Спочатку Чурилика, члена Конгресу Українських Націоналістів, а потім і мене (1 листопада 2006 року). Тоді я перейшов з РУХу до КУН. У 1992 р. при прийомі в КУН за рекомендацією членів КУН лікарів Якубовича та Чурилика я коротко розповідав про свою довгу та круту дорогу від українського комунізму до українського націоналізму.
Дух Майдану тільки жевріє в лікарні, хоча і оговталася п`ята колона і душить все національне, українське. Та залишилося кілька оунівців, і вони продовжують боротьбу. Щасти їм, Боже! З перемогою помаранчевих на виборах і встановленням правління демократії та укріпленням ідеї українського патріотизму! Прийдуть до КУНу нові молоді люди, і розквітнуть знов українська культура і правда. Вірю, що ще багато прийде людей до цілющого джерела українського націоналізму, так само, як я, - довгою та крутою дорогою, тільки набагато коротшою в часі.
Ще кілька слів про КПЗУ. Усі суди над КПЗУ звинувачували нас, що ми готували збройне повстання і силою хотіли відлучитися від Польщі та приєднатися до УРСР. КПЗУ декларувала, що вона не готувалася до збройного повстання, але то була неправда. При райкомах КПЗУ був військовий відділ. Мій брат очолював саме такий відділ в Голоському райкомі КПЗУ і мав зброю - пістолет і карабін та патрони до них. Під час арешту його в 1939 р. мало не потрапив пістолет в руки поліції. Врятувала тітка Лукерія, яка сховала той пістолет у себе на грудях. А карабін ми передали в штаб повстанців, яких очолював у 1932 р. Потарський на півночі Волині. Зброю мали всі підпільники - нелегали, які уникли арешту поліції.
Кілька зауважень про ставлення КПЗУ до ОУН. На Волині ОУН фактично не було. Випадкові зустрічі не приводили до конфліктів. Показовий випадок зі мною. У 1936 р., коли мене арештували, то після тортур в Головній слідчій команді кинули в Ковельській тюрмі в камеру, де сиділи оунівці. Вони приязно прийняли мене. Культурно вели себе навіть тоді, коли я їм сказав, що мене звинувачують за революційну діяльність в КПЗУ. Ми дискутували, та не сварилися до кулаків. Вони були більш освічені в політичних справах, критикували комунізм у цілому, а особливо, совєтський комунізм, називали його утопією. Комунізм московський - злочинним. «Жидокомуністи» нищать нації, а в першу чергу, українську. УРСР - республіка, тобто колонія Москви. Московські комуністи фізично знищили українську інтелігенцію - розстріляли, кістяк української нації - селянство - задушили голодом та засланням у Сибір. Верховоди гризуться між собою, як скажені собаки, - вже розстрілюють своїх маршалів. Мені здавалося, вони тоді були в дечому, може, і праві, та не в усьому. Ділилися продуктами з передач. Треба зазначити, що в Ковельській тюрмі з членів ОУН було тільки троє, а учасників КПЗУ - повно, до 300 осіб.
Нашим спільним ворогом була Польща, і це - головне. У найгірших польських тюрмах сиділи люди із КПЗУ і з ОУН: тільки в різних камерах, а іноді і в різних корпусах. І стежки наші часто перехрещувалися і сходилися.
Ось випадок, що стався з моїм рідним братом Федором, який сидів у 1939 р. у найстрашнішій польській тюрмі в Святому Христі в Познанському воєводстві біля польського кордону, відбуваючи 15-річне ув’язнення. У той же час сидів у тій тюрмі в одиночці Степан Бандера, засуджений за вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Перацького. Оскільки одиночка брата Федора була поруч одиночки Степана Бандери, то вони спілкувалися з допомогою азбуки Морзе і знаходили спільну мову.
Слід зазначити деяку гуманність польсько-панського режиму. Перед вибухом німецько-польської війни Степана Бандеру з Брестської тюрми випустили живим. Майже така доля спіткала і мого брата. Їх напередодні війни покували по чотири в ряд і пішки погнали на захід, та коли німці наздогнали їх, варта зникла, а в’язнів залишили, мовляв, рятуйтеся самі. Розстріляли тільки німецьких шпигунів. Решта добрела до якогось села, там місцеві люди допомогли зняти з ніг та рук кайдани. І вони - в’язні - кинулися групами тікати в свої краї. Так, мій брат Федір Божим Провидінням та Божою милістю повернувся додому в кінці вересня 1939 р. живий та вкрай знівечений фізично.
Доля «капезетівців» з приходом перших совєтів була вирішена. Москва ще в серпні 1938 року зліквідувала рішенням Комінтерну КПЗУ як «прислужника буржуазного націоналізму: німецьких та польських шпигунів». ЦК КПЗУ, який знаходився в Москві та Києві, тоді ж було поголовно розстріляно.
Доля волинських «капезетівців» була не найкраща. Мого старшого брата примусили під страхом заслання батька як куркуля стати головою колгоспу в рідному селі Каліновнік, а братові Федору дали посаду міліціонера, найменшому, Петрові, - посаду збиральника податків та позик. Більшість колишніх членів КПЗУ залишилася «поза бортом». У тихому підпіллі ображало членів КПЗУ, що на державні посади прислали російськомовних «східняків». Гнівала насильницька і брутальна колективізація. Грабунок та вивіз на Схід багатств наших - деревини, продуктів харчування; нахабна русифікація. Червона армія обідрана, боса і голодна, - жебрацька, чиновники -хапуги, злодюги, україножери.
Жахливе, дике катування по всіх містах Західної України в’язнів просвітило наших товаришів, що Совєти - банда карних злочинців. Тому багато старої гвардії КПЗУ примкнуло до українського національного руху, а молодь - колишні комсомольці майже стовідсотково вступили в УПА на Волині.
З поверненням Совєтів більшість жила в опозиції до режиму, що виявлялося в діяльності клубу ветеранів КПЗУ на чолі з колишнім членом ЦК КПЗУ Миколою Павликом, Володимиром Стаником, короткотривалим прокурором м. Львова, Дудикевичем - директором музею Леніна, Терентієм Новаком - директором історичного музею м. Львова. Ми писали колективні заяви в ЦК КПРС та ЦК КПУ та в Львівський обком КПУ з пропозиціями і вимогами перестати надсилати партійних та державних керівників зі Сходу, щоб використати свої місцеві кадри, не проводити русифікації, а розширювати та популяризувати українську мову. Виступали проти насильної колективізації. Протестували проти масових заслань наших земляків у Сибір. Протестували проти відмови партійних органів у прописці та проживанні реабілітованим, що поверталися з концтаборів. Вимагали покращення житлових умов та справедливого пенсійного забезпечення ветеранам КПЗУ. Вимагали і просили реабілітації КПЗУ, скасування рішення Комінтерну у 1936 р., та отримали категоричну відмову. ОУН та КПЗУ мали одного головного ворога - польського окупанта, за те боролися й томилися в тюрмах та в болотах польського концтабору Береза Картузька, але давно настав час співпрацювати на користь Соборної Самостійної України.
Моя дійсна дорога до українського націоналізму розпочалася з появою РУХу - боротьби за Україну самостійну та незалежну, без комуністичних фарисеїв та брехунів, кримінальних злочинців, яких чекає другий Нюрнберзький суд!
м. Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 25.07.2008 > Тема "З потоку життя"