Версiя для друку Обговорити в форумi

УКРАЇНЦІ У СВІТІ

ДО 125-РІЧЧЯ ПОЧАТКУ МАСОВОГО ПЕРЕСЕЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ НА ДАЛЕКИЙ СХІД
За даними останнього (2002 р.) перепису українці складають лише лічені відсотки населення Далекого Сходу Росії. Тоді як менше ста років тому ситуація, навіть за даними офіційної статистики, була принципово іншою. Згідно з підсумками перепису 1917 р., українці складали практично 40% населення регіону, причому вони безумовно домінували в сільському населенні півдня Далекого Сходу – Приморщини та Приамурщини. Вони складали переважну більшість селян-переселенців, які на межі  ХІХ-ХХ ст. заселяли ці території, що тільки почали освоювати.
 Крім офіційної статистики, це підтверджують численні свідчення сучасників, які описували типово український зовнішній вигляд більшості сіл Приморщини та Приамурщини. Треба зазначити, що переселення українців на Далекий Схід тривало протягом практично цілого ХХ ст. Воно призупинилося лише в 1990-ті роки з розпадом Радянського Союзу та проголошенням незалежної Української держави. Відповідно українці зробили суттєвий внесок у формування сучасного населення та господарське освоєння Далекого Сходу. Незважаючи на всі лукаві цифри статистики, значна частина сучасного населення регіону має українські прізвища, а багато сіл півдня Далекого Сходу (особливо Приморщини) й досі зберігають типово український вигляд.
 Через це особливої актуальності набув історичний ювілей, що припав на квітень 2008 р. Це – 125-річчя початку масового переселення українців на Далекий Схід.
 Достовірних свідчень про те, коли вперше українці  з’явились на терені Далекого Сходу, знайти не вдалося, однак професор О. П. Георгієвський вважав, що окремі випадки їх проникнення сюди через Московське царство в числі служилих та торгових людей мали задовго до  ХIХ ст. Ще починаючи від ХVII ст. Забайкальщина стає постійним місцем заслання українців. Так, за царя Михайла Федоровича (перша половина ХVII століття)  було заслано до Сибіру 180 запорожців, а  в  60-х  роках  ХVII ст.  -  тисячі  українських козаків та селян, що були незадоволені приєднанням України до Московського царства. Одним із перших українців, про перебування якого  на терені  Далекого Сходу достовірно відомо, був гетьман України Дем’ян Многогрішний, якого 1672 р. було заслано до Нижньоселенгинська (Забайкальщина) царським урядом1. Як вважає О. П. Георгієвський, українці у складі козачих загонів досягали не лише Забайкальщини та верхньої течії Амуру, але водним шляхом діставалися також нижнього Амуру та Приморщини2. У другій половині ХVIII століття (1765-1785 рр.) на Камчатку було заслано учасників Гайдамаччини. Тут з них та якутських козаків було утворено так зване камчатське козацтво, яке в майбутньому зазнало суттєвої асиміляції та метисації з місцевими тубільними народами, внаслідок чого на початку ХХ ст. лише окремі слова в мові камчатських козаків нагадували про їхнє українське походження.
 Добровільне ж та масове переселення українців до Далекого Сходу пов’язане з включенням в половині ХIХ ст. Приморщини та Амурщини до складу Росії. Перша група українців ймовірно прибула до Далекого Сходу у складі переселенців-сектантів з Таврії 1859 р. Відомо, що невелика група українців-переселенців з Полтавщини прибула до Амурської області вже 1860 р. У 1861 р. переселенцями з Полтавської та Єнісейської губерній тут було засновано села Березівське, Богородське, Петропавлівське3. За свідченням того ж професора О. П. Георгієвського, першими українськими поселеннями в Амурській області стали засновані вихідцями з Полтавської губернії села Троїцьке (1863), Середньобільське та Новотроїцьке (1864)4.
 Однак на цьому етапі (до 1882 р.) число вихідців з України поміж переселенців було незначним. Масове переселення українців на Далекий Схід починається з 1883 р., коли було налагоджено перевезення переселенців морем з Одеси до Владивостока. Так, 4 та 10 березня 1883 р. (за старим стилем) з Одеси до Владивостока вийшли два пароплави «Россия» та «Санкт-Петербург»,  які прибули до порту призначення відповідно 13 та 20 квітня 1883 р. На першому перебувало 724, на другому – 780 перших переселенців, які подолали такий величезний морський шлях навколо майже половини земної кулі через Середземне море, Суец, Індійський та Тихий океани. Це були селяни – вихідці з Суражського (768 осіб), Чернігівського (552), Сосницького (239) та Мглинського (10 осіб) повітів Чернігівської губернії5. Ці переселенці заснували одні з перших сіл на терені Приморщини - Іванівка, Жарикове, Григор’ївка, Павлівка, Борисівка, Воздвиженка, Миколаївка, Майхінське, Попова Гора6.
 Як зазначає один із організаторів переселенської справи на Далекому Сході Ф. Ф. Буссе, «було вкрай необхідно для успіху справи визвати господарів, які бажали поселитися в далекому краї тому, що лише за цієї умови можна було розраховувати на енергію переселенців у створенні нового господарства»7. Виходячи з цього факту, який виявився у наявності великої кількості прохань про дозвіл на переселення, а також близькості до порту, з якого було організовано переселення, царська влада при організації переселення зробила ставку на селян українських губерній і перш за все, Чернігівської. Це було пов’язано з найбільшою гостротою аграрних проблем, що були властиві саме України – малоземелля та аграрного перенаселення. У Чернігівській губернії ці проблеми ускладнювалися ще й низькою родючістю земель.
 Через це оголошення про набір бажаючих переселитися викликало таку велику кількість тих, хто зголосився, що перші три партії переселенців, що було відправлено за державний кошт, були сформовані виключно з вихідців із Чернігівської губернії. У 1884 р. 1487 осіб переселилося з Суражського, 237 осіб – із Сосницького, 14 – із Мглинського, 12 – із Городнянського повітів. У 1885 р. кількість повітів, із яких відбувалося переселення, збільшується: Суражський (1193 осіб), Мглинський (423), Чернігівський (326), Городнянський (233), Кролевецький (165 осіб), Конотопський (144), Сосницький (35 осіб), Глухівський (5 осіб). Як зазначає Ф. Ф. Буссе, два північних повіти – Суражський та Мглинський дали 5/6 усіх так званих «казьоннокоштних» переселенців (тобто тих, яких було переселено за державний кошт) у 1883 - 1885 рр. (Суражський - 3448 осіб, Мглинський – 447 осіб). Крім того, 878 осіб переселилося з Чернігівського повіту,  511 – із Сосницького, 235 - із Городнянського8.
 Треба зазначити, що населення Суражського та Мглинського повітів мало перехідний в етнічному відношенні характер із чітко не визначеною етнічною свідомістю і мало в матеріальній та духовній культурі українські та білоруські риси. Згодом, уже в Приморщині, в умовах переважно українського етнічного оточення вихідці з цих повітів, як зазначає відомий статистик А. А. Меньщиков, стали самоідентифікуватися як «малороси» (тобто українці)9.
 Із переселенською партією 1883 р. було відправлено ходоків від селян, призначених до переселення на наступний рік, які надіслали на Батьківщину найкращі відгуки про новий край. Через це, незважаючи на значну дорожнечу переїзду морем, 43 родини із Сосницького та 2 з сусіднього Городнянського повітів попросили дозволу на переселення в 1884 р. на власний кошт, письмово відмовившись  від права на будь-яку допомогу від казни. Ці 45 родин (249 душ) поклали початок руху так званих «своєкоштних» переселенців. Перекази про умови переїзду та місцеві природні багатства Далекого Сходу, які повідомляли перші переселенці у своїх листах на батьківщину родичам та знайомим, швидко розходилися по окрузі, сприяючи росту кількості бажаючих переселитися навіть на свій кошт. Через це від 1886 р. переселення за державний кошт припиняється. На цьому етапі переселенський рух охоплює вже переважно південну частину Чернігівської губернії і, відповідно, фактично припиняється переселення з її північних повітів, де населення було найбільш незаможним і якому видатки на переселення були не під силу. В цей період починається переселення з Конотопського, Борзенського, Козелецького, Ніжинського, Стародубського повітів. Взагалі, за перші десять років морського переселення (1883 - 1892). Суражський повіт дав 3467 переселенців, Чернігівський -  2608, Конотопський – 1436, Борзенський – 989, Сосницький – 950, Городнянський – 903, Кролевецький – 704, Козелецький – 672, Мглинський – 447, Ніжинський – 332, Стародубський – 157, Новозибківський - 20, Новгород-Сіверський – 15, Глухівський – 510.
 Починаючи з 1887 р., переселенський рух поширюється і на Полтавську губернію, охоплюючи сусідній з Чернігівщиною Пирятинський повіт. А звідти, з поширенням переказів про новий край, до 1893 р. поширилося на 12 інших повітів Полтавщини. Найбільшу частину вихідців у цей період дали Пирятинський повіт (1215 осіб), Гадяцький (575), Лубенський (383), Роменський (331), Хорольський (325), Лохвицький (162), Переяславський (154) і, меншою мірою – Прилуцький (48 осіб), Зіньківський (19), Кременчуцький (16), Миргородський, Костянтиноградський (по 7 осіб) та Кобеляцький (3 особи)11.
 У 1886 та 1889 рр. у складі переселенців з’являється декілька родин вихідців із Тираспольського та Херсонського повітів Херсонської губернії. Від 1889 р. починається переселення з Харківської губернії (Лебединський, Старобільський, Зміївський повіти), Катеринославської (Бахмутський повіт), Київської (Васильківський повіт), а також з Кубані та з Воронезької губернії, де практично половину населення складали українці. В 1888 - 1890 рр. переселилося декілька десятків осіб з Курської губернії, де українці складали близько третини населення. Треба зазначити, що переселення відбувалося якраз з тих повітів цих губерній, де переважало українське населення. Це – Острогозький, Бирюцький, Павловський, Коротоякський, Валуйський повіти Воронезької, Новооскольський, Курський та Корочанський повіти Курської губернії.
 Таким чином, взагалі на першому етапі масового переселення в 1883-1892 р. 95,3% переселенців складали вихідці з Чернігівської (12705 осіб, 75,9%) та Полтавської губерній (3245 осіб, 19,4%). З Харківської губернії переселилося 133 осіб, Кубанської області – 121,  Воронезької губ. – 111, Курської губ. – 98,    Херсонської – 40, Катеринославської – 15, Київської – 7 осіб. Тоді як вихідців із власне російських губерній на даному етапі нараховувалося лише 110 осіб12.
 Враховуючи мішаний характер населення північних повітів Чернігівської губернії, Ф. Ф. Буссе робить висновок, що наприкінці ХIХ ст. у населенні Південно-Уссурійського краю (південна частина Приморської області) «переважаючий елемент … складають малороси, число яких не менш як 75% від усього числа душ»13. Взагалі тут, як зазначає Ф. Ф. Буссе, «малоросійський елемент якщо не домінує, то у всякому випадку дуже значний;  він відбився на місцевій народній говірці, на типі побудов і переважанні биків  як робочої худоби в господарствах старожилів, на постійно повторюваних прізвиськах «кацап» та «хохол», якими обзиває сусід сусіда, при чому переважає останнє, зрештою, такий висновок підтверджують розпитування, зібрані мною з усіх майже поселень»14.
 Надалі переселення українців до Приморщини набуває ще більш масового характеру. Протягом наступного десятиріччя (1892-1901) сюди переселилося 41 664 осіб.15, поміж якими переселенці з України складали 91,8%16. Посиленню міграційних процесів у цей період значною мірою сприяв голод від неврожаю, який мав місце в Україні у 1891-1892 рр.17
 Взагалі, за період від 1883 до 1901 р. до Приморщини прибуло морем 55 208 осіб18. Поміж них 80,8%  складали вихідці з Чернігівської, Київської та Полтавської губерній19. Переселенці цього етапу відомі під назвою «старожилів» (на відміну від «новоселів», що поселилися тут після 1901 року). Головним чином, переселенці морського етапу спрямовувалися до Південно-Уссурійського краю, який безпосередньо прилягав до Владивостока, що був кінцевим пунктом морського маршруту. З другого боку, місцеві природно-кліматичні умови нагадували українському селянину рідну Україну і він залишався тут, «приваблений природою Південно-Уссурійського краю»20.
 Таким чином, у Приморщині українці із числа переселенців-старожилів щільно  заселили Приханкайську долину, долини правих допливів р. Уссурі та Сучанську долину, що нагадували лісостеповий ландшафт України та були найбільш придатними для землеробства, складаючи тут від 58,2 до 91,1% старожильського населення21. До 1909 р., враховуючи природний приріст, старожильське населення Приморської області нараховувало 110 448 осіб, українці серед них складали 81,4%, росіяни - 9,5%, білоруси - 5,6%22. Характеризуючи економічне становище і, відповідно, рівень життя  старожилів, треба зазначити, що 100-десятинний земельний наділ, який отримували переселенці першого етапу, став основою для економічного процвітання цього прошарку далекосхідного селянства.
(Далі буде).

ЧВЕРТЬ УКРАЇНЦІВ ХОЧУТЬ ВИЇХАТИ...
 «Чи хотіли б ви, якби мали можливість, назавжди виїхати до іншої країни?» Так - відповіли 25 відсотків українців, яких опитало соціологічно-дослідницьке агентство Ґелап. Так само відповіли пересічно 26 відсотків опитаних у 82 країнах, у яких провело останніми роками таке дослідження американське агентство, що вже 70 років працює в усьому світі.
 «Кількість тих, хто залишає Україну, збільшиться», - повідомляє Радіо Свобода координатор зв’язків із громадськістю Програми розвитку ООН в Україні Сергій Гриценко. «Зростають потреби ринку праці в країнах Західної Європи, що, в свою чергу, буде призводити до того, що більше людей із таких країн, як Україна, від’їжджатимуть на заробітки. Це все відповідає тим усім тенденціям, які зараз у світових масштабах присутні», – вважає представник ООН.
 Ці тенденції стосуються не лише бідних країн. І у Великій Британії й Німеччині по 27 відсотків опитаних хотіли б залишити їх назавжди. Прямого зв’язку між заможністю країни й кількістю охочих на еміграцію не видно. Візьмімо Францію й Росію: за разючої різниці в якості життя з обох країн виїхали б однаково по 17 відсотків мешканців. А на останньому місці – Саудівська Аравія: з неї емігрував би лише 1 відсоток...

ЯКІ МАСШТАБИ ТРУДОВОЇ МІГРАЦІЇ?
 Жодних статистичних методик, які могли б визначити достовірні масштаби трудової міграції українців за кордон, нині в державі не існує. Про це заявив директор Державного центру зайнятості, керівник виконавчої дирекції Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття Володимир Галицький на прес-конференції «Безробітних поменшало. Чи є привід для оптимізму?».
 За словами Володимира Галицького, цифри від 5 до 7 млн. українців, які начебто працюють за кордоном, є доволі сумнівними, оскільки поки що статистичних даних щодо цього явища у нас немає. Сам В. Галицький переконаний, що вона не може сягати більше 3,5 млн.
 «Встановити кількість громадян, що працюють за кордоном можна лише, провівши перепис населення», - зазначив він. Що ж до причин трудової міграції, то, за його словами, в основі цього явища лежать виключно економічні причини. «Якщо найближчим часом ми не піднімемо зарплату у рази, в Україні просто нікому буде працювати», - наголосив В. Галицький.

«ЗА УКРАЇНІЗАЦІЮ» ЗАРУБІЖНИХ УКРАЇНЦІВ
 «Україна потребує більш експансивної політики, спрямованої на посилення зв’язків з українською діаспорою», – переконаний представник Української народної партії Степан Хмара. Він підтримав ініціативу Президента України закласти у Державному бюджеті на 2009 рік кошти для фінансування українських шкіл за кордоном, а також зазначив, що «аналогічні програми повинні реалізовуватись і для українців ближнього зарубіжжя».
Степан Хмара наголосив, що «Українська народна партія виступає за підтримку всього українського за кордоном і вважає, що діаспора повинна стати елементом зовнішньої політики України». Він навів приклади, коли вірменська або єврейська діаспори надають значну допомогу своїй Батьківщині і закликав «докласти зусиль, принаймні посилити культурно-освітні зв’язки, щоб українська діаспора могла виконувати таку саму роль».

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 18.07.2008 > Тема "Українці мої..."