Версiя для друку Обговорити в форумi

ЗАПОВІДНИЙ НАШ КРАЙ...
Білорусь і білорусів знаю досить добре - це знайомство триває понад чверть століття. Дивно тільки, що на лоні природи за цей час побував лише декілька разів. А Білорусь варта того, аби з її довкіллям познайомитись поближче. Скільки разів чув про знаменитий на весь колишній СРСР Березинський заповідник! Зубри, лосі, олені, бобри.., але найголовнішою окрасою цих предковічних лісів, все-таки, є ведмеді.
Адже цей могутній господар лісових нетрів зберігся і має свій почесний статус хіба що в найнедоступніших гірських масивах Карпат і на Балканах. Колись відомий російський журналіст Василь Пєсков написав цікаву статтю: «Шість піренейських ведмедів». Це все, що залишилося на пограниччі Франції та Іспанії...
А як стосовно рівнин? Мову можна вести хіба що про північну частину Європи. Там ведмідь не загрожений. Чим далі на південь, тим більше проблем.
У Білорусії Вітебщина є чи не єдиним регіоном розселення ведмедів. А було ж колись!
У виданні «Мозирщина» (1859) відомий дослідник культури і побуту білорусів П. Шпілевський зазначає: «У турівських лісах водяться такі ведмеді, що, зустрівшись із ними, ахнеш від захоплення – такі великорослі ці спустошувачі вуликів і селянських посівів. Сповнені величі, вони спокійно походжають нивами…». Нагадаю, що Турівщина – це південь Білорусі, зовсім близько від українсько-білоруського кордону! Але вже на початку ХХ століття вчений А. Штам запише: «Років двадцять тому ведмеді вважалися звичними для Полісся, але тепер збереглися, може, тільки в Турівській окрузі, і то у дуже незначній кількості…»
* * *
Років п’ять тому від житомирських екологів почув малоймовірну, але захоплюючу історію: ще в середині 80-х років на українсько-білоруському кордоні було зафіксоване пересування трьох ведмедів. Однак давні господарі Поліського краю не «вписалися» у нинішні реалії. Одного застрелили, коли він намагався потрапити на територію військової частини, інший хотів поласувати медом диких бджіл, але зірвався (разом з колодою) з дерева і загинув.
Куди подівся третій – нікому не відомо….
* * *
А років два тому почув по-радіо, що на українській території, а саме в безлюдній Чорнобильській зоні, час від часу лісники фіксують сліди ведмедя...
Потім цей факт підтвердили працівники «Чорнобильлісу». Трохи забігаючи наперед, скажу, що про українського ведмедя знають і білоруські екологи. Може, це і є той самий, зниклий безвісти ще в середині вісімдесятих? В такому разі, як стверджує народне прислів’я: «Нема лиха без добра»… Якби ці місця не стали безлюдними внаслідок Чорнобильської катастрофи, якби сюди не збіглася вся дичина з навколишніх місць, рятуючись від браконьєрів, то навряд чи ведмідь знайшов би свій прихисток у Чорнобильській Пущі. До речі, саме таку назву має тепер колишній «Чорнобильліс». І якщо символом Біловезької Пущі є зубр, то я на місці керівництва «Чорнобильської Пущі» зробив би символом єдиного у світі пострадіаційного заказника оцього самого ведмедя. Єдиного в українському Поліссі. Останнього…
* * *
Чому така велика увага ведмедям? Може, тому, що цей, оспіваний у народних казках, трішки кумедний клишоногий велетень є найкращим індикатором незайманості природи? Бо якщо звідкілясь вибили зубра чи повністю вистріляли лося, то при бажанні популяцію того чи іншого виду можна відновити. Як? Дуже просто: завезти з іншого регіону. А хто буде розселяти ведмедів, рисей? До хижаків інший підхід. Їхній появі не зрадіють ні люди, ні представники фауни. І все ж найбільш сентиментальні громадяни воліли б твердо знати: тваринний світ не є загроженим. Все, що водилося в лісах 100 і більше років тому, водиться й зараз. Хай навіть і в невеликій кількості… Для підтвердження своїх слів процитую рядки з вірша нашого читача із Сум Анатолія Гризуна:
Хай і надалі існує хижак,
І хай заткнуться ханиги
Рись – оптимізм наш,
і рись – мій жаль, -
Звір із Червоної книги…
 Раз я уже згадав рисей, то зазначу, що на українському Поліссі їх залишилося максимум 20 – 25 особин. В лісах Білорусі цього хижака більше – близько двох сотень. Адже тенденції не дуже обнадійливі: ще 20 років тому білоруських рисей було 400. А в 1960-ті роки мисливці добували по 100 – 120 рисей, щороку не надто дбаючи про збереження популяції. Однак цивілізація дуже швидко наступає і на таку класично «лісову» республіку, як Білорусь. Це ми можемо заздрити сябрам, самі ж вони не повинні розслаблятися. Будь-яке благополуччя є відносним.
* * *
Добре, що у нас з Білоруссю досі немає візового режиму. Якби він раптом з’явився, це було б украй неприродно. Адже ми, дійсно, єдинокровні брати, ближчих від них, здається, нікого у світі немає…
З росіянами такої спорідненості не відчувається.
З іншого боку, з огляду на дещо відмінний політичний устрій, зростають і відмінності. У Білорусі немає такої великої прірви між бідними і багатими, як у нас. Зате в Україні більше свобод. Втім, про політику поговоримо іншим разом. Зараз про перлину європейської природи – Березинський заповідник. Саме до нього і наближаюся я під стукіт коліс… Саме на річку Березину і треба їхати, якщо хочеш побачити ведмедя. А якщо поталанить – стрінеш граціозну рись, вовка-сіроманця, зубра, лося, благородного оленя, дикого кабана, козулю… Про пташине царство я навіть не згадую, заплави Березини – справжній рай для птахів!
…Незабаром станція Барановичі. Після неї можна буде помилуватися і білоруськими полями, бо від Речиці до Барановичів – суцільні ліси. Зате далі відсоток розораних земель більший, ніж у нас. Бідні хатки є, але безлюдних обійсть як у нас, на півночі Сумщини або Чернігівщини, я не зустрічав. Таке відчуття, що повертаєшся в недалеке і відносно благополучне минуле. Сусіди по купе - і білоруси, і українці, обговорюючи і порівнюючи життя-буття у сусідніх республіках, як правило, віддають перевагу Білорусі.
* * *
Ось уже позаду Барановичі, Городея, Стовпці… Незабаром за вікном з’являться контури білоруської столиці. Прикро, що доведеться розпочати день не з екскурсій, не з візитів до знайомих екологів, а з реєстрації у… відділенні міліції. Раніше цього не було. А тепер іноземці які перебувають у Мінську більш як три дні, неодмінно повинні зареєструватися. Ця процедура платна – біля десяти доларів.
Прикро, що до категорії «іноземців» тепер належать і українці. Що ж, за незалежність треба платити.
* * *
Як добре мати друзів у Мінську! Мені пощастило: подружжя Мухіних без вагань погодилося їхати зі мною в Березинський заповідник. Такі ж невиправні романтики, як і я…
* * *
Виїхали зранку наступного дня. Дорога вела на північний схід. Чимось білоруські траси відрізняються від наших, українських. Менше транспорту, набагато менше заправок, не так вже й багато населених пунктів обабіч траси. Зате більше незайманої природи!
Здивувало те, що зовсім близько від столиці функціонують два гірськолижних комплекси - «Силичі» і «Лагойський». В уяві більшості українців Білорусь є цілком рівнинною країною. Скоріше, навіть низинною, заболоченою. Ох, вже ці стереотипи… В дорозі вони швидко руйнуються. Зрештою, чому б сябрам і не покататися взимку на лижах? Адже найвища точка мінської височини – 345 метрів над рівнем моря. Для порівняння: Київська область може «похвалитися» лише висотою 273 м над рівнем моря, та й то на самому півдні, на межі з Черкащиною. Тому кияни вимушені їздити в Карпати, а тут все під боком.
* * *
Ще одне спостереження. Вздовж білоруських трас через певні відстані лежать величезні валуни, причому розмальовані в різні кольори. Або ж з якимось малюнком. Скажімо, перед Березинським заповідником ми помітили камінь із зображеними на ньому ведмедями.
Може, й справді пощастить побачити?
…Контора заповідника знаходиться в селі Домжериці. Тут же й готель для приїжджих. Вартість нічлігу близько 70 гривень. За ці ж гроші вас ще й безкоштовно погодують вранці Отже, недорого.
* * *
Першим ділом заходжу в контору заповідника, аби встановити контакт з науковцями. Скажімо, директор українського Поліського заповідника Сергій Жила радив звернутися до Олександра Каштальяна, який у нього колись гостював. Але оскільки Олександра Петровича я в його кабінеті не застав, то вирішив почати знайомство з Валерія Івковича. Почати з нього радили і мінські екологи. Адже Валерій Семенович очолює науку.
Починаю з того, заради чого й приїхав – з ведмедів. Цікавлюся й іншими хижаками - рисями, наприклад. Ось що відповів мені науковець:
- До ведмедя у нас ставлення однозначне – його треба охороняти! А ось щодо рисі, то тут є різні точки зору… І в пресі точиться дискусія. Мисливці і екологи стоять на різних позиціях. Загалом, рисей у нас мало, хоча умови для їхнього існування в заповіднику добрі. Багато старих лісів, як хвойних, так і змішаних, вітровалу також багато. Є острівці серед боліт, де рись може почувати себе в повній небезпеці. Однак її кількість не зростає. Моя думка така: цього хижака треба охороняти! Як, зрештою, і ведмедя.
На моє запитання: чи реально зустріти ведмедя впродовж одного-двох днів, Валерій Семенович відповідає:
- Навряд… Я за 28 років бачив ведмедя лише чотири рази. За рік фіксується одна-дві зустрічі з ведмедями. Звір дуже обережний, до того ж його у нас небагато. Але більше про це скажуть наші зоологи: Медведєв і Каштальян.
* * *
Ігорю Георгійовичу Медведєву довелося зустрічатися з ведмедями частіше. Точно не пригадує, але, може, разів 10 – 12. Підтверджує, що і рись – дуже рідкісний звір. Її в заповіднику лише п’ять особин. На моє запитання: чи не заважає цій граціозній кішці клишоногий, Ігор Георгійович відповів:
- Ні, не заважає! У них абсолютно різні харчові «ніші».
- Чи такі вже різні? Скажімо, і ведмідь, і рись не відмовляться від м’яса козулі…
- Це не зовсім так. Ведмідь, скоріше, вполює собі лося чи дикого кабана….
- А козулю що – не наздожене?
- Не в тому справа. В ній м’яса мало, а ведмідь любить, щоб його було побільше. До того ж, не їсть свіжого, любить, щоб було «з душком». Раціональніше завалити лося.
- А на людей ведмідь не нападає?
- Ні, такі випадки в Білорусі не зафіксовані. Інколи місцеві жителі зустрічають його, коли збирають ягоди. Звір поводиться з гідністю – не тікає, але й не нападає.
А стосовно вашої тези, що рисі для виживання потрібна певна кількість козуль, скажу таке: в заповіднику кількість козуль останнім часом дуже зросла – їх понад 500 особин. А кількість рисей залишилася такою, як і раніше.
* * *
Звичайно, я ще довго міг би розпитувати і слухати науковців. Але тут підійшов Олександр Каштальян і… запропонував поїхати в ліс. Хто ж від такої пропозиції відмовиться? Мої друзі – Леонарда і Олександр Мухіни також були раді виїхати на природу. Прихопили з собою біноклі, фотоапарати і термос з міцною кавою. Бо хто його знає, чи надовго ця поїздка? У лісі можуть бути всякі несподіванки.
А ось тепер слухайте, що розповів нам у дорозі пан Олександр, поки ми ґрунтовою дорогою добиралися до річки Березини:
- У Березинському біосферному заповіднику я працюю з 1991 року. І, знаєте, ця робота поступово «затягує»… Спочатку важко було без великого міста, а тепер ось думаю: ну, що там людей тримає? На природі краще! Моя дружина живе у Мінську, вона науковець. Сюди приїздить лише на вихідні. Якось звикли вже.
…Ось зараз ми їдемо вздовж каналу, який цікавий тим, що з’єднує басейни рік Балтійського і Чорного морів. Споконвіків саме тут проходив шлях «з варяг у греки». До будівництва каналу судна тягнули волоком. Звичайно, канал суттєво полегшив транспортування суден. Але на початку XVIII століття прохідність цієї водної артерії стала недостатньою для пересування більших суден, і, за розпорядженням царя, тут почали рити справжній суднохідний канал. Протяжність каналу – 30 кілометрів, а вздовж нього більше десятка дубових шлюзів. Працювали селяни-кріпаки; це був тогочасний царський ГУЛАГ… Вздовж каналу поселили декілька сімей. Нинішні села Кветча і Крайці якраз і виникли на місці тих поселень.
Крім оцього каналу, є ще одна цікава обставина. У 20-ті роки минулого століття, коли популяція бобра в Європі була майже знищена людиною, зоолог Федюшин виявив у верхів’ях Березини декілька поселень бобра. Саме для збереження цього рідкісного виду 30 січня 1925 року і було організовано Березинський заповідник. Вжиті заходи дали результат, і до початку 1950-х бобер не лише розселився по Березині, але й поширився по всій території Білорусі. Від нас його завезли і у Вологодську область, і в Тамбовську, і навіть у Хабаровський край!
Тепер екологи вирішують – що робити з бобром? Попит на хутро зменшився з початку 1990-х років, коли з’явилися дешеві китайські замінники. А бобер розселився настільки, що вже місцями йде підтоплення лісів. Саме через боброві загати…
* * *
Треба сказати, що й без бобра ці ліси є дуже заболоченими. Десь на 60%. Тому люди не надто прагнули селитися в цих місцях. Багато століть болота здавалися людині чимось таємничим і викликали острах. І справді, людину, яка вирішить пересуватися болотом, очікує реальна небезпека. Отруйні рослини, непрохідні трясовини, незрозумілі явища природи – такі, як болотні вогні або рухливий туман, - все це творило болотам похмуру славу зачарованих місць… Тому й ми підсвідомо намагаємося триматись сухіших місць, порослих, як правило, сосною.
І партизани під час війни свої бази робили на сухому. І німці про це знали…
Побували ми на одному «історичному» пагорбі, де ще й досі видно сліди від колишніх землянок. В 1943 році німці блокували місцевий партизанський загін. Всі, хто міг, пішли на прорив, а поранених і хворих на тиф залишили в землянках, присипавши їх землею і добре замаскувавши. Розрахунок був такий: німці пройдуть і не помітять. Правильно, не помітили. Але й не пройшли далі, а залишилися на цьому ж високому пагорбі. І не на день-два, а на довгих три тижні…
Уявляєте, як почували себе поранені в такому сусідстві? Як почувалися дві молоденькі санітарочки, які доглядали за хворими? Проте все ж витримали. Тому й залишилися живими. Чим не сюжет для фільму? Робимо декілька знімків: тут кожна стара сосна, кожен камінь, кожен кущ дихає історією…
* * *
Ще більшою знахідкою була бабуся із села Крайці. Забув, на жаль, запитати її ім’я… Унікальність цієї жінки в тому, що і вона була однією з тих, хто під час війни рятувався на болоті. Пам’ятаєте кадри з білоруського фільму «Іди і дивись»? До речі, він і знімався в цих місцях. Це і про неї.
Хто бачив фільм, тому нема чого пояснювати. «Сядзелі на мху…» - каже бабуся. Так воно і було. Врятуватись можна було хіба що серед таких трясовин, куди жоден поліцай чи німець носа не покаже. Тільки так і виживали.
Отже. Німців бабуся і досі кляне, а ось про хлопців з латиського охоронного батальйону нічого поганого сказати не може. Каже, командир у них був добрий, не мав зла до білорусів. Хоча ці латиші саме з білоруськими партизанами і боролися. Але, видно, не надто старалися і не дуже переймалися планами фюрера.
Фотографуємося з бабусею. Свого часу фільм «Іди і дивись» справив на мене сильне враження. А вона – одна із тих страждальців…
* * *
І все ж, у заповіднику головною темою для розмов, найімовірніше, буде екологічна. Тому час від часу повертаємося до обговорення причин скорочення поголів’я різних видів тварин.
- Великим ударом по білоруській фауні (по українській, думаю, також) була Перша світова війна. А перед тим – хутірська система ведення господарства. Тоді люди почали селитися в глибині лісових масивів. А це дуже сильний і дієвий «фактор турбування», який негативно впливає на популяцію диких тварин.
Проте, хутори – це ніщо у порівнянні з війною, з тим, що у людей з’явилася зброя. Я вам наведу статистику: якщо у 1915 році у Біловезькій Пущі було 740 зубрів, то в 1916 – уже 216. У 1917 році поголів’я скоротилося до 165, а через рік залишилося тільки 76 особин цього виду. Цього ще було достатньо для порятунку популяції, але озброєна людина не могла зупинитися. І 12 квітня 1919 року браконьєри знищили останнього в Пущі зубра…
Тоді ж було завдано нищівного удару і по ведмежій популяції. У нас тепер, здається, є всі умови для збереження виду, але ведмедів у Березинському заповіднику нараховується лише 25 – 30. Добре, що Вітебська область постійно «підживлюється» від російської Псковщини. Стабільною є і брянська популяція. Звідти ведмеді можуть заходити на українську територію. Не виключаю, що чорнобильський ведмідь саме звідти.
* * *
Користуючись нагодою, я вирішив дещо запитати у Олександра Петровича. Справа в тому, що перед тим у «Кримській світлиці» я прочитав вірш сумського поета Анатолія Гризуна «Навіяне при нагоді». Жив під враженням його фрази:

В кримських лісах
іще водиться рись,
Як в уссурійських –
тигри смугасті…

Про рись у Криму я нічого не чув, але припускаю, що декілька особин могли й завезти. Думаю, кримські ліси могли б прогодувати п’ять – шість особин, не побоялися ж поляки випустити 15 рисей у ліси навколо Варшави! А кримські ліси набагато більші за площею, до того ж суцільні. Але на моє запитання наш гід відповів так:
- Не думаю, що кримські екологи пішли б на такий крок. Справа в тому, що гірські ліси Криму не дуже густі, як правило, без підліску. Рись у них була б дуже помітною. Та й місця густозаселені, туристів багато… Ні, не думаю! Проте, ви самі можете поцікавитись у сімферопольського вченого Дулітського. Він кандидат біологічних наук, викладає в ТНУ. Думаю, дасть вам вичерпну відповідь.
* * *
…Ми ще дуже довго пробиралися заболоченою місциною до річки Березини. До того урочища, де не так давно лісники бачили ведмедя. Тут такі розлогі красені-дуби, такі похмурі ялинники (справжня тайга!), і наше «мисливське» щастя здавалося таким реальним… Але клишоногого так і не побачили. Зате почули і побачили оленя! Теж непогано. Цього ж дня ми ще бачили козулю і двох лосів. Виходить, недаремно ходили непролазними хащами…
А на додачу до екологічної складової ми, повернувшись до «столиці» заповідника, були вражені царською вечерею, яку нам приготувала Надія Каштальян. І фотополювання було царським, а тут ще й така вечеря! Випили й за здоров’я усіх ведмедів Березинського біосферного заповідника. І за карпатських також.
До речі, білоруські сябри були приємно здивовані тим, що «Кримська світлиця» таку увагу приділяє екологічним проблемам. Та ще й білоруським. Відповів: «Так ми ж не лише культурницька газета, а ще й туристична! Чому б кримчанам не поїхати до Білорусі? А чому б вам не пройтися стежками гірського Криму?»
…Бачу, очі моїх співрозмовників загорілися здоровим екологічно-туристичним блиском: «Поїдемо! Поїдемо! І в Крим, і в Карпати хочемо! Ви тільки запросіть!» Ось і прикидаю в голові маршрути наших спільних майбутніх туристичних мандрівок…
Думаю, не осоромимось перед сябрами? Адже гарні місцини і у нас є! Як ви думаєте, шановні «світличани»?
Сергій ЛАЩЕНКО.
р. Березина – Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 06.06.2008 > Тема "З потоку життя"