Версiя для друку Обговорити в форумi

СПОМИН ПРО ВІЙНУ
ІМ’Я НАШОГО АКТИВНОГО ДОПИСУВАЧА, ВЕТЕРАНА ВІЙНИ ВОЛОДИМИРА МАКСИМОВИЧА КОРОЛЯ ВЖЕ ДОБРЕ ВІДОМЕ ЧИТАЧАМ «КРИМСЬКОЇ СВІТЛИЦІ» ЗА ЙОГО ПУБЛІКАЦІЯМИ ПРО ПЕРЕЖИТИЙ ГОЛОДОМОР 1932-33 рр., СТАЛІНСЬКІ РЕПРЕСІЇ 1937-38 рр. СВІДЧЕННЯ ВЕТЕРАНА ЦІННІ ДЛЯ НАС ТИМ, ЩО ВОНИ - ДОКУМЕНТАЛЬНІ, АВТОР РОЗПОВІДАЄ ПРО ТЕ, ЩО СУДИЛОСЯ ПЕРЕЖИТИ САМОМУ. ПРОПОНУЄМО ВАШІЙ УВАЗІ СПОГАДИ В. М. КОРОЛЯ ПРО ДРУГУ СВІТОВУ ВІЙНУ: ЯКА ВОНА - ОЧИМА ЇЇ СОЛДАТА, УКРАЇНЦЯ, ПАТРІОТА...

 (Продовження. Поч. у № 13, 15 - 21).
 Ще до перетину польсько-німецького кордону і вступу на німецьку територію командування та політвідділи заздалегідь настроювали нашу поведінку, розбурхували нашу злість і ненависть, і не тільки до фашистської армії, а й до мирного населення; солдатам роздавали листівки з гаслами: «Ось вона - проклята Німеччина!», закликали до помсти, незалежно від статі, віку німців. Передруковували в листівках звернення командування та політуправління фронту, що війна на території ворога має бути нещадною, що треба знищувати все на своєму шляху до повного розгрому фашистської Німеччини. Окупувавши на той час клапоть ворожої землі, на дві доби було дозволено, не боячись військового трибуналу, виконати бойову операцію «випаленої землі». По суті, було дано дозвіл на безчинство, мародерство, ґвалтування німецьких жінок та дівчат. Після цього озброєну орду зупинити вже було неможливо. Нам, бійцям молодого покоління, для яких війна стала професією, для яких не існувало відчуття страху за власне життя, дивлячись на ті криваві оргії вседозволеності - ставало не по собі. Та ми не мали права навіть зауваження зробити цим ґвалтівникам, мародерам, які уподібнювалися фашистам, які в 1941 році зайшли на нашу землю.
 Згідно з даними післявоєнного опитування соціологами та психологами НДР, понад два мільйони німецьких жінок та дівчат постраждали від ґвалтувань військовослужбовцями радянської армії. У військові комендатури після окупації східної частини НДР масово приходили на прийом жінки, приносили з собою діток-крихіток. Їх брали на облік, за рахунок держави виплачували аліменти на утримання, допомагали продуктами харчування та одягом з трофейних складів.
 Велика кількість рядових, сержантів, а найбільше офіцерів, хворіла венеричними захворюваннями. Під час бойових дій ці хвороби ніхто не лікував, цих хворих не звільняли від виконання військових обов’язків. Тож ішли ці «венерали» в бій не як чоловіки-бійці, а «в розкарячку», під загальний сміх та кепкування. Та їм було не до сміху.
 Вакханалія вседозволеності призводила до великих жертв серед особового складу бойових частин. Один Бог знає, скільки загинуло військових від надмірного вживання трофейного спирту, інших напоїв з технічними домішками, бо «п’яному – море по коліна». Гинули, підриваючись на мінах, розставлених як пастки для мародерів, ґвалтівників. Думаю, що Геббельс не дуже помилився, попереджаючи населення Німеччини, що йде орда руських, радянських зарізяк, які вбивають, грабують, ґвалтують.
 На Кюстрінському плацдармі німецьке командування, вперше у тій війні, випробовувало на нас, захисниках плацдарму, вояках 266-ї стрілецької дивізії, щоб залякати та скинути нас в Одер, не тільки першокласну бронетехніку: «тигри», «фердинанди»», 6-ствольні міномети, штурмову та бомбардувальну авіацію, а й новинку: літаки-снаряди – по два спарених по вертикалі бойові літаки: нижній – бомбардувальник, начинений 10 тоннами тротилу, верхній - винищувач. Спочатку ми побачили над плацдармом високо вгорі літак-розвідник-коректувальник «Фоккевульф», або, як ми його називали, «Рама», який виконував наведення на понтонну переправу через р. Одер, що будувалася для доставки на плацдарм бронетехніки, артилерії, «катюш», машин та обозів з боєприпасами та продовольством, - всього, що так потрібно було для утримання, розширення плацдарму, нагромадження військ нашого 1-го Білоруського фронту для подальшого наступу на Берлін.
 Не долітаючи до переправи, верхній літак-винищувач різко відокремився від нижнього, вертикально набрав висоту і без перешкод повернувся на свій аеродром біля Берліна, а нижній, за заданою траєкторії полетів вражати ціль. На жаль, наші зенітні батареї та винищувачі «проспали». Пролунав неймовірної сили вибух, громоподібна вибухова хвиля заглушила нас, мінометників, на вогневих позиціях біля приодерської дамби. Здригнулася земля, поруйнувало наші вогневі позиції, позасипало окопи. На щастя, вибух не пошкодив понтонної переправи через Одер, а літака-бомбу розірвало на шматки. Такі бомбування ще повторювалися, але ми потім до них звикли.
 Противник на нашому напрямку був ще сильний, добре озброєний, бо ж захищав останні, найголовніші рубежі перед Берліном. Вже 13 лютого 1945-го, після потужної артилерійської підготовки, німецька піхотна дивізія «Берлін», полк СС «Велика Німеччина» та підрозділи фольксштурму перейшли в контрнаступ на позиції нашої 266-ї стрілецької дивізії, щоб скинути нас з плацдарму в Одер. По чотири атаки піхоти й танків за добу відбивали бійці батальйонів 1010-го стрілецького полку. Були випадки, коли німецькі танки проривалися навіть через наші вогневі позиції, безперешкодно «прасували» наші окопи. Особливо запам’яталися бойові дії стрілецьких рот нашого батальйону під командуванням лейтенантів Бориса Павловського та Миколи Аршинова, з якими разом воювали на Першому Білоруському, а після війни разом служили в групі радянських військ у Німеччині, зустрічалися як ветерани дивізії та 1010-го стрілецького полку в Москві, Кишиневі, Бендерах, Придністров’ї. Зусиллями усіх родів військ, в тому числі 1010-го стрілецького полку, контратака гітлерівців захлинулася, ворог був відкинутий з великими втратами. За ці важкі бої на Одерському плацдармі наш 1010-й був удостоєний орденом Суворова ІІІ ступеня. Остаточно закріпившись та розширивши плацдарм, ми ще до 16 квітня 1945 року відбивали атаки, самі контратакували, приймали поповнення у поріділі роти, батальйони; одночасно навчалися мистецтву громити ворога його тактикою, його зброєю.
 Наша рота 82-мм мінометів капітана Ліподаєва під час шаленого наступу противника вела масований вогонь з усіх мінометів, до почервоніння стволів. А коли піхотинцям було скрутно, ми брали свої автомати і разом зі стрілецькими ротами ішли в атаку на ворога, а рядом з нами наш командир, капітан Ліподаєв.
 В середині березня 1945-го навіть нам, солдатам, стало відомо, що війська нашого 1-го Білоруського фронту, в напруженому темпі, нарощуючи бойову могутність, готуються до завершального етапу війни. Займаючи жорстку оборону, ми отримували, як ніколи, поповнення своїх рот, батальйонів, полків особовим складом, зброєю, боєприпасами. Через понтонну переправу безперервно вдень і вночі ішли танкові армади, самохідні артилерійські установки, «катюші», тракторами тягли важку далекобійну артилерію, рухалися автомашини з снарядами, мінами, іншим боєкомплектом. Наш полк у складі 266-ї стрілецької дивізії вивели в другий ешелон для доукомплектування: ми відпочивали від безперервних боїв, готувалися до найвідповідальнішого в історії Другої світової війни моменту - прориву глибокоешелонованої гітлерівської оборони, до штурмових вуличних боїв в Берліні. З нами проводили тактичні навчання, наближені до бойових дій. Кожен солдат, сержант мусив володіти не тільки своєю зброєю, а й зброєю ворога, особливо фаустпатронами для боротьби з танками, самохідками. Для цього в кожній сформованій штурмовій групі було створене відділення для знищення танків. Вчили нас володіти німецькими кулеметами, автоматами, гранатами. Знайомили з набором необхідних слів німецькою мовою, для спілкування з місцевими жителями. Всі дії командування з реформування військ із загальноармійських в штурмові загони, групи, позитивно вплинули на результат вуличних боїв в Берліні.
 Повернувшись до першого ешелону нашої оборони, ми були вже більш підготовлені, монолітні. Щоденно, при підтримці артилерії та мінометів, ми робили нічні вилазки в оборону німців, постійно, зненацька атакували їхні позиції, відвойовуючи вигідні для нас місця на плацдармі, готувалися до широкого наступу.
 І цей довго очікуваний кожним солдатом, офіцером день прийшов – це було 16 квітня 1945 р.
 5-та година ранку. В ту хвилину від пострілів багатьох тисяч гармат, мінометів різних калібрів, «катюш» освітилася передова лінія першого ешелону німецької оборони. Протягом 30 хвилин паралізована німецька артилерія не зробила жодного пострілу в нашому напрямку. Тисячі різнобарвних ракет злетіли у повітря як сигнал, як наказ, а за ними спалахнули 140 прожекторів, розташованих через кожні 200 метрів. На ділянці фронту нашої 266-ї стрілецької дивізії були задіяні 36 прожекторів надсильної потужності, які буквально засліпили передній край німецької оборони. Артилерія, міномети, «катюші» після «обробки» німецьких окопів та ходів сполучення перенесли вогонь на другий ешелон оборони, а в цей час піхота, танки кинулися в атаку, добиваючи ворога. І вже до світанку мінометники нашої роти, разом зі стрілецькими ротами, подолали першу укріплену позицію гітлерівців і почали атаку другої. В перші хвилини штурму ми побачили, що це були вже не ті німці, які в 1941 – 1942 роках розгулювали Україною, вимагаючи масло, яйко, млеко, шнапс; в окопах, траншеях сиділи, лежали оглушені, почорнілі від кіптяви звичайнісінькі перелякані люди.
 З великими втратами своїх солдатів долали ми наступні оборонні позиції. На шляху нашого наступу постала водна перешкода – р. Альт Одер, яку нам довелося форсувати вплав та знову займати плацдарм для нагромадження сил, необхідних для продовження наступу.
 20 квітня наш 1010-й стрілецький полк зав’язав бій за м. Клостердорф, та противник силами двох піхотних батальйонів, при підтримці танків та самохідних гармат, завдав з району Штраусберга у фланг полку раптовий контрудар. Дві години ми відбивали ворожий наступ, німецький заслон був знищений, остатки порозбігалися в лісовій місцевості.
 21 квітня 1945 року, пройшовши з боями за одну добу 23 кілометри, ми прорвали внутрішній берлінський оборонний рубіж в районі Марцан і разом з танками 2-ї гвардійської танкової армії увірвалися на околицю Берліна. Це був вечір нашої, ще не остаточної, невеличкої перемоги, який запам’ятався на все моє життя, і цю пам’ять тих незабутніх днів я хочу залишити моїм нащадкам: синам, дочкам, внукам та правнукам. Ми, червоноармійці, сержанти, офіцери 1010-го ордена Суворова стрілецького полку,
266-ї (в подальшому Берлінської) стрілецької дивізії, 26-го гвардійського корпусу, 5-ї Ударної армії, одними з перших на 1-му Білоруському фронті вторглися в столицю німецької імперії – Берлін. Чи не дивом є той факт, що серед бійців 1010-го полку був і я, Володимир Максимович Король, сільський хлопець з с. Турії, з України, який пройшов важкими шляхами найкривавішої в історії людства війни, пролив немало власної крові та взяв безпосередню участь в Берлінській епопеї. Та попереду на нас чекало найважче: вуличні бої.
 Того пам’ятного вечора стався ще один дивний випадок. До колони радянських танкістів, які разом з нами входили в Берлін, «причепився» ззаду підрозділ німецьких мотоциклістів. Та ми їх автоматними чергами відчепили назавжди.
 У ці вікопомні дні я був зарахований в штурмову групу. Свої міномети ми завантажили в обоз, а самі перекваліфікувалися і зайняли свої місця в штурмових групах, загонах, створених ще на Кюстрінському плацдармі.
(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 30.05.2008 > Тема ""Білі плями" історії"