Версiя для друку Обговорити в форумi

ДЖЕРЕЛА
Почую слово на руднюй мови –
Зайдеться серце, весна в душі..
 Василь Стасюк,
 берестейський поет.

 Не дуже сподівався, що мою статтю: «Біловезький зубр міг би бути українським символом» прихильно зустрінуть самі берестейці. Писав, бо вважаю, що проблема існує, і українці повинні про неї знати.
 Тому був приємно здивований, коли мені потелефонував берестеєць Віктор Місіюк: «Пане Сергію, я зараз у Львові, буду лише один день, чи не могли б ми зустрітися?» Прізвище цього молодого автора часопису «Над Бугом і Нарвою» я добре знав з його публікацій. Ну, ще б не зустрітися! Адже заочно поважав молодого науковця за те, що всупереч перепонам влади, він домігся запису «українець» у своєму білоруському паспорті. Про це йшлося у статті «Право на самовизначення і «паспортні білоруси» Берестейщини». Тому і їхав на зустріч у піднесеному настрої, хоча надто затяжний весняний дощ не радував…
 …Зустрілися біля пам’ятника Шевченкові – і символічно, і в самому центрі міста. Хотів було тягнути Віктора до своїх знайомих (яка ж розмова без львівської кави?), але берестеєць наполягав на відвідуванні бодай кількох книгарень – в Бресті з українською книгою геть сутужно…
 Тож ми переглянули усі новинки українського книжкового ринку, а на додачу… сфотографувалися (рідкісне везіння!) з ялтинським бандуристом Остапом Кіндрачуком. Виявляється, берестеєць і кримчанин – давні знайомі, а ось де познайомились – не встиг розпитати…
 Однак, найцікавіше – це наша розмова, тому до неї і приступаю.
 - Пане Вікторе, розумію, що вам цікаво знати українську точку зору на Берестейщину. Але ж і нам не менш цікаво знати подробиці вашого життя-буття… До речі, та стаття не зашкодила берестейцям-українофілам?
 - Ні, вона написана цілком об’єктивно. Показував я її і в українському консульстві. Знайшли тільки одну неточність: ви пишете, що бульвар Шевченка у Бресті перейменували на «бульвар Космонавтів», очевидно, взявши цю інформацію з книжечки Козловського. Насправді перейменували тільки частину бульвару.
 - В такому разі вибачаюся, але ж це вийшло ненавмисне. Просто нам бракує інформації. Чим більше джерел, тим вона надійніша.
 - Сподіваюся, тепер будемо контактувати тісніше…
 - Звичайно, зв’язки потрібні безпосередні. Раніше про Берестейщину ми могли знати лише з часопису «Над Бугом і Нарвою». Дехто з берестейців-«мігрантів» передплачує «Кримську світлицю», тому якісь замітки з’являлися і в ній. А загалом, знаємо мало. Тому і слухатиму уважно. Боляче слухати про асиміляцію, але ж куди дінешся?
 - Дійсно, «надлом» у нас стався у післявоєнні роки. До того мова вільно функціонувала, принаймні на побутовому рівні. У мене дід і баба розмовляли лише українською. Дідусь суттєво вплинув на моє національне самоусвідомлення. Але у родині я був винятком, інші внуки до балачок діда так не прислухалися. Звичайно, на асиміляційні процеси вплинуло те, що тисячі найсвідоміших людей було запроторено до ГУЛАГу відразу після закінчення війни… Тому згодом берестейці почали «наздоганяти» білорусів за темпами асиміляції. Лише дещо передавалося від батьків дітям. Скажімо, мій батько схильний був вважати, що ми: «Скоріш за все, українці…» Це завдяки діду. А в інших родинах і цього не було. Білоруси, то білоруси… Хоча відчуття окремішності існує до цих пір. Справжніх етнічних білорусів берестейці називають «литвинами». Існують і певні стереотипи, мовляв, «литвини» більш ледачі…
 - Думаю, це залежить не так від етнічного походження, скільки від регіону. Років 16 – 18 тому один з берестейців казав мені: «Ми б уже давно взяли землю в обробіток; а ось родичі моєї дружини (вона з Могильовської області, недалеко від кордону з Росією) – ще й досі чухають потилицю, думають… Отже, берестейці просто не мали стільки часу для «совєтизації», тоді як мешканці білоруського Сходу вже встигли стати «совками». Брати землю вони не хотіли.
 - Час для приватизації землі вже втрачено безповоротно. Нині фермерам у нас живеться непросто, тому бажаючих повторити їхній досвід є небагато. Простіше, звичніше працювати в колгоспі.
 - Ну, й не переживайте так сильно! Ідея з роздачею землі, може, й не найкраща в епоху «старіння» села. Принаймні, тепер саме українці заздрять білорусам, а не навпаки.
 - Дійсно, тепер Волинь помаленьку «мігрує» до нас. Це, до речі, давня тенденція. Вищий рівень життя, легко адаптуватися. Пенсії, пільги…
Відразу в колгоспі дадуть житло, буде стабільна зарплата. Всі переваги соціалізму збережені.
 - Ці обставини також не сприяють національному самоусвідомленню берестійців, чи не так? Інтеграція в білоруське суспільство йде легко і безболісно…
 - Все вірно. Розірваність зв’язків з Україною призводить до того, що на нашому ґрунті приживаються імперські міфи. Мовляв, українська культура є сільською, а не такою, як польська чи російська… Не зовсім своєю є й білоруська (свого часу берестейці активно голосували за російську як другу державну; побоювалися насильницької білорусизації), але за бажання вивчити літературну білоруську мову і засвоїти білоруську культуру неважко. І є вже серед нас певний прошарок людей, які інтегрувалися саме в білоруське культурне середовище.
І це при тому, що раніше вважали його чужим. Моя бабуся колись казала так: «Українці живуть над Дніпром. А від нас і до самого Львова живуть… «наші люди». Принаймні, Волинь – точно наша! А ось білоруси – інший народ, не такий, як ми…»
 - Суб’єктивна оцінка, але досить цікава.
 - Бабуся вважала Львів «нашим містом» тому, що прадід колись їздив до Львова за українськими книгами, газетами, грамплатівками… Їздив до середини 30-х років минулого століття. А дехто з наших їздив туди нещодавно і був зворушений українською мовою, яка цілком органічно «вписалася» у велике місто. Один із знайомих казав: «Боже, яка то радість почути від міського хлопчика голосне: «Тату!» серед кам’яниць чи на центральній площі!»
 - Бачу, Вікторе, що і ви продовжуєте традиції, закладені ще прадідом… Он скільки книжок купили! Я б стільки і за рік не перечитав.
 - Але ж я їжджу нечасто. До того ж, читатиму не сам – є родина, друзі, знайомі…
 - Я радий, що українська Берестейщина не «склала лапки», а пручається, бореться з асиміляцією. Отже, не так все погано у вашому домі?
 - Погано не все, але й негативу є достатньо. Микола Козловський починав фактично з нуля, був першим післявоєнним «будителем» національного духу. Я став свідомим українцем лише після знайомства з його дітищем – «Голосом Берестейщини».
 Тому й боляче чути, бачити земляків, які непомітно для самих себе асимілюються. Вже часом і місцеві можуть сказати: «О-о, приїхали хохли з Хохляндії!» Це про волиняків.
 - Про тих, кого бабуся вважала «нашими людьми»?
 - Так. Частина берестейців сприйняла міф про «хохлів» як про зрадників, поліцаїв, «різунів», хитрих, впертих і ледачих людей…
 - Імперія не спить. Ті стереотипи творяться у Москві і, як крізь масло, проходять через державницьке тіло Білорусі… До речі, можу запевнити, що українці до білорусів завжди ставились із симпатією або ж, принаймні, толерантно. І до комуністів, і до «лукашистів», і до націоналістів. Слово «білорус» не має негативної енергетики. Для нас воно позитивне. А міфів антибілоруських імперія не створила.
 - Загалом це добре. От тільки нас часто засмучує, що вибираючи між захистом етнічних українців і добрими стосунками з Білоруссю, Україна найчастіше вибирає останнє. Дехто з наших їздив у Київ, намагаючись заручитись бодай якоюсь підтримкою. Але ваші чиновники «остудили» патріотичний запал берестейців. Ви там, мовляв, не дуже кричить, бо це шкодить нашим стосункам. Краще допоможіть білорусам відродити мову!
 - Асимільована, зросійщена Білорусь, з точки зору українців, є доволі не прогнозованою. Білоруськомовна Білорусь влаштувала б нас більше.
 - На жаль, не в тому напрямку рухаємось. Я звернув увагу, що надмогильні камені у нас майже всі «російськомовні». Хтось із знайомих хотів вибити текст білоруською мовою, але рідня «заклювала». Мовляв, треба писати російською, бо саме нею батюшка в церкві править… А на Волині зараз – я звернув на це увагу – майже 100% українських написів! Не знаю, як з економікою, а в мовному плані ви стоїте вище.
 - Може, й так… А як ви, жменька патріотів, збираєтеся знайти своє місце у незалежній і не зовсім демократичній Білорусі?
 - Звичайно, треба враховувати реалії. Але ідей є багато. Будемо працювати «на позитиві». Можна створити, спираючись саме на берестейців, потужний центр білорусистики.
 - Дійсно, непогана ідея. Взагалі, Берестейщина могла б стати чудовим плацдармом для українсько-білоруської дружби! Берестейці ніби більш «свої» для українців, тому могли б зробити значно більше для ознайомлення нас з величезним материком білоруської культури. Для українців це «Terra inkognita». У нас навіть пам’ятника Янки Купали немає в Києві. Ганьба… Берестейці могли б цю ідею посилено пропагувати в українських колах. Може, це колись «зарахується». Історію не перепишеш, треба навчитись виживати як меншина. Вчіться у кубанців! Один лише Кубанський козачий хор чого вартий! Це культурне явище, яким пишаються одночасно і українці, і росіяни. А всі інші просто заздрять… Спробуйте створити щось подібне на Берестейщині!
 - Це не так і просто.
 - Що, не знайдете фахівців?
 - Фахівці, може, й знайдуться. Але де знайти подвижника, який міг би зрівнятися із Захарченком?
 - Ну, тоді підтримуйте місцевих бардів. Хай би співали рідною говіркою. За це «націоналізм» не пришиють. А у Львові вас все одно слухатимуть із задоволенням. До речі, ось хочу передати вам диски із записами кримчан - Юлії і Віктора Качул, а оце львівський бард – Андрій Євтушенко…
 - Дякую вам. Взагалі, дякуємо за все, особливо за ту статтю! Адже так важливо знати, що ми комусь потрібні… А стосовно пісні – це загалом хороша ідея. До речі, пісні кубанських козаків у нас, на Берестейщині, дуже люблять. Часто замовляють їх по радіо. Є у нас і свої пісні, де згадуються «козаки», «чорноморці». Хоч козаків у нас ніколи не було, хіба що при Богдані Хмельницькому православне населення частково «покозачилось».
 - В даному випадку і «православне», і «козацьке» об’єднує вас з кубанцями в одну націю. Хоч регіони дуже віддалені.
 - Навіть на Підляшші є потяг до козацького. Одна дівчина запевняла, що пісні «Ой, чорна я си чорна» і «Їхав козак містом» - місцеві, підляські. Навіть «Червону руту» називали місцевою піснею. Але це від незнання. А загалом, «козацькі» пісні у нас побутують давно, може, сто, а може, й двісті років. Хоч це і не значить, що виникли вони у нас.
 - Я читав, що українці Підляшшя відправляють своїх синів в Україну вивчати мистецтво «бойового гопака»…
 - Це для того, аби бути «як люди». В тій козацькій аурі легше зберігати своє, національне. Козацька «вольниця» має певну притягальну силу. А тут ще й гени озиваються… Тому комплекс меншовартості у підляських українців потроху проходить. Є люди, які вже розбагатіли, повідкривали свої магазини; вони вільно розмовляють підляською говіркою, а не соромляться, як колись… Хіба що який поляк зайде до магазину, то до нього заговорять польською.
 До речі, і у нас, на Берестейщині, приїжджі росіяни нерідко вивчають місцеву українську говірку. Тобто крайній «Північний захід» українського етнічного масиву зовсім не безнадійний. Мріємо, звичайно, про державну підтримку України, а поки користуємося тим, що нам доступно. Читаємо і «Кримську світлицю» в Інтернеті, а також кримські українські сайти. Зокрема «Веселу абетку». У нас в родині поповнення, тому цей сайт скоро буде дуже актуальним.
 Сергій ЛАЩЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 23.05.2008 > Тема "Душі криниця"