- Про в╕йну? Це сьогодн╕ для нас не ц╕кава тема. Ц╕ слова мого однокласника на уроц╕ л╕тератури, коли вчителька порекомендувала прочитати роман «Прапороносц╕» Олеся Гончара, мов блискавка, пронизали мо╓ серце. Ось уже ск╕льки часу пройшло, а вони не перестають мене бентежити. Зда╓ться, душа чомусь не на м╕сц╕, ╖╖ щось непоко╖ть. Мабуть, через те, що все яскрав╕ше ╕ яскрав╕ше ╕з пам’ят╕ виринають д╕дусев╕ розпов╕д╕ про в╕йну, про те високе, незбагнене почуття любов╕ до сво╓╖ Батьк╕вщини, з яким вони рвалися до бою. Я заплющую оч╕ ╕ бачу, що в╕йна – це не просто слова, це жива, чорна ╕стота, яку породили темн╕ сили, що з’явилися на Земл╕ в особ╕ Г╕тлера. ╤ саме ця ╕стота пожирала людськ╕ дол╕, с╕яла сльози, кров, б╕ль втрат. Та все одно вона захлинулася, пробудила в людей патр╕отичне почуття г╕дност╕ за св╕й народ, свою кра╖ну-мат╕нку, ╕ головне – в╕ру в перемогу. Я розплющую оч╕, ╕ гаряч╕ потоки сл╕з хвилею покотилися по мо╖х щоках, а серце, зда╓ться, от-от вирветься з грудей. Чому мен╕ так боляче? ╤ раптом все зрозум╕ла… У мене серце забол╕ло за наших ветеран╕в, яких залишилось так мало, про яких забули мо╖ ровесники. Мого д╕дуся також нема╓. Та по соб╕ в╕н залишив св╕тлу пам’ять у мо╓му серц╕, яку я пронесу через все життя ╕ передам сво╖м д╕тям. Для мене в╕н залишився тою великою людиною, з яко╖ я беру приклад. У 1941 роц╕ м╕й д╕дусь навчався в Одеському в╕йськово-п╕хотному училищ╕, куди вже впритул п╕д╕йшли н╕мц╕. Тод╕ д╕дуся ╕ вс╕х ╕нших курсант╕в евакуювали до ╕ншого училища в Подольськ. Та фашисти через деякий час наблизились ╕ до Москви, де тод╕ не було н╕яких в╕йськ, окр╕м курсант╕в в╕йськового училища, ╕ н╕мц╕, знаючи про це, були впевнен╕ в сво╖й блискавичн╕й перемоз╕. Ситуац╕я була вкрай тяжка. ╤ ось подольським курсантам, молодим юнакам, було наказано притримати фашист╕в хоча б на один день, щоб основн╕ в╕йська встигли прийти на допомогу. Сили були нер╕вн╕. Н╕мц╕ були добре озбро╓н╕ ╕ мали значну перевагу в солдатах. А курсанти мали т╕льки одну гвинт╕вку на трьох ╕ одну бойову гармату, а вс╕ ╕нш╕ були навчальними, тобто стр╕ляти бойовими зарядами вони не могли. Почався б╕й… Незламна сила духу, тяга до перемоги, до життя зробила свою справу. Курсанти витримали натиск ╕ протримались ц╕лий тиждень доки не п╕д╕йшли головн╕ сили. Н╕мц╕ такого не оч╕кували. Ось тод╕ й довелось ╖м зрозум╕ти, наск╕льки сильний ╕ незламний дух нашого народу. До нас д╕йшли щоденники н╕мецького командування, тих, хто брав участь у ц╕й битв╕. В них в╕дображено великий страх ╕ пан╕ку, нерозум╕ння того, що в╕дбува╓ться. «Червон╕ юнкери», як молодих курсант╕в в запекл╕й боротьб╕ називали фашисти, не давали зд╕йснити злов╕сний нам╕р. ╤ д╕йсно, це була не битва, а суц╕льне пекло: снаряди ╕ кул╕ обривали життя як фашист╕в, так ╕ молодих курсант╕в, яких залишалося все менше ╕ менше. На очах мого д╕дуся п╕д╕рвало його товариша, котрий ще деякий час тримався за життя, намагався вижити. Але йому н╕хто не м╕г допомогти, в╕д чого пекельний вогонь палив душу. Вс╕ ц╕ пекельн╕ жахи в╕йни будили в молодих серцях жагу до перемоги, бажання помститися за сво╖х товариш╕в, переборювали вс╕ страхи. Вони вистояли до к╕нця, бо кожен думав про свою дом╕вку, родину, яка ╖х так чека╓ живими. В ╖хн╕х серцях лунала молитва, прохання про допомогу. ╤ ╖╖ почули. Ск╕нчився б╕й… В╕н для д╕дуся був першим. Згадки про нього в╕н прон╕с через все життя, адже саме тут загинув його старший брат, якому було лише 23 роки. Я дос╕ пам’ятаю оч╕ д╕дуся, як╕ були повн╕ сл╕д ╕ руки, як╕ тремт╕ли в╕д хвилювання. Дуже хочу виконати останн╓ прохання д╕дуся, а саме: по╖хати до Подольська ╕ пров╕дати могилу його брата. Я обов’язково його виконаю. Це буде маленькою подякою тим, хто в╕ддав сво╓ життя за наше св╕тле майбутн╓. Моя родина завжди пам’ятатиме ц╕ под╕╖, буде передавати ╖х з покол╕ння в покол╕ння. Книжка «Подвиг Подольських курсант╕в», яку подарував сам автор мо╓му д╕дусев╕, в як╕й розпов╕да╓ться про цих «червоних юнкер╕в», про брата д╕дуся Наглого ╤вана ╤вановича, завжди буде на найпочесн╕шому м╕сц╕ в наш╕й родин╕. Я вважаю, якби мо╖ ровесники читали так╕ книжки, менше захоплювались р╕зноман╕тними бойовиками, то ╖хн╕ б серця були добр╕ш╕, а думки ╕ висловлювання – розумн╕ш╕. Подольськ╕ курсанти, як ╕ м╕льйони наших сп╕вв╕тчизник╕в, показали приклад, як треба любити свою Батьк╕вщину. Вони, не задумуючись, вийшли на л╕н╕ю вогню. Я закликаю сво╖х ровесник╕в берегти в сво╖х серцях повагу ╕ любов до наших геро╖в-ветеран╕в, яких залишилось так мало… Дарина НАГЛА, учениця 11-го класу Славн╕всько╖ школи Роздольненського району.
ДМИТРО КАПРАНОВ: БРАТ, ЯКОГО НЕ СТАЛО
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
