Версiя для друку Обговорити в форумi

 Місто Євпаторія, за моїми спостереженнями, посідає в Криму одне з найскромніших місць щодо процесів державотворення та панування тут української національної свідомості. Не так давно в провідній його гімназії ім. Сельвінського українська мова взагалі не вивчалась – «не було вчителів».
 Тим приємнішою стала зустріч з пані Вірою Ковальчук – головою євпаторійського осередку «Союзу українок». В її організації, що діє з 2005 року, 18 жінок. Життя осередку насичене, та й чи може бути інакше, коли пані Віра, сповнена енергії та ініціатив, не дає союзівкам втрачати набраний ними ритм! Але Віру Ковальчук не засмутити й тоді, коли на передньому фронті опиняються лише вони з чоловіком Володимиром Павловичем Желтковим – головою Українського територіального товариства сліпих. А ще у неї є неодмінна помічниця – донька Оля та зовсім крихітна союзівочка, дворічна Роксолана. Це дитя в українському вбранні примушує замиловуватися навіть не дуже щирих прибічників української ідеї. Батько Володимира Павловича – росіянин, та і мешкала сім’я в Росії, але Віра Ковальчук швидко зробила чоловіка своїм однодумцем. Тож деякі заходи проводили в товаристві сліпих, іноді про приміщення дбала «Наша Україна», а то запрошували в бібліотеку, соціальні центри.
 Не завжди сприймалися виступи євпаторійської україночки «на ура». Особливо, коли це стосувалося вшанування жертв Голодомору 1932 – 1933 років. Люди нав’язували полеміку, з якої виходило, що був не Голодомор, а просто голод і стосувався він усіх народів Радянського Союзу. Присутні дратувалися, але, як сподівається Віра, такі розмови все ж не даремні.
 Без проблем і претензій проходило свято Матері – на високій ліричній ноті. Та найулюбленішим стало свято святого Миколая – цього дня діти чекають особливих чудес, подарунків, несподіванок. А коли побачили обличчя не свого звичного святого Миколая, а Володимира Павловича, то вирішили, що він і насправді спустився з неба. Багато яскравих сторінок встиг перегорнути «Союз українок» Євпаторії. Не забули і про день пам’яті В’ячеслава Чорновола. З цим іменем тепер пов’язана українська героїка.
 Віра Ковальчук завітала до «Кримської світлиці» не випадково – серед пасхальних подарунків, яких вона намагається робити якомога більше, - і вишиванка для головного редактора «КС». Взагалі ж вона дуже любить вишивати. Вишивати і співати. Це ще від бабці та матусі передалося. Тому вона – одна з активісток греко-католицької церкви, де службу править о. Богдан Костецький. А союзівки її, теж співучі, беруть участь разом з нею у церковному хорі.
 Раніше святу службу правили у бібліотеці разом зі священиком Української православної церкви Київського Патріархату о. Ярославом Гонтарем. Але згодом Божу справу легалізували, і довелося шукати інше приміщення. Зараз о. Ярослав має таке в с. Заозерному неподалік від Євпаторії. До о. Богдана Костецького особливих претензій не виникло – його тут не вважають «розкольником», та й за вдачею він стриманіший і обережніший.
 Пам’ятною подією в житті Віри Ковальчук стало «гран-прі», яке завоювала вона, співаючи в «сімейному дуеті» разом з чоловіком під час фестивалю «Сімейні скарби України» 5 травня минулого року. Не менше враження справив і фестиваль етнокультурної творчості «Чумацький шлях», який тривав упродовж року. На конференції пані Віра розповіла про обереги, якими користувалися чумаки в своїй нелегкій мандрівці. Вони брали з собою, зокрема, рушник та сорочку «на смерть». А на запитання, що таке «обереги» (досить дивне для відвідувачів краєзнавчого музею), пояснила, що це писанки, рушники, вишитий образ. І тут же показала їм живий приклад – маленьку Роксолану в українському строї: вишивка на комірі – захищає шийку, на подолі – ніжки, а на рукавах – рученята. Тоді відбулася велика розмова про сіль, про те, як її здобувають сьогодні. Але ніхто не продублював сказаного Вірою. І на це не могли не звернути уваги присутні тут міністр культури АРК та начальник місцевого управління культури. Виставлялися і вишивки голови Союзу українок, в основному - сорочки, хоча вона сама в захваті від робіт Олександри Власової, яка вишиває ікони, картини і виставлялася разом з Вірою. За активну участь в цьому фестивалі Віра Ковальчук одержала диплом.
 Але мене з самого початку розмови цікавили не лише досягнення гості «Кримської світлиці» на просвітянській ниві, а й те, де вона отака взялася в Євпаторії, м’яко кажучи, нетипова жителька. І, як виявилося, у пані Віри та у її роду за плечима та ж сама доля-недоля, що і у більшості українок, які не соромляться запалити поминальну свічку в пам’ять за загиблими чи розстріляними, чи тими, хто згинув безвісти в сибірських таборах. Бо і
їхня доля-недоля там блукала, пила воду-сльози з тієї ж криниченьки. Тільки намагалася пані Віра заборонити собі ці згадки, що прийшли від бабусі і матері. Спочатку – час був такий. А потім – просто надто боляче було туди поринати.
 Народилася Віра Ковальчук у тюрмі, в Норильську. Батьків забрали з Тернополя до Сибіру – як політичних. Ще б пак, матуся її, Ганна Бондарчук, як і тепер дочка, була в «Союзі українок» та в націоналістичній молодіжній організації, а її прадідусь - колишній голова «Просвіти». Не краща доля спіткала і Віриних дідуся з бабусею, яких визнали куркулями і теж запроторили до Сибіру. Правда, термін покарання старі одержали вдвічі менший, ніж їхні діти, – по 5 років ув’язнення. Батько Віри працював в шахті, там і пропав безвісти, іншими словами, загинув. Загинув і дідусь Яків ще на початку заслання. Тож в 1953 році бабуся повертається додому одна, навіть не сподіваючись, що їхня хата під солом’яним дахом може чекати на неї за цих буремних часів. Вона й не чекала – дах таки згорів. Але сусіда зробив новий. А згодом привезли їй і онучечку Віру. Мати повернулася пізніше вже заміжня за товаришем тата. У Віри з’явилася сестричка Мирослава.
 А далі, після закінчення школи, були Львівський торговельно-економічний інститут, престижна робота в Сочі. З часом, коли народила Олю, пані Віра пішла працювати в садочок вихователем. Ось тут і «послизнулася»: на показовій зустрічі з керівниками району її діти продемонстрували гру «Галя по садочку ходила». Виправдовуватися довелося завідувачці, але Віра теж працювати тут більше не лишилася. Три роки мешкала в Башкирії з другим чоловіком, потім поїхала до Львова. Але хронічна хвороба пані Віри боїться тільки моря. Так 7 років тому сім’я і опинилася в Євпаторії.
 Коли захворіла Вірина матуся, вона почала вишивати образи й дарувати їх. І хоча лікарі не обіцяли їй життя і два роки, та прожила десять, роблячи цю Божу справу. Саме стільки зареклася вона вишити і подарувати ікон. Але одну не встигла. Незвичайною вона була жінкою. Незвичайною була і бабця, яка ніколи не підвищувала голосу і уникала присутності при сварках. Незвичайна і пані Віра, котра відчуває себе носієм дуже важливої місії – зберегти все те краще, українське, що закодоване в її генах, і передати далі. Можливо, тому вона приділяє стільки уваги вихованню своєї внучечки. І вже вишиває та дарує людям сорочки, серветки. Бо не той твій скарб, що в клуні гниє, а подбати про нього ніколи не зарано.
Тамара СОЛОВЕЙ.

УКРАЇНСЬКИЙ ЖІНОЧИЙ РУХ: ІСТОРІЯ І ПЕРСПЕКТИВИ
 До 90-річчя «Союзу українок» у Львові відбулася Всеукраїнська науково-практична конференція «Український жіночий рух: історія і соціокультурна перспектива».
 На ній згадувалися славетні імена попередниць нинішніх союзянок, які свого часу не лише вибороли громадянські права для жінок, але і взяли участь у питаннях державотворення, національного самоутвердження. В ухвалі конференції зазначалося: «Протягом тривалого часу українки виконували місію героїні і кріпачки, берегині і наймички, невільниці і нескореної». Сьогодні жінка має визначитися у ролі громадянки в своїй власній державі. І ось які поради у цьому зв’язку: шляхом громадських заходів спільно з владою підвищувати роль інституту родини та громади; відділам «Союзу українок» підтримувати на посадах у виконавчій владі жінок, серед них своїх висуванок; проводити молодіжні програми з виховання лідерства на прикладах відомих історичних постатей в Україні та знаних наших сучасників; систематизувати і пропагувати досвід співпраці з учнівською молоддю, у тому числі, створення шкіл шляхетних українок; узагальнювати та поширювати досвід культурно-просвітницьких програм у регіонах («Україна на новому шляху!», «Українська книга – українській родині», «Свято Святого Миколая: українська книга – українській дитині» тощо).
 Було вирішено провести міжнародний конкурс «Мій рідний край», регіональні: Галшки Гулевичівни, Мілени Рудницької, Наталії Кобринської, організувати програми навчання для членкинь «Союзу українок» (у тому числі з написання проектів культурно-просвітницьких програм, співпраці з державними установами), розробити загальноукраїнські програми співпраці з військовими частинами, церквою, фондами, іншими громадськими організаціями, ЗМІ; звернутися до МОН України з пропозицією про внесення до комплексного навчального плану курсу християнської етики.
 Засадницькі принципи: захист культурної спадщини, розвиток національної культури; пропагування досягнень української культури, формування сільських шкільних бібліотек; ініціювання та підтримка молодіжних пісенних та фольклорних фестивалів; започаткування проекту «Духовна основа суспільства».
 Очолює «Союз українок» депутат Верховної Ради України (фракція «Наша Україна) Лілія Григорович. Членкинями «Союзу» є багато знаних в Криму українських жінок-лідерів.
Підготувала Тамара СОЛОВЕЙ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 03.05.2008 > Тема "Душі криниця"