Версiя для друку Обговорити в форумi

ЗУСТРІЧ ДЛЯ ВАС

 «Як Дніпро увібрав великі і малі річки з безмежних просторів нашої землі і любов кожного з нас, так голос Ніни Матвієнко увібрав і виявив усе, що найкраще в українській душі. Саме небо обдарувало Україну цим голосом…»
 Р. ДІДУЛА
 
«Фільм «Пропала грамота» знімали над самою Россю. Якось увечері, при вогнищі Ніна заспівала, а солов’ї, які витьохкували по гайках і верболозах, раптом замовкли…»
 Ф. СТРИГУН
 
«У часи «розквіту» кривавої імперії поневолених народів я дуже любила слухати народні пісні у виконанні Ніни Матвієнко. В ті часи совєтська влада її зневажала і не визнавала за те, що вона українка і любила рідну Україну. Сьогодні Ніна Матвієнко – Герой України. Хай же ніколи не міліють обереги її блаженної душі...»
 Ольга МІЩЕНКО,
 колишня каторжанка ГУЛАГу, передплатниця «Кримської світлиці».

 Ставлення до Ніни МАТВІЄНКО, мабуть, є своєрідним тестом на «українськість». Рівно тридцять років тому, у березні чи в квітні 1978 року, я випадково почув пісню «Весна», гостюючи у приятеля. Виконувала її Ніна Матвієнко:
З милим ми підем
в поля ріднії,
Будуть нам світить
зірки срібнії…
 І слова («поля ріднії» - це вже було крамолою), і голос виконавиці настільки вразили мене, що я подумав: оце якби довелось летіти у космічному кораблі до далеких галактик, то неодмінно узяв би з собою цю пісню. Скільки «світлових» років не літай, а все одно залишишся українцем!
 Звичайно, тоді відчувався голод на українське, тим більше, на таке: якісне, глибинне, Божественне…
 * * *
 …І ось спливло три десятиліття. Живемо в незалежній Україні, про що тоді і мріяти не могли. Ніби й пісні українські звучать частіше, і про історію поговорити можна
(і не лише на кухні!), і Президента можна обирати на свій смак і розсуд. Але ж і проблем вистачає! Може, це доля наша така – віднині і завжди будувати Україну, зміцнювати державу, наповнювати її українським змістом, боротися зі злом, яке, схоже, міцно причепилося до нашого державницького потяга…
 Про це думав, їдучи на зустріч з Ніною Матвієнко; та й зустрівшись, дивлячись їй у вічі (не дівчина з казки, а таки жива, конкретна людина!), я не мій обійти цього питання. Куди рухаємося? На кого можна робити ставку? Що принесе Україні зміна поколінь? Що варто зберегти з минулого? Може, співачка і здивувалася, що я почав розмову не з лірики, а з суворої прози життя. Але відповідала дуже щиро:
 - За роки радянської влади ми, дійсно, втратили багато. Добре пам’ятаю нашу церкву; хоч були вже 50-ті роки, а вона ще стояла. Проте після смерті Сталіна її чомусь відразу розібрали. Мама розповідала, що люди раніше були дуже віруючі. І вітали один одного словами: «Слава Ісусу Христу!» Та ще й знімали капелюха, коли проходили повз чиюсь хату і бачили, що люди працюють на городі. Казали: «Бог у поміч!»
 Я питала у мами – куди це все поділося? А вона відповідала: «Прийшло нове покоління, а ті вже вимерли…»
І дійсно так. Матюкатися у нас почали тільки після війни. У 1945 році сотні тисяч людей повернулися з фронтів і принесли в село російський матюк. Молодь їхала до міст учитися: хто до інституту, але переважно до професійно-технічних училищ. На цілину багато людей виїхало. Найчастіше їхали від нас на Схід: до Луганська, Донецька. Мені здається, що виїхало загалом непогане покоління. Але повернулися люди вже іншими. Хлопці десь навчилися вульгарних пісень…
 - Це вплив великих міст? Наслідування «старшого» брата?
 - У нас в Україні не матюкалися. Можу розповісти такий випадок. В село мого чоловіка (це на Черкащині) десь у 70-ті роки приїхав кубанський козак. Його призначили головою. Все було б добре, якби не його лайка. Він першим почав лаятися на селі. Тоді люди зібралися і написали скаргу: мовляв, лається новий голова, зневажає людей… Це вплинуло, бо він потім вибачився і почав слідкувати за собою. Ось і судіть самі: нібито українець, але встиг набратися у Росії того безкультур’я.
 - Так, це саме наше покоління стало свідком наступу псевдокультури зі сходу. Пам’ятаю Чернігівщину 60-х років. Це зовсім близько від Росії, але матюкалися тоді хіба що дорослі чоловіки у своєму оточенні. При жінках і дітях стримувалися. Алкоголіками тоді були одиниці, а тепер і жінки п’ють поголовно…
 - Так, це трагедія нашого народу. До речі, отой кубанець зумів змити з себе чужинецький наліт, повернувся до коренів, до українства. Але спочатку дуже дивувався, що Україна зберегла свою давню культуру, а Кубань її вже втратила... Проте, коли я виступала в кубанських станицях, сприймали мене дуже добре і зустрічали тепло. Ось тільки кричали не «браво», а «любо». І на весіллях вони ніколи не кричать «Гірко!», а тільки «Любо!» І це добре, бо «гірко» звучить як своєрідне кодування на негатив.
 - А коли ви були на Кубані?
 - У вісімдесяті роки.
 - Як ви ставитеся до Віктора Захарченка, керівника Кубанського козачого хору?
 - Дуже добре. Це, до речі, мій кум. Думаю, що ця людина творить подвиг. Чиновництво на Кубані дуже негативно ставиться до проявів українства, але Віктор Гаврилович дає друге життя напівзабутим пісням, які колись співали чорноморські козаки. А це ж фактично українські пісні! Щоправда, із кубанською специфікою. У нас пісні мелодійніші, а там більш ударні, маршові. Голосові зв’язки працюють по-іншому. Я, коли там співала, довго не витримувала. У нас все-таки співають м’якше…
 - А ви не знали Олексія Нирка з Ялти?
 - Особисто не знала, але чула про нього.
 - Ялтинський бандурист вважав, що Захарченко зробив дуже багато поступок. Колишній політв’язень Нирко волів би бачити керівника Кубанського козачого хору більш принциповим і непохитним у відстоюванні українського.
 - Якби Захарченко в цьому питанні був максималістом, то хор швидко розігнали б. Кубань завжди була під «прицілом»… Ось ви ніби й засуджуєте хормейстера, але ж і кримські українці ховаються зі своєю мовою, бояться нею спілкуватися. А я в Криму скрізь і завжди розмовляю українською!
 - Це через те, що вас упізнають, а тому ставляться трохи толерантніше.
 - Ні, справа в іншому. Багато напсували західні українці, особливо галичани. Вони якось з викликом говорять, ніби з перших хвилин вступають у суперечку. Кримчан трохи відштовхує оце: «прошу пані» або: «прошу мені дати…» Треба якось по-іншому: «Дівчатка, дайте, будь ласка…» Високо нести свою Україну, але з повагою до співрозмовника, без виклику… До речі, більшість кримських українців не із Західної України, а зі Східної. Є вже українці, народжені в Криму. Це інше покоління, до них треба ставитись так, ніби приїхали родичі. І не докоряти нічим. Політика в Криму повинна бути м’якою, лояльною. Але ж треба, щоб були
і українські школи! Та й інститути українські потрібні або хоча б україномовні групи. Щоб люди могли об’єднуватися за мовною ознакою, мали своє середовище.
 - Не хочуть поки що кримчани україномовних інститутів.
В усякому випадку, значна частина не хоче…
 - Йдеться, все-таки, про агресивну меншість. Бо є і хороші люди. Треба працювати з населенням, пам’ятаючи те, що й самі українці різні… Є люди з комуністичним минулим, і їх немало. Є й росіяни, що стоять на шкідницьких позиціях. А це вже неприпустимо. Бо якщо ти живеш в Криму і не поважаєш українську культуру, ненавидиш мову, то який же ти християнин, який православний?
 - Ось вони якраз і переконані, що є істинними православними, канонічними…
 - Православна людина ніколи агресивною не буде. Повірте мені. Вона нікого не буде проклинати! Ці мітингові крикуни зовсім не є християнами, вони просто хулігани. Хай би зняли з себе оце клеймо, цей непосильний для них тягар «канонічності»… Невже не можна бути просто християнами? Духовними людьми?
 - Цих крикунів, може, не так і багато, але на мітингах вони «концентруються», створюється враження, що це і є обличчя Криму. Православно-російськомовного.
 - На подібні шовіністичні мітинги (по телевізору чомусь тільки таке і показують) християни взагалі не повинні ходити. Підуть лише в чомусь ущемлені, заздрісні, закомплексовані. До таких кримчан я б звернулася із закликом: полюбіть цю землю! Не керуйтеся ненавистю! Навчіться шанувати культурне багатство Криму. Полюбіть і українську пісню. Адже в Криму багато людей з українським корінням…
 - Чомусь я пригадав науковця Ігоря Лосєва. Він кримчанин у якомусь там «енному» поколінні. Не можна сказати, що він нащадок україномовного населення. Правильніше б сказати: «україноспіваючого», бо розмовляли його батьки і діди вже російською. Але пісня зберегла національний код. Тому я за пісню. Більшою мірою за пісню, аніж за якісь чиновницькі заходи. Але про це добре пам’ятають ті, хто не хоче нашого національного відродження. Тому і Олега Скрипку не пускають на Донбас, та й інших співаків…
 - Це неправда, пускають. Хіба що під час політичних збурень можуть не пустити,
а коли «затишшя», то можна їхати. І треба їхати! Тільки через любов у Криму щось можна зробити. Там стільки людей колись полягло… Чорноморська вода стільки жертв прийняла… А вода зберігає усю інформацію! Тому я і сказала б отим політиканам: «Частіше піднімайте очі до Господа! Полюбіть свого
ближнього! Адже саме завдяки приїжджим, туристам процвітає Крим. На одних садах, на одному винограді люди так добре не змогли б жити. Це приїжджі роблять свій, не такий вже й малий, внесок. А їдуть тепер до Криму переважно з України, з «материкової» України. Наскільки ж деструктивною є оця ненависть до українців! І якщо між українцями і росіянами не буде злагоди, то неминуче посилюватимуться мусульманські радикали. Радикалізм одних неминуче посилюватиме радикалізм інших.
І Крим завжди буде нестабільним.
 - Ось ви говорите про культурне, пісенне багатство. Я вже знаю українців, які співають кримськотатарські пісні, є і дівчата - кримські татарки, які ходять в український хор, розучують наші пісні.
 - Ось це мене радує. Треба зміцнювати союз трьох основних націй. Але й пам’ятати, що в Криму нема якогось одного етнічного господаря. Ніхто там не був первинним. Хоча історично Крим тяжіє до України.
 - Часом мені здається, що якби в Криму переважали вихідці із Сумщини, Полтавщини, Черкащини, то менталітет кримчан був би іншим. І Україну сприймали б добре, і кримських татар толерували б.
 - А ви знаєте, вони хоч і не переважають, але їх є досить багато. І це, до речі, ідея: варто робити ось такі общини, земляцтва. Займіться цим! Житомирське, київське, полтавське братства… Це ж непогано! Все це треба створювати! І сумське земляцтво треба створити, бо дуже хороші люди на Сумщині. Треба знайти ініціативних людей. Комунікабельних, активних… І розпочати цю роботу з об’єднання. В цих новоутворених осередках треба зберігати місцеву культуру українських регіонів. Запрошувати туди росіян, кримських татар, показувати їм свої танці, співати свої пісні.
І школи можна утворювати за цим принципом. Хоча б недільні. Хай би дітки розучували пісні, які співали їхні бабусі! Тоді й самим бабусям був би стимул зустрічатися, спілкуватися, плекати традиції свого села, своєї місцевості.
 - Крим, дійсно, цікавий тим, що в ньому населення перемішане, всі етнічні групи українців представлені, але все це існує в розпорошеному вигляді…
 - Треба збирати, об’єднувати. Займіться цим! Варто і спонсорів пошукати; може, треба активніше діяти через музичні школи. Робити більше, ніж робилося дотепер.
 - Це й мої думки. Та хіба тільки мої? З віршів нашого кримського поета Василя Латанського і гасло можна почерпнути: «Вклонися пісні, гордий Криме!» Хіба погано? Отже, й він наш однодумець…
 - Я, може, тут трохи максималістка, але знаю, як робиться в Канаді. Франкомовні канадці дуже плекають своє, хоча Канада – переважно
англомовна країна. Те ж роблять українці, поляки, німці… Українську пісню треба пропагувати і на кримському радіо, і на телебаченні. Можна робити почергово: «день Полтавщини», «день Сумщини», «день Волині».
 - А якщо цього ж захочуть рязанці, вихідці з Брянщини? Як поділити ефірний час? Газетну площу, вулиці, сквери, парки?
 - Нехай і вони роблять. Але ви думайте про своє. Ось послухайте, як можна зробити: якщо робити «день Полтавщини», то з цього регіону можна запросити пісенні колективи, можна організувати виставки рушників, одягу. Хтось і діалект полтавський повинен представити. Все треба робити зі смаком, з бажанням… Це робота для подвижників.
 - Ідея хороша, але кадрів наших у Криму замало…
 - А треба їх готувати. Дуже активно вчитися самим, переймати корисний досвід. Варто тісніше контактувати з нашим київським музеєм Івана Гончара. Там такі цікаві вечори проходять! Там навіть Організація Об’єднаних Націй проводить вечори. І Греція нещодавно проводила, та й інші держави хочуть. У них багато місця у своїх посольствах, але вони хочуть саме в музеї Івана Гончара.
 - Чому так?
 - Багато народів в епоху глобалізації поступово втрачають свою самобутність. Це світова проблема. А наш музей – він по-доброму «провокує», розпалює бажання плекати рідну культуру.
 - Музей у ролі «провокатора»? Це цікаво. Я радий, що ідея Івана Гончара живе, приносить плоди.
 - Навіть американці шанують цей музей, хоча США загалом є символом новаторства, а не плекання традицій.
 - Для них цей музей і є новаторством. І молодці, що вивчають досвід України.
 - Але уявіть собі, цей національний осередок культури в Україні дехто хоче відібрати. Бо бачать недруги, що він сприяє зростанню національної свідомості. Йде наступ на нашу ментальність, це відчуває кожен регіон України, кожна область… Але як би нас не «давили» - лапки складати рано. Треба боротися.
 - Пані Ніно, ви колись дуже гарно сказали про рідний край: «Батьківщина – це дітки мої, це мама з коржиками, що пахнуть Поліссям…» Знаю, що
ви з Житомирщини, а мої предки походять з Чернігівщини. Але коржики там також пахнуть Поліссям! Це нас об’єднує. Щороку їздив до бабусі, тому знаю, що еталон краси там інший, не класичний, оспіваний Шевченком: «тополі, вербиченьки, левади, ставочки…», а, скоріше, білоруський: вільхові гаї, соснові бори, верболози… А сінокоси які! Ні, це, скоріше, край Довженка, а не Тараса. У вас така ж природа?
 - Я із Ємільчинського району. У нас там береза, сосна, і діброви є. Чисті сосняки – це ближче до Малина, там піщані ґрунти… Дійсно, це специфіка нашого Полісся. Воно пахне вологістю, болотами, серед цього я виростала, тому в степах Херсонщини я не змогла б жити. Люблю дерева, затінок…
 - Ви істинна донька древлянського краю.
 - Рідній землі я зобов’язана всім: і вродою, і мудрістю, і добротою, і навіть жорсткістю нашою древлянською… Це також необхідно для самозахисту. Від землі у нас і непідробна щирість. Якщо ми боїмося, то це у нас на лиці написано, якщо любимо кого – також видно. Але найбільший дар мого краю – це пісня!
 - У вас є якісь побажання
кримчанам, зокрема нашим читачам?
 - Найсвідомішим я бажаю вистояти, втримати нелегкий тягар утвердження українства; хай усвідомлення важливості цієї місії додає вам сил. Усім іншим хочу сказати: мої дорогі кримчани! Від вас залежить спокій моря. Не шукайте ворога одне в одному. Сійте любов, шануйте українську пісню! І ми всі разом молитвою і піснею спасемо і відродимо і Крим, і Донбас.
І Черкащину, і Полісся – всю нашу чарівну і прекрасну
неньку-Україну.
 Сергій ЛАЩЕНКО.
 м. Львів.
 * * *
 «Такий феномен, як Ніна Матвієнко, дається народові раз у століття; та оскільки ми не чули тих, хто народився раніше, то вона у нас одна і на всі минулі віки…»
 Р. ДІДУЛА.

* * *
УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ
Ніні Матвієнко

Співають дівчата -
Дзвінке триголосся...
Забуте запахло,
Прив’яле заквітло...
 Там спомин і мрія
 В єдине сплелося,
 Зробилось від того
 Душі моїй світло.
 У голосі зринули
 Сріберні птиці:
 Озвалися сміхом,
 Озвались журою...
 І доля моя
 Підійшла до криниці -
 Криниці любові
 З живою водою.
Лиш пісня... Лиш голос,
Як поле зелене,
Дрібне відійшло,
Залишилось значиме.
 І дивиться
 Небо вкраїнське на мене,
 Як вічність, бездонними
 Ясен-очима.
Вадим КРИЩЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 03.05.2008 > Тема "Душі криниця"