Версiя для друку Обговорити в форумi

 25 квітня божественній вишивальниці Вірі Сергіївні Роїк виповнюється 97 (дев’яносто сім!) років. З цієї нагоди хочу сказати кілька теплих слів про Майстриню.
 З Вірою Сергіївною я познайомилась в липні 2003 року на її виставці в Музеї літератури та мистецтва в м. Кобеляки. А згодом вона сама завітала до редакції нашої газети «Колос». І відтоді Віра Сергіївна якось незримо в моїх думках завжди. І це постійне, поза реальністю спілкування цілком природне, бо для мене Віра Сергіївна сама – людина з іншого виміру. Зараз уже немає ні в кого ні таких манер, ні такої інтелігентності, ні такого блиску, ні подібної елітарності. Я навіть не уявляю, як вона живе з усім цим своїм Божим даром серед сьогоднішнього брудного й жорстокого світу. Тому й ставлю Віру Роїк на перше місце серед усіх, кого знаю. Ми з нею – весняні птахи. Між нашими днями народження така малесенька дистанція. Разом з Вірою Сергіївною народилася й моя племінниця Інна, тому на наших сімейних святах завжди згадуємо й її. Моя старша сестра Валентина вишиває скатерті, від яких усі в захваті, тому перед талантом Майстрині вона схиляється, знаючи йому ціну.
 У цей високий день народження Віри Сергіївни я бажаю їй теплої весни, гарного літа, щедрої осені, морозної зими, знову весни і так далі, і так далі! Уся моя родина передає щирі вітання і найкращі побажання нашій Майстрині.
 А цього вірша я присвячую Вірі Роїк, божественній вишивальниці, Герою України:
Я розумію, що вас звати Вірою,
Проте щоразу, як зустріну де,
Так хочеться мені
сказати: «Вірую!
В добро, яке від Вас,
мов світло йде.
Вам доля сипле золотою мірою,
Долає Ваша слава сотні верст.
Яке це щастя,
що Вас звати Вірою!
Це – більше, ніж ім’я,
Це Божий перст!»
 Людмила ОВДІЄНКО,
 член Національної спілки письменників України.
м. Кобеляки Полтавської
області, квітень 2008 р.

ЗІ СВЯТОМ!
ВЧИМОСЯ У ВАС, МАЙСТРИНЕ!
 Сьогодні виповнюється 97 років чудовій жінці – Вірі Сергіївні Роїк. Це людина, котра усе своє життя присвятила українській вишивці, аби через неї подарувати людям красу, незвичайний світ. Її головне прагнення – навчити людей бачити, відчувати, творити прекрасне. Усі її роботи сповнені любові до України. За багато років вона вивчила не тільки техніки українського народу, а й різних країн світу. Ці знання наповнили нові вишивки Віри Сергіївни ще більшою чарівністю. У свої 97 років вона продовжує ділитися досвідом вишивання і понині дає уроки своїм новим ученицям.
 Ми, як і Віра Сергіївна, за фахом вчителі української мови і літератури. З дитинства захоплюємось вишивкою і завжди мріяли вчитися в Майстрині такого високого рівня, аби досконально вивчити особливості української національної вишивки, її регіональну специфіку, колорит, техніки.
 Ми дуже раді, що навчаємося цього мистецтва саме у Віри Сергіївни. Вона навчає нас не тільки вишивати, а й вільно мислити, бачити світ в усіх його проявах.
 Олександра і Ніна ШЕВЧУКИ.
 м. Євпаторія.
 * * *
 Героя України, заслужену майстриню народної творчості України, заслуженого художника Автономної Республіки Крим, члена Національної Спілки народного мистецтва України Віру Сергіївну РОЇК вітаємо з Днем народження.
 Хай дні пролітають, хай роки минають,
 А Ви залишайтесь такою, як є –
 Завжди молодою, завжди дорогою,
 Такою, що щастя іншим дає.
 Від щирого серця бажаєм здоров’я,
 Без нього не милі всі наші діла.
 В здоров’ї багатство, і радість, і сила,
 А більшого щастя на світі нема.
 Хай доля дарує Вам довгі літа,
 А в серці довіку живе доброта.
Валентина КОВАЛЕНКО,
учитель-методист і учні 10-го «б»,
11-го «д» класів НВК «Школа-ліцей» № 3.
 м. Сімферополь.

ДИВОСВІТ ВІРИ РОЇК
Григорій Сковорода писав: «Для чего делаем материи, вышиваем их разными нитками и взору приятными цветами обвешуемся оными?.. Для радости сердца».
 Процитовані слова українського філософа можуть стати епіграфом до життя та творчості Віри Сергіївни Роїк. Ця надзвичайно щира, сердечна і талановита майстриня-вишивальниця всі свої роботи виконує для «радості серця» людей.
 Понад 75 років її руки творять диво, а душа відкрита для добра і любові до рідної землі та людей. Роботи Віри Сергіївни Роїк мандрують не тільки по всій Україні, а й по інших країнах світу. Постійні виставкові тури, що проводяться в Україні завдяки зусиллям родини вишивальниці, а також Всеукраїнського інформаційно-культурного центру, долучають нас до рідної української культури та мистецтва. На сьогодні це дуже актуально і необхідно, адже засилля дешевих «кічових» штампів тихо і непомітно нівелює національні пріоритети. Тільки завдяки таким подвижникам, як В. С. Роїк, зростає зацікавлення молоді до рідної культури.
 25 квітня Вірі Сергіївні Роїк виповнюється 97 років. Солідний вік, але розум ясний і є ще бажання працювати. Ця дата повертає нас до недалекого минулого, про яке ми згадуємо з любов’ю і теплотою.
 Виставка робіт Віри Сергіївни в Національному історико-етнографічному заповіднику «Переяслав» (м. Переяслав-Хмельницький) була довгожданою як у прямому, так і в переносному значенні. Так сталося, що кілька разів у місцевій пресі з’являлись повідомлення про майбутню виставку, яка з об’єктивних причин відкладалась. Тож на відкриття, яке відбулося 20 липня 2007 року, на превеликий жаль, завітало менше відвідувачів, ніж планувалось. Але вже за кілька днів гості музеїв заповідника та мешканці міста підходили до співробітників НІЕЗ «Переяслав» з проханням показати їм виставку. Людей дивувало та зачаровувало все: кількість робіт та якість виконання творів, різноманіття технік, якими володіє майстриня, краса і неповторна індивідуальність вишивки. Знайомі та друзі, розпитуючи мене про Віру Сергіївну, захоплено говорили: «Який же талант послав Господь цій жінці! І які терпіння та працьовитість!»
 З професійного погляду унікальність робіт майстрині, перш за все, полягає у використанні різноманітних давніх народних технік вишивання. Віра Сергіївна користується такими майже забутими техніками, як виколювання, занизування, набирування, мережка-витяганка з настилом, вирізування. Робота з цими швами складна і морочлива. Дивлячись на ідеальні стібки в роботах В. Роїк, я згадувала етнографічну експедицію до полтавського села. Бабуся-полтавчанка, що подарувала нам сорочку, вишиту своїми руками, на запитання: «Скільки часу займало вишивання вирізуванням двох рукавів?» відповіла: «Та всю зиму - від Пилипівки до Великодня». Сьогоденна молодь не може навіть допустити, що протягом 4-5 місяців замість екранів телевізорів чи комп’ютерних моніторів нашу увагу можуть займати дивовижні орнаменти на полотні. І тільки завдяки таким подвижникам, як Віра Сергіївна, живе і утверджується мистецтво українського вишивання.
 Класичні традиції народного мистецтва - основа для постійних творчих пошуків мисткині. Відчувається, що особливу увагу вона звертає на вивчення специфіки регіональних різновидів вишивання та можливості їх творчої інтерпретації в сучасності. Можна сказати, що все своє творче життя вишивальниця збирає і вивчає надбання народного вишивання. Її вишивки - це сплав вікових традицій народної творчості та індивідуальних пошуків.
 Елементи давніх орнаментів-символів та обереги у роботах В. Роїк отримують нове життя, трансформуючись до сучасних форм, продиктованих призначенням виробу. Той самий класичний птах, зберігаючи певний символізм, перетворюється у казкового півника з дитячого сну та заповнює собою орнаменти панно і серветок. Серед традиційних елементів з’являються інноваційні деталі (наприклад, вітрильники у композиційній площині), які надають особливої зворушливості, нагадують мрії нашого дитинства небачені далекі світи та подорожі до них.
 Значну роль у вишивці кримської мисткині відіграє кольорова гама тла. Вишивальниця широко використовує для своїх робіт полотно світло-сірого, світло-коричневого та зеленкуватого тонів. Узори, виконані майстринею, приваблюють тонким відчуттям колориту та життєрадісною гамою кольорових сполучень.
 У роботах Віри Сергіївни вдало синтезуються традиції вишивального мистецтва майже всіх регіонів України. Відбираючи найкраще, вдало поєднуючи його та вносячи при цьому своє індивідуальне, неповторне, майстриня вибудовує у вишиванні єдинонаціональний мистецький зразок. Твори В. Роїк радують своєю декоративністю, яскравістю, гармонією кольорів та енергійним ритмом ліній. Їх сприймають незалежно від національності та віку. Це підтверджує такий випадок: наукові співробітники саме закінчували демонтаж виставки - і в цей час до музею зайшла відвідувачка з дитиною та попросила показати вже зняті роботи, бо, виявляється, поспішала, щоб подивитися саме роботи Віри Сергіївни. Був неймовірно спекотливий день. Дитина стомлена спекою та переїздом (родина приїхала з Черкас) капризувала. Та коли мати стала розглядати вишивки, хлопчина принишк біля панно з півником і, поторкавши пальчиком птаха на полотні, звеселів та попросив маму вишити йому такого ж. Спілкуючись, жінка розповіла, що живуть вони з дитиною за кордоном: малому навіть розмовляти українською важко. Справжнє мистецтво не знає кордонів - воно зрозуміле і близьке кожному.
 Виставку зняли... А відвідувачі ще кілька днів ішли до музею заради вишивок В. Роїк. Музейники готували для майстрині матеріали про виставку. І раптом виявилось - пропав диск з фотографіями експозиції. Знайшли його у сестри музейного співробітника, яка працювала в одній із шкіл Борисполя. Вчителька, не маючи змоги показати виставку своїм учням, вирішила хоча б так познайомити дітей з роботами мисткині. Уроки, проведені на матеріалах виставки, були найвдаліші та найцікавіші.
 Така увага до вишивок та їхньої авторки зумовлена щирим душевним теплом та добрим світлим настроєм, який вони несуть. Недарма одна з нагород Віри Сергіївни присвоєна їй «за примноження добра на землі», адже майстриня творить для людей, для радості їхнього серця.
 І ще один аспект виставки. Віра Сергіївна приурочила її до 1100-річчя міста Переяслава-Хмельницького. Міський голова І. Якименко оголосив подяку Майстрині за особистий внесок у підготовку до відзначення ювілею, де є такі чудові слова: «Прийміть слова вдячності за наполегливість у досягненні наміченої мети, за плідну діяльність на благо міста.
 Бажаємо Вам довгих років життя, завзятої вдачі, міцного здоров’я, творчих успіхів у всіх світлих починаннях, добробуту та затишку у Вашій оселі. Нехай щоденна праця винагороджується гідними результатами та людською повагою».
 Чудесні слова, до яких уже нічого не треба додавати. З днем народження Вас, люба Майстрине, і низький уклін від усіх переяславців!
 Л. ГОДЛІНА,
головний зберігач фондів Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав».

І ГОЛКА ВЕРТИТЬСЯ, І НИТКА МЕРЕХТИТЬ...
Дивишся на роботи знаної в Україні та за кордоном вишивальниці Віри Сергіївни Роїк - і наче стовпієш розгублено, зачаровано. Втім, як не дивно, настає спершу не осліплення сонячними фарбами життя, не страх висоти перед крилатістю творчого задуму автора і не генетичний поклик рідних тотемів, карбованих по снігах білих – по чистій габі полотна. Усе те наринає уже потім – після повного осмислення, співвідчуття, адаптації до цього кольорового вирію. Найперше ж приголомшує розуміння титанічності вкладеного у цю гаптовану красу людського прозаїчного, фізичного труда, та ще огрому, справді, Христового терпіння. І вже якось мимоволі пригадується “накодована” іще шкільним дитинством “Швачка” Павла Грабовського:

 Рученьки терпнуть,
 Злипаються віченьки.
 Боже, чи довго тягти?!
 З раннього ранку
 До пізньої ніченьки
 Голкою денно верти...

 А що й змінилося для вишивальниці з тих далеких пір? Нічого. Та нічого, слава Богу, не змінилося і в сутності світу: летять роки, мов голуби, і мальви розцвітають щовесни, а соняхи влітку, і листопад яріє восени, і візерунками вкриває мороз шибку взимку... А зорі? А очі людські? А ранки, мов півники празникові, жаристі й співочі?.. Усе ж те аж проситься – на рушник, на плахту, на сорочку! Стібок до стібка, хрестик до хрестика, наче літери, наче трипільські ще петрогліфи, додаєш і додаєш ти в кольоровий вічний епос свого народу.
 А хіба тобі колись і гадалося, що завдяки оберегам своїм розцвіченим станеш колись Героєм цього народу?
 А хіба згадуєш тепер, що й вишивання колись не кинула, щоб не соромитися перед своїм дядьком Володею – класиком російської літератури Короленком?
 Тепер уже й сама – класик.
І скільки ж вас таких – вірних, материково-справжніх, як ото художниця Катерина Білокур чи народна поетеса Буковини Домка Ботушанська? Скільки?! І чи буде ще? І що треба, щоб були, не зникали, народжувалися, являлися до світу і являли світові світ?!
 Все в руках Господніх. А ти єдине, що знаєш: “Надія – в упертому труді”. Живеш, любиш, страждаєш, надієшся і трудишся, трудишся, трудишся... І вже якось само собою при такому “розкладі” не лишається порожньою і нецікавою для людей твоя Книга Буття, а й тим більш, якщо сама ж її ще й ілюструєш зримими піснями.
 Сама ж ти колись зронила Слово у Всесвіт: “Кожен рушник – то спалах душі моєї, то частина мого життя, то моя доля...” А люди й почули-відчули, і наче луною озвалися.

 Ось Наталя Баклай з Лубен:
 Ця жінка вишиває нашу землю:
 Барвінок стеле, сіє маків цвіт...
 Ця жінка вишиває свою долю –
 Червона гладь і чорна обнялись...
 
Ось Данило Кононенко з Сімферополя:
 Рушники народжені із болю,
 З радості і тихої журби.
 Вишивала не рушник, а долю
 Сива жінка пізньої доби...

 А хіба, врешті, й не про тебе ота дума Д. Павличка та О. Білаша:
 Як я малим збирався навесні
 Піти у світ незнаними шляхами,
 Сорочку мати вишила мені
 Червоними і чорними,
 Червоними і чорними нитками...

 Хіба, врешті, й не про тебе ота балада А. Малишка та П. Майбороди:
Рідна мати моя, ти ночей
не доспала,
І водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі
 проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала...

 Га-ай... З висоти своєї вікової ти вже – Мати Роду, Берегиня, мудра наша Майстрине! Сорочок навишивала на синів, синів... А плахт і фартушків навишивала на доньок, доньок... Бач, тебе вже й твоїми ж доробками намагаються здивувати то у Франції, то у Польщі. Мовляв, “ось були колись...” А ти собі є. А ти будь! Посміхнися до “європ” отих поблажливо: “Так, ми були, ми є, ми будемо! Хай світиться й вам од нашої щедрості!”
 Ми однаково добре і голкою, і шаблею вертимо. І біду-недолю, мабуть, ніхто краще нас терпіти-тягти не доладний. Проте, ми ж іще і до співу вдатні, і хліб з-під нашої руки, як освячений, росте. А сталь яка од нашого поту гартована! Усе ми вміємо і можемо... Згоди тільки, поки що, між нами немає.
 Немає... Поки не погладить отака, як ти, по буйних чубах наших натрудженою долонею, не накине на них для сповіді хрещату Красу Незбагненну: “Кайтеся! Мирітеся! Пробачайте! Братайтеся!” І посміхаються наші серця, і ясніють очі, і позбуваються душі чорноти і безнадії.
 Дивишся на кольори твої і віриш: “Краса таки врятує світ!”
 Дивишся на руки твої, і пригадується Шевченкове:
 Роботящим умам,
 Роботящим рукам
 Перелоги орать,
 Думать, сіять, не ждать.
 І посіяне жать
 Роботящим рукам...
 Скільки тих “перелогів” тобою розорано, скільки думок передумано. І не ждала ти ніколи “подарунків долі”, сама подарунки веселкові ближнім і дальнім своїм творила-викохувала. І поле твоє засіяне рясно, ще й збіжжям красним.
 Оце воно – саме жнива... Роботи ще й роботи! Бо, як заповів колись Ісус Христос: “Не можемо ми загубити й колоска, що виріс поміж бур’яну, із зернини, котра впала на узбіччі дороги”. А нині, на жаль, ой, як багато таких “колосків”... Та ти ж з когорти хороших жниварів – не загубиш. Не дарма ж ім’я тобі даровано вишнє – Віра! Не дарма ж прізвище у тебе козаче, гуртуюче – Роїк!
 Ви пробачте мене, дорога Віро Сергіївно, що впродовж усього оцього листа віншувального звертався до Вас на “ти”. Так якось воно рідніше, сердечніше. Так до мами покійної звертався... Так у молитві звертаюся й до Божої Матері...
 У Вас день народження квітом квітує 25-го.
 Так багато од Вас впало у серце райдуг рукотворних.
 Прийміть же й од “аз недостоєн” подарунок Вам на многії ще літа, многії літа:
 В. С. Роїк

ВИШИВАЛЬНИЦЯ
Для ярмарків тут не водилось “краму”:
ти все життя неначе – на крилі.
Чи ж вишиєш погано кольорами
Вогню, Води, Пшениці і Землі?!
А й руку, наче Божою рукою,
обернуто на птицю: зліт... ще зліт...
Сама собі згадаєшся якою
біля вікна, за маревами літ?
Літа, літа... Як же нестримно ринуть!
Ні зла за серцем, ні дешевої пихи:
“Недобрим серцем не осяєш Україну!”
Струмують шовики габою, мов шляхи –
твої шляхи. І їм кінця немає,
як простору, як мрії, як пісням.
“Отут ще візеруночок – по краю...”
А краю все й немає. Де край нам?
І слава Богу за це трудне щастя –
за кожну вишиту і вистраждану мить!
Не помічаєш у натхненні час ти.
І голка вертиться, і нитка мерехтить...
З днем народження Вас,
дорога пані Віро!
Олег ГОНЧАРЕНКО, поет, член Національної спілки письменників України.
м. Мелітополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 25.04.2008 > Тема "Українці мої..."