Версiя для друку Обговорити в форумi

СПОМИН ПРО ВІЙНУ
ІМ`Я НАШОГО АКТИВНОГО ДОПИСУВАЧА, ВЕТЕРАНА ВІЙНИ ВОЛОДИМИРА МАКСИМОВИЧА КОРОЛЯ ВЖЕ ДОБРЕ ВІДОМЕ ЧИТАЧАМ «КРИМСЬКОЇ СВІТЛИЦІ» ЗА ЙОГО ПУБЛІКАЦІЯМИ ПРО ПЕРЕЖИТИЙ ГОЛОДОМОР 1932-33 рр., СТАЛІНСЬКІ РЕПРЕСІЇ 1937-38 рр. СВІДЧЕННЯ ВЕТЕРАНА ЦІННІ ДЛЯ НАС ТИМ, ЩО ВОНИ - ДОКУМЕНТАЛЬНІ, АВТОР РОЗПОВІДАЄ ПРО ТЕ, ЩО СУДИЛОСЯ ПЕРЕЖИТИ САМОМУ. ПРОПОНУЄМО ВАШІЙ УВАЗІ СПОГАДИ В. М. КОРОЛЯ ПРО ДРУГУ СВІТОВУ ВІЙНУ: ЯКА ВОНА - ОЧИМА ЇЇ СОЛДАТА, УКРАЇНЦЯ, ПАТРІОТА...

 (Продовження.
 Поч. у № 13, 15, 16).
 Іншим разом, коли мене примусили знову везти добровольців, своїх коней я уже не брав, запріг інших, непоказних. Під час спілкування з хлопцями-добровольцями всі вони наполягали, щоб і я разом з ними служив, та я категорично відкидав навіть розмови про це, бо усім їм, коли повернуться радянські війська, буде амністія, а мені, «сину ворога народу», дадуть строк до ГУЛАГу.
 При наближенні фронту до Ротместрівки всі туріянські «добровольці» потікали з летовища додому. Деякий час переховувалися від німців та поліцаїв. А ще на цьому летовищі стався такий випадок: Василь Павленко під час роботи в кузні не змирився одного разу з німецьким офіцером, який, зайшовши в кузню, почав прискіпуватися до Василя за якісь неполадки. Василь, вибравши зручний момент, коли офіцер повернувся до нього спиною, ударив німця молотком по голові. Офіцер упав мертвим, а Василь негайно дременув з летовища до лісу. Довгенько шукали його німці, та коли наблизився фронт, самі потікали.
 Після визволення Турії (половини села) від німців, місцева влада не переслідувала «добровольців» за їхню роботу-службу на військовому німецькому летовищі, а разом з усіма хлопцями мобілізувала до Червоної армії, і вони чесно воювали на фронтах, деякі з них загинули в боях: Бережний Василь, Кабаченко Михайло, Кабаченко Степан, Бабич Юрій. Інші повернулися інвалідами війни, пораненими, нагородженими орденами та медалями. Миколу Бондаренка та Василя Голоцвана навіть прийняли до лав ВКП (б). Перший працював агротехніком, другий – головою колгоспу.
 В кінці 1943 року через Турію відступали німецькі обози з награбованим в Україні добром, а разом з ними відступали терекські та кубанські козаки: кінними підводами, зі своїми родинами, хатнім добром, дітьми.
 В Турії цей «козацький десант» зробив привал для відпочинку: погодувати коней, поремонтувати вози, запастися фуражем та сіном для коней, продуктами харчування для сімей. Бо дорога до Німеччини, куди вони втікали від радянської влади та сумнозвісного НКВС, була не близькою і не легкою. Прийняли й ми з мамою одну козацьку родину на постій до нашої оселі. Чим були багаті, тим допомагали. Виділили й на дорогу продуктів та фуражного зерна, бо я мав гарний запас для своїх коней. Постояльці були звичайною українською родиною. Як і більшість козаків, наші розмовляли гарною українською мовою. І ми не тільки не різнилися мовою, а були поєднані важкою долею розкуркулених, репресованих родин. Тож радянська влада для них, як і для нас, була жорстокою мачухою, а не рідною матір’ю. А втікали козаки подалі, бо знали, що Сибір, Колима, Соловки їм уготовані при поверненні тієї репресивної влади. Чоловіки інших постояльців пили безбожно самогонку, жорстоко билися між собою: дехто за гарних молодиць, а найбільше за поруйноване, втрачене життя на своїй Батьківщині; за воєнне лихоліття, за сплюндроване майбутнє їхнє та їхніх дітей, онуків, правнуків.
 Відпочивши, козацький табір з сумом зібрався в дорогу, бо вороття для них - вірна смерть. Яка їм доля судилася в дорозі - не відомо. На війні все можливе.
 Перебуваючи на Першому Білоруському фронті, від р. Вісла і до
р. Шпрее в Берліні, ми йшли з боями на головному напрямку фронту і я не раз був очевидцем, як «славні» «советские танкисты» на дорогах Польщі та Німеччини, наздоганяючи обози біженців з Радянського Союзу, «гремя огнём, сверкая блеском стали» жорстоко, по-варварськи, безжально «прасували» - давили траками гусениць танків вози, коней, дорослих, дітей та людей похилого віку, перетворюючи ці обози на криваве м’ясиво. Запитую себе: за віщо? За те, що люди хотіли жити в іншій державі? В чому провинилися малі діти? Це була сатанинська вседозволеність, жага крові, ненависть до своїх людей, православних християн, які по-іншому думали, а тому для правлячої партії, якою була ВКП (б), - вони були ворогами. Не для народу, а для партії терористів, з їхнім злодійським гаслом: «Хто не з нами, той проти нас!».
 Період відступу німецьких військ через Турію був найважчий за всю війну. Німці відступали тільки з половини нашого села. Займали оборону на наших полях, тил знаходився в Златополі. Завдання у німецьких військ було прорватися до Корсуня-Шевченківського, де було оточене радянськими частинами угруповання німців, прорвати кільце оточення та визволити гітлерівських солдатів.
 Війська Радянської армії слідом за німецькими вступили в Турію, займаючи в селі вогневі позиції. Та в цей перехідний період в нашій неповній сім’ї трапився випадок, про який десятиліттями небезпечно було не те, що комусь розповісти, а навіть згадувати вголос. У ті воєнні часи це була пряма дорога до СМЕРШу, а далі на Колиму або в Сибір.
 Тепер ми живемо в своїй незалежній Україні, без КДБ-СМЕРШу та їхніх сексотів, тож прийшов час розповісти. Тим більше, що німці і ми, українці, уже не ті. Ми стали друзями, бо живемо в Європі.
 У той воєнний час в нашому сараї, що біля хати, де стояли «мої коні», на яких я працював, під стіною ми з мамою викопали траншею-схованку для себе і хліба «на чорний день». Збіжжя зберігали в двох видовбаних з верби діжках, був там ще дерев’яний ящик зі старим жовтуватим салом; зберігалися там ще й дві трилітрові сулії самогонки. Між цими діжками була моя конспіративна схованка від німецьких людоловів, де тільки можна було перебувати і спати сидячи. Вдень я вільно працював на громадському дворі, бо облави людолови робили тільки вночі. Не одну повістку з управи для явки на збірний пункт в Златополі отримав і я, бо німецька адміністрація не брала до уваги навіть свої рішення щодо пільг тим сім’ям, з яких уже забрали до Німеччини одну людину. А з нашої родини в 1943 р. уже забрали насильно мою сестру Клавдію, тож за законом мене не мали права брати. Та облави стосувалися й мене. Два рази ловили, і обидва рази я «хутко зникав», другого разу навіть зі збірного пункту. Така, мабуть, моя доля, моя вдача, так мені поталанило, бо я постійно був до всього готовий.
 Одного ранку моя мама прийшла в сарай, принесла сніданок до моєї схованки. Відчинивши двері, побачила, що в тому кутку, де була замаскована схованка, сидить… німецький солдат з карабіном в руках. Біля його ніг лежав рюкзак з теплою ковдрою. Мама перелякалась не на жарт і не знала, що має робити і що думати. А німець встає, скидає шинель, головний убір і показує, щоб дала йому в щось цивільне переодягтися. Мама зрозуміла, переляк минув. Знайшла на горищі старий батьків піджак, штани, сорочку, шапку. Німець переодягнувся, сказав «данке», пересидів в кролячій ямі до ночі, а вночі полишив свою схованку. Мамі дісталися ковдра, рюкзак, військова уніформа, а мені карабін з патронташем, дві гранати з дерев’яними ручками та багнет-ніж. Невідомо, яка випала втікачу доля: чи вдалося пройти через лінію фронту до своїх, чи потрапив у полон. Була війна.
 Моя ненька була людиною доброю, справедливою, глибоко віруючою, співчутливою до кожної людини, до тих, хто опинився в біді. Не озлобилася проти всіх після репресій, звинувачень у тому, чого не було; витримала несправедливий радянський суд під назвою «тройка», рабську працю на добуванні торфу в жахливих нелюдських умовах, залишивши сиротами двох дітей (при живих батьках). Такий був характер ще й тому, що десь на чужині, в неволі, на рабській праці поневіряється її донечка Клавдія, а в чужому, далекому, російському Сибіру безвинно страждає її коханий чоловік, батько їхніх дітей Максим, якого ні мама, ні ми з сестрою так і не діждалися додому з жорстоких лабетів комуністичного, тоталітарного режиму.
 В морозному січні 1944 р. до нашого села долинув довгожданий громоподібний гуркіт гармат. Ми відчули, що десь зовсім близько йдуть важкі бої. Наші війська ламають опір противника, наближаються до наших осель, несучи визволення від німецьких окупантів.
 Після важких танкових боїв між селами Тишківка та Оситняжка, подібних до боїв під Прохорівкою, що на Курській дузі, в Турію вступили воїни 125-го стрілецького полку. Оборона німців проходила безпосередньо в селі, розділяючи його навпіл. Вогневі позиції розпочиналися від с. Йосипівки, перетинаючи шосейну дорогу Златопіль – Капітанівка, в «майданиковому яру» були зосереджені мінометні та артилерійські батареї і далі оборона німців проходила через річку Гептурку, на іншу половину села до лісу Довжику. Майже два місяці, до березня 1944 р., точилися запеклі бої – на передову лінію фронту були мобілізовані всі чоловіки народження від 1905-го по 1924 р. включно. Багато туріян загинуло в цих боях на своїх полях навіть не переодягнених у військову форму, не навчених військовій справі. Так загинув біля Турії дядько Олекса Гненний, Федір Легкоступ, а дядько Федір Басенко поліг біля села Бирзулеве.
 Після боїв в Турії у братських могилах залишилося 1866 червоноармійців та офіцерів. Та в жодних мемуарах полководців не згадується, якою стратегією досягалися переможні результати бойових дій. Думаю, що всім відомо: кров’ю та трупами червоноармійців командування заробляло собі високі нагороди. На цю тему відверто відповів колись у Польщі Жуков, коли жінки запитали в нього: чи вам не шкода втрачати стільки солдатів? Він відповів: «Мій обов`язок військового - вести на смерть червоноармійців».
 Нас, молодих хлопців, ще коли стояв в селі фронт, мобілізували до винищувального батальйону, призначили нам командира, поставили бойові завдання: озброїтися трофейною зброєю самостійно, підвозити та підносити до передової лінії боєприпаси, в нічний час патрулювати в тилу наших військ, забезпечувати безпеку селянам, затримувати і доставляти в штаб підозрілих осіб та німецьких солдатів, які бродять селами.
 Тож мені не потрібно було шукати зброю - вона в мене була, як дарунок від німця. Був у мене й вірний напарник Кузьма Драний, однокласник, з яким ми щоночі виходили на патрулювання, виконували всі завдання до тих пір, коли й нас офіційно забрали на війну. Та школу молодого бійця ми вправно засвоїли, багато чому навчилися.
 Під час бойових дій, які велися в нашому селі та на наших полях, в хаті у нас були на постої полкові розвідники 125-го стрілецького полку 6-ї Орловської, Хінганської дивізії. Командиром взводу розвідників був лейтенант Олександр Юрков – майбутній Герой Радянського Союзу, ім’ям якого названо поле, на якому воював 125-й стрілецький полк. Серед розвідників був Олександр Мірошниченко з Новоукраїнки Кіровоградської області.
 Майже всі ночі, безперервно, розвідники були в пошуках німецьких «язиків». Із завдань часто приносили поранених або вбитих своїх друзів-розвідників. Така вже розвідницька доля. Моя мама прала маскувальні білі комбінезони та білизну розвідників, готувала для них їжу. Дрова в нас були, в хаті було тепло, було де висушити мокре взуття та одяг і відпочити в теплі.
 Коли на початку березня 1944 року мені вручили повістку для явки на призовний пункт в с. Красносілля Олександрівського району в польовий військкомат (Златопіль ще був під німцями), то проводжати мене, окрім неньки та полкових розвідників, не було кому...

ВОЛОДИМИР КОРОЛЬ
(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 25.04.2008 > Тема ""Білі плями" історії"