Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3801)
З потоку життя (6998)
Душі криниця (3764)
Українці мої... (1519)
Резонанс (1640)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1771)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СУРКОВ ╤ МЕДВЕДЧУК У 2014 РОЦ╤ ГОВОРИЛИ ПРО ЕЛЕКТРИКУ ДЛЯ КРИМУ ТА ОБМ╤Н ПОЛОНЕНИМИ
ЗМ╤ оприлюднили ауд╕озапис розмови двох людей з голосами, схожими на голоси л╕дера ОПЗЖ В╕ктора...


СМОЛЕНСЬКА КАТАСТРОФА: КОМ╤С╤Я ЗАЯВЛЯ╢, ЩО Л╤ТАК КАЧИНСЬКОГО БУВ ЗНИЩЕНИЙ ВИБУХ╤ВКОЮ
“Головна теза, а точн╕ше правда, ╓ такою, що л╕так був знищений в результат╕ вибуху”,...


ВАЛЕНТИН БУТ: ЗГАДКИ
Ранок 23 лютого 2014 року в Ки╖в╕ видався сонячним. Як, власне, ╕ настр╕й. ╤ справд╕: виснажливе...


У «СПРАВ╤ 26 ЛЮТОГО» Ф╤ГУРУЮТЬ 27 КРИМСЬКИХ СУДД╤В-ЗРАДНИК╤В
Обвинуваченими й п╕дозрюваними у так зван╕й "справ╕ 26 лютого" ╓ 27 кримських судд╕в, як╕...


РОЗСТР╤Л МАЙДАНУ: ДБР ВИЗНАЧИЛО КОЛО ПРИЧЕТНИХ ДО ВБИВСТВ Н╤ГОЯНА, ЖИЗНЕВСЬКОГО ╤ СЕНИКА
Про це пов╕домив на пресконференц╕╖ заступник начальника управл╕ння ДБР у справах Майдану Артем...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:
















Click for Simferopol, Ukraine Forecast
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #17 за 25.04.2008 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#17 за 25.04.2008
ДРУГА СВ╤ТОВА В╤ЙНА - ОЧИМА ╥╥ СОЛДАТА

СПОМИН ПРО В╤ЙНУ
╤М`Я НАШОГО АКТИВНОГО ДОПИСУВАЧА, ВЕТЕРАНА В╤ЙНИ ВОЛОДИМИРА МАКСИМОВИЧА КОРОЛЯ ВЖЕ ДОБРЕ В╤ДОМЕ ЧИТАЧАМ «КРИМСЬКО╥ СВ╤ТЛИЦ╤» ЗА ЙОГО ПУБЛ╤КАЦ╤ЯМИ ПРО ПЕРЕЖИТИЙ ГОЛОДОМОР 1932-33 рр., СТАЛ╤НСЬК╤ РЕПРЕС╤╥ 1937-38 рр. СВ╤ДЧЕННЯ ВЕТЕРАНА Ц╤НН╤ ДЛЯ НАС ТИМ, ЩО ВОНИ - ДОКУМЕНТАЛЬН╤, АВТОР РОЗПОВ╤ДА╢ ПРО ТЕ, ЩО СУДИЛОСЯ ПЕРЕЖИТИ САМОМУ. ПРОПОНУ╢МО ВАШ╤Й УВАЗ╤ СПОГАДИ В. М. КОРОЛЯ ПРО ДРУГУ СВ╤ТОВУ В╤ЙНУ: ЯКА ВОНА - ОЧИМА ╥╥ СОЛДАТА, УКРА╥НЦЯ, ПАТР╤ОТА...

 (Продовження.
 Поч. у № 13, 15, 16).

 ╤ншим разом, коли мене примусили знову везти добровольц╕в, сво╖х коней я уже не брав, запр╕г ╕нших, непоказних. П╕д час сп╕лкування з хлопцями-добровольцями вс╕ вони наполягали, щоб ╕ я разом з ними служив, та я категорично в╕дкидав нав╕ть розмови про це, бо ус╕м ╖м, коли повернуться радянськ╕ в╕йська, буде амн╕ст╕я, а мен╕, «сину ворога народу», дадуть строк до ГУЛАГу.
 При наближенн╕ фронту до Ротместр╕вки вс╕ тур╕янськ╕ «добровольц╕» пот╕кали з летовища додому. Деякий час переховувалися в╕д н╕мц╕в та пол╕ца╖в. А ще на цьому летовищ╕ стався такий випадок: Василь Павленко п╕д час роботи в кузн╕ не змирився одного разу з н╕мецьким оф╕цером, який, зайшовши в кузню, почав приск╕пуватися до Василя за як╕сь неполадки. Василь, вибравши зручний момент, коли оф╕цер повернувся до нього спиною, ударив н╕мця молотком по голов╕. Оф╕цер упав мертвим, а Василь негайно дременув з летовища до л╕су. Довгенько шукали його н╕мц╕, та коли наблизився фронт, сам╕ пот╕кали.
 П╕сля визволення Тур╕╖ (половини села) в╕д н╕мц╕в, м╕сцева влада не пересл╕дувала «добровольц╕в» за ╖хню роботу-службу на в╕йськовому н╕мецькому летовищ╕, а разом з ус╕ма хлопцями моб╕л╕зувала до Червоно╖ арм╕╖, ╕ вони чесно воювали на фронтах, деяк╕ з них загинули в боях: Бережний Василь, Кабаченко Михайло, Кабаченко Степан, Бабич Юр╕й. ╤нш╕ повернулися ╕нвал╕дами в╕йни, пораненими, нагородженими орденами та медалями. Миколу Бондаренка та Василя Голоцвана нав╕ть прийняли до лав ВКП (б). Перший працював агротехн╕ком, другий – головою колгоспу.
 В к╕нц╕ 1943 року через Тур╕ю в╕дступали н╕мецьк╕ обози з награбованим в Укра╖н╕ добром, а разом з ними в╕дступали терекськ╕ та кубанськ╕ козаки: к╕нними п╕дводами, з╕ сво╖ми родинами, хатн╕м добром, д╕тьми.
 В Тур╕╖ цей «козацький десант» зробив привал для в╕дпочинку: погодувати коней, поремонтувати вози, запастися фуражем та с╕ном для коней, продуктами харчування для с╕мей. Бо дорога до Н╕меччини, куди вони вт╕кали в╕д радянсько╖ влади та сумнозв╕сного НКВС, була не близькою ╕ не легкою. Прийняли й ми з мамою одну козацьку родину на пост╕й до нашо╖ осел╕. Чим були багат╕, тим допомагали. Вид╕лили й на дорогу продукт╕в та фуражного зерна, бо я мав гарний запас для сво╖х коней. Постояльц╕ були звичайною укра╖нською родиною. Як ╕ б╕льш╕сть козак╕в, наш╕ розмовляли гарною укра╖нською мовою. ╤ ми не т╕льки не р╕знилися мовою, а були по╓днан╕ важкою долею розкуркулених, репресованих родин. Тож радянська влада для них, як ╕ для нас, була жорстокою мачухою, а не р╕дною мат╕р’ю. А вт╕кали козаки подал╕, бо знали, що Сиб╕р, Колима, Соловки ╖м уготован╕ при поверненн╕ т╕╓╖ репресивно╖ влади. Чолов╕ки ╕нших постояльц╕в пили безбожно самогонку, жорстоко билися м╕ж собою: дехто за гарних молодиць, а найб╕льше за поруйноване, втрачене життя на сво╖й Батьк╕вщин╕; за во╓нне лихол╕ття, за сплюндроване майбутн╓ ╖хн╓ та ╖хн╕х д╕тей, онук╕в, правнук╕в.
 В╕дпочивши, козацький таб╕р з сумом з╕брався в дорогу, бо вороття для них - в╕рна смерть. Яка ╖м доля судилася в дороз╕ - не в╕домо. На в╕йн╕ все можливе.
 Перебуваючи на Першому Б╕лоруському фронт╕, в╕д р. В╕сла ╕ до
р. Шпрее в Берл╕н╕, ми йшли з боями на головному напрямку фронту ╕ я не раз був очевидцем, як «славн╕» «советские танкисты» на дорогах Польщ╕ та Н╕меччини, наздоганяючи обози б╕женц╕в з Радянського Союзу, «гремя огнём, сверкая блеском стали» жорстоко, по-варварськи, безжально «прасували» - давили траками гусениць танк╕в вози, коней, дорослих, д╕тей та людей похилого в╕ку, перетворюючи ц╕ обози на криваве м’ясиво. Запитую себе: за в╕що? За те, що люди хот╕ли жити в ╕нш╕й держав╕? В чому провинилися мал╕ д╕ти? Це була сатанинська вседозволен╕сть, жага кров╕, ненависть до сво╖х людей, православних християн, як╕ по-╕ншому думали, а тому для правлячо╖ парт╕╖, якою була ВКП (б), - вони були ворогами. Не для народу, а для парт╕╖ терорист╕в, з ╖хн╕м злод╕йським гаслом: «Хто не з нами, той проти нас!».
 Пер╕од в╕дступу н╕мецьких в╕йськ через Тур╕ю був найважчий за всю в╕йну. Н╕мц╕ в╕дступали т╕льки з половини нашого села. Займали оборону на наших полях, тил знаходився в Златопол╕. Завдання у н╕мецьких в╕йськ було прорватися до Корсуня-Шевченк╕вського, де було оточене радянськими частинами угруповання н╕мц╕в, прорвати к╕льце оточення та визволити г╕тлер╕вських солдат╕в.
 В╕йська Радянсько╖ арм╕╖ сл╕дом за н╕мецькими вступили в Тур╕ю, займаючи в сел╕ вогнев╕ позиц╕╖. Та в цей перех╕дний пер╕од в наш╕й неповн╕й с╕м’╖ трапився випадок, про який десятил╕ттями небезпечно було не те, що комусь розпов╕сти, а нав╕ть згадувати вголос. У т╕ во╓нн╕ часи це була пряма дорога до СМЕРШу, а дал╕ на Колиму або в Сиб╕р.
 Тепер ми живемо в сво╖й незалежн╕й Укра╖н╕, без КДБ-СМЕРШу та ╖хн╕х сексот╕в, тож прийшов час розпов╕сти. Тим б╕льше, що н╕мц╕ ╕ ми, укра╖нц╕, уже не т╕. Ми стали друзями, бо живемо в ╢вроп╕.
 У той во╓нний час в нашому сара╖, що б╕ля хати, де стояли «мо╖ кон╕», на яких я працював, п╕д ст╕ною ми з мамою викопали траншею-схованку для себе ╕ хл╕ба «на чорний день». Зб╕жжя збер╕гали в двох видовбаних з верби д╕жках, був там ще дерев’яний ящик з╕ старим жовтуватим салом; збер╕галися там ще й дв╕ трил╕тров╕ сул╕╖ самогонки. М╕ж цими д╕жками була моя консп╕ративна схованка в╕д н╕мецьких людолов╕в, де т╕льки можна було перебувати ╕ спати сидячи. Вдень я в╕льно працював на громадському двор╕, бо облави людолови робили т╕льки вноч╕. Не одну пов╕стку з управи для явки на зб╕рний пункт в Златопол╕ отримав ╕ я, бо н╕мецька адм╕н╕страц╕я не брала до уваги нав╕ть сво╖ р╕шення щодо п╕льг тим с╕м’ям, з яких уже забрали до Н╕меччини одну людину. А з нашо╖ родини в 1943 р. уже забрали насильно мою сестру Клавд╕ю, тож за законом мене не мали права брати. Та облави стосувалися й мене. Два рази ловили, ╕ обидва рази я «хутко зникав», другого разу нав╕ть з╕ зб╕рного пункту. Така, мабуть, моя доля, моя вдача, так мен╕ поталанило, бо я пост╕йно був до всього готовий.
 Одного ранку моя мама прийшла в сарай, принесла сн╕данок до мо╓╖ схованки. В╕дчинивши двер╕, побачила, що в тому кутку, де була замаскована схованка, сидить… н╕мецький солдат з караб╕ном в руках. Б╕ля його н╕г лежав рюкзак з теплою ковдрою. Мама перелякалась не на жарт ╕ не знала, що ма╓ робити ╕ що думати. А н╕мець вста╓, скида╓ шинель, головний уб╕р ╕ показу╓, щоб дала йому в щось цив╕льне переодягтися. Мама зрозум╕ла, переляк минув. Знайшла на горищ╕ старий батьк╕в п╕джак, штани, сорочку, шапку. Н╕мець переодягнувся, сказав «данке», пересид╕в в кроляч╕й ям╕ до ноч╕, а вноч╕ полишив свою схованку. Мам╕ д╕сталися ковдра, рюкзак, в╕йськова ун╕форма, а мен╕ караб╕н з патронташем, дв╕ гранати з дерев’яними ручками та багнет-н╕ж. Нев╕домо, яка випала вт╕качу доля: чи вдалося пройти через л╕н╕ю фронту до сво╖х, чи потрапив у полон. Була в╕йна.
 Моя ненька була людиною доброю, справедливою, глибоко в╕руючою, сп╕вчутливою до кожно╖ людини, до тих, хто опинився в б╕д╕. Не озлобилася проти вс╕х п╕сля репрес╕й, звинувачень у тому, чого не було; витримала несправедливий радянський суд п╕д назвою «тройка», рабську працю на добуванн╕ торфу в жахливих нелюдських умовах, залишивши сиротами двох д╕тей (при живих батьках). Такий був характер ще й тому, що десь на чужин╕, в невол╕, на рабськ╕й прац╕ понев╕ря╓ться ╖╖ донечка Клавд╕я, а в чужому, далекому, рос╕йському Сиб╕ру безвинно стражда╓ ╖╖ коханий чолов╕к, батько ╖хн╕х д╕тей Максим, якого н╕ мама, н╕ ми з сестрою так ╕ не д╕ждалися додому з жорстоких лабет╕в комун╕стичного, тотал╕тарного режиму.
 В морозному с╕чн╕ 1944 р. до нашого села долинув довгожданий громопод╕бний гурк╕т гармат. Ми в╕дчули, що десь зовс╕м близько йдуть важк╕ бо╖. Наш╕ в╕йська ламають оп╕р противника, наближаються до наших осель, несучи визволення в╕д н╕мецьких окупант╕в.
 П╕сля важких танкових бо╖в м╕ж селами Тишк╕вка та Оситняжка, под╕бних до бо╖в п╕д Прохор╕вкою, що на Курськ╕й дуз╕, в Тур╕ю вступили во╖ни 125-го стр╕лецького полку. Оборона н╕мц╕в проходила безпосередньо в сел╕, розд╕ляючи його навп╕л. Вогнев╕ позиц╕╖ розпочиналися в╕д с. Йосип╕вки, перетинаючи шосейну дорогу Златоп╕ль – Кап╕тан╕вка, в «майданиковому яру» були зосереджен╕ м╕нометн╕ та артилер╕йськ╕ батаре╖ ╕ дал╕ оборона н╕мц╕в проходила через р╕чку Гептурку, на ╕ншу половину села до л╕су Довжику. Майже два м╕сяц╕, до березня 1944 р., точилися запекл╕ бо╖ – на передову л╕н╕ю фронту були моб╕л╕зован╕ вс╕ чолов╕ки народження в╕д 1905-го по 1924 р. включно. Багато тур╕ян загинуло в цих боях на сво╖х полях нав╕ть не переодягнених у в╕йськову форму, не навчених в╕йськов╕й справ╕. Так загинув б╕ля Тур╕╖ дядько Олекса Гненний, Фед╕р Легкоступ, а дядько Фед╕р Басенко пол╕г б╕ля села Бирзулеве.
 П╕сля бо╖в в Тур╕╖ у братських могилах залишилося 1866 червоноарм╕йц╕в та оф╕цер╕в. Та в жодних мемуарах полководц╕в не згаду╓ться, якою стратег╕╓ю досягалися переможн╕ результати бойових д╕й. Думаю, що вс╕м в╕домо: кров’ю та трупами червоноарм╕йц╕в командування заробляло соб╕ висок╕ нагороди. На цю тему в╕дверто в╕дпов╕в колись у Польщ╕ Жуков, коли ж╕нки запитали в нього: чи вам не шкода втрачати ст╕льки солдат╕в? В╕н в╕дпов╕в: «М╕й обов`язок в╕йськового - вести на смерть червоноарм╕йц╕в».
 Нас, молодих хлопц╕в, ще коли стояв в сел╕ фронт, моб╕л╕зували до винищувального батальйону, призначили нам командира, поставили бойов╕ завдання: озбро╖тися трофейною збро╓ю самост╕йно, п╕двозити та п╕дносити до передово╖ л╕н╕╖ бо╓припаси, в н╕чний час патрулювати в тилу наших в╕йськ, забезпечувати безпеку селянам, затримувати ╕ доставляти в штаб п╕дозр╕лих ос╕б та н╕мецьких солдат╕в, як╕ бродять селами.
 Тож мен╕ не потр╕бно було шукати зброю - вона в мене була, як дарунок в╕д н╕мця. Був у мене й в╕рний напарник Кузьма Драний, однокласник, з яким ми щоноч╕ виходили на патрулювання, виконували вс╕ завдання до тих п╕р, коли й нас оф╕ц╕йно забрали на в╕йну. Та школу молодого б╕йця ми вправно засво╖ли, багато чому навчилися.
 П╕д час бойових д╕й, як╕ велися в нашому сел╕ та на наших полях, в хат╕ у нас були на посто╖ полков╕ розв╕дники 125-го стр╕лецького полку 6-╖ Орловсько╖, Х╕нгансько╖ див╕з╕╖. Командиром взводу розв╕дник╕в був лейтенант Олександр Юрков – майбутн╕й Герой Радянського Союзу, ╕м’ям якого названо поле, на якому воював 125-й стр╕лецький полк. Серед розв╕дник╕в був Олександр М╕рошниченко з Новоукра╖нки К╕ровоградсько╖ област╕.
 Майже вс╕ ноч╕, безперервно, розв╕дники були в пошуках н╕мецьких «язик╕в». ╤з завдань часто приносили поранених або вбитих сво╖х друз╕в-розв╕дник╕в. Така вже розв╕дницька доля. Моя мама прала маскувальн╕ б╕л╕ комб╕незони та б╕лизну розв╕дник╕в, готувала для них ╖жу. Дрова в нас були, в хат╕ було тепло, було де висушити мокре взуття та одяг ╕ в╕дпочити в тепл╕.
 Коли на початку березня 1944 року мен╕ вручили пов╕стку для явки на призовний пункт в с. Краснос╕лля Олександр╕вського району в польовий в╕йськкомат (Златоп╕ль ще був п╕д н╕мцями), то проводжати мене, окр╕м неньки та полкових розв╕дник╕в, не було кому...

ВОЛОДИМИР КОРОЛЬ
(Дал╕ буде).

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #17 за 25.04.2008 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5829

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков