Версiя для друку Обговорити в форумi

УКРАЇНА І СВІТ

 У вересні минулого року до Львова приїхала велика група литовців. Був серед них і вчитель Вітаутас Дайлідка. За віком уже мав би бути на пенсії, але... «затримався» в школі. Мабуть, тому, що душею – юнак!
 Зустрічали земляків активісти львівського Товариства литовської культури «Медейна» (богиня лісів. – С. Л.). Переважно це литовці, але є й українці, росіяни, білоруси – усі, кого свого часу змогла приворожити своїм теплом і внутрішньою красою литовська земля і литовська душа. Тож не бракувало міцних рукостискань і радісних посмішок. З-поміж усіх виділявся невисокий енергійний литовець, з яким відразу захотілося познайомитись. Чому? Мабуть, тому, що Вітаутас Дайлідка виявився не лише цікавим співбесідником, але й істориком, філософом, поетом…
 І яким поетом! Мало того, що міг би годинами декламувати литовські вірші, то ще й порадував присутніх знаннями польської, білоруської та української поезії.
 У мене було таке відчуття, ніби сам Бог послав мені цю людину! Адже давно виношував ідею: відродити спільний духовний простір українського, польського, білоруського і литовського народів. У нас було чимало спільних сторінок: і в часи Великого князівства Литовського, і в часи Речі Посполитої. Якщо негатив залишити історії, а відроджувати лише позитив, то ця ідея, їй-Богу, варта уваги!
 Коли ми по черзі читали одне одному білоруські та польські поезії, то відчували себе побратимами-однодумцями, адже це не рідні наші мови, просто у нас однаковою мірою обізвалася генетична пам’ять. Частинкою своєї душі ми залишилися десь там, у ХVІ столітті…
 А з іншого боку, із задоволенням співали б і бойові марші УПА, і пісні литовських «лісових братів». Годинами слухали б розповіді про українців-заробітчан, що подалися до Португалії, та про молоде покоління литовців, яке прагне будь-що дістатися берегів «туманного Альбіону» чи благословенної Ірландії…
 Одним словом, нам було цікаво. Вирішили листуватися, адже подібні «подарунки долі» трапляються нечасто. Згодом написав я пану Вітаутасу листа і вислав чимало публікацій з української преси. А нещодавно отримав відповідь та поздоровлення з Великодніми святами. Може, й зарано, але, враховуючи можливі «збої» у роботі поштового відомства…
 Дуже цікавим був і сам лист. Думаю, варто процитувати: «Добридень, дорогий друже! Прошу вибачити за те, що затримався з відповіддю. Жив спогадами і враженнями від казкового Львова і милої серцю України. Все пережите виклав на папері і відіслав до нашої республіканської газети «Lietuvоs aidas». Моя стаття друкувалася у п’яти номерах, на її підготовку пішло багато часу; адже я не професійний журналіст. Виклав письмово усе, що пережив, згадав чудових людей-українців, їхню толерантність і доброзичливість, глибоке розуміння громадянського обов’язку, любов до рідної української мови, яка, до речі, полонила мене своєю мелодійністю ще з дитинства.
 Так, мені було 11 років, коли я вперше спізнав її красу. Мені так подобався «Заповіт» Тараса Шевченка і пісня «Реве та стогне Дніпр широкий», що я одного разу, піддавшись настрою, почав співати… прямо на уроці. За що був виставлений з класу.
 Вважаю, що українська є наймелодійнішою з усіх слов’янських мов!
 А потім були друзі-українці, які висилали газети, журнали, а ще я возив дітей на Закарпаття та на Львівщину. Працюючи в російській школі, мав можливість навчитися співати пісень, адже один з учителів був українцем. Часто «балакав» українською зі своїм сусідом. Ось така історія мого українофільства…».
 * * *
 Тут я трішки перервуся. Читаючи лист пана Вітаутаса, пригадав і своє перше ознайомлення з литовською мовою. Це було, здається, в 1980 або в 1981 році. Я їхав поїздом з Риги на Київ. Поїзд стояв у Вільнюсі досить довго, щось із півгодини. Взявши зошит і авторучку, я прожогом вистрибнув зі свого вагона, маючи намір якомога швидше розчинитися у литовському морі. Це вже треба бути справжнім Остапом Бендером, аби встигнути за такий короткий термін записати декілька сторінок тексту незнайомими (поки що!) литовськими літерами. Допомогли молоді дівчата, які відпочивали, сидячи на лавочці поблизу вокзалу. До них я і звернувся з проханням записати литовською декілька найважливіших фраз. Вони були дещо здивовані, але погодилися із видимим задоволенням – в ті роки російськомовне населення не надто рвалося оволодіти мовами народів Прибалтики. А тут раптом такий дивний українець…
 Витримка Штірліца у ті хвилини також була б не зайвою, адже поїзд міг рушити будь-якої хвилини. Я міг би залишитися на невизначений термін у цьому незнайомому місці серед дуже доброзичливих людей, серед божественно гарної мови, зате… без грошей і паспорта. Проте «внутрішній годинник» не підвів, спортивна підготовка теж була непоганою, і я встиг застрибнути на підніжку свого вагона, немало налякавши при цьому молоду провідницю. Але першим уроком литовської я був задоволений, адже швидко вловив особливості вимови і, ступивши на рідну київську землю, уже міг похвалитися знаннями двадцяти чи тридцяти литовських фраз, причому говорив з мінімальним акцентом.
 Цікаво, чим же можна пояснити таке наше трепетне ставлення до української (у пана Дайлідки) і до литовської (у мене) мов? Може, дійсно, спрацювала генетична пам’ять? Адже у Великому князівстві Литовському наші мови не були загрожені, тогочасні інтелігенти навряд чи були переобтяжені роздумами про неминучу асиміляцію… Це вже у 80-ті роки ХХ століття стало складніше: українська мова з великих міст перебралася у села і містечка, про аналогічні перспективи литовської почали задумуватися і литовські інтелектуали.
 І все ж я заздрив тоді патріотам бурштинового краю. На якомусь всесоюзному пісенному конкурсі їхній співак міг виконати пісню «Жайворонки Литви» або «Берези Литви»… На той час ми й такої можливості були позбавлені. Навряд чи цензура пропустила б і пісню на зразок цієї:
 
…Тут кожен по-литовськи
 розмовляє,
 Це рідний край мій,
 матінка-Литва.

 Чого лише ці слова варті! Ми могли співати українською про «чічки-смерічки», про верби і тополі, а ось про море і донецькі терикони – вже ні. Взагалі-то таку пісню можна було скласти, але стати популярною вона не мала шансів. Хотів колись у Івана Поповича випросити декілька пісень українською на міську тематику, але молодий ще тоді співак не дав, побоявся. Співати зі сцени мав право, а ось видати платівку чи поширити серед знайомих – ні. Все обмежувалося, дозувалося…
 Звичайно, співати пісні «лісових братів» у 80-ті роки литовці вже не могли. Але сучасні, з близькими по духу текстами – виконувалися.
 * * *
 Про все це я думав, читаючи листа мого литовського друга: «Зараз я готую книжечку своїх віршів. Зі своїми гімназистами особливих проблем не маю. Щоправда, з часів академії Архімеда завжди і скрізь були якісь винятки. Через нашу місцевість свого часу проповзла чорнобильська хмара, тому інколи діти хворіють, виявляють зайву нервозність, дратівливість.
 Взагалі, на їхню долю випали нелегкі часи перемін. Батьки подекуди ностальгують за СРСР, а вони будують день завтрашній. У них проблем більше. Я бачив війну, перебивався з хліба на воду, вони ж цього, дякувати Богу, не застали… Зате є свої специфічні проблеми.
 Ми, педагоги, намагаємося дати їм знання, прищепити любов до рідного краю, а головне – любов до Людини і самоповагу.
 Довгі роки це стиралося, дітям ставили за приклад Павлика Морозова, вчили любити партійних вождів…
 А свою історію ми також поступово забували. Тільки тепер пригадуємо деякі її сторінки. Чи знаєте ви, що в 1812 році Литва 10 місяців була незалежною? Її нам подарував Наполеон. Тоді почали утворюватися свої військові формування.
 На фото, яке висилаю, я у вбранні литовського кірасира тих часів. Над нашою гімназією узяв шефство Каунаський історичний музей імені Великого князя Вітовта. Тепер нам набагато легше прищеплювати дітям любов до свого краю і до своєї історії.
 У наступному листі я надішлю свою статтю, у якій описую враження від України.
 На цьому закінчую.
 До побачення! Iki pasimatymo!
 Ваш Вітаутас Дайлідка».
 Сергій ЛАЩЕНКО.
 м. Львів.
На фото: В. Дайлідка у вбранні кірасира 1812 року.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 18.04.2008 > Тема "З потоку життя"