Версiя для друку Обговорити в форумi

ПАМ’ЯТЬ
  Голодний 1933 рік. Скільки горя і сліз, скільки лиха й біди, скільки людських втрат приніс цей штучно роздмуханий сталінсько-беріївським злочинним режимом геноцид проти українського народу. Колишній партноменклатурі колишнього Совєтського Союзу це не до вподоби, вони заперечують створення штучного голоду проти нашого працьовитого народу. Їм  і до них подібних хочеться нагадати ще раз слова нашого народнообраного Президента України Віктора Ющенка, який заявив у меморіальній промові на Михайлівській площі в листопаді 2006 року: «Ті, хто сьогодні заперечує Голодомор, глибоко і переконано ненавидять Україну, ненавидять нас, наш дух, наше майбутнє. Вони заперечують українську державність». І в цих словах - суща правда. Адже ж Голодомор - це не вигадка. Ще й досі є свідки тих жахливих, страхітливих подій, котрим чудом вдалося вижити, виборсатись з тенет голоду, вистояти. І з-поміж тих, хто був на волосинці від смерті, й відомий поет, автор дуже популярної пісні, перейнятої трагізмом Другої світової війни, «Степом, степом...», колишній дитбудинківець, а згодом юний партизан-розвідник з Холодноярського загону народних месників, нагороджений орденами «За мужність» та «Знак пошани», заслужений діяч мистецтв України, житель м. Черкаси Микола Тодосійович Негода, 80 років від дня народження якого відзначила й «Кримська світлиця» цьогорічного січня.
Пропонуємо його спогади про своє голодне дитинство 1933-го...
  
МИКОЛА НЕГОДА
«НІЯКИЙ Я НЕ НАЙДА…»
(уривок з книги «Сповідь перед собою»)

На збереженій світлині - дід Остап і баба Параска з онуками й онукою. Дід і баба сидять, ми стоїмо: Ольга, найстарша, між дідом і бабою, Іванко біля діда, ти посередині. Тобі два з половиною, можливо, три - не зафіксувалося в пам’яті, коли це було, а от образ діда і баби бачиш виразно, фото лише підтверджує правдоподібність того, цю збережено пам’яттю. Бабині руки лежать на стегнах, натомлено й умиротворено сидить, розпластавши навколо себе рясну спідницю. Запнута чорною, вигорілою на сонці хусткою, в поношеній темній кофті. Дід у ситцевій сорочці і картузі, усміхнений чи то зморшки роблять його обличчя усміхненим, з посивілою борідкою й закуреними, поруділими від тютюнового диму вусами. На іншій світлині баба Параска і баба Явдоха, сестри, твоя мати, ще не заміжня, з двоюрідними сестрами Наталкою, Пріською і майбутніми твоїми дядьками Миколою й Семеном. На третій - твій батько, ще парубком.
  У кутку за світлинами висіла дерев’яна іконка, до якої мати щоранку й щовечора перед сном тихо молилися. «Отче наш» і «Богородицю» навчили твоїх старших братиків і сестричку, примушували їх ставати поруч і повторювати за ними: «Отче наш, іже єси на небесі... да святиться ім’я Твоє... да прийде царство Твоє...» Тебе, малолітка, від виконання щоденного обов’язку звільнили, але ти сам, визираючи з-за комина, пошепки вимовляв слова материної молитви.
  Того страшного голодного літа, коли відвезли на цвинтар діда Остапа й бабу Параску, братиків Андрійка й Петрика, близнюків-немовлят Юрка й Альошу, мати перестали молитися. Перед живими ще дітьми виправдались: «Не чує Бог наші молитви. Відвернувся від нас. На землю прийшли антихристи». А до святого в кутку промовляли з гірким докором: «Боже, за які гріхи Ти нас караєш? Чим діти завинили перед Тобою, Господи!»
  Мати самі мало не віддали Богові душу. Почули від людей: ішов із поїзда чоловік з не нашого села і показував батькові документи - вийняв їх з нагрудної кишені, коли закопував трупи. Батько поїхав до міста, щоб заробити і роздобути якусь поживу для голодної сім’ї. Тобі впам’ятку, як він прощався удосвіта, коловся неголеною щокою і припікав твою гарячими слізьми, наче знав, що вже не повернеться. І документів батькових ніхто не повернув. Недужа мати не мали сили піднятися, щоб розшукати того нетутешнього чоловіка і хоч що-небудь дізнатися про батькову кончину.
  Та все ж мусили зводитися з постелі й важкими опухлими ногами діставатися колгоспного поля, де для полільниць варили затірку або куліш, півпорції в маленькому горнятку приносили живим ще дітям. Виглядали в причілкове вікно найстаршеньку Олю, вона коли-не-коли виривалася від своїх теперішніх міських господарів, які найняли її няньчити дитину, приносила відірвану від свого рота черству скибочку або сухарика, розмочували його і з’їдали по крихті. Тебе і старшого Іванка мати боялися залишати в хаті із незамкненими дверима - наслухалися про Найдючку-людоїдку, в якої знайшли під припічком п’ять дитячих голівок. Розлютовані люди вчинили самосуд: збожеволілу
жінку за коси відтягли на кладовище і закопали живою.
  Іванко відпросився у матері на підніжний харч - козельці, калачики, паслін і все, що росте і може бути їстівним. А ти вже не міг ні ходити, ні повзати, й тебе залишали в хаті самого. До вечора, коли повернуться мати з поля, ой як ще довго, якийсь ненаситний черв’як усередині смокче тебе, перетравлює твої нутрощі, підповзає до твого горла й от-от задушить. З усіх кутків спорожнілої хати пахне мишвою, з нір хижо зиркають на тебе щурячі очі - скільки разів мати замазували ті нори, все одно пацюки прогризають нові і вільно ходять по хаті, нікого не лякаючись. Нічого поживного не знаходять і принюхуються, приглядаються до тебе, чи ти ще ворушишся, чи вже здох. Показуєш ненажерам, що ти живий і можеш, як і вони, гризти зубами стіни. Глина перемішується в роті зі слиною, утворюючи не солену лемішку, прожовуєш і ковтаєш її через силу, з натугою. Аж раптом чуєш - у вікно шкребеться хтось, глянув - Іванко розплющив об шибку носа, на тебе дивиться. Переконавшись, що ти ще рухаєшся, відколупує замазку, виймає шибку і кидає на долівку пучок обчухраних козельців - нависмикував їх на піщаних кучугурах. «Не всі зразу з’їдай, бо живіт заболить», - застерігає братик. Ти розклав їх, ті корінці, поділив: ці - на обід, ці - на полудень, а цього відразу з’їм.
І згриз на заздрість мишам і пацюкам.
  Сестричка цього разу нічого не привезла, нишком про щось перемовлялася з матір’ю, а тебе запитала: «Колю, поїдеш зо мною до міста? Дядько-машиніст нас нагодує. Йому спеціальний пайок видають. Поїдеш?» - «Поїду!» - зрадів. Мати одягнули на тебе недоношену Іванову сорочку, перешиті на твій зріст братикові штанці з однією підтяжкою. Іванко тим часом дістав десь двоколісний візок. Тебе винесли з хати і посадили на возика, підмостили під тебе вичовгане ряденце. Тільки мати не радіють чомусь, припали до тебе і ледве чутно вимовили крізь сльози: «Прости, синочку, прости...»
  Сестричка й братик упряглися й везли тебе повз вітряк, церкву, довгим безлюдним шляхом добиралися до залізничної станції. Нікого не зустріли, ніхто не спитав: «Куди ви, діти?» А тобі так хотілося комусь похвалитися: «Їду до міста! До дядька-машиніста!» Село неначе вимерло, ні на вулицях, ні на подвір’ях не видно живої душі, навіть собаки не гавкали. Зрідка, правда, з-під якоїсь повітки, з хатніх дверей вигулькне й сховається тінь од людини. На бляклому небі не було ні хмариночки, розплавлене сонце пекло, а тобі було холодно, в очах - тьмяно, аж чорно. Звідтоді засіла в твоїй голові думка: голодного сонце не гріє. А воно піднімалося все вище й вище над посмутнілими хатами і прив’яленими запиленими деревами. Тебе дивувало: чому дорогою ти потовстішав, у набряклий живіт легко вгрузав твій посинілий палець. Потомлені сестричка й братик часто мінялися місцями, в них затерпали руки, їхні лоби зрошувалися рясним потом, і вони витирали його пеленою й подолом сорочки. «Ну й важкий же ти, берко!» - сердився Іванко, а Оля його заспокоювала: «Уже недалеко, за переїздом - і станція. Чуєш, паровози шиплять». Ти й сам почув дихання паротягів і стукіт коліс.
  На станції, під осокорами, висадили тебе, Іванко розчулено попрощався: «Бувай, Колику!» - витер сльозу і покотив назад спорожнілого возика. Сестричка не знала, що з тобою робити. Сама вона не мала сили підняти тебе. Твої опухлі ноги тебе не слухалися.
  А потяг наближається. Двигтить земля. Стугонять рейки. Судомить в ногах. Чмихає, віддихуючись, паротяг. Скриплять, сповільнюючи біг, зелені вагони. Бозна-скільки їздців (де вони тільки взялися) кинулися до вагонів, один поперед одного видиралися на приступки, втискувалися в прохід. Оля не може тебе висадити й мало не плаче. «Дядечку, допоможіть, - благає сестричка залізничника в червоному кашкеті. - Я везу братика
до дядька-машиніста». Чоловічі руки підхопили тебе, внесли у вагон і посадили біля вікна.
  «Я їду! Я їду! Я їду!» - хотілося вигукувати тобі, щасливцю. Біжать наввипередки стовпи, дерева, услід за потягом женеться сонце. Повільніше пропливають перед помутнілим зором розлогі поля, на них де-не-де біліють хустки полільниць, можливо, і твоя мати між них. Чи не вони то розігнулися й дивляться на швидкого потяга? «Я їду, мамо! - гукаєш до них, та голосу свого не чуєш, лише губи шепочуть: - ма-мо...» Озираєшся, чи ніхто не почув. Нікому немає ніякого діла до тебе. В очах кожного нелюдське отупіння, зголодніле і звиродніле - чим поживитися? Всі у вагоні похмурі і мовчазні, між собою не розмовляють, наче без’язикі якісь. До кого їдуть вони? Хто їх нагодує? Невже в усіх є добрі дядьки? Сестричка бідкається, хто їй допоможе тебе знести, а ти їй показуєш у вікно - глянь, уже водокачку видно, міські будівлі виринули з легкого марева, потяглися вздовж колій хлібні склади з військовою охороною (про них ти довідаєшся пізніше). Вагон хитнуло, і він повільно стишився, зупинився. Всі ринулися до виходу, а ти застряв у проході, немов пеньок, сестричка виволокла тебе, а тут хтось підхопив попід руки і виніс, щоб нікому не заважав. Оля дотягнула тебе до цегляної стіни. «Ти тут посидь, - сказала. - Я скоро вернусь».
  Ти й сидів. І чекав. Сестричка, подумав, знайде й приведе дядька-машиніста, він забере й нагодує тебе. Спорожнілі вагони покотилися далі. Похмурі люди.. мов привиди, порозходилися врізнобіч. Ти залишився один-однісінький на розпеченій сонцем бруківці під глухою стіною. Цвірінькали, скакали перед тобою горобці, шукали здобичі. Рудий собака підійшов, обнюхав тебе, сів поруч. «Рудику!» - погладив його рукою, і він вдячно лизнув тебе по щоці. «Потерпи, Рудику, - казав йому. - Ось прийде дядько, він і тебе нагодує...» Рудик схопився й відбіг убік, а над тобою нависла постать у синьому й зеленому, з ремінням через плечі навскіс. «Хто ти? Чого тут?» -причепився. «Олю чекаю». - «Тут не положено!» - сердитий начальник взяв тебе за комір і відтягнув на смітник.
  Над тобою закаркали ворони, ціла зграя злетілася й накинулася на жертву. Спасибі Рудикові, оборонив. Не дав клювати тебе. Але ж як сказати Рудику, що прийде сестричка й не знайде братика. Рудик по-людському дивиться в твої очі, а слів не розуміє і сам, на жаль, нічого сказати не може. Нарешті щось він утямив і побіг за глуху стіну. Щоб на тебе знов не напали ворони, ти відкотився від сміттєвого звалища поближче до колій - там уперед і назад снував паротяг. Може, на ньому той дядько, до якого приїхали. Ось він розверне свого паровоза, ти піднімешся - і дядько тебе помітить. Насилу переліз через рейку, аж бачиш - задкує паротяг, котить величезну чорну діжу прямо на тебе. Ти зіщулився в грудку. Заплющив очі. Ближчає й ближчає колісний скрегіт. І раптом хтось ухопив тебе і поніс...
  * * *
  Хто був той чоловік, який вихопив з-під коліс маневрового паровоза п’ятирічного хлопчика, дізнаєшся через тридцять років. А того літнього дня навіть імені його ніхто не спитав. У міліції, куди той чоловік відніс тебе, довго допитували: хто ти, звідки, як твоє прізвище? А ти ні свого прізвища, ні імені матері не знав, з якого села - не відав. Село так і зветься - селом, річка - болотом. Ніхто ніколи не називав матір по імені. Для нас вони - Мати. Відпустили з Олею до дядька-машиніста. Сестричка шукатиме братика і не знайде... «Ніхто тебе, хлопче, не шукатиме, - сказав начальник. - Знаємо, як підкидають... не ти один такий. Вже дівати вас нікуди».
  Ти не міг повірити, що був підкинутий. Не хотів їхати від станції, бо Оля прийде й не знатиме, куди ти подівся. Ніхто не слухав тебе. Викликали підводу і в супроводі міліціонера відвезли в дитприймальник. Містився він у двоповерховому цегляному особнякові на вулиці Фрунзе (він зберігся й досі, в ньому донедавна була станція юних техніків). Просторе подвір’я підступало до самого урвища, високий паркан доходив до кручі й обривався, глянеш униз - аж мурашки поповзуть по спині. Це вже пізніше, коли трохи оклигаєш, обнишпориш усе дворище, горище і всі закапелки твого тимчасового пристановища. А першого дня помістили тебе в кімнаті, що звалась ізолятором. Там уже лежало кілька десятків «доходяг». Лежали покотом на розстелених по дощаній підлозі матрацах, прикриті не першої свіжості простирадлами. Тебе віднесли в куток і поклали на зім’яте, кимсь уже звільнене місце. Там ти пролежав тижнів зо два, якщо не більше. Годували такими малими порціями рідкого супу, що висьорбаєш його й ще дужче захочеш їсти. Іншим насипали побільше і в глибші алюмінієві мисочки, декотрим давали й по скибці хліба, і ті, що вже оклигували, видирали хліб у малосильних і з’їдали самі. Хто поскаржиться доглядачці, той може до сніданку чи до вечері не встати - винесуть його загорнутого в простирадло. При тобі винесли двох, а третій одкупився всіма наперед відданими пайками. Якогось дня принесли скибку хліба й тобі, але до рота її не доніс - рука сусіда перехопила. Те саме повторилося в наступні дні. Напевне доглядачка прочитала в твоєму погляді благання, бо не відходила від тебе, доки не з’їдав принесену пайку. А їв повільно, по крихті, важко було ковтати - кожний ковток застрявав каменем у пересохлому горлі. Ноги й руки твої потоншали, увесь ти висох на тріску, зате з кожним днем відчував, як прибавлялися сили. Уже сам видибував на споришеве подвір’я й довідався, що, крім вас, доходяг, у дитприймальнику повно шпани - безпритульних, підкинутих, осиротілих. Їх розподіляли по притулках і розвозили спеціальним фургоном під брезентовою халабудою. Малоліток залишали в місті, старших одвозили на пристань, до залізничної станції і звідти поїздами і пароплавами відправляли в невідомі краї. Застукані на крадіжках швидко втікали. Оклигані доходяги никали по подвір’ю, шукали хоч якої-небудь шпарини в паркані, лазили й на горище, щоб ширше поглянути на довколишній світ.
  Ні про яку втечу ти не помишляв, бо не зміг би сам дістатися додому, та й не тягло тебе в хату, в якій зароситися нічим. Тут як-не-як годували, було на чому лягти. А що тобі ще треба?
  Немолодого фургонщика звали Яшком. Він був підсліпуватий, на голові - кучма нерозчесаного волосся, на ногах - порвані черевики, з яких виглядали пальці з чорними нігтями. Носив давно не прану, вилинялу сорочку і широченні штани на підтяжці, через що скидався на хлопчака, інакше й не назвеш його як - Яшко.
  Ось він виводить зі стайні конячок, запрягає в парокінний фургон, і всі колишні доходяги принишкли - черга дійшла до них: кого куди? Доглядачка ляснула в долоні, скликаючи всіх докупи, розділила за віком надвоє. Обидві групи переписала. «Ти будеш Найдою, - сказала тобі. - Запам’ятай. По батькові Іванович». - «Іван мій брат, а не батько», - заперечив. «Батька ти все одно не знаєш. От і будеш Іванович». Нехай, хіба тобі не однаково? Аби далеко не завезли.
  Підкотив фургон, малоліток повисаджували, старшенькі залізли самі, розсілися. Яшко впізнав тебе - забирав на станції, підсліпувате око підморгнуло, заусміхалося приязно. «Ну, малий, як? Поздоровшав? Тепер житимеш. - Він підхопив і висадив тебе на передок, сів поруч. - Так що не знайшла тебе твоя сестричка?» - «Ні. Вона не знає, де я». - «Може, й так».
  Їхали бруківкою, воза трясло, аж цокотіли зуби. Звернули на піщаний узвіз, колеса заскрипіли по наїжджених коліях, висока круча нависала подірявленою стіною, з якої вилітали й кружляли над головами стрижі. Знизу побачив: угорі, над урвищем, видніється похилий паркан, чубаті голівки, мов соняхи, поверталися услід за возом.
  Фургон зупинився біля продовгуватого будинку з ґанком і наглухо зачиненими дверима, з вулиці. Від стіни на півкварталу потягнулася дощана загорожа, за нею - літні легкі прибудови та дитяче різноголосся. Із-за дощок повитикалися стрижені голови, цікаві оченята зиркали крізь щілини. «Ну, малий, тут твій притулок, злазь», - сказав Яшко, по черзі зсадив малоліток на землю. Доглядачка, яка їхала з нами, завела нас у хвіртку, повела до будинку і, не заходячи досередини,
передала всіх по списку завідувачці дитбудинку.
  «Вошиві? Коростяві? - оглянула привезених строга завідувачка і наказала: - Постригти, помити, перевдягти!»
  «До побачення, діти!» - сказала доглядачка й пішла, а всі, як один, привезені кинулися за нею, вчепилися за руки, обхопили ноги її. Не залишайте нас, тітонько!» Жінка присіла, згорнула докупи всіх, і ти, близько притиснутий, побачив на її очах сльози. «Радніша б... та що ж... коли мушу тих одвезти», - вимовляла, схлипуючи. «Одвозьте їх і приходьте. Ми ждатимемо». - «Розірветься серце... Не зможу там... Кину! - І, глянувши на сердиту й ображену завідувачку, запитала: - Приймете?»
  «Вихователів призначає райнаросвіта, не я...»
  «Принесу вам призначення. Тільки дозвольте помити їх, - благала жінка. - Ви мати чи ні?»
  «Перш за все я відповідаю за виховання дитбудинківців. І нікому не дозволю розчулювати й тим самим псувати їх. Запам’ятайте це».
  «Запам’ятаю. Яшо! - гукнула. - На ось цей список, одвези тих на Казбет. Бачиш, не відпускають пташата. - І справді, наче квочка з курчатами, обліплена малюками, заспішила в глухий закуток двору. - Сюди, дітки, сюди. Не будемо порушувати порядок. Ми в ізоляції, нас ще не можна пускати до вихованців. Я з вами. Звати мене Марія Григорівна».
  Дитбудинківці на відстані стежили за прибульцями, вивчали їх, але підходити не наважувались.
Нас постригли спочатку, дівчаток і хлопчиків, і тепер ми мало чим відрізнялися один від одного. Марія Іванівна повела нас у лазню, з дверей якої валували хмари, а всередині клубочився густий туман. Григорівна роздягла нас наголо, по черзі добряче натирала кожного намиленою щіткою, видряпувала з голови леп. «Ходи, лобастий, сюди, - згребла тебе, ткнула носом у волосяний кущ, давай намилювати. Було приємно, лоскітно, незвично. - Будеш у мене як нова копійка. Бач, як розрум’янився. Реберцями світиш, але нічого, поправишся, то - наживне».
  У передбаннику нас одягли в маєчки й трусики, старий одяг повкидали у нагрітий казан.
  Вийшли з бані - світло різонуло в очі, аж позажмурювались. І ти вперше за те літо відчув, як гріє сонце.
  У холодку, під наметом, нас посадили на стругані лави вздовж довгого низького столу, нагодували зеленим борщем і пшоняною кашею. Завели в кімнату з навстіж відчиненими вікнами в двір, показали, де чиє ліжко, - всі вони застелені покривалами, на подушках - випрані наволочки.
  Мертвий час - тихо лежи, якщо не хочеться спати, вдавай, що спиш, і скільки завгодно думай. Це ж треба - розкіш яка! Лежиш і міркуєш, чи Оля вернулася додому, чим вона виправдалася, що завезла і загубила тебе, а може, й досі шукає. Нехай попошукає, поплаче. Знала б, дурна, куди ти потрапив, не плакала б, ще й Ванька сюди привезла б. З братиком веселіше було б. Але тут же подумав, що вас би, напевно, розділили і розвезли по різних дитячих будинках. Цей для дошкільнят, а братові пора вже до школи збиратися. І пальто йому треба, і шапку, і черевики. Де взяти їх, за що купити? - бідкалися мати. Оля покинула школу торік, найнялася нянькою до культурних людей, ті взули й одягли її, хоч і в поношене, зате в ціле, не латане. Лежиш і міркуєш, а повіки стуляються, склепаються, і ти незчувся, як поринув у сон. Спав чи не спав, по команді підводься, застеляй після себе ліжко, вмивайся й виходь на зарядку. На подвір’ї галас. Ті, з ким прибув з дитприймальника, розбрелися й змішалися з тамтешньою дітворою. Марії Григорівни ніде не видно. Сів у затінку, засумував. Нікому ти тут не потрібний, всіма забутий, покинутий.
  «Чого ти відокремився? Ходи до нас, - підступила до тебе смілива дівчинка. - Хочеш, я буду твоєю сестричкою?» - «У мене вже є». - «Ну, не справжньою. Такою, щоб ти слухав мене і робив те саме, що й я. Давай з нами гратися». - «В що?» - «У піжмурки».
  У піжмурки, то й і в піжмурки. Це діло нехитре. Швидко зметикував: треба сховатися так, щоб стукач не знайшов тебе, бо як знайде й застукає - тобі жмуритися й стукачити. І шукати, де хто сховавсь. А попробуй знайти, як дерезою весь крутосхил поріс, і в паркані повиривано й легко притулено дошки - в дірки вилізай і де хочеш ховайся. Ти так був сховався, що тебе й до обід не знайшли. Хором гукали, подумали - втік, а ти заліз під кущ дерези, згорнувся калачиком і спав як убитий. Якщо хоч один зацікавлений читатиме цю сповідь, він мусить знати: на дитбудинківській чистій постелі ти всю ніч боровся зі сном, щоб «не наловити риби», як те траплялося на домашній ряднині, вранці встав невиспаним, отож у дерезі сон мимоволі знеміг тебе.
  Ніякі інші ігри не запам’яталися. У піжмурки теж більш не грали. Завідувачка відмінила їх, наказала всі дошки в паркані позабивати, виїмки засипати і строго стежити, щоб ніхто з дітей самоправно не виходив на вулицю. Під парканами притулку знаходили пухлих, виснажених і мертвих. Їх підбирали й підводами відвозили бозна-куди. Сердешні діти спробували недоїдати й виносити кусники за хвіртку голодним. На хвіртці з’явився великий замок.
  Дитячий розум не міг збагнути, що діялося. Ніхто тобі не вірив, що тебе не підкинуто. Кістлява, з видовженим і незворушним обличчям начальниця щодня допитувалася, чи ти не згадав назви свого села або якоїсь прикмети, з допомогою якої можна було розшукати твоє помешкання. «Нізащо не признавайся, звідкіля ти і що є в тебе мати, - нашіптувала тобі твоя несправжня сестричка. - Бо як тільки признаєшся, відразу ж відправлять назад». А повертатися в село помирати тобі не хотілося. Ти став хитрити, казати, що ніякої сестрички в тебе не було і немає, ти її просто вигадав. Підібрали тебе пухлим на вулиці й привезли на станцію залізничники. В це повірили, й ніхто більш не приставав до тебе з розпитуваннями.
  Від матері знав, що казати неправду грішно - Бог покарає. Та хочеш не хочеш, а мусиш обманювати, брехати. Бо коли скажеш правду - помреш, а збрешеш - уцілієш і виживеш. Виходить, Бога теж можна обдурювати. Не все він бачить і знає.
  Такі думки лізли тобі в пострижену голову. Ти їх лякався, відгонив, особливо тоді, коли підсідала до тебе несправжня сестричка (ти навіть справжнього імені її не знав, уся дитбудинківська дітлашня звала її Ябедою).
  «Я ж тобі казала, а ти, Знайда, не вірив.
І далі бреши, як я. Не признаюся, що родом я з Хацьок. І що мій батько стрілочник, а мати - буфетниця. А твої де?» - немовби ненароком спитала. «Коли б вони в мене були, я і дня тут не був би», - відказав їй. «Чого ж... Коли надурняк годують і одягають». - «А там, - показав за паркан, - умирають... Все моє село, може, вже вимерло». - «Яке?» - «Коли б я знав...» - «Хитрий ти!» - «Не хитріший за тебе».
  З Ябедою розмови не виходило. Швидко «розкусив» її: підіслана начальницею, яка не переставала повторювати, що дитбудинок тільки для круглих сиріт, отож признавайтеся, в кого є батько чи мати, все одно дізнаємося і тих, хто незаконно потрапив сюди, відправимо до батьків.
  Вихователькою призначили не Марію Іванівну, а Параскеву Прохорівну (вона вимагала вимовляти Прасковья Прохоровна, в дитячій скоромовці це звучало як Псковя-Хровна). З її приходом почалося калічення природної дитячої вимови, насадження нерідної дітям російської мови. За вперте небажання розмовляти не по-нашому тебе позбавляли сніданку або вечері, ти відбував чергування в клозеті, замітав подвір’я, чистив картоплю, стояв на хвіртці - вартувати й доносити виховательці, хто порушує дисципліну й розпорядок дня. Цей розпорядок, великими літерами виписаний на фанері, всім нагадував: коли лягати, коли вставати, коли вмиватися... Весь твій день од світанку до ночі розписаний по годинах і хвилинах. Не смій нічого чинити самостійно, навіть до їдальні чи лазні не дозволялося приходити кожному індивідуально, шикувалися в колону і крокували, як маленькі солдатики. Ця муштра, внутрішня несвобода, насилля над твоєю волею пригнічували, гнітили - з цим ти, дитя степів, ніяк змиритися не міг.
  У дитячій невільницькій казармі - інакше не назвеш той притулок - провів два літа й зиму, бралося вже на другу осінь з холодними дощами й приморозками. Не було й дня, щоб ти хоч у щілину паркану чи в прочинену хвіртку не виглянув на вулицю з не втраченою надією: а може, хтось іде за тобою.
  Псковя-Хровна заставила тебе відносити згребені купки на сміттєзвалище. Розстеляв мішковину, набирав пригорщами пожовкле кленове й осокорове листя, перемішане з придорожньою порохнявою, волік набране в кінець двору. Висипав і повертався до згребеного. Набравши пригорщу, розігнувся й над самою головою почув: «Це ти, Колику?» Глянув - і очам не повірив: на паркані сидів, звісивши ноги, Іванко з вигорілим на сонці чубчиком. Поряд з ним світив ластовинням сусідський Василь, братів одноліток. Сплигнули, підбігли й обхопили тебе. «Ми вже в трьох дитбудинках побували, аж у цьому знайшли, - хвалився Іван і, як найважливішу новину, повідомив: у нас уже пиріжки є! Признавайся, що в тебе є мати». - «А як їх звати?» - «Марфа Остапівна». - «А село?» - «Бузуків». - «А річку?» - «Тясмин». Просвітивши тебе, хлопці перемахнули через паркан і зникли. А ти, кинувши роботу, побіг шукати начальницю. «Уже взнав. Брат мене розшукав, сказав, звідки я, - випалив захекано. - Відправляйте додому». - «Я підозрювала, що ти хитруєш, Найда». - «Ніякий я не Найда. В мене своє прізвище є...»
  Того ж дня тебе відвезли на залізничну станцію і посадили на потяг, що їхав на Смілу. На Білозірському полустанку тебе зсадили з вагона. Був прохолодний осінній вечір, а на тобі - маєчка й трусики, їх не пошкодувала для тебе держава. Ловив дрижаки і не знав, куди йти. До села, запам’ятав, чотири кілометри - їх долали братик і сестричка, коли везли тебе до поїзда в голодне літо. Ходиш, схлипуєш... Підходить станційний службовець, запитує, хто ти, куди тобі. Провів до машин, що ними привозили з колгоспних полів цукрові буряки й тут же розвантажували під захмареним небом. «З Бузукова машина є?» - запитав станційний службовець. «Є, є... Уже розвантажились». - «Тоді відвезіть хлопця. З дитбудинку вертається». Підняли тебе на кузов, не вичищений від грязюки, і ти цокотів зубами, тобою трясло...
  Висадили в центрі села, на вигоні, показали дорогу - повз церкву, вітряк дійдеш до самої хати. А ти вже стежки не бачиш - чорно в очах. Босі ноженята прихвачує приморозком. Вони задубіли. Все тіло неначе сковане лещатами, ти не чуєш його, лише всередині ще стукотить, мало не вискочить серденя - на кожний пугачів крик озивається лячним трепетом. Пугачів розвелося багато - побільшало пусток. Ти знав: на димарі хати, в якій не живуть люди, виє сова чи пугач. І пронизує здогад: майже весь куток вимер.
  Моторошно в мертвому селі під темним покровом ночі. Серце завмирає, коли проходиш повз церкву без дзвонів і хрестів, з її гулкої порожнечі хмарою вилітають і шурхотять, крилами небачені в темряві птахи. Прикриваєш рученятами голову, щоб не вп’ялися в чуба. А ще страшніше між дерезою і запустілими вишняками, на перехресті, де завжди щось когось «водить», збиває з пантелику і можеш не втрапити до дідової Остапової хати. Але ж виручає вітряк, його ребристі крила проступають крізь морок і вказують напрямок на чебрецеві горби, піщані кучугури і шелюгові зарості.
  Ось і вона, дідова хата, що дісталася матері від її батька. Біля неї, крім колючої акації, нічого не росте - ні садка, ні городньої грядки, самі молочаї, козельці та чебреці. Зате дід Остап змайстрував собі хату з широкими подвійними вікнами й різьбленими віконницями. Дотягуєшся до чорної шибки і дрібно стукаєш. Притулилося до шибки зсередини материне обличчя: «А хто там?» - «Це я, мамо», - ледве голос подав. Хатні й сінешні двері розчиняються навстіж, мати хапають і пригортають скрижаніле тільце до теплого лона, примовляючи: «Синочку мій, дитино моя, прости мені... інакше не могла. Хто ж це тебе пустив у таку холоднечу роздягненим? Душі в них немає».
  Заварили калинового чаю, дали попити, щоб душу зігрів, а тоді висадили тебе на піч, до Іванка, який проснувся, дав тобі тепліше місце біля комина. Вкрили тебе материним сачком, дідовим вичовганим кожухом, а ти до ранку не міг зігрітися, крижина в грудях не відтавала й морозила тебе. А потім обсипало жаром. Градусника не було, і мати змірювали температуру долонею, прикладали до лоба мокрі рушники, щоб витягували з тіла
жароту...
  Цілісіньку зиму ти гнив. Усе твоє тіло обсипало чиряками. Голова від потилиці до вух і шиї взялася суцільним струпом - не повернути, не покласти її, вткнеш носа в подушку й навсидячки скавулиш, скімлиш.
  Навесні мати пішли в колгоспний дитсадок, почули - приїхала туди з міста лікарка. «Прийдіть, гляньте на мого хлопця, - попросили її. - Не вмер у дитбудинку, то зогниє вдома. Застудився в дорозі». Лікарка в білому халаті оглянула тебе, дала матері мазі в аптечній баночці й порадила змазувати нею щоранку й щовечора. Гнійні місця почали шерхнути, засихати, злущуватися, зчищатися. До осені ти став голомозим, як бубон, гадав, і чуб не виросте...
  А в матері нові клопоти: переписали в селі всіх завтрашніх першокласників, і треба думати, де що дістати, щоб послати тебе з дітьми до школи. На Іванка стяглися - він уже в третій клас піде. А це й на тебе треба тягтися, ще й податки плати, на позику підписуйся... «Мамо, - просиш їх, - не треба нічого купувати мені, я братове носитиму, як він зі школи приходитиме. А вроки разом робитимемо. До школи піду весною, коли земля вигріється».
  Заспокоїв матір чи ні, хто знає, а сам ти був щасливий від того, що живеш і бачиш світ білий...
Землю справді вибілили сніги.

ПЕРЕХИТРИЛИ
  Того жахливого тридцять третього літо було жарким. Та поволі сонце слабшало, і на початку вересня ранки стали холодними. Малі діти Марфи та Марка вже не лопотіли босими ногами по росяних травах берега, що зеленою смужкою тулився до їхнього городу. Діти дуже любили своїх батьків і своє подвір’я, котре щовесни потопало в рожевому цвіті яблунь, груш, вишень та в квітниках. Старенька біла хата під соломою стояла неначе у вінку.
  Та цього літа все було інакше. Обпечені сонцем дерева, квітник викликали сум, який захолов у очах батьків.
  Того року при батьках залишилося троє дітей, бо двоє старших синів поїхали на Донбас на заробітки.
  Якось мати вранці зібрала дещо у вузлик, налила в глечика води і всі разом поїхали сліпою на одне око конячиною в поле. Кукурудза вродила того літа добре, тому під вечір купка качанів біліла посеред двору.
  Дядько Петро, який входив до комітету бідноти, жив по сусідству і постійно стежив за двором Марка. Його прискіпливий погляд розгледів ті качани.
  Марфа та Марко стривожились, діти теж відчули в погляді маленького горбатого чоловічка щось лихе.
  Але ніч минула спокійно і вже наступного дня почали чистити качани. Після закінчення роботи замислились: куди їх сховати, бо знали, що знову прийдуть сільрадівські активісти і все заберуть. Так було кожного разу, і з усього, що нажили чи зібрали в полі, залишилися діти та старенька, ще дідова, хата. Бачили, що в отих односельців, які не вступили до колгоспу, забирали все. Так вчинили з великою сім’єю баби Домахи, яка жила недалеко. Переселили всіх у стару повітку, хату забрали під контору, а згодом вона правила за сільський клуб.
  Марко і Марфа раділи з того, що їхня хата була старенькою та ще й під соломою. Однак же не тече, помазана й побілена. Марко брався до всякої роботи, міг шити чоботи, черевички дітям, а Марфа щовесни сіяла льон, коноплі, пряла пряжу, а потім ткала рядна, полотна, гарно вишивала. Тому, коли останнього разу забрали воза, батько змайстрував нового, і невеличкі жорна, і ступу.
  ...Того дня довго радилися Марфа і Марко, що робити з тими качанами, а потім лукаво усміхнувшись, мати сказала, що сховає урожай сама.
  Коли на землю впали густі сутінки, батьки взялися до роботи. Марко подавав кукурудзу, а Марфа ховала її на горищі.
  А вранці, коли діти ще спали, комбідівці були вже в дворі. Першим заговорив голова сільської ради. Він сказав, що зібрану кукурудзу необхідно здати, бо в містах люди пухнуть з голоду. Батько знизав плечима і відповів, що він би радий допомогти, та у самого он яка сім’я, а кукурудзи обмаль. Тут, як ужалений, підскочив сусід, дядько Петро. «Як обмаль? Учора цілий віз лежав посеред двору».
  - Оце вся, - показав батько на купку качанчиків-недомірків.
  Один із активістів зі злістю розгорнув листя і побачив жалюгідні качани.
  - А де ж решта? - просичав горбатий Петро.
  - Більше й не було, - відповів Марко.
  Голова сільради пішов до комірчини, всі інші почали шукати качани, де тільки могли. А коли поставили драбину й полізли на горище, батьки переглянулись і стали ближче одне до одного.
  Добре наковтавшись пилюки та увінчавши свої голови нитками павутиння, комбідівці в якійсь безпорадності зійшлися в дворі. Збоку стояли Марко та Марфа і мовчки дивилися на цих чужих людей. Вони зрозуміли, що качанів непрохані гості не знайшли.
  Згодом, наче отямившись, голова сільради дав команду брати вила, лопату і шукати свіжу яму на городі чи в березі. Та все марно. Пішли ні з чим. І тільки після того як комбідівці пішли, голова Марфи безсило впала на груди чоловіка і мама гірко заплакала.
  - Як добре, Марку, що наша старенька хата під соломою. То я і встромила в кожний кулик по качану. А листя й коси підмела віником.
  Ті качани зберегли всім життя.
  Батьки тепер покояться на сільському кладовищі. Та світла пам’ять про них вічно житиме в серцях дітей і внуків, тому часто збираємося в рідній оселі, де завжди присутній дух мами й тата. А з великої фотокартки на стіні дивляться на нас їхні добрі засмучені очі.
  Дядькові Петрові та подія все життя не давала спокою: бачив же, що в дворі лежала кукурудза, і того страшного року ніхто не помер у Марка. При нагоді все допитувався в мами про схованку, та вона лише всміхалася.
  Ганна ВИКРЕСТ.
м. Кіровоград.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 28.03.2008 > Тема ""Білі плями" історії"