Версiя для друку Обговорити в форумi

ТВОРЧІСТЬ НАШИХ ЧИТАЧІВ

ПІСНЯ НІКОЛИ НЕ ПІЗНЯ...
 Олена Логвиненко більше відома читачеві як літературний критик, літературознавець. Вона автор книжки «Сучасний український роман» (К., 1989), численних літературно-критичних та літературознавчих статей, опублікованих в журналах та газетах. Олена Михайлівна - кандидат філологічних наук, заслужений працівник культури України, завідувачка відділу редакції газети «Літературна Україна». І зовсім недавно для нас, читачів, відкрилась ще одна грань її літературного хисту - поетична. Дуже нечасто буває так, коли критик стає поетом, скоріше, навпаки. Це - добрий знак, бо високий поціновувач того, що написали інші, знає справжню ціну кожного поетичного слова, а надто свого, власного. Тому й визріла творча потреба, а точніше, мабуть, потреба душі, заговорити віршами, вилити акумульоване, наболіле в ній за довгі роки літературної праці. Так і з’явилась на світ поетична збірка критика, а віднині й поета-лірика Олени Логвиненко «Гілка небесного вогню». У передмові до книжки авторка так пояснює читачеві свій несподіваний прихід до поетичних лав: «Поезія жила давно в моїй вразливій душі. Там вона й мала свій єдиний надійний прихисток. Та вихлюпнулася назовні не одразу. Приспів час, коли я відчула потребу висловитися саме в поетичній формі. До такої межі дійшла критична маса моїх емоцій, що їх уже важко було стримувати. До речі, будь-яка поезія, на мою думку, починається там, де немає самовпевненості, самозамилування, самозаспокоєння. Й тоді автор, оголюючи нерв своєї душі, здобуває шанс на виквіт, несподівану грань вислову. Взагалі, в поезії чи не найвиразніше можна виявити свій пієтет (і відповідальність!) перед Словом. Дехто каже, що в моїх віршах багато журливого. Що ж, таким є спосіб мого філософічного мислення й відчуття. Адже туга, породжена стражданням, - певною мірою чистилище для душі. Ось і прагну по-своєму розібратися в багатоохопній суті того, що породжує сум, біль і печаль. А загалом у житті сповідую оптимізм. Вважаю, що поезія - то потяг не лише в невідоме, а в прекрасне далеке, що іменується Вічністю. Поезія, як сказала одна мудра людина, це те, що залишається по тому, коли все загине...»
 Отже, як бачимо, літературний критик Олена Логвиненко свідомо сіла до потяга, котрий ніколи не скінчить свій біг, бо той потяг - Поезія, в якій глибоко переплелися її, автора, почуття любові до ближнього, до рідної землі, до коханої людини. Вона однаково щиро і непідробно пише про біль і тугу, про материнський обов’язок і пізнє кохання, про скороминуще і вічне... А тому вірші поетеси не залишають читача байдужим до її власних, авторських переживань, до її залюбленості у світ, в якому «не лячно жити і не страшно буде вмерти».
 Свою поетичну пісню Олена Логвиненко принесла до читача уже в зрілому віці, і це позначилося й на її довершеності, виваженості, добротності. І нічого, що трохи запізно прийшла та пісня до нас; пам’ятаймо, що пізньої пісні ніколи не буває. Пісні, ім’я якій - справжня Поезія.
 У березні - день народження поетеси Олени Логвиненко. Просто день народження, не ювілей. Побажаємо ж їй усіляких гараздів і в житті, і в творчості. Нехай не маліє і не міліє джерело її Поезії, нехай творче натхнення буде її супутницею.
 Данило КОНОНЕНКО,
редактор відділу літератури
«Кримської світлиці».

Олена ЛОГВИНЕНКО: «БУДУ ЖИТИ ЗАРАДИ КОХАННЯ...»
 
«Ми є, і нас нема. Де ми?»
Олександр Довженко.
Із щоденникових записів
Вгрузаючи скелями пальців
У гущу бездонну життя,
Шукаємо долі обранців,
Знаходимо лиш каяття.
І груди здіймаються гнівом,
І гнів через край тече.
Його заколисуєм співом,
А спів, як вогонь, пече...
Що ж, мабуть, так нам судилось:
Терпінням карати свій сміх.
А на козацьких могилах
Каменем пам’яті - гріх.

БАЙДУЖИМ УКРАЇНЦЯМ
Скотомогильники - в курганах України?!
(З газет)

Ми топчемо низини пізнання,
З вершин здіймаючи лиш часу тіні.
Чалапаєм в пустелі навмання,
Обходячи сакральні лінії
Призначеного Богом нам буття...
Де ж найдавніші наші письмена?
Невже нема-таки їм вороття
З глибин тисячоліть, з самого дна?
Невже кургани долі кам’яні,
Що заповіли тайни нам космічні,
Для українців лишаться німі,
Їх не підіймуть хвилі історичні
До праведних, несходжених
вершин,
Де б наша слава й гордість
побратались
Й ми стали вищими хоч на аршин
Від висот Єгипту чи Італії?..
Невже нам впасти велено
в байдужість -
Немов зимову сплячку до пори?
Невже не завоюють сонце-мудрість
Жовто-блакитні наші прапори?

* * *

Гірчать меди, гірчать так дикі,
Мов знаскоку зірваний цілунок.
Мов поле - дике та безлике,
Мов нещирості солодкий трунок.
Чи ж винні бджоли в цій гіркоті?

* * *

Тіні забутих вчинків
Ляжуть тобі на плечі.
Та на святі обжинків
Їхня вага не до речі.
Пізня приходить доля,
Пахнучи зжовклим листям.
Чарами звуків рояля
Стріне тебе в передмісті.
Глянеш на неї солодко -
А в роті металу присмак...
Щойно знайдене золото
Ховає вечірній присмерк.
Тіні забутих вчинків
Ляжуть тобі на плечі.
Свята не буде обжинків,
Та буде печаль до речі.

ГІЛКА БЛИСКАВКИ

Ввібравши тугу, хмари виснуть.
Ось-ось розродяться дощем.
Зніму з грудей жалів намисто
І залатаю дірок щем.
Нап’юсь хмільного водоспаду.
Та щось той хмелик не бере,
Не в силі погасить біль зради?
А блискавка скресає й мре...
Тож її гілка не розквітне
Черемхою чи мигдалем.
Бо не земля їй - небо рідне,
Де й ми, дасть Бог, ще поживем
Потому. Як потонем в пітьму,
Згубивши сонця кольори...
І викрешем сльозу новітню,
Сховавши в небі до пори.

ОПТИМІСТИЧНЕ

Я боюся в житті лише зради,
Бо, як зрада, підступна вона.
Буду жити любові заради,
Хоч любов моя й трохи сумна.
Буду жити заради світання,
Що змагається ніжно зі сном.
Буду жити заради кохання,
Хай увінчаного полином.
І співатиму так, як весною
Зірве тишу пташиний хорал.
І ділитимусь співом з журбою,
Сірих буднів долаючи вал.

* * *

З тобою і без тебе
Пливуть хвилини, дні.
Зливаючись із небом,
Хвилюючись в мені.
З тобою і без тебе
Не можу просто жить.
Сичить змія бентеги,
Полин-сльоза гірчить.
З тобою і без тебе
Повік мені тужить.
А час - космічне мево -
Біжить собі й біжить.

* * *

Відлюбилося. Віджурбилося.
Віднеслось ген за плином ріки.
Моє серце іще й не билося,
А вже тисли на нього віки.
А воно, покаянне, все плаче,
Не утішить його вже ніхто.
Прощавай, молодий мій козаче!
Он за мною прибув фаетон,
Що везе тільки шляхом замрії
Під покровом ілюзій самих.
Крізь круті перелоги й завії
До пришестя днів золотих...

* * *

Ти - молодий. А я не дуже,
Хоч і не скажеш звіддалік...
Цілуй мене, цілуй, мій друже,
Ти не зважай на років лік.
Душа завжди ще юна-юна,
Як вранішня роса в траві.
Їй усміхається фортунно
Любов о будь-якій порі.

***

Чом сталося все так, як сталося?
Чом мені руку не простяг,
Коли душа - через роки - озвалася
І підняла любові стяг?..

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 21.03.2008 > Тема "Душі криниця"