Версiя для друку Обговорити в форумi

НАД СТОРІНКАМИ ЩОДЕННИКОВИХ ЗАПИСІВ ПЕТРА СОРОКИ «ПЕРЕД НЕЗРИМИМ ВІВТАРЕМ»

 Яка ж це Божа кара, скажу я вам, жити поміж чужих людей, не чути рідного слова, рідко спілкуватися ним та до того ще й писати якісь художні речі. Відчуваєш, як вихолощується твоя душа без рідномовного середовища, як катастрофічно маліють твої лексичні запаси, яким ти робишся бідним і обкраденим духовно.
І коли до твоїх рук потрапляє свіже письмо рідною тобі мовою, багате розкішною лексикою, ти припадаєш до нього, як у спеку до джерельної водиці. П’єш, п’єш і не можеш напитися. Здається, випив би усе до дна.
 Щось подібне відчував і при читанні чергової книги денників «Перед незримим вівтарем» письменника і науковця з Тернополя Петра Сороки.
 Уже з перших абзаців коротких щоденникових записів натикаюсь на якесь нове чи призабуте мною слово. Анумо, гадаю, дай-но його підкреслю, бо такого соковитого слова давно не чув. Підкреслюю легенько олівцем. Читаю далі, перегортаю сторінку, глядь, а вона вже вся зарябіла від моїх підкреслень. Скільки ж це нового я почерпнув, думаю собі, скільки чудових слів рідної мови я розгубив у зрусифікованому Криму за свої прожиті тут ось уже майже п’ятдесят років життя? Занотував до свого записника кільканадцять отих пречудових слів, а вони ж розсипаються якимсь срібно-злотим намистечком, а вони ж переливаються і виграють, як крапельки роси під вранішнім сонячним промінцем. Занотовую й цілі абзаци, як ось цей: «Витеплився ще один квітневий день, і в Петриках (село, де живе й працює автор. – Д. К.) розкішно цвітуть вишневі сади: ніби нагірні перлисто-білі хмари впали на землю. Куди не кинеш оком – диво-сіяння. Хвилюючий приторк до краси і таїни. А небеса пригусклі, дощові, ніби присмеркові. Й це ще більше підсилює пронизливу білизну садів, як і чорна земля під ними. Ця неймовірна білизна збережеться ще, може, день чи півтора дні, не довше, сади теж ще будуть квітнути тиждень-два, а тоді примеркнуть, наберуть димчасто-рожевого відтінку, і зникне відчуття крилатости, якою вони вражають сьогодні – в пік свого мерехкого цвітіння. Але нині – спалах буяння, який будь-що хочеться зупинити».
 Скільки ж тут гарних слів нашої солов’їної мови, яке лексичне багатство, яким хочеться наповнити свою збіднілу і спраглу на красу душу! Так і хочеться погукати вчителям-словесникам, зокрема нашим, кримським: люди добрі, придбайте цю книгу за дванадцять гривень, а збагатитесь духовно на тисячі й тисячі... Підкажу й адресу, куди слід звернутись: 46018, а/с 438, м. Тернопіль-18, Сорока Петро Іванович. Або за телефонами: 8-0352-49-55-59; моб.: 8-067-90-90-177.
 Не втримаюсь, аби ще не процитувати змалювання П. Сорокою передгроззя і грози:
 «Ще й подосі живе в моїй душі одна картина, хвилюючи всякий раз, як тільки зрине в пам’яті. Мені було чи не п’ять років. Узяв мене батько з собою на сінокіс, а тут невідь-звідки нависла грозова хмара. Татусь кинувся згрібати сіно в копицю, а про мене ніби забув. Навурсене грузяве небо блискало і розколювалося гримінням, мені було страшно, хотілося тікати додому, але з наполоху не міг зрушити з місця і стояв, як укопаний. А батько – в білій сорочці, в штанях, закочених до колін, босий, молодий, красивий і сильний, - легко вимахував вилами, змагаючись з непоминучою грозою.
 Нараз ніби зайшла ніч: просто над нами прорвало якісь небесні загогулини – і потік води ливанув на землю. Тато мигцем відкинув вила, вхопив мене на руки і шасьнув у копицю. Світ пішов мені обертом. За якусь мить ми зарилися в шарудку печеру, де небесна хлань не могла дістати нас. Всім тілом я тулився до розпашілих і мокрих батькових грудей, де гупало щось таке велике, як молот. Важко дихаючи, з легким, мабуть, штучним присміхом, батько вимовляв якісь слова, але я нічого не міг розібрати, може тому, що безугавний шум води глушив їх. Зовсім поруч шугали блискавки, небо розколювалося від грому, і здавалося ось-ось упаде на землю. Все навколо очужіло і наполошилося – штурпаччя кукурудзи, ошкабурені дерева, збучавілі кущі вільшини, розкустрані копиці сіна, і я теж трусився, як осиковий лист, цокаючи зубами, хоч до мого страху й домішувалася якась ненатла цікавість.
 - Ех ти, герою солом’яний! – казав батько глузливо, але це зовсім не зачіпало мене, - надто велике і містерійне щось діялося зі мною.
 Не знаю скільки тривала та злива – може, кілька хвилин, може, вічність. Нарешті хлюпавиця приспокоїлась, і крізь пройми хмарищ пробилося світло, а відтак визирнуло й сонце. Щасливі, що пережили це грозобоїсько, ми поспіхом вибралися з колючої печери. Під ногами ще бульбоніла вода, але навколишність вже очарівливо всміхалася світлою і манливою красою. Тепла хвиля радости залила мої груди, і я ніби вперше побачив світ у всій своїй величі й дивній красі. Тепер, з віддалі часу, мені здається, що саме тоді я народився вдруге, чи, кажучи іншими словами, відкрилися очі мого серця – для краси і див світу».
 Скільки краси, поезії, експресії! Гадаю, аби хто із студентів-філологів узявся досліджувати лексичне розмаїття творів П. Сороки – йому б відкрилися незліченні багатства рідної мови!
 Наведу ще лиш окремі слова і словосполучення з книги П. Сороки, які запам’яталися мені своєю свіжістю барв, блиском, соковитістю: «зашамротіла віхола», «всніжений спокій», «сторожке сутіння», «тепле повесіння», «квітневий передсвіт», «золота кушпела», «розростя споришів», «схлипчасті громи», «темнаво-брунатна хмара», «заторочив теплий, сівкий та лагідний дощ», «зелен-світ, зелен-день, зелен-вік», «ситчик стерні», «блакитне всенеб’я», «підбілля хмар», «лугове одсвіжжя», «крайка лісосмуги»...
 У денниках є не лише короткі інформаційного характеру абзаци про літературу, життя, богословіє, а й цілий розділ коротких новел, вихоплених з нашого сьогоднішнього життя, написаних талановито, щемливо, дуже щиро. Один з розділів має назву «Переблиски». Є тут і захоплююча новела про художника, який іронією долі стає визнаним і багатим («Шедевр»), і сповнена драматизму новела «Лялька» або «Леді Макбет з нашого під’їзду», або скорботні образки «Трагедія діда Олекси», «Той Федь» та інші. Переповідати їх немає сенсу, бо краще один раз прочитати самому, аніж слухати переказане кимось. Повір, любий читачу, ці новели та й інші з цього розділу – хвилюючі, пронизані драматично-трагедійними відблисками нашого, якогось ненормального людського буття; вони викликають і співчуття, і відразу, і просту людську жалість до людей, котрим довелося проживати нелегкі нинішні дні, місяці, роки, десятиліття...
 Не можу не оминути записи письменника озаглавлені «Ще раз про Тичину». Вони короткі, але з глибоким змістом, зі своєю чіткою позицією громадянина, зі своїм чітким ставлення до класика нашої новітньої літератури. Пам’ятаю, ми якось видрукували статтю до роковин від дня народження поета, зазначили, що він, Тичина, був справді геніальним, хоч і доводилось «прогинатись» під пильним оком сталінсько-беріївських сатрапів, аби вижити, не стати ще однією жертвою режиму, як нею стали десятки й сотні інших товаришів по перу, аби не гнити заживо в соловецьких в’язницях чи бути замордованим у мордовських гулагівських таборах...
І що ж ви гадаєте? Один з дуже категоричних читачів обізвав і нас, працівників редакції, і Тичину прислужниками того кривавого режиму, чого, мовляв, Тичина не пішов на муки, на смерть, тим самим довівши, що він справжній патріот України, борець за її волю і незалежність.
 Гадаю, що письменник Петро Сорока ніби підслухав нашу відповідь тому непримиримому «категоричневцеві» і висловив і за нас, і за себе, та й за багатьох-багатьох інших своє ставлення до класика, висловив своє бачення цієї Тичинівської теми. Отож, Петро Сорока «Ще раз про Тичину»:
 «Уже не в змозі читати і слухати нападки на Тичину. Оця мужність і принциповість з віддалі часу – суцільне фарисейство: «зламався», «не зміг піднятися над злочинним часом», «наслідував російських поетів», «цілував пантофлю папі». Те, що зламали, доконали і паралізували страхом поета, бачать усі. А те, що зламали і доконали весь народ, не хочуть бачити, усвідомити і зрозуміти. Безчесні, лукаві людці! Герої з віддалі часу!
 Народ утратив самостійність, його поставили на коліна, а від поета вимагають жертви – красивої смерті. У страшні часи Тичина дивом вижив, вистояв, але цього, виявляється, мало – треба було іти в табори, тюрми, на розп’яття. Важко мені докемзати, чому це сьогодні деякі поети і критики так жадають жертвоприношення від Тичини, чому не хочуть бачити, що він рятував не тільки власне життя, а й мову, яку нещадно добивали, рідну культуру і беріг пам’ять про розстріляний ренесанс? Не хочуть розуміти, що це – такий льос дав йому Бог, таку долю.
 Важко, навіть неможливо передбачити, які поетичні шедеври дав би геній Тичини, якби не тоталітарний прес. Шляхи великого Поета завжди непередбачувані. Наважуся припустити: якби не соцреалізм Тичини, то поява таких модерних поетів, як В. Бойчук, Б. Рубчак і
Ю. Тарнавський, була б неможливою».
 Що до цього додаси? Коментарі, як кажуть, зайві.
 У одному зі своїх щоденникових записів П. Сорока, оповідаючи про спілкування з перекладачем Валентином Корнієнком, зізнається: «Валентин переклав Керолла, Фолкнера, Джека Лондона, Мелвіна і ще добрий десяток інших авторів. У нього багатюща мова і тонке відчуття слова. Наші розмови стають для мене джерелом справжньої естетичної насолоди і світлої радості. А ще науки. Таке відчуття, що кожна бесіда, навіть летюча і принагідна, рівнозначна прочитаній книзі».
 Ось так! А я ніколи не спілкувався з П. Сорокою, окрім коротких телефонних перемовин, але після прочитання його «Денників» відчуваю якесь дивовижне естетичне наповнення душі. Перефразовуючи П. Сороку можу сказати, що кожен щоденниковий запис, прочитаний у його виданнях, рівнозначний прочитанню цікавої книжки. Але ж читати книгу, на відміну від короткого, на кілька абзаців, запису, потрібно значно довше і вимагає оте прочитання затрат немалого часу. До того ж знаєш, що роман чи повість, - це ще ж і неабияка фантазія авторської уяви... А в щоденниковому записі лиш побіжно занотовано певне враження від побаченого чи почутого, своє спостереження над природою, над життям...
 У денниках П. Сороки є й короткі відгуки на творчість письменників, твори яких він читав, які йому припали до душі. Ось його відгук про творчість одного із старійшин сучасної української прози Анатолія Дімарова: «Він (Дімаров. - Д. К.) досліджує звичайні буденні речі, описує людські взаємини і душевні стани і все таке природне, зриме й просте, як саме життя. Як це йому вдається – спробуй відгадай. Захочеш досягти такої ж легкости – зіб’єшся на банальність, спробуєш піти його шляхом – станеш посміховиськом. А він іде собі як сівач – радісно і піднесено – й не бачить зерна, яке розсіває, а тільки землю під ногами і красу Божого світу».
 Як влучно, коротко і зрозуміло.
І не треба перечитувати десятки сторінок «заумної» літературної критики, аби зрозуміти, що цей письменник – по-справжньому талановитий. І виникає бажання відшукати його твір (а де його нині відшукаєш?) і читати, читати...
 І ще кілька цитат про поетів: «Як мені здається, ті, що колись заздрили Іванові Драчеві, його запаморочливій юній славі вишуканого експериментатора, нині – по-фарисейськи підхвалюють недолугі старечі вірші (яка підступність!), охоче друкують, аби остаточно скомпрометувати та насолодитися видовищем, коли великий корабель тоне в гавані чи, іншими словами кажучи, гігант перетворюється в карлика. Це легко, бо Драч дає для цього безліч підстав».
 Це й справді так, бо та ненормована лексика, якою останнім часом захопився дуже шанований поет, не працює на позитивний, високо інтелігентний та інтелектуальний імідж поета, до якого ми всі звикли. Не слід «закасавши холоші» гнатися за «комсомолом»! Все одно не наздогнати, бо молоді літератори, так звані авангардисти й не лише вони, гнуть матюччя значно крутіше, засмічуючи й без того засмічену усяким пустослів’ям нашу солов’їну мову. Підтвердженням цьому й ще один щоденниковий запис П. Сороки, під заголовком «Замкнутися в собі, як в мушлі»:
 «Все частіше ловлю себе на тому, що мене нудить від так званої «сучасної літератури», де тон задає нове покоління якоїсь невідомої мені породи письмаків, розливає брудне море нечистот і відходів.
 Треба було б утекти від цього чорного, зловісного, загрозливо-нищівного світу, де душа мучиться і знемагає у важкому томлінні, замкнутися в собі, як у мушлі, одвернутися з огидою і замовкнути. Якщо чисті й світлі голоси губляться в цьому дикому божевільному вереску, то про що і про кого писати?»
 Не оминає увагою автор денників і проблему видання та розповсюдження української книжки. Якщо у центральних та західних областях України, де є багато приватних видавництв, українську книжку можна придбати, прочитати щось гідне уваги, то в південних і східних областях її майже й не видають, бо, мовляв, кому вона потрібна (а жаль!), а поповнюють ті величезні запаси російськомовних книг, яких тут хоч греблю гати. Та процитуємо автора денників: «Побувавши на сході та півдні України, я побачив гори російськомовної літератури, що не тільки спотворює нашу історію, а й лякає жупелом американської загрози, очорнює ті здорові сили, які ще могли б вивести країну з кризи і вирвати з азійської залежности. Оце частина великої політичної війни, що відкрито ведеться проти української демократії, маячня, продиктована ідеологічними наглядачами з Росії. Раніше шалені мільярди тратилися на гонку озброєнь, а нині вони ідуть на «запудрювання мізків». От на се вони мистюки! Люди не здогадуються, що мають діло з лютими шовіністами, відставними генералами і кадебістами, тобто вічними катами нашого народу. Вся ота їхня безгранина – частина великого, добре продуманого плану, продовження загарбницької війни. На Кавказі – свинцем, на Україні – олівцем».
 Книга денників П. Сороки «Перед незримим вівтарем» рясно пересипана віршами автора, які дають якісь настроєві імпульси, повертають від буденного в якийсь святковий стан душі, в поетичний світ:
 * * *
 Вранці день ховається в тумані,
 Сходить сонце сонне і гніде,
 І листочки де-не-де багряні
 На вітрах танцюють па-де-де.
 Значить, це вже осінь на порозі,
 Сивина над серцем і чолом.
 І стою в сум’ятті і тривозі,
 Болісний фіксуючи надлом.
 І так гірко, що солодку владу
 Я над часом втримати не зміг,
 Що уже зосталися позаду
 Сон любові і жага доріг.
 Ну і що ж?! Нехай приходить вечір,
 Вітер часу казиться і рве.
 Тільки, може, все не понівечить,
 Щось-таки мене переживе.
 Все прийму без відчаю і злоби,
 Не здригнуться серце і рука.
 Хай це буде пригорща одробин,
 Чи один фрагмент записника.
 * * *
 Цю метушню міську залишу,
 Майну на кілька днів в село,
 Де милосердну, теплу тишу
 Вбирає все моє єство.
 Де світ дарує ритм і риму,
 Безсмертне сяйво красоти,
 Щоб цю черству холодну зиму
 Я потім міг перебрести.
 Як бачимо Петро Сорока – прекрасний самобутній поет. Його поезія хвилююча, красива, благородна і досконала. Вона – яскраве свідчення багатогранного таланту Петра Сороки. У денниках є і записи про суть Поезії: «Завжди варто пам’ятати: поезія – річ містична. Вона – невідворотність. Поетом не можна стати тільки з власної волі, навіть якщо прикласти надзусилля. Вірші мають упасти з неба. Де нема божественного – нема поезії. Сьогодні у більшості поетів є вправність, філологічна довершеність, навіть певна граціозність і краса, але поезія, що змушує відчути подих вічности, поезія як розмова з Богом, є у небагатьох».
 А ось як щемко і боляче про генетичну пам’ять:
 «Знавіснілий москаль не заганяв мене до колгоспу, не бив по лиці, й не плював межи очі, не вимахував під носом пістолетом і не погрожував Сибіром. Я не мучився в холодних льохах, не катувався пекельною думкою – підписати заяву вступу в комуну чи ні. Мене не мордували по тюрмах, я не знаю, як то нидіти і гнити заживо у кам’яному мішку, як то бути безвольним в’язнем без найелементарніших людських прав. Мені не заганяли під нігті сірники, не ламали кості й не відбивали нутрощі. Мої пальці, нирки і печінка цілі. Мої руки і ноги не поламані. Мій череп не потрощений садистом-наглядачем, волосся не вирване, шкіра не здерта й очі не виколоті. Я не сидів в очікування смертного вироку в камері-одиночці й не знаю, як це милостиво замінюють розстріл 25-річним засланням на Соловки чи Магадан. Я не їхав телячим вагоном через несходиму Московію у сибірову безвість, не вмирав дорогою зголоджений і холодний, не будував бараків у тайзі, не рив замерзлу землю і не валив ліс. Мені не тикав осатанілий наглядач пальцем в сніг і не казав: «Ось тут будуй свою Україну!»
 Не знаю, як то іти в строю, коли «крок вліво, крок вправо – куля в потилицю», не замерзав у карцері, не відчував себе «твариною безсловесною». Але все це живе десь глибоко в моїй душі, бо в мене є уява, совість, пам’ять генів і крови. І я завжди говорив собі: якщо це робили з твоїми попередниками, то можуть зробити з тобою і твоїми дітьми. Тому я ніколи цього не забуваю. І не забуду!»
 Остання, четверта частина книги денників «Перед незримим вівтарем» містить листи відомих письменників, на жаль уже покійних, до автора Петра Сороки. З-поміж них листи Івана Гнатюка (1929 – 2005), відомого українського поета і прозаїка, лауреата Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, довголітнього в’язня комуністичних таборів. Автор публікує в основному ті листи, що відбивають виключно творчі стосунки, відгуки на ті чи інші події літературного та суспільного життя. Я вже писав про своє ставлення до мови творів П. Сороки, і ось, перечитуючи листи Івана Гнатюка, також надибав на його захоплення мовою творів П. Сороки: «Читав уголос, щоб чути звучання Вашої мови, намагався вникнути в багатобарвність Вашої художньої образності». І через кілька абзаців того ж листа: «Прочитав Вашу статтю про малярство Емми Андієвської - такого густого письма в наукових статтях, рецензіях я, здається, ще не читав у нікого, - з великою насолодою. Смакував цю письмову словесну густоту».
 Отже, не один я в захопленні від мови творів П. Сороки. І якщо я, напівзрусифікований кримський українець, відкривав для себе багато призабутої лексики, то як же треба гарно писати, аби зворушити такого чудового і дуже українського поета, до того ж земляка П. Сороки, як Іван Гнатюк! Значить я не помилився, значить, П. Сорока пише й справді чудовою мовою!
 Є в цьому, останньому розділі й листи талановитого українського прозаїка, поета, критика і художника Юрка Гудзя (1956 – 2002); Миколи Холодного (1939 – 2000); Миколи Вінграновського (1936 – 2005); кримськотатарського письменника з Криму Юнуса Кандима (1959 – 2004); Володимира Пянова (1921 – 2006); Івана Іова (1948 – 2001); Олега Орача (1940 – 2006); Валерія Іллі (1939 – 2004) та Михайла-Святомира Фостуна (1924 – 2004).
 Чому ж П. Сорока звертається саме до такого короткого жанру письма, як щоденник? Ось як він сам відповідає на моє уявне запитання: «Я маю зафіксувати те, що побачив «у певний час у певному місці», як цього ніхто не побачив до мене і не побачить довіку. За денник треба братися тільки тоді, коли жодна інша форма не спроможна вмістити того, чим переповнена твоя душа і що розриває її. Ось стисла суть моїх щоденників».
 Перечитавши денники Петра Сороки відчуваєш, як душа сповнюється любові, тепла, щирості, доброго настрою, музики, поезії... А хіба цього замало?!
 Данило КОНОНЕНКО,
 редактор відділу літератури «Кримської світлиці»,
 член Наукового Товариства ім. Т. Г. Шевченка.
м. Сімферополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 21.03.2008 > Тема "Душі криниця"