Версiя для друку Обговорити в форумi

З 1 лютого у Львові працює ІІІ Всеукраїнська виставка «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». Розмістилася вона у Львівській галереї мистецтв - тобто в самому центрі міста.
Перед цим вона десять днів експонувалася в Києві у виставкових залах Центрального будинку художника. А після Львова - з 29 лютого до 25 березня - її зможуть оглянути мешканці Донецька. Місце для виставки надасть Донецький обласний художній музей.

«УКРАЇНА ВІД ТРИПІЛЛЯ ДО СЬОГОДЕННЯ»
 Автор проекту, художник-монументаліст Олександр Мельник так пояснює його мету:
 - Проект задумався на відродження (а, по суті, створення) історичної картини в Україні. Адже великі полотна історичного жанру, що правдиво передавали б нашу історію, можна перерахувати на пальцях однієї руки, тоді як в країнах, що мали свою державність, таких творів сотні, а деякі художники цілком присвятили свою творчість історичному жанру.
 І нехай мені закидають, що це проект більше політичний, аніж мистецький, і що це вчорашній день у світовому мистецтві, але ми не мали цього дня і мусимо дати нашому народові те, що мають інші - правдиву, у високохудожніх образах відтворену історію. Мою віру в необхідність таких виставок підтримує і утверджує те, що проект не зачах, а навпаки - розвивається, набуває дедалі більшого звучання у мистецькому і громадському житті.
 Перша виставка 2004 року проходила в Галереї мистецтва НаУКМА і складалася в основному із давно виконаних творів митців старшого покоління - Василя Забашти, Валентина Задорожного, Опанаса Заливахи, Миколи Стороженка, Галини Севрук, Віри Кулеби, Феодосія Гуменюка, Андрія Антонюка, Миколи та Петра Малишків. Всього 36 художників виставили трохи більше 100 творів.
 Оскільки виставка набула широкого позитивного розголосу, то вже 2005 року на четвертому з’їзді Національної спілки художників
України було вирішено проводити її кожні два роки. Тож друга виставка пройшла вже з 20 січня до 6 лютого 2006 року в Центральному будинку художника під егідою Міністерства культури і туризму України. В ній взяли участь 93 митці, що представили 149 творів. Значне місце в цій експозиції вже посіли твори митців середнього покоління та зовсім юні випускники майстерень Миколи Стороженка та Віктора Гонтарова.
 Готуючись до третьої виставки, знаючи, що на 2008 рік припадає 300-та річниця Батуринської трагедії, ми організували поїздку 30 молодих викладачів та студентів-дипломників Національної академії мистецтв та архітектури, Харківської академії дизайну і мистецтв та Київського інституту ім. Бойчука до Батурина, де для них організували всеохоплюючу екскурсію, розповівши не лише про ту страшну трагедію, але й про саму епоху Івана Мазепи.
 Всі поїздка супроводжувалася ґрунтовною розповіддю історика Сергія Кардаша не лише про події Мазепинських часів, а й про глибшу історію, а також про події, хронологічно ближчі до нас, зокрема, про подвиг юних героїв Крут, до пам’ятника яким студенти поклали квіти...
 Ця поїздка, гадаю, мала вирішальне значення для того, щоб вже на цьогорічній виставці основу експозиції склали прекрасні твори цих молодих людей.
 * * *
 Ці слова автора проекту Олександра Мельника багато чого пояснюють. Проект суто патріотичний, і якщо це «вчорашній день» у світовому мистецтві, то добре, що до нас він прийшов бодай сьогодні!
 От тільки як його зустрінуть в Донецьку? Київ і Львів до таких проектів уже давно дозріли. Тут зупинка лише за хорошою рекламою та за гідами.
 Мені, може, трішки пощастило, оскільки я відвідав виставку наприкінці дня, коли відвідувачів було вже небагато. Ніщо не заважало зануритися у сиву давнину, довго медитуючи біля кожного полотна.
 Ось робота Л. Гопанчука «Кам’яна могила». Цей степ і є, мабуть, нашою колискою, початком буття великого народу. Є і гарна фігурка з бронзи скульптора М. Горлового з Києва, називається «Ант». Ну, від антів до слов’ян уже зовсім близько...
 Ось полотно киянина М. Кутняхова «Преподобний Микола Святоша. Князь Чернігівський». Шкода, що поряд немає ні автора, ні мистецтвознавця, ні фахового історика. Але «зажинок» є, мене, рядового відвідувача, вже повністю поглинула історична атмосфера... Ніби й не було на світі інших земель та інших народів - тільки ненька-Україна в усій своїй багатостраждальній красі.
 Ось вишикувалися рядком наші гетьмани. Серед них і Петро Дорошенко (авт. О. Владимирова). Найбільше робіт киян, але ось і «Князь Василько» Б. Ткачика з Тернополя.
 Дуже вдалою є робота «Маруся Чурай» О. Іващенка з Харкова. Передає епоху, просякнута національним колоритом. Віват, Харків!
 О, харків’яни, бачу, непогано заявили про себе! Привертає увагу і полотно О. Сердюка «Булава Кирила Розумовського». Тут явний натяк на закоханість російської цариці в
українця. Ці дві фігури в центрі, а поряд кобза, карта України, булава, яку тримає «арап» Єлизавети, амур, який стріляє в спину цариці, янголи у вигляді карооких українських хлопчиків, пострижених «в кружок», а ще круторогі воли - символ тогочасної України-трудівниці.
 Уявляю, яким хорошим наочним матеріалом до теми була б ця картина, якби цілий учнівський клас перемістився в галерею, а урок провели вчитель історії і автор полотна!
 В часи нашого дитинства намагалися частіше водити дітей у картинні галереї, але ж не було тоді полотен з української історії! Тепер вони є, але інтерес вчителів, здається, пригас. Та й часу на «розкачку» зовсім немає, оскільки виставка перебуватиме у Львові лише 25 днів. Та головне, що почин зроблено...
 А ось велике полотно «Житіє Сковороди» (автор К. Ткаченко-Тоболіна з Харкова). Все, що я говорив про роботу О. Сердюка «Булава Кирила Розумовського», можна сказати і про «Житіє Сковороди». Одного уроку дітям було б достатньо, аби на все життя запам’ятати основні моменти з життя українського мандрівного філософа. Все тут є: і лани широкополі, і українська природа, і церкви, і кладовища, і бідне село, і набундючені багатії. Весь зріз українського життя, одним словом.
І Григорій Сковорода, який приходить до Бога, озираючись на пройдений шлях: «Світ ловив мене, та не впіймав...»
 Були на виставці і цілком новаторські роботи, які важче коментувати (скажімо, картина «Сон» молодої київської художниці Т. Кашкарьової), але це говорить тільки про те, що розповідати про них повинні самі автори.
 Вразило мене «Батуринське розп’яття» О. Мельника. Тут все зрозуміло без слів: український козак, розіп’ятий на хресті, немов Ісус Христос... Багато робіт присвячено буремному ХХ століттю. Це і «Свій хрест»
В. Закіпного з Одеси, і «Жертовник» того ж автора. Тут багато символіки: фігурки Леніна, Сталіна, Троцького, Дзержинського, а внизу, під вождями, знищений «людський матеріал» - жертви пролетарської революції. Привертає увагу і новаторське полотно К. Аленінського з Харкова «Останнє Різдво крутянців».
 Не уникають автори виставки і болісних тем. Єврейським погромам присвячена робота В. Колтуна «Це жахливе слово «погром». Довго я стояв перед полотном Р. Мініна з Харкова «Загиблий шахтар». Картина вражає трагічно-чорним кольором, але деталі все одно добре видно. Рятувальник схилився над лицем загиблого шахтаря, і ця німа скорбота виривається за межі полотна, наповнює собою зал...
 Звичайно, в часи «розвинутого соціалізму» подібних картин не створювали. Праця шахтарів героїзувалася, оспівувалася. Та мусить же колись народ сказати правду!
 Характерним для виставки є те, що вона по-своєму «засипає» Збруч. Адже роботи харків’ян, одеситів є не менш патріотичними, аніж полотна західноукраїнських художників. А ось портрет легендарного командарма УПА Романа Шухевича. Її автором є киянин В. Василенко - 1949 р. н. Може, тому і взявся художник за відтворення
образу генерала «Чупринки», що вважає його своїм сучасником? Як відомо, «Чупринка» загинув у 1950 році...
 На мій погляд, творці виставки добре розкрили тему «Українська історія засобами мистецтва». Не лише війни і голодомори, але й депопуляція села, втрата зв’язку із рідною землею - все відтворено, бодай пунктирно.
 Довго я стояв біля роботи киянина М. Соченка «Баба Одарка. Онуки не їдуть». Інтер’єр сільської хати (все це знайоме з дитинства!), рушники, сімейні фотографії, а посередині спрацьована бабуся із добрим, сумним обличчям. І я пригадав, що через декілька днів минає рівно десять років, як залишився без бабусі і я сам... А хіба тоді, коли вона була живою, я часто радував її своїми візитами?
 Може, тим і добра «третя Всеукраїнська», що нагадує нам про наші прямі обов’язки: і як українців, і... просто людей.
 Сергій ЛАЩЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 22.02.2008 > Тема "Душі криниця"