Версiя для друку Обговорити в форумi

ДОРОГА ДО ХРАМУ
 Продовжуємо нашу екскурсію-розповідь про собор Святих Володимира і Ольги УПЦ КП в м. Сімферополі. Як заходити до церкви, ставити свічки, ми розповіли в минулій публікації. Сьогодні єпископ Сімферопольський і Кримський Климент розповідає, як треба поводитися під час служби.
 Перше, що людина повинна знати, ідучи до церкви, це три основні молитви: «Отче наш», «Богородице Діво», «Достойно є», а ще «Символ віри», псалми 90, 50, 142 та «Да воскресне Бог», а також як правильно хреститися і коли під час служби накладати хресне знамення.
 «Хрест повинен бути чітко визначений і великий, бо найчастіше людина просто хаотично махає рукою», - розповідає Владика Климент. Правильний хрест - це коли спочатку людина правою рукою торкається лоба зі словами: «Во ім’я Отця...», до живота - «...і Сина...», правого плеча - «...і Святого Духа...», і до лівого - «...Нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь».
 Під час служби людина повинна хреститися після таких слів ектенії (звернення до людей): «Господи, помилуй», після виголосу (підсумок загальної молитви): «Нині, повсякчас і на віки віків. Амінь». Але ні в якому разі люди не повинні хреститися, коли священик, повертаючись до них, каже: «Мир усім», бо виходить, що вони відхрещуються від благословення Святого Отця. Дехто вважає, що не треба хреститися під час служби. Це хибна думка, бо коли людина хреститься, вона підсилює свою молитву і пошану Богові.
 На службі можуть бути присутні не лише віруючі, але й іновірні або не хрещені, бо церква - це Божий дім, а Бог прийме у своєму домі кожного, хто має в ньому потребу. Тому служба (Божественна літургія) поділяється на дві частини - літургію для оголошенних (не хрещених) і вірних (хрещених). Оголошенні можуть перебувати з початку служби і слухати антифони (де розкриваються основи християнства), одкровення апостолів, молитися за живих і померлих, слухати «Херувимські пісні» і виходять у притвор лише після слів: «оголошенні ізидіть» (вийдіть). Така побудова Божої літургії спрямована на те, щоб зацікавити нехрещених пізнати усі таїнства і визначитися, яким шляхом їм далі йти.
 Після того, як оглашенні вийдуть, починається літургія для вірних - причастя. Після закінчення причастя оголошенні можуть зайти і перебувати до кінця служби.
 Чи можна сидіти під час служби? На це питання єпископ Климент відповідає так: «Сидіти людина може, коли читаються псалми, але коли чує: «Слава Отцю і Сину, і Святому Духу. Амінь», треба встати; під час сідальних молитов (читаються на всеношній), одкровення апостолів. Але в жодному разі людина не повинна сидіти під час «Євангелія» і «Святої Євхаристії», коли потрібно стояти на колінах. Після закінчення служби людина підходить до центральної ікони і цілує її, потім до хреста, якого дає цілувати священик. Далі підходить до диякона, котрий тримає блюдо з проскурою, яку може взяти навіть нехрещена людина, обов’язково треба перехреститися, і, читаючи подячну молитву, вийти до притвору, де, повертаючись до церкви, перехреститися. Виходячи з храму, кожен може набрати собі свяченої води, яка знаходиться у спеціальній ємкості біля входу.
 На вулиці людина знову хреститься, повернувшись до храму.
 Хоча в соборі Святих Володимира і Ольги немає дзвіниці, але людина повинна знати, якщо вона чує їх, то повинна перехреститися, бо музика дзвонів духовно поєднує людину з храмом, Богом, людьми, які перебувають у церкві під час служби, і тими, хто також чує церковний передзвін, де б вони не були. Таким чином, навіть поза церквою людина відчуває себе «цеглинкою» у міцному фундаменті духовного храму.
 Будуйте храм в своїй душі!
 Ганна МИСЬКІВ.
 Фото О. Носаненка.
(Продовження буде).

ЯК РОЗСТРІЛЮВАЛИ ЦЕРКВУ...

 19 лютого Служба безпеки України оприлюднила і передала служителям Церкви матеріали архівних кримінальних справ на реабілітованих священнослужителів Української автокефальної православної церкви, ліквідованої радянською владою у 1930-х роках.
 Українська автокефальна православна церква, яка діяла в усіх регіонах України від 1921 року, залишилася в історії як церква «розстріляна». Ті, що йшли в її священнослужителі, знали: це є, фактично, шлях на Голгофу – релігію проголосили «опіумом народу», і радянська влада уже розгортала потужний каральний апарат.
 «Провина» ж тих священиків, які не лише належали до «реакційного соціального прошарку – духовенства», а ще й насмілилися проголосити в Україні незалежну від Москви православну церкву, могла мати лише один наслідок: загибель у жорнах тоталітарного молоха. Після вимушеного (внаслідок репресій та арештів більшості ієрархів) «саморозпуску» УАПЦ 1930 року були знищені практично всі її священнослужителі, у тому числі й перший митрополит Василь Липківський.
 У постановах про вилучення особистих речей при обшуках та арештах духовенства УАПЦ зазвичай можна було знайти згадку лише про одну «матеріальну цінність», що її мали заарештовані: «православний хрест білого металу».
 Предстоятель Української православної церкви Київського патріархату Філарет, який очолив молебень за невинно закатованими священнослужителями УАПЦ, сказав про них так: «Вони мали з собою тільки один хрест, коли йшли на смерть. І це не випадково, тому що хрест, який вони взяли з собою, означав, що вони ідуть на смерть з іменем Христа».
 Оскільки в архівних справах щодо реабілітованих священнослужителів практично немає даних про їхніх родичів, СБУ передала розсекречені архівні матеріали УПЦ Київського Патріархату, яка вважає себе наступницею автокефальної традиції. Усього Служба безпеки України розшукала в архіві та оприлюднила матеріали 10 справ репресованих священиків. Виконувач обов’язків голови СБУ Валентин Наливайченко розповів про подальші заходи, які планує Служба безпеки. «До парламенту, до відповідного парламентського комітету будуть відправлені не тільки ці справи, а й документи, які слугуватимуть для подальшої повної реабілітації і Української автокефальної православної церкви, яка діяла в 1921-1930 роках, й інших українських церков, які існували і були фізично знищені каральними органами», – зазначив Валентин Наливайченко.
Про багатьох священнослужителів УАПЦ та інших конфесій, знищених радянською владою, і досі невідомо, де і як вони закінчили свій життєвий шлях. СБУ і далі здійснює пошук документів, пов’язаних з їхньою долею, і планує оприлюднювати їх.      (RadioSvoboda.Ua)

ЛИСТ У НОМЕР
 Шановна «Світличко»!
 З гіркотою і болем читаю спогади Володимира Максимовича Короля про те, як у їхнім краю нищились церкви і священики. Це майже один в один підходить і до нашої Слобожанщини. Я, звичайно, не міг все те бачити, бо народився саме в 1933 році, але мені розповідали люди, яким я цілком вірю - це мої батьки, а головне мій дід Сергій Савич, про якого я міг би розповісти багато чого цікавого, але не на часі це.
 А я хочу розповісти ось про що: після майже десятилітнього проживання «на цілині» в Казахстані ми з дружиною вирішили повернутися на Слобожанщину. Дітей відправили заздалегідь, майно - залізничним контейнером, а самі вирушили в дорогу на «горбатому» «Запорожці». Це було в 1970 році.
 Початковий маршрут був Актюбінськ, Уральськ, Саратов, Балашов, Харків. Але після Уральська нас на Саратов не пустили. Саме тут був спалах холери і ми змушені були їхати в об’їзд через Куйбишев (зараз Самара), Пензу, Рязань, Тулу і на Харків. Їхали тільки вдень. І от, проїжджаючи багато населених пунктів, дружина звертає увагу: «Я помітила, що майже в кожному населеному пункті є одна або і дві церкви». Далі ми творили таку собі гру: «А ну, чи в цьому селі буде церква?» І рідко яке село було без церкви. Як відомо, за радянських часів церков не будували. Ці церкви в російських селах були збудовані до 1917 року, але їх не знищили. Значить, руйнування і нищення церков в Україні була спланована акція, щоб залишити український народ без духовної опори...
 Василь ЮХНО, ветеран праці.
с. Вересаєве Сакського району АРК.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 22.02.2008 > Тема "Душі криниця"