Версiя для друку Обговорити в форумi

ДЖЕРЕЛА

 "Я хочу вказати на ще одну Атлантиду, яку поглинуло ХХ століття, а, власне, його останні десятиліття. Це - Атлантида української Донеччини, точніше - українського села і українського робітничого селища Донеччини..."
 Іван Дзюба ("Спогади і роздуми на фінішній прямій")

 Їдучи поїздом Львів - Донецьк, починаєш усвідомлювати, що Україна - таки величенька, за європейськими мірками, держава. Цим заспокоюю себе, коли думаю: добре знаючи Київ, Чернігів, Рівне, Львів, Івано-Франківськ. Ужгород, Одесу і Севастополь, я жодного разу не бував у Донецьку. А місто варте того, щоб у ньому побував кожен українець.
 Попри всю неоднозначність донецької культурної і політичної палітри, цей шахтарський край варто полюбити вже хоча б тому, що без любові тут взагалі нічого робити. Та й дякувати Донбасові є за що: Василь Стус, Олекса Тихий, Іван Дзюба, Микола Руденко - це список видатних людей можна продовжувати й далі.
 І в той же час Донбас може виявитися надто чужим, якщо лізти йому в душу з галицькими мірками. Треба чимало пожити, "акліматизуватися", аби усвідомити: він ще існує, отой напівзатоплений материк української культури, про який згадував виходець із Волноваського району Іван Дзюба. Але це вже далеко не Галичина, і навіть не Київщина.
 Чи вдасться відновити усе наше зникле під намулом часу? Непросте запитання... Хіба що навчимося, подібно до голландців, будувати своєрідні духовні дамби, наново відвойовуючи метр за метром у недружньої нам розбурханої стихії. Порівняння з дамбами, на мій погляд, є вдалим. Бо у те, що якась неземна сила відразу і повністю підніме донецьку Атлантиду з небуття, тут, серед шахт і териконів, віриться мало.
 Досліднику і акваланг мало допоможе - батискаф потрібен! Надто вже глибоко доведеться занурюватися...

 ВІД ОЛЕСЯ БУЗИНИ ДО КОМУНІСТА ІЛЬЇНА
 Про "занурення" я, звичайно, говорив образно, але суті справи це не змінює. Бо повітря, дійсно, може забракнути, коли ось так, зразу, без підготовки і акліматизації, зануритися у донецьку дійсність.
 Вже з перших хвилин мого перебування на донецькій землі друзі "порадували" новиною, що ці ж терени (але з цілком протилежними намірами) активно "обживає" скандально відомий письменник Олесь Бузина. Оголошення про виступ "письменника", "публіциста", "історика" etc. Заздалегідь готували донецьку публіку до візиту професійного українофоба. Кажуть, розчулені жіночки дорікали потім майстрові гусячого пера: "Что же вы так не любите Донецк? Уже год прошел после выхода вашей книги, а вы только сейчас к нам приехали... Раньше надо было, мы вас давно ждем!"
 Цікаво, що ж він там надряпав? Які нові шовіністичні "перли" видав, що його так радо вітала українофобська братія? Зрештою, зрозуміло, чому Бузину запрошують, а Олега Скрипку категорично не пускають. Бо це був би ковток свіжого повітря для місцевого українства. А він не входить у плани нинішніх донбаських "кухарів". Нехай усе кваситься так, без кисню.
 Наступного дня я побував на сесії обласної ради. Першим був виступ депутата-комуніста Ільїна. Співав стару пісню, від якої ми, львів’яни, давно вже відвикли: "наступление на русский язык...", "помаранчевая зараза нашла почву и у нас, в нашем рабочем Донбассе", "Оранжевый фашизм - разновидность мировой фашистской гадости, за которую когда-то будут проклинать Украину..." і таке інше.
 Дуже негативно відреагував пан Ільїн на відомий Президентський Указ № 250/2007 "Про заходи у зв’язку з 75-ю річницею Голодомору 1932 - 1933 років в Україні". Почав верещати: "Не допустим выполнения поручений президента-вандала! Все силы на борьбу с голодомором 2007 года!!!"
 Чому так трагічно? Певно тому, що доведеться перейменовувати площі, вулиці, сквери, названі іменами осіб, причетних до Голодомору. А серед них, як вважає комуніст Ільїна, "есть немало героев гражданской войны. И Отечественной тоже". Цікаво, що виступ депутата-комуніста був дуже емоційним і гострим. А ось "Пояснительную записку к проекту решения областного совета", у якій ішлося про це ж саме, він написав у стриманіших тонах. Бо ще, чого доброго, Київ довідається про його комуняцькі настрої. А ось перед "своїми" можна трохи випустити більшовицьку пару.

 Є "ДОНЕЧЧИНА", ЯКА ТРИМАЄТЬСЯ
 Мій гід по Донецьку Марія Олійник увесь час дбала про те, щоб я якомога менше потерпав від оцього шовіністичного чаду. Тому трішки коригувала маршрут пересування.
І я був їй дуже вдячний за те, що запропонувала відвідати редакцію "Донеччини" - головної української газети краю. Редактором там - Ігор Олексійович Зоц, той самий, який у важкі для "Кримської світлиці" дні по-козацьки поділився якось з нами своєю не такою вже й великою зарплатнею. Про це я пам’ятав, а тому ще заочно симпатизував донеччанину. Поки чаювали, Ігор Олексійович неспішно розповідав про мовне сьогодення краю:
 - На Донбасі близько 1000 друкованих видань. І лише 12 з них - україномовні. Це враховуючи районні газети. Однак існує офіційна точка зору, яка активно ретранслюється: "Сейчас 67% всех печатных изданий Донецкой области употребляют украинский язык". Насправді ж ідеться про мізерний відсоток державної мови. Це може бути якась невелика замітка або ж ледь помітне оголошення. А третина газет примудряється і цього не робити, виходять виключно на "общепонятном".
 Формально у Донецьку ледь не 40 українських шкіл, але, повірте, це "дутий" статус. По-справжньому українськими є лише чотири школи. А ще у нас є університет з українськими групами, там працюють чудові викладачі. Але коли молодь іде на виробництво, то усі негайно переходять на "общепонятный". Хоч ніхто і не вимагає цього. З іншого боку, коли проводиться конкурс робіт, які враховуються при вступі на факультет журналістики, то 60% учнів пишуть твори українською. Хоча мова і не обумовлюється. І це діти з великих шахтарських міст! Отже, вони на підсвідомому рівні відчувають, що це їхня мова, мова дідів-прадідів, мова держави.
 Все було б добре, якби ця держава мала продуману мовну політику. Але її немає! Немає системної українізації. Не лише на Донбасі, але і в цілому по Україні. Реалії у нас такі ж, як і в Криму: немає коштів на перейменування вулиць, на підтримку українських видань, на будівництво українських шкіл. А на підтримку російської мови вони завжди знаходяться!
 І все ж, українство тут живе. На моєму столі - десятки листів з міст і сіл області. Нам присилають чудові художні твори! Пишуть і електронною поштою... І це незважаючи на те, що ми єдина газета, яка не виплачує гонорарів. Прикро, що нас не підтримує держава. Але хай би зберігалася бодай нинішня ситуація - як є, так і є. На жаль, є сили, які педалюють русифікацію. У них це виходить, попри те, що мова наша має державний статус. Але місцева преса обробляє людей так, що у багатьох з’являється зневага до української мови. Є внутрішня готовність принизити людину, яка розмовляє цією мовою. Таку людину трактують як відсталу або як таку, що піддалася чужим, ворожим впливам.

 ТРОХИ ІСТОРІЇ
 Дивна річ - донецький менталітет! Як пояснити оці 60% творів, добровільно написаних українською мовою? А як пояснити інше: юнак закінчив українську групу в університеті (яку вибрав добровільно), а на виробництві відразу заговорив російською, хоч ніхто цього прямо і не вимагає? Чому я не почув жодної української пісні від Галичини до Західного Донбасу? Може, тому, що провідники не львівські, а донецькі? Цілком слушне пояснення. Але тільки-но за вікном попливли терикони, ці ж провідники почали крутити виключно українські пісні. У Донецьк я в’їжджав під звуки народних мелодій:
Борозенкою йшла, заросилася,
Я вже з своїм Василем посварилася...
 Мабуть, позиція донеччан така: "Українська нам потрібна, але... трішки. І тоді, коли самі хочемо! Схоже, що це і є нинішня установка. "Не фонтан", як кажуть, але на фоні кримських реалій виглядає майже патріотично. Звернув ще увагу: диктори донецького радіо кажуть: "Церква святої Параски" або ж: "Святий Микола". А львівські ужили б: "Святої Параскевії", "Святий Миколай". Тобто донеччани тяжіють до більш українських, народних форм, тоді як галичани спокійно сприймають "москалізми". Парадокс?
 Зате Донбас може здивувати покручами: "Кінозал "Звездочка" або: "Крамниця. Продукты". Вживають слово "Пески" з наголосом на першому складі. Справа в тому, що українська назва села "Піски". Ось і утворився такий гібрид. І на трасі можна побачити чимало чудернацьких назв, наприклад: "Степне", а не "Степове".
 Донбас знищує українських патріотів, але він же їх і продукує. У дорозі читав вірші кримчанки Ганни Волянюк, надруковані у книжечці "Творчість школярів Криму". Видно, у Саках Ганнуся опинилася не з доброї волі, бо досі сумує за краєм дитинства:
 І досі за тобою я сумую,
 Хоча багато пролетіло часу
 Вітчизну я ніколи не забуду -
 Широкого, могутнього Донбасу...
 Не відрікалися від Донбасу ні Стус, ні Дзюба, ні Микола Руденко. Завжди підкреслює своє донецьке походження сімферопольський україномовний поет Євген Хазов. "Твердими горішками" виявилися севастопольці Микола Владзімірський і Людмила Колосова. Українцями їх сформував все той ж Донбас.
 Парадокс? Ні. Бо це і є діти поглинутої "донецької Атлантиди". Повірте, молохові часу було що поглинати; ще якихось 90 років тому місцеві українці являли собою неабияку силу: "Наши украинцы, кроме Центральной Рады в Киеве, ничего и никого не признают, а нас рассматривают как элемент, забравшийся в "чужую хату", который подлежит изгнанию. Наших доморощенных украинизаторов не смущает то обстоятельство, что наша партия по городу, при выборах в Учредительное собрание, получила из 23 тысяч - 11 345 голосов, а украинцы только 2 122. Не беда и то, что мы в уезде получили (из 124 тысяч) 45 тысяч, а они - 40 тысяч. Украинцы у нас хотят во что бы то ни стало украинизировать город и все его учреждения..."
 Ці рядки писав не будь-хто, а сам Климент Ворошилов! Сподіваюся, інформував рідну партію об’єктивно. Недаремно ж вона потім завзято почала винищувати свідомих українців.
 Їдучи рейсом "Львів - Донецьк", я встиг прочитати книжечку Григорія Костюка "Апокаліптичні роки". Вступне слово до неї написав, до речі, наш "світличанин" зі Слов’янська Василь Горбачук. Він же мені її і подарував. Книга цінна тим, що є, по суті, документальною. Адже авторові вдалося вирватися із пекла ГУЛАГу і описати всі свої поневіряння.
 Є цінні свідчення про народження і смерть журналу "Літературний Донбас". Ось вони: "Григорія Баглюка я знав з преси, як молодого, але талановитого прозаїка. Його єдиний роман "Горизонти" заповідав народження талановитого і вдумливого соціального аналітика і психолога. За його редагування двотижневик "Забой" перетворений був у місячник "Літературний Донбас" (1932 р.) і став солідним літературно-мистецьким україномовним журналом. І ось цей син робітничого Донбасу в очах сталінських наглядачів за літературою стає небажаною і небезпечною фігурою..."
 Описує Г. О. Костюк і зовнішність першого редактора "Літературного Донбасу": "Приємний шатен, з гарною хвилястою шевелюрою, високий, поставний і широкоплечий, мабуть, трохи молодший за мене..."
 Чим не Василь Стус 30-х років? Поки були такі люди на волі, була й надія на те, що українська культура вистоїть, витримає шалений русифікаційний натиск. Але на волі їх ставало все менше і менше... Про Григорія Баглюка автор книги пише: "Твердий, непохитний і чесний син свого народу". З симпатією пише
Г. О. Костюк і про звичайних шахтарів-українців, які опинилися в таборах за свій патріотизм: "У нашому етапі їхав молодий донбаський робітник на прізвище Гура. Я його дуже полюбив. Моїх приблизно років, чорнявий з круглою кучерявою головою. Він мені нагадував Епіка. Говорив чистою українською мовою. Без жодного сліду характеристичного для донбасівців російсько-українського "суржику". Це мене просто дивувало.
 - Ти що, недавно приїхав на Донбас?
 - Ні, я родився там. Батьки мої там жили з молодості.
 - Звідки ж у тебе українська мова?
 - Як то звідки? Я ж українець. Вдома у нас говорили тільки українською мовою. Я кінчав семирічку українською мовою. Мама була дуже співуча. З сестрами вона переспівала силу українських пісень. Шахтарські, з чужини занесені пісні, чомусь не дуже впливали на нас.
 - Чи було багато таких, як ти, шахтарів?
 - Та було чимало. Але начальство по-російськи закидало, то й ми вже часом.
 ...Я довго думав над цією бесідою. Значить, на Донбасі був живий робітничий український прошарок. Ми не мали тільки партійного адміністративно-керівного, а головне - інженерно-технічного українського апарату. Тобто - мали, але в значній меншості. Переважали напливові, ворожі до української стихії сили..."
 Це дуже важливі свідчення, адже книга документальна.

 А ЯК ЖЕ ТЕПЕР?
 Добре, коли вдається розшукати цінну літературу, але краще усе побачити на власні очі. Для того ж і приїхав на Донбас. Але візуально ні сам Донецьк, ні інші міста цього краю мене не порадували. Вивіски наштовхують на думку, що тут переважає російсько-англійська двомовність. Українська - на третьому місці. Виграє Донецьк хіба що на фоні Севастополя. Все-таки є трохи реклами українською мовою. А яка ситуація в інших містах? Знову стало в пригоді те, що мене опікала Марія Олійник - енергетичне "серце" українського Донбасу. До неї звідусіль стікаються люди, які представляють саме українську складову цього краю. Цією обставиною я і вирішив скористатися. На другий же день пані Марія познайомила мене із головою Слов’янської "Просвіти" Володимиром Савенком. Той дав вичерпну характеристику її діяльності у районі:
 - У Слов’янську 140 тисяч населення і усього 30 шкіл. З них лише одна українська і за статусом, і по духу. Була ще одна українська, але прийшов новий директор-росіянин і набрав кілька російських класів, тож тепер школа двомовна. Але є шанс через два - три роки знову зробити її повністю українською, "випустивши" російськомовних учнів. Стосовно решти шкіл, то вони є або російськими, або із "дутим" статусом. Тобто є кілька українських класів, але переважають російські.
 У Слов’янську є одна церква Київського патріархату, одна автокефальна і одна греко-католицька. Своєю, "союзницькою" церквою вважаємо і римо-католицьку. Туди ходять поляки, найчастіше україномовні. Є і югослав, точніше словенець, який сповідує римо-католицьку віру. Він також україномовний.
 Особливістю нашого району є те, що у нас по селах компактно проживають родини турків-месхетинців. Усього 1 200 чоловік. Одного разу я сказав їм: "Якщо збираєтеся через рік - два повертатися у Грузію, то, може, й не варто вчити українську... Але якщо вирішили "вкорінюватися" - мерщій за парти!"
І люди послухали мене - віддають своїх дітей переважно до українських шкіл і класів.
 Сергій ЛАЩЕНКО.
 Донецьк - Львів.
(Закінчення в наступному номері).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 01.02.2008 > Тема "З потоку життя"