Версiя для друку Обговорити в форумi

 (Продовження. Поч. у №3).
 На другий день зайшов до нас бригадир Федір Лук’янович Масенко, загадувати мамі та Клаві йти на роботу, а ще поснідати, бо мав п’ятеро малих дітей, то й жилося кепсько, та й сто грамів самогоночки хотілося йому. Все він отримав, мене запитав, чому я не в школі. Мама розповіла йому про все, що трапилося, та попросила знайти для мене постійну, але посильну роботу в колгоспі. Бригадир аж зрадів, почувши мамине прохання: «Та в мене в конюшні стоїть пара коней, бо не має чоловіків на посаду їздового. Отже, не гаючи часу, йдемо до конюшні, приймай коней, воза, упряж і приступай до роботи». З того дня я як на світ Божий народився! Я рівноправний з усіма колгоспниками, ніхто не буде з мене кепкувати. Більше того, будуть поважати як людину праці. Так в 13 років розпочалася моя трудова нелегка біографія. Хоча в майбутньому наша влада чотири роки дитячої праці в стаж не зарахувала, а в 17 років забрали на війну.
 Коли в школі пройшли екзамени за сьомий клас, які я не складав, бо до кінця навчального року не довчився, особисто директор школи Ніканор Никифорович приніс додому і вручив мені свідоцтво про закінчення неповної середньої школи з підписами вчителів школи, навіть підписом Бідненка, через якого я покинув навчання. В ті роки середню освіту в селі не можна було отримати. Тільки в Златополі, за сім кілометрів, або в Капітанівці, за 6 км.
 Матеріальних умов для продовження навчання у нашій неповній, без батька, родині не було. Я продовжував працювати в колгоспі їздовим, доки не забрали мене 17-річним на війну. Тільки вже
після війни та служби у війську, в 1954 році, працюючи головним бухгалтером Жидачівського харчкомбінату Львівської області, самостійно підготувався, не закінчивши сьомий клас, не провчившись жодного дня у 8-му, 9-му, 10-му, здав екзамени екстерном за середню школу. Але системних знань, звичайно, не отримав.
 Та повернемося до репресування мого батька в 1938 р. З перших днів після арешту ми зверталися в судові, прокурорські та радянські органи з касаціями стосовно перегляду справи, заявами про невинність нашого батька, з проханнями про помилування. Але на всі наші звернення ніхто не зважав. Це була глуха стіна. Державі на той час потрібна була робоча сила репресованих, яка не потребувала ніякої платні, за винятком смугастого тюремного костюма, місця в табірному бараці та двох - трьох тарілок юшки на день.
 Фактично, «нова сталінська» конституція на людину не працювала, а була ширмою для прикриття політичних та кримінальних злочинів, які творили сталіністи-комуністи. А це беззаконня, розстріли, катування, знищення в таборах, тюрмах, заслання безвинних, найкращих людей України, - всіх, хто був для них «відпрацьованою рабсилою». Це була не радянська влада, а окупаційна адміністрація Москви, керована комуністичною партією - ВКП(б).
 Я ніколи не припиняв пошуків свого батька, де б я не був і що б це мені не коштувало. Навіть відбуваючи військову службу за кордоном, в групі радянських окупаційних військ в Німеччині, в квітні 1949 р. я звернувся з листом до Сталіна з проханням допомогти в розшуках мого репресованого батька. Я писав, що не вірю у законність його звинувачення, що, незалежно від репресій проти нього, я як законослухняний громадянин СРСР сімнадцятилітнім солдатом пішов визволяти нашу землю від німецько-фашистських окупантів, учасник бойових дій, маю декілька поранень, контузій, та кожен раз після лікування повертався в діючу армію, на фронт; за мужність та відвагу нагороджений орденом та медалями, продовжую служити Батьківщині і після Перемоги у Великій Вітчизняній війні, служу чесно, віддано. Це був крик моєї вистражданої, зболеної душі. Я навіть не усвідомив, що мій лист до Сталіна може принести не тільки радісну вісточку про долю мого батька, якого я дуже любив, а й можливі непередбачувані неприємності по службі.
 Відповідь на мій лист не забарилася, прийшла, але не від Сталіна, якому, звичайно ж, і не показували мого листа, і не з Москви, куди я його адресував, а зі спецчастини п/с 33, с. Боровське, Солікамського району, Молотовської області, 28 травня 1949 р. Зміст відповіді такий: «Ваш батько, Король Максим Іларіонович, 1895 року народження, звільнився 21.11.1942 року і вибув на вибране місце проживання: м. Кунгур, Молотовської області. Підпис - начальник спецчастини п/с 33 Соловйов».
 Це була, хоч і не значна, але якась надія, перемога. Головне, на мою думку, було знайти слід, щоб у подальшому продовжити пошук батька, взнати про його долю.
 В той післявоєнний період всяке листування, як на території Радянського Союзу, так і за його межами, у військах було піддано жорстокій тотальній цензурі, яка підпорядковувалася безпосередньо КДБ СРСР та його особливій службі СМЕРШ (смерть шпигунам). В радянській окупаційній зоні східної Німеччини головний центр військової цензури, а це батальйон дівчат у званні молодших лейтенантів, дислокувався на окраїні Берліна, поруч з Берлінською радіостанцією.
 Кожен лист, речення, слово проходило перевірку, а що не подобалося цензорам, закреслювалося. Підозрілі листи, особливо відправлені з ГУЛАГів, тюрем, заслань, цензори пересилали в органи СМЕРШу за місцем військової служби адресата «для прийняття заходів впливу». На кожному конверті або трикутнику солдата ставився штамп «Перевірено військовою цензурою».
 Отже, лист на моє ім’я з п/с 33 був направлений цензурою в СМЕРШ, який обслуговував військову частину, де я проходив військову службу в післявоєнний час: з березня 1946 р. на посаді старшого писаря секретної частини штабу, а з березня 1948 р. до березня 1950 р. завідуючим діловодством секретної частини штабу в званні сержанта на офіцерській посаді, був допущений органами СМЕРШу до секретної та цілком секретної документації.
 Отримавши з цензури листа з п/с 33-колонії на моє ім’я, СМЕРШ знайшов на мене «тяжкий» компромат: батько - «ворог народу», а син служить в секретній частині, не повідомивши органи про це?! На мене була відкрита справа по впровадженню: запит із сільради с. Турії був виконаний негайно, СМЕРШ отримав підтвердження, що мій батько був репресований як ворог народу. А ще немаловажний факт, що я жив на окупованій фашистами території. Начальник відділу СМЕРШ майор Костенко на підставі цих даних зробив представлення командиру військової частини, в якій я проходив службу, щоб негайно звільнив мене від обов’язків, пов’язаних з особливою військовою таємницею, і перевів у батальйон охорони для подальшого проходження служби. У військовій частині я був характеризований позитивно і її командир полковник Кисельов В. І. відповів СМЕРШу: «Я вам сержанта Короля не віддам». Тож не відсторонили мене з секретної частини аж до її розформування в 1950 році. А з начальником СМЕРШу майором Костенком шляхи наші перетиналися ще не один раз, адже я продовжував службу. Були зустрічі, щодо мене особливих претензій не виявляв, але я відчував, що його особісти та й сексоти наглядають за кожним моїм кроком, очікуючи, аби я де-небудь спіткнувся.
 Та все стало на свої місця через прикрий випадок, який трапився з майором Костенком в його «надсекретній службі». Чого не буває в житті!
 Справа в тому, що вся кореспонденція, адресована СМЕРШу, доставлялася фельд’єгерською службою зв’язку нашої військової частини, передавалася в нашу секретну частину штабу. Ми кореспонденцію реєстрували і під розписку видавали представнику СМЕРШу, а цілком секретні пакети з шифром - літерою «К» - вручали особисто її начальнику майору Костенко, за його підписом, засвідченим гербовою печаткою.
Так одного разу на адресу СМЕРШу надійшов пакет «Літера К, надзвичайно таємно!». Майор Костенко прийшов у нашу секретну частину, отримав від мене пакет з п’ятьма сургучними печатками, поставив свій підпис, засвідчив гербовою печаткою і повернувся в свою резиденцію, яка знаходилася на території німецької тюрми. А вже на другий ранок майор Костенко прийшов до нас з вимогою «віддати йому пакет» (який він вже вчора отримав). Я відповів йому, що він особисто отримав пакет і показав його підпис в журналі. На це майор Костенко заявив, що він забув пакет на столику в секретній частині за перегородкою. Але ж це була неправда, бо при отриманні пакета були присутні офіцери штабу, які й підтвердили, що Костенко вийшов зі штабу з пакетом. Провокація кадебіста на цей раз не мала наслідків.
 Цього ж дня до мене вийшов черговий по штабу офіцер і сказав, що біля будинку штабу на мене чекає німець Фішер, який працював у нашому «Воєнторзі». На зустрічі зі мною Фішер сказав, що вчора майор Костенко зайшов до воєнторгу, замовив та випив 200 грамів «московської», закусив, і забувши на столику пакунок, загорнутий в газету, пішов з приміщення. Знайшовши випадково пакет, Фішер розгубився і не знав, як йому вчинити: віднести пакет Костенку в тюрму побоявся, щоб, бува, не залишитися за ґратами назавжди або поплатитися навіть своїм життям. Тому він прийшов до мене, знаючи, що я не служу в штабі, але просив нізащо не називати його імені майору Костенку і придумати щось інше. Фішер боявся. А у мене з`явилася неочікувана можливість, щоб якось поквитатися з майором.
 Повернувшись до свого службового приміщення з пакетом СМЕРШу, я найперше доповів своєму безпосередньому начальнику секретної частини ст. лейтенанту Ростунову П. І., з яким мав дружні стосунки. На сказане мною Ростунов відповів: «Ти мені нічого не доповідав, пакета не показував, поступай, як знаєш», - і пішов додому, бо жив на квартирі разом з дружиною Раїсою Іванівною, фронтовичкою, як і він, сибірячкою, яка була дружньою до мене. Часто пригощала нас з Павлом Івановичем вечерею, особливо пельменями по-сибірськи.
 Так я опинився на роздоріжжі, самому випало розв’язувати цей небезпечний «гордіїв вузол», або вести ризиковану гру з начальником СМЕРШу, який був наділений правом карати і прощати. Було мені над чим подумати, щоб не зробити фатальної для себе помилки. Ціла ніч була без сну. Все зважив. А вранці віддав пакет майору Костенку, особисто в руки, без сторонніх свідків, коли побачив його з почорнілим обличчям, посивілими за ніч скронями, знесиленого безрезультатними пошуками. За втрату такого пакета з особливо секретними документами, причому, на ворожій на той час території Німеччини, він мав би стати перед судом військового трибуналу, а це тюрма на довгі роки, позбавлення посади, звання, а ще втрата сім’ї, яка жила разом з ним: дружина та двоє дітей.
 Навіть роблячи добро, я дуже ризикував, але перемогло співчуття. І я не помилився. Майор Костенко після залагодження своїх справ, зв’язаних з виконанням наказів вище стоячих органів КДБ, наступного вечора прислав до казарми, де була моя кімната, двох озброєних надстровиків, які розбудили мене, пояснивши, що мене викликає начальник СМЕРШу. В ту хвилину в моїй загостреній пам’яті, постало все моє недовге життя: мама, батько, сестра, село, колгосп, важкі дороги війни, небезпечні вилазки полкових розвідників в тил ворога, удачі, невдачі, рани, контузії, госпіталі.
 Після моїх відвідин німецької тюрми та відпочинку, як в майора Костенка, так і в його співпрацівників з особливого відділу СМЕРШу, я отримав карт-бланки довіри. Допуск до всіх секретів моєї служби видали вже не на шість місяців, а постійний, який видавали офіцерському складу. Майор Костенко по своїх каналах інформаторів розвідав, що пакет, втрачений ним, дійсно мені принесли. Та ніколи не запитував, як і хто приніс. Щось після цього в ньому перевернулося, став більш людяним - мабуть, повірив, що й «син ворога народу» може бути чесною людиною, а, може, вже й засумнівався у тому, що мій батько - ворог?
 А я свого батька продовжував шукати і після демобілізації з військової служби 1957 року подав заяву в управління міліції УМВД Молотовської області. Отримав бюрократичну відповідь: «Розшукуваний вами батько, Король М. І., перевіркою в адресному бюро м. Молотова та Кущовим адресним бюро області прописаним не значиться. Тіунов». Мабуть, ніхто не шукав, знаючи, що з п/с 33 живими виходили в кінці 1942 р. тільки в штрафні батальйони на фронт.
 (Закінчення в наступному номері).

ІНТЕРНЕТ-РЕЗОНАНС
1933 ГОД
Вiдправник: Дмитрий Воробьевский <dimds@hotbox.ru>
14:06:49 15.01.2008

Здравствуйте! Я, увы, не являюсь вашим читателем, но слышал о вашей газете, а ваш электронный адрес прочитал в Интернете. В связи с 75-летием голодомора в Украине и в некоторых других частях бывшего СССР предлагаю вам для публикации своё стихотворение «1933 год», написанное ещё 20 лет назад (в основном, по рассказам своих родственников) и впервые напечатанное в конце 80-ых годов в воронежском кустарном самиздате.
Солнышко светит.
Грачи прилетели.
Тают снега на равнинах безбрежных.
Вот и прошли холода и метели,
Вот и минули три месяца снежных.
Белые хаты стоят над оврагом.
Птицы над ними кругами летают.
Будто каким-то охвачены страхом,
Будто чего-то недопонимают...
Может быть, запах грачей удивляет,
Иль тишина не понравилась птицам?..
Бог его знает, чего их пугает,
Что им мешает на землю садиться...
Может быть, сверху они увидали,
Как копошится в навозе старуха,
Или чуть слышные чьи-то рыданья,
Может, достигли их птичьего слуха...
Нынче никто уж могил не копает.
Нынче никто не кричит, причитая...
Полумертвец на крыльцо выползает...
Господу молится полуживая...
Трупы лежат во дворах и в канавах,
Трупы в домах и в грязи придорожной.
Многие — в полузасыпанных ямах,
Полуистлевшие с осени прошлой...
Смрадом, замешанным с мартовским паром,
Хаты полны и проулки кривые.
Двое детей за колхозным амбаром —
То ли уж мёртвые, то ли живые...
А за амбарными теми дверями
Нету ни зёрнышка вот уж полгода.
Был урожай, и довольно немалый,
Да увезли его «слуги народа».
Гнил он на станциях в кучах огромных,
Денно и нощно его охраняли.
А на днепровских равнинах просторных
Тысячи сёл до конца вымирали.
С Буга, с Ингула, с Днепра и с Кубани
Беженцев толпы брели спотыкаясь.
Близких своих зарывая руками,
Женщины выли в снегу, надрываясь...
Те, кто добрались до города всё же,
Или до Киева, иль до Полтавы, —
Полуживые, и мёртвые тоже, —
Все на подводах свозились в канавы...
Дмитрий ВОРОБЬЕВСКИЙ.
г. Воронеж.

P. S. Заодно также предлагаю вам для перепечатки свои статьи, которые довольно трудно публиковать в российской прессе : «Корпорация убийц», «Трагедия «Норд-Ост». Чей сценарий?», «За что убили Анну Политковскую?», «О «правилах игры»», «Заграница не поможет» и другие. Их можно найти на сайте www.slovods.narod.ru и на присоединённом к нему сайте газеты «Крамола». Разумеется, можете публиковать и перепечатывать мои материалы без выплаты мне каких-либо гонораров. Всего самого хорошего!
 

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 25.01.2008 > Тема ""Білі плями" історії"